Фламенко

Десь на Рейтарській сплять у вольєрі приручені круки.

Блідне місяць, і звуки сирен скаламучують тишу.

Ти прискорюєш кроки, і сумка з новим ноутбуком

Б’є тебе по стегну, підганяє: «Хутчіше, хутчіше!»

 

Над тополями парку – то сни пропливають чи хмари?

Пропливають на південь – фелюги, галери, дракари.

Ти хотіла б сама, Карменсіто чи просто Оленко,

В ті краї, де без тебе сміються й танцюють фламенко.

 

Дочекатися вечора, як небувалого щастя.

Є підвальчик, де стіни від шалу свічок червонясті.

Там від стогону струн і від гуркоту хвацьких підборів

В’ються тіні по стінах, як душі палких матадорів.

 

Сильні пальці циганські гітарну вистукують деку.

Та до вечора, наче до темного неба, далеко.

І, зітхнувши, повз двір, де в пітьмі – скавуління собаки,

Ти ідеш – повз балкони, де тіні присіли, мов махи.

 

Повз розчахнуті арки, де сутінки сірі чигають,

Й знову кажеш собі, що чарівні краї зачекають.

Тільки б змовкла сирена, а ніч захлинулась і зникла,

Тільки б відьма-війна лиховісні не щирила ікла,

 

Тільки б всі, хто на битву жорстоку рушає з любові,

Повернулись до рідних веселі, живі і здорові,

Щоб по цілій землі при свічках у стареньких підвалах

Тільки дріб кастаньєт, а не плач і прокльони лунали.

 

Поки ж досить для щастя – вернутись додому з роботи,

Зняти чорне трико, що просякло парфумами й потом,

Душ прийняти і, довго в нічне задивляючись небо,

Уявляти краї, де фламенко танцюють без тебе.

 

19 листопада 2023 р.