Подруга

А.В. – на щастя і душевний спокій

 

Вона – така бездоганна.

Вона – так поза віком.

Вона перелити вміє

В слова – найгостріший біль.

Вона шампанського вип’є

В кафе з чужим чоловіком.

А він по вуха закоханий

У розум її і стиль.

 

Йому до нестями хочеться

Її – такої глибокої,

Її – такої спокійної,

Як синій вечірній став.

Щоб видихнути – втопитися

У світлі її і спокої,

Та тільки майно і бізнес

На «скво» свою записав.

 

Вона удає, що байдуже –

І вільно, і добре пишеться.

Вона собі знає ціну

І до пліток глуха.

Тепер ще кави – й додому –

Вона із ним не залишиться.

Як завше, проспектом вечірнім

Втікатиме від гріха.

 

А він лиш услід зітхатиме:

«Голубко моя й лисице,

Ну що тут поробиш, дівчинко,

Такі вже правила гри.

Здається, вона не зі мною –

Здається, що просто мститься

Комусь у зимовому небі,

Хто їй шепоче згори.

 

Навіщо, сама не відає,

Іде манівцями вченими.

Куди ж мені, недолугому,

В її фантастичну тьму?»

Вона ж у соборі відвідає

Небесного Нареченого

І знову крізь теплі сльози

Тихо скаже Йому:

 

«Ти все ще мене жалієш,

Усе ще мости не спалюєш.

Пробач, я іще прокинуся.

Пробач, я ще полюблю.

Ти знову мовчиш, мій добрий.

Ти, певно, мене не схвалюєш

За всіх, кого я відкинула,

За все, що я тут роблю.

 

Добре Тобі, мій світлий,

такому блакитноокому.

Раз увійшовши в радість,

Завжди на висоті.

Добре так мало бути

У світі цьому жорстокому

І відійти у славі –

Хоч би і на хресті.

 

Краще вже бути дурепою.

Краще б уже не бачитись.

Краще хай мудра істина

Душу мою омине».

А потім їй стане соромно,

А потім вона розплачеться:

«В усьому правий Ти, милий,

Тільки не кидай мене».

 

24 грудня 2025 р.