Відчуваючи стопами твердь і пручаючись марно,
Марно в подих вливаючи вічну свою безсловесність,
Ми застигли навіки, закуті, приречено-парні,
Неспроможні здолати барокову буйну тілесність.
І навіщо прийшла ти сюди – без прохань і печалі –
Фото в шпарку робить, милуватися різьбленням ликів?
А чи просто тебе з серпанкової літньої далі
Миколай-на-валах віковими хрестами покликав?
Й ти пра-пра-прадочка, молода й сміхотливо-красива,
Символ гріхопадіння у наших вбачаючи путах,
Покарання за плід, що зухвало його надкусили, –
Й ти до тверді земної – прикута, прикута, прикута…
Ти прикута – розвагами і вечорами роботи.
Ти прикута – ігристими винами й клятим цейтнотом,
Жебонінням слабким березневим струмка-недоріки,
Сміхом подруг веселих і дотиком вуст чоловіка.
Що так в’яже до тверді – переступ, вина чи спокуса,
Чи кохання, чи будні, чи соком наповнені трави?
Тільки мрія жива, невагома, як постать Ісуса,
Пориває у безвість, за хмар береги золотаві.
Хай куди ти прямуєш і що залишаєш позаду,
Ти ж бо знаєш сама, хоч прийшла без прохань і печалі:
Наша туга земна за прекрасним утраченим Садом
Кожну долю і шлях на одвічній землі позначає.
Що так в’яже до тверді – любові безжальні стигмати?
Чи сім’я, чи одвічне нестерпне бажання пізнати?
Тільки очі відвикнути все ж не зуміли від неба.
І прокляття праматері – благословення для тебе.
Ти хороше життя проживеш і щасливою будеш,
Щиро люблячи землю й громадячи замки надхмарні,
Але ці голоси під склепінням уже не забудеш,
Відчуваючи стопами твердь і пручаючись марно.
7-8 серпня 2024 року
Дані опрацьовуються...