“Відчуй мене – до вій, до родимок…”

Відчуй мене – до вій, до родимок,

Поки живий, поки жива.

За «арештантськими городами»

Надвечір засюрчить трава.

 

Принадною і перезрілою,

Терпкою, наче каркаде,

Веселою старою дівою

Кривим завулком ніч іде.

 

І вслід за нею, чорнобривою,

Живою, як гаряча ртуть,

Забутих арештантів привиди

У теплих сутінках встають.

 

Встають із вигірклими болями,

Із виразками слів і дум –

Під млосним місяцем виполюють

Липневий опівнічний сум.

 

Такими ніжними і п’яними

Ми чуємося тільки мить.

І тяжко зранена Лук’янівка

Під зорями тривожно спить.

 

Відчуй, ще поки не запізно нам

Гадати про добро і зло,

Читати потягів запізнення

На діамантових табло.

 

Над «арештантськими городами» –

Ніч – подруга і вартова.

Впиваймось літом і свободою –

Поки живий, поки жива.

 

19 – 22 липня 2026 року,

Київ – Моршин