***
Чи, може, це приснилось нам
Купання в річці Геракліта?
Ліна Костенко
Душа не може вічно бути ніжною.
Душа безжалісна, коли рятується.
Ти не забудеш пообіддя сніжного
І цю околицю, і білі вулиці.
І каптурець зі штучною опушкою,
Чоло, овіяне смішними римами,
І сльози, і губу її прокушену
(Бо силкувалася ридання стримати).
Твоя любов – постійна зміна клімату.
Вона пішла, як тінь – не переможниця.
Але зуміла так тебе покинути,
Як жодна інша в світі не спроможеться.
Твоя казкарка, дівчинка, химерниця.
Здавалося – саме терпіння літепле.
Вона пробачить, тільки не повернеться,
Як течія у річці Гераклітовій.
Твій час настав заквилити у відчаї.
О, ще хоч мить – затримати, набутися.
Ти сам на сам з хурделицею стрічною.
Пробачити – не значить повернутися.
…Ми всі – і Калібани, і Коперники –
Під вибухи, фокстрот, брехання лисяче –
Все ще чекаємо, що Хтось повернеться –
Хто нас покинув літ тому дві тисячі.
Він відійшов (обабіч – два розбійники),
І ми тоді не почувались звірами.
І туга за єдиними обіймами
Шматує нас, хоч ми ні в що не віримо.
І куполами, й шпилями, і строфами
На грішнім світі проросла спокута ця.
Ми сам на сам з тривогами й Голгофами.
Пробачити – не значить повернутися.
2 жовтня 2026 року
Жовтень 2, 2026, 20:11
***
Знаєш,
якби людські душі були схожі на звірят,
моя душа скидалась би на мавпочку-капуцина,
який поважно ворушить бровами,
вміє відчинити вікно,
заварити каву
і перегорнути сторінку книги.
Знаєш,
так часто, коли я серед людей,
мені здається, що вони помітять,
як схожа моя душа
на мавпочку-капуцина,
що кепкує з усього,
але вміє блаженно завмирати
перед сяйвом єдиної в світі Зірки.
Знаєш,
віднедавна я перестала цього боятися –
бо людські душі й справді схожі на звірят –
веселих, зацькованих, щасливих
або зрощених у клітках.
Бо коли Ти торкаєшся їхніх життів,
вони забиваються в куток,
роблять вигляд, що не помічають Тебе
або – так рідко – радо ідуть назустріч,
бо впізнають.
І може, бувають миті,
коли тільки ми, капуцини,
можемо викликати
Твою посмішку,
хай би який Ти був утомлений
від страху й недовіри звірят.
Знаєш, можливо, настане день,
коли лев і ягня, й справді, лежатимуть поруч,
і у Твоєму великому світі,
де ми полюємо одне на одного
і боїмося всього, а найбільше – себе,
знову все буде розумним і чистим –
як до початку дурної і злої людської історії.
А поки я буду вірити,
що людські душі
все-таки схожі на звірят.
Доки це так,
ми залишаємося людьми.
6 вересня 2026 р.
Жовтень 2, 2026, 20:10
«…Мила моя, што то буде з нами?»
З народної лемківської пісні
* * *
Ні, це не дощ — це просто ранок —
похмурий, сонний, от і все.
Він вересневими дворами
кудись печаль свою несе.
Грачиний грай кружляє в небі,
за обрій літо відліта...
Куди ж ви, теплі, яблуневі,
мої оманливі літа?
Все ближчі дим і гуркіт бою,
і все ясніші — з давнини —
пісні, наповнені журбою,
відлуння вічної війни.
Десь там гуркочуть ешелони,
сирітський не стихає плач.
Там сатаніє наглядач —
лунають стогони й прокльони…
«Що з нами буде і коли?» —
всіх поколінь одне питання:
надія, біль і сподівання
в полоні хижої імли.
Ми ж — найціннішого — я знаю! —
з тобою так і не знайшли.
Тож, милий, навіть не питаю,
що з нами буде і коли…
Вересень 10, 2026, 15:07
Це Ренесанс… Це візія нова,
Нових чуттів, життя нового ера,
Це заново народжена Венера,
Що цілий світ укотре відкрива.
Це книги нашої нова глава,
Яку у парі пишуть наші пера,
Це сни нові, глибокі, мов озера,
І ніби вперше мовлені слова…
І хоч війна гримить ночами люта,
Та нам дарована протиотрута,
Яка смертельний відведе удар
І сили дасть дожити до світання:
Такий крихкий, такий солодкий дар —
Рінашіменто нашого кохання.
18–19.VІІІ.26
Серпень 20, 2026, 2:40
Тієї мапи вже нема,
Що в Тебе висіла роками,
Де вся Європа перед нами,
І Україна зокрема,
Де лагідна блакить морів,
Спокійна сірість суходолу,
Неначе щойно хтось відкрив
Цю землю непорочно-голу,
Немов артерія Дніпра
Святою не стікає кров’ю,
Неначе мордорська мара
Не сіє смерти й безголов’я,
Мов у сусідів у щитах
Немає ще страшних пробоїн
І від новин не їде дах…
Ні лих, ні злочинів, ні воєн.
2.VI.26
Серпень 19, 2026, 13:34
Стрічка віршів