А.З. і А.Г. – з любов’ю і надією на зустріч
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
9 січня 2026 р.
Дані опрацьовуються...