Цей вечір – з Діккенсами і Скруджами.
І краще ром за мікстуру гурку.
У тебе і горло, й душа застуджені,
І друг-священник нас не засуджує,
Люлькою пихкаючи в кутку.
Ця ніч священна. І ми спасенні.
Він знає й сам (а ти ще налий),
Що ром із фляжки – благословення
В окопах взимку на передовій.
Десь площі зяють важкими ранами.
Кривава випала, важка роса.
І душі, відмолені капеланами,
Линуть у небеса.
Десь – кілометри гіркі й обвуглені,
Вітрів холодних сумне виття.
І дорогою ціною куплене
Наше тихе життя.
Колядники з ясною звіздою,
Де ж ви? Приходьте! Ця ніч – для див.
Так треба впоратися з гіркотою,
Якою ворог нас напоїв.
До ранку напої імперій кавових
Дадуть забути гірке питво.
Чарівною казкою патера Брауна
У дім заходить Різдво.
Стіна, спекотні закутки і ґрати.
Десь небо вибухає криком ґав.
А я хотів на королів плювати.
А що ви думаєте? І плював.
Як у тумані – всі мої вітчизни.
Світанки – мов розбавлений бульйон.
Ні консула, ні змінної білизни –
Так надихався Франсуа Війон.
Гаряче сонце крізь прути і стіни голі –
Єврейське щастя.
Оце так з’їздив на гастролі –
Трясця!
На мене можновладці грають в покер.
І мухи, й піт – ну ясно, не Квебек.
Я – авантюрник, я – опальний рокер –
Ніхто – для вартового, ім’ярек.
Це в фільмах легко витягти пістолі
У вартового.
А тут по нирках надають, щоб вив від болю –
І вся розмова.
А десь фанати гнівні меми постять.
Хто Тора закликає, хто – «Моссад»,
Мій светр розтягнутий, із дев’яностих,
Розтягуючи на нитки цитат.
Проміння сонячне пряме –
Колючі жала.
Пасла імперія мене,
І от – спіймала.
Мої години… Ні води, ні тіні.
Оскаженілий від сенсацій світ.
Війна в серцях – не тільки в Україні –
Вже сотні літ іде. Вже сотні літ…
Ця фраза – як гітарні перебори.
Забиті жаром сонця ніздрі й пори.
…Спека, задуха, мухи.
…Скрегіт металу – глюки?
І хто там усміхається крізь ґрати?
Імперіє – адже це знову ти.
Ах, як ти, стерво, любиш припікати
Розпеченим залізом крізь прути.
Ти знаєшся на дибах і баланді,
Від сповитка своїх не тямиш меж.
Дістанеш і в Гельг’ю, і в Таїланді,
В столицю по етапу поведеш,
Щоб там на площі чернь, одвіку п’яна,
Робила «селфі» з рокером в кайданах.
І не збагнуть вони, яка безпечна тиша
У мене в серці житиме тоді.
Це маячня. Я сам, як і раніше,
І непідвладний владі і юрбі
У найтихішій – внутрішній – вітчизні,
Де і в’язниця , й біль – не наяву.
І тільки сонце крізь прути залізні.
І пересохлі губи… Я живу…
***
І знову зима. Зупинися і вже не гадай
У сутінках ранків, таких каламутних і ранніх,
Що буде за гранню – Валгала, Нірвана чи рай,
І скільки ще кроків і років лишилось до грані.
Нам вистачить книг і вина на веселий наш вік.
Довірся нарешті своїй незборимій свободі.
Хай краще у сутінках стомлених теплих повік
Проходять видіннями Вьольва, і Локі, і Одін.
Далеко від синіх морів, Ліверпулів і Ґдинь,
Від цілого світу – далеко, далеко, далеко,
І значить – захищено. Мало у світі твердинь,
За цю старовинну надійніших бібліотеку.
Як затишно й солодко пахне зачитаний том!
Десь хвилі запінені хижі штурмують дракари.
А зразу за рогом суворим і ніжним хрестом
Собор Володимира сиві пронизує хмари.
Не зможе до нас докричатися час-людожер –
Старі килими і паркети поглинуть відлуння.
На Рейтерській ще уцілів заповітний вольєр.
Там воронів двоє на прізвиська Хугін і Мунін*.
Ти їх приручила. Ти їх погодуєш з руки.
Задивишся в око незмигне лискучого птаха.
Як доля й існує, то в долі ім’я – Навпаки,
І значить, не вір ні пліткам, ні ворожкам, ні страху.
І може, залежить від нас – у Валгалу чи в рай.
Від смутку – молитва, від пІтьми – вогонь у каміні.
А ти доживи до весни, і люби, й пам’ятай:
І думка, і пам’ять, і твердь, що над нами, – незмінні.
* Думка і пам'ять
О.Ш.
Так, зібравши докупи надії, і волю, й таланти,
Чимчикуєш затято (а ранок – туманний і ранній)
Повз двори і будинки, де голі м’язисті атланти
Стали в ряд нагорі, як невільники – на Бадистані.
Десь на Рейтерській сплять у вольєрі приручені круки.
Блідне місяць, і звуки сирен скаламучують тишу.
Ти прискорюєш кроки, і сумка з новим ноутбуком
Б’є тебе по стегну, підганяє: «Хутчіше, хутчіше!»
Над тополями парку – то сни пропливають чи хмари?
Пропливають на південь – фелюги, галери, дракари.
Ти хотіла б сама, Карменсіто чи просто Оленко,
В ті краї, де без тебе сміються й танцюють фламенко.
Дочекатися вечора, як небувалого щастя.
Є підвальчик, де стіни від шалу свічок червонясті.
Там від стогону струн і від гуркоту хвацьких підборів
В’ються тіні по стінах, як душі палких матадорів.
Сильні пальці циганські гітарну вистукують деку.
Та до вечора, наче до темного неба, далеко.
І, зітхнувши, повз двір, де в пітьмі – скавуління собаки,
Ти ідеш – повз балкони, де тіні присіли, мов махи.
Повз розчахнуті арки, де сутінки сірі чигають,
Й знову кажеш собі, що чарівні краї зачекають.
Тільки б змовкла сирена, а ніч захлинулась і зникла,
Тільки б відьма-війна лиховісні не щирила ікла,
Тільки б всі, хто на битву жорстоку рушає з любові,
Повернулись до рідних веселі, живі і здорові,
Щоб по цілій землі при свічках у стареньких підвалах
Тільки дріб кастаньєт, а не плач і прокльони лунали.
Поки ж досить для щастя – вернутись додому з роботи,
Зняти чорне трико, що просякло парфумами й потом,
Душ прийняти і, довго в нічне задивляючись небо,
Уявляти краї, де фламенко танцюють без тебе.