Ми зустрілися пізно. Де ніч над проспектами висить.
На десятку якому – я їх не рахую, щасливиця.
Ми зустрілися пізно. Так пізно, що стомлений місяць
Задрімав, у долоні холодні ховаючи вилиці.
Тільки тіні ходили навшпиньках, безшумні, як тіні,
Шелесткими алеями парку, дворами поснулими.
Гіркотою медовою віяли квіти осінні.
Ми уже не питали, що буде й було у минулому.
Ми уже не шукали свого й не ховали стигмати,
Не гадаючи, скільки ще долею щастя відведено.
Місяць просто стомився, як ми, й не хотів нам брехати,
Прикидаючись лодією чи задумливим лебедем.
Ми уже розучилися знати, що радість покличе,
Пересядуться болі, як сніг, перейдуть, перемісяться.
Я люблю твоє тихе вузьке нетутешнє обличчя,
Що до мене схиляється, дивно споріднене з місяцем.
Поки сонні дерева скидають розхристаний одяг,
Поки тіні на вітах злітають, немов на трапеції,
Заколисуй мене, заколисуй мене, наче потяг,
Що мандрує крізь ніч, що причалить колись у Венеції.
…І нікого, крім нас, у нічному казковому світі,
У глухому купе з інкрустаціями й оксамитами.
Тільки стомлений місяць, пірнаючи в хмари щомиті,
За вагонним вікном над нічною землею летітиме.
…І прямуючи разом із нами в омріяні далі,
Знову снитиме вітром, плащами і сталлю дамаською,
І поверхнею темною синіх лютневих каналів
Під мостами, що сміхом розквітнули й хитрими масками.
…Так пливти під мостами, де луни, і мох, і химери,
У солодкому сні… напівсні… (як повіки злипаються!)
Знову бачити місяць, який молодим гондольєром
На слухняне весло під мотив баркароли спирається.
8 листопада 2025 р.
Дані опрацьовуються...