Вірші (за датою)

Теплий вечір вже так тихо тане,
Глухне гамір в присмерковім місті,
І повільно почина павану
На алеях Липок злотне листя.
 
Павітер мелодію шепоче
І каштанів віттям шелевіє,
В небі нагусають барви ночі
І медовий місяць мружить вії.
 
Забуваю, що спішу додому,
І впиваю чар, такий нежданий,
Стоячи у сквері нерухомо.
А в душі лунає, незникома,
Музика жовтневої павани.
28-29.10.2020

КОТЯЧА СЕРЕНАДА
 
Ти нявкнула у відповідь мені.
Який бальзам це був мені на рану:
Відчути в цю хвилину осіянну,
Що не байдужий я тобі, о ні!
 
Почувши ніжне “няв” у вишині,
Я в повен голос заспівав осанну,
Єством усім вславляючи кохану,
Палаючи в любовному вогні.
 
У цю палку котячу серенаду
Вкладав я душу і надхнення радо,
І пристрастю сповнявся кожен крик.
 
Лише тоді, мабуть, я збився з тону,
Як сонний піводягнений мужик
Заматюкавсь з відкритого балкону. 
 
ЛЮТНЕВИЙ КІТ
 
Згадав той березень – мороз по шкірі…
По вуха аж замети намело,
Торкнешся – наче лід холодне скло,
А сонце заступили хмари сірі.
 
Я не піддався сніговій зневірі
І заспівати спробував було.
Мороз із тіла висмоктав тепло…
Сидів до квітня хворий у квартирі!
 
Сьогодні лютий. Валентинів день.
А снігу вже немає. Он лишень
Недогризок замету. Справді чудо!
 
В душі озвавсь сезонний Гіменей…
Ні, березня чекати я не буду!
І «няяяяв!» побідно рветься із грудей. 
 
ДЕНЬ КОТІВ
 
Хай зранку за вікном гидка імла,
Хай сонце десь сховалося сьогодні,
Нам примхи всі та капості погодні
В душі не зменшать радості й тепла.
 
Весна прийшла до нас. Оповила
Нам серце щастям, що не знищать жодні
Чи приморозки пізні, чи холодні
Вітри. Геть зимні зморшки із чола!
 
Вітаю всіх з ясним весня́ним святом!
Сьогодні нам напишете присвяти,
Ну а столи накрити – й поготів.
 
Усе для нас, хто вам дарує ласку,
Хто перетворює життя на казку.
…Які жінки??? Сьогодні – ДЕНЬ КОТІВ!
01.03.2014 
 
КОТЯЧІ ТРАГЕДІЇ. І
 
За що погнали з дому ви мене,
Прирікши на самотність і страждання
Тяжкі? Чи навіть смерть моя вам рання
Жалем жорстокі душі не торкне?
 
Надворі холод. Люто скрізь жене
Шалений вітер пил. І сподівання
На краще замітає він. Чекання
Лишилось лиш, що злóба промине…
 
Все згадую спокійні дні минулі,
Слова ласкаві і торкання чулі.
Я безтурботно жив тоді собі…
 
А перестав я бути рідним, милим
Через якусь дрібницю, далебі.
Подумаєш – надзюрив був на килим!
  
КОТЯЧІ ТРАГЕДІЇ. ІІ
 
Яким було спокійним донедавна
Моє життя! Ковбаска на обід,
І двору затишного рідний світ,
І серенади з березня до травня…
 
Все, прощавай, моя кицюню ставна
(Зелені очі, шерсть, мов оксамит)!
Тепер до тебе прохолоне й слід:
Приїхала «онучка мила й славна»…
 
Який же чорт тебе сюди приніс,
Паскудний верескливий спиногриз!
Вже більше спокою мені не буде!
 
І думаєш: ось, певно, місце, де
Сховатись можна. Ні, й туди іде
Із криком «Кіііся!» Ґвалт! Рятуйте, люди!
  
КОТЯЧІ ТРАГЕДІЇ. ІІІ
(Хвостатий сонет)
 
Господар в домі Я! Хай чоловік
Кричить дружині: «Я хазяїн в хаті!»
І чом ви, люди, всі такі пихаті?
З котом вам не зрівнятися повік!
 
На ці дрібниці не зважати звик
Я вже давно. Бо добре годувати
Привчив їх. І про кошик мій подбати,
Якщо на пару днів у справах зник.
 
Послухайте, але ж всьому є межі!
Хіба питати в мене не належить
Перш, ніж позбавити життя принад?
 
...Зайшов хазяїн, на руках – почвара,
І каже: «Буде хай між вами лад!
Кицюню, це – щенятко сенбернара» .
 
– Ви що, здуріли??!!! Віднесіть назад!!!!

(Спенсеріанський сонет)
 
Тут вечорами хор жагучий жаб,
Мов мережанку, колискову плів.
Це тут повітря чистого єдваб
Сповняли ранком співи солов’їв.
 
Будив ласкавий легіт шум гаїв,
Що мріють у величній тіні гір,
Прозор озер і золото ланів:
Краса повсюди, лагода і мир.
 
Тут древній люд навчився з давніх пір
Плекати, наче сад, прадавній ліс.
Здається кожен дім тут, кожен двір
Людьми не був мурований, а зріс.
 
Тут спокій в душу увійшов мою
І я життя, мов мед, поволі п’ю.
 
13-14.05.2020

Вже кілька літ минуло, як на мене
Згасивши зір, упала мла. Забрав
У мене морок все: берили трав,
Блакить небес і листя лип зелене.
 
Де ти тепер, скажи, моє натхненне
Мистецтво чарів, що я ним палав?
Моє життя – цвілий холодний став,
Порожнє існування нескінченне.
 
Безсилі чари проти сліпоти.
Лиш з пам’яті я можу ще плести
Мереживо закляття таємниче.
 
Де ви, мої труди? Все нанівець!
Живу: напівлюдина-напівмрець.
А смерть не йде, хай як її я кличу.
 
15-17.10.2016

Літній поет і тлумач у розмові недавній сказав був:
Котиться світ у Ніщо, марно працюємо ми.
В шані потворне тепер, а чесноти, напевно, байдужі
Людям. Дивись: назавжди гине Природи краса.
Бесіду вивершив він – і знов за переклад узявся:
Вічність і Мудрість його заговорили пером.
Майстре, надія живе, допоки із книги Твоєї
Слово Горація нам, рідним зробившись, звучить.
 
09.03, 30.03.2020

У скрипторії рукопис переписує старанно
Молодий чернець, схилившись над пергаментом старим.
І щодня, у спеку й холод так працює він від рана
Аж до півночі глухої, хоч на пальцях в нього рани,
Хоч в очах його часами чи то мла, а чи то дим.
 
О, непросто пробиватись крізь латини хащі темні,
Крізь неоковирний почерк несумлінного писця,
Та юнак не нарікає на роботу надаремно,
Бо знайшов у ній, неждано, тиху радість потаємну,
Про яку ніхто не знає, бо гріховна радість ця.
 
Хтось поемою кохання вкрив широких маргіналій
Цілину. Й чернець уперто свічкою тривожить тьму.
В час нічний, перо відклавши, він читає далі й далі
І тривожать чисту душу неможливі, небувалі
Почуття, яких ніколи вже не звідати йому.

                                                          Час, Господи, на самоту й покору
                                                            Євген Маланюк. «Серпень»
 
Постій. Замислись. Надійшов-бо час,
Коли ти маєш, врешті, зрозуміти:
Вогонь бажань і мрій уже пригас.
 
Трудів важких плоди й кохання квіти
Ти не зібрав. Тепер, в годину мли,
Не встигнеш доробити й долюбити.
 
Тож зустрічай, без розпачу й хули,
Цю істину, спокійну і сувору.
Лише в молитві голову схили.
 
Час, Господи, на самоту й покору.
 
01-02.01.2016

Мороз скував дерев гілля
І снігом вкрилася земля
І всякий звір сховавсь до нір,
Лиш вітер крижаний гуля.
 
У сні зимовім ліс завмер
І крига вкрила гладь озер
І на стежках, де сніг потах,
Людських слідів нема тепер.
 
А в нас в кімнаті тріск полін,
Живим теплом пашить камін,
М’які стільці, бокал в руці
І на столі – вина рубін.
 
А в нас – неспішний плин розмов
І тихе щастя повнить знов
Наш добрий дім, бо здавна в нім
Живе володарка-Любов.
20-21 січня 2018

Не кваплячись, спадають на траву,
На листя теплі краплі. Спокій, тиша
В вечірнім парку. Обрій все темніший.
І мариться, що я у ніч пливу.
 
Така нечасто випадає мить:
Розбігся натовп, все навкруг примарне
У дощовій імлі, лише ліхтарне
В калюжах жовте світло мерехтить.
 
Звучить, як крапля падає на лист,
Мелодія чудесна, трохи тьмяна,
Немов на дощовому фортеп’яно
Larghetto грає хмарний піаніст.
 
Нікуди не піду. Не пропущу
Ні ноти. І на лавочці обдертій
Сиджу під кленом, наче на концерті,
Вслухаючись у музику дощу.
 
9-11.08.2018

Вечір. Вже місяць з-за хмар визира.
Барви небеснії ніжні
Гаснуть на заході. Місту пора
Бачити сни про колишнє.
 
Сни про квітучі подільські сади,
Про оболонськії луки.
Серце міське знову рветься туди,
Сповнене втоми і муки.
 
Сни про часи, коли гамір і смог
Не докучали нікому.
А вечорами – лиш небо та Бог
Й дзвони в повітрі тремкому.
 
Скінчив 08.02.2016