Вірші (за датою)

ОСТАННІЙ РУКОПИС

Перо зі змерзлих пальців випада.
Яка ж холодна ця жовтнева днина!
Встаю і шкандибаю до каміна:
Давно вже не пругка моя хода.
 
В очах стоїть туман, не то вода.
І від сидіння так затерпла спина.
Написана ж заледве половина
Всього життя роботи… Ох, біда!
 
Не подолати немічність і втому
Ученому старому, півсліпому,
Та лампу я до ранку не згашу.
 
А на душі часами так тривожно:
Невже не встигну? Ось, як допишу,
Тоді, напевно, й помирати можна.
 
08.10.2016
Березень 23, 2020, 9:50

БАЛАДА ПРО ПОМСТУ

На пагорби впала холодна мла і вітер рвучкий замовк.
І раптом почулось у тиші виття, але так не виє вовк.
Тож ти, мандрівче, стій, ані руш і Богові помолись:
Це погук неупокоєних душ людей, що жили тут колись.
Давно, літ двісті тому, мабуть, тут люд неквапливий жив,
І паслись на схилах отари овець над клаптиками полів.
Ні срібла, ні злота не мали вони, пожадливі ж вороги
Забрали їх землю – єдиний скарб – і вибили до ноги.
Старих і малих, мужів і жінок рубала безжальна рука,
І осквернила могили дідів із крові онуків ріка.
Але не далась кривава земля у руки новим хазяям,
Бо предки убитих на помсту жаску устали з могильних ям.
І голос безплотний мовив вночі: «За кожного, хто помер,
За наших дітей, що не виростуть вже, ми ваших вб’ємо тепер».
Губила щоночі рука мерців дітей на світанку літ,
І в череві матерів вмирав іще ненароджений плід.
І в жаху втекли загарбники ті, безладно, мов стадо сливе,
Лишилась земля і гробниці німі. Тут більше ніхто не живе.
А душі мертвих, хоч край і пустий, і досі його стережуть:
У спокій і мир курганів старих закрита їм, певно, путь.
Тож ти, мандрівче, в дорогу не руш, а гаряче помолись
За спокій тих неприкаяних душ, що мстились люто колись.
 
Липень 2018
Березень 22, 2020, 10:33

ЗЕЛЕНИЙ ОСТРІВ

Де тепла течія суворий океан
Південним подихом розтоплює щомиті,
Лежить, смарагдова, в оправі із блакиті,
Земля чарівників, поетів і прочан.
 
Нащадки воїнів з племен богині Дану,
Там в пагорбах живуть в палацах чарівних
Химерні, мудрі ші, що у закляттях в них
Часів язичницьких могутність первозданна.
 
І воїн, і чернець там так майстерно тче
Тонке мереживо довершеного вірша.
О, ця поезія, яка п’янить незгірше,
Ніж сідів добрий ель, що в горло сам тече!
 
Там у скрипторіях історії казкові
Й легенди давніх днів записує монах
А братові його зоріє дальній шлях:
В краї віддалені нести Господнє Слово.
 
Скінчив 24.05.2017
Березень 21, 2020, 9:15

ПАМ’ЯТІ С. Б. БУЙСЬКИХ*

Плаче над містом щасливим захмарене небо весняне,
Сльози холодні течуть на предковічний олтар.
Нині прощається Ольвія з сином своїм щиросердим,
Та, як Горацій казав, весь він ніколи не вмре:
Голос його буде вічно лунати над Бузьким лиманом,
Не позабуть його рук древній ольвійській землі!
 
*Сергій Борисович Буйських (1949-2020) - український археолог-античник, дослідник хори Ольвії, поет і бард, легенда Ольвійської експедиції.
Ольвія (гр. Óλβια — щаслива) - античний поліс у пониззі Південного Бугу, апойкія Мілету. Залишки міста розташовані поблизу суч. села Парутине Очаківського району Миколаївської області.
Березень 20, 2020, 16:25

ТЕРЦИНИ НА МОТТО З ІВАНА ФРАНКА

                                              Усе те – чари місячної ночі
                                                           Іван Франко. «Похорон»
 
Зійшов  на небо місяць золотий
І ліс навколо в сні спокійнім дише.
Спинися і нектар спочинку пий.
 
Усе навколо огортає тиша,
Лиш ледве чутно в лісі шелест віт,
Що вітер, казку шепчучи, колише.
 
А серце, вітру теплому в одвіт,
В передчутті щасливому тріпоче.
Так, наче знов тобі сімнадцять літ…
 
Усе те – чари місячної ночі.
 
05.12.2015
Березень 20, 2020, 10:19

Від життєвих турбот я утік...

Від життєвих турбот я утік і від клопотів вільний я нині,
І живу тут один в лісовій непримітній хатині
Між дубів вікових, мов в раю. Та узимку чомусь
В самоті у поснулому лісі вчуваюся древнім і кволим я
Й вечорами у гаснуче полум’я
У каміні дивлюсь і дивлюсь.
 
Я пригадую друзів нещирих, кохання своє нещасливе,
А на стінах хатини хитаються тіні мінливі,
І минуле життя видається нерадісним сном.
А тоді, як мені вже несила змагатись з журбою зимовою,
Свою тугу потроху вгамовую
Гарним віршем і білим вином.
 
Я з дубових полиць дістаю любі книги усі, том за томом.
І вони мою душу чарують теплом незникомим,
І мелодії віршів п’янять: ще читай, не засни!
В час, як вітер гуде, коли вікна вкриваються кригою
Й пада сніг, я все мрію над книгою.
П’ю вино. І чекаю весни.
 
18.04.2016
Березень 19, 2020, 12:57

АСТОР П’ЯЦЦОЛА. SOLEDAD

Твоє вікно відкрите в тиху ніч.
Холодний місяць в чорній порожнечі.
Самотність. Втома. Вже безбарвний вечір
Ковтнула темінь.
Ні людських облич,
Ні постатей уже не розрізнити.
Так, наче ти на світі сам-один.
… В кімнаті – музики щемливий плин,
Та ще – у вазах – напівмертві квіти.
Скінчив 05.11.2015
 
 
Березень 19, 2020, 12:54

WILDE JAGD*

Не виходь цієї ночі. Лютий вітер хмарне клоччя
З диким свистом, мов отару, не спиняючись, жене.
В небі місяця немає. Лиш крізь хмар летючі зграї
Часом зірка визирає і у морок знов пірне.
 
Та крізь вітру свист шалений, крізь буяння навіжене
Ти почуєш: хтось далеко у мисливський трубить ріг –
Ріг пекельного музики. В небі – завивання, крики:
Скаче Полювання Дике, не шукаючи доріг.
 
На чолі його – високий сивий Вершник одноокий.
Мчить крізь буряний неспокій він на дивному коні.
В нього почет – пси-примари, спис –  в руці. І чорні чари
Насилає він з-за хмари на людей у низині.
 
Не виходь цієї ночі. Хай в каміні затріпоче
Теплий вогник і жіночий голос пісню заспіва.
Хай кохані теплі губи скажуть: «Я з тобою, любий».
Оберегом проти згуби стануть ці прості слова.
 
*Дике полювання (нім.)
Березень 19, 2020, 11:07

НІЧ

Slowly, silently, now the moon
Walks the night in her silver shoon
Walter de la Mare

Ніч. Над плесом сонних озер
Срібний місяць в небі завмер.
Тихо. Вітер не шелестить
Віттям в’язів чорних. Тепер
Споглядання в спокої мить.
 
Небеса помережила сіть
Листя ільмових верховіть,
А внизу – в густій мураві,
Наче хтось звелів їм – горіть!
Засвітились свічі живі.
 
Ти не квапся, мовчки постій
В нòчі цій ясній, чарівній:
Шляхом світлим стане тоді
Для твоїх притаєних мрій
Срібна стежка в чорній воді.
 
Березень 17, 2020, 16:00

Не кваплячись, над сріблом плес...

Не кваплячись, над сріблом плес
Пливе отара хмар легких.
Ясніє сніжна вовна їх
В глибокій синяві небес.
 
Внизу, на зеленявім тлі,
Задивлений у небосхил,
Сіріє круг з камінних брил
На пагорба пласкім чолі.
 
А там, де він у самоті
Звівсь, мов корона, на горбі,
В трави смарагдовій габі –
Нарцисів квіти золоті.
Березень 17, 2020, 15:56

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)