І знову я на пошту – як на прощу,
А пообіддя тихе і п’янке.
Тривога – від Лубен до Пирогощі.
І все-таки… не думай про лихе.
Сплатити за огрядненький пакунок.
На розі є один такий кіоск…
Там капучино – як магічний трунок,
Бариста сивий, мудрий, як Амос.
Над озером до сутінків читати,
Перегортати теплі сторінки –
Себе колишню знову пригадати
В тринадцять літ на березі ріки.
Сосновий ліс, ромашки сиві чари
І теревені о нічній порі.
Там звалося латаття «ненюфари»,
Там замки височіли на горі.
Там дивовижні слалися тумани,
І красені без скарг і без розмов
Блідим красуням з хижими вустами
Крізь непомітні для сторонніх рани
Свою гарячу віддавали кров.
Я вдячна вам, задумливий бароне,
За ці казки, за млосний холодок,
І за роки, такі безоборонні,
За ночі, де непевний кожен крок,
За ваших лицарів наївне кредо,
За бал з чаклунками у доміно.
…Не дівою-вампіром, а «шахедом»
Убитий лагідний віконт Рено.
…А десь, затиснувши надію в жменях,
Крізь біль, крізь страх, крізь сльози і крізь лють
Не білим дівам, а землі стражденній
Звитяжці кров гарячу віддають.
Московському боввану, а не Калі
Сміливця Райта в жертву віддали.
Настане вечір – стихнуть магістралі,
Погасне озеро в серпанку мли.
…Повільно пройде стомлений бариста
Повз комиші, де теплий легіт стих,
А там, у книзі, хвацьке товариство
Розійдеться по спальнях гостьових.
Хай буде тиха ніч. А нам – по вірі –
В невідворотність ранку, крик півнів.
Що важить оповідка про вампірів
Проти теперішніх ночей і днів?
Проти безумств північної корони
І юрм, кривавим зваблених вином?
І все-таки спасибі вам, бароне,
За мрії ці, за казку перед сном.
8 травня 2026 р.
Травень 8, 2026, 22:13
Матінка Ельма весела була абатиса.
Річка стрімка і холодна, і темні гаї,
Дикі ліси і гора страхітлива і лиса
Охороняли обитель щасливу її.
Матінка Ельма була поцілована Богом:
Бачила камінь, що стрімко летить із пращі,
Бачила річку і гори, ліси і дорогу –
Зором тілесним і зором своєї душі.
Якось за день до Різдва їй самій довелося
Сивого ранку піти в монастирський курник.
Дівчину страшно худу, з рудуватим волоссям,
Там абатиса уздріла, тамуючи крик.
«Ви захотіли яєць монастирських задарма? –
Ельма всміхнулася, опам’ятавшись за мить. –
Я не збираюся вас видавати жандармам,
Тож заспокойтеся, мила, і ніж приберіть.
Шлях неблизький в ці ліси із північного краю.
Ви у бігах, ви сусідський образили трон.
Бачу, що ви зголодніли. І дайте вгадаю:
Ви – Непокірне Перо, Франсуаза Війон.
Ви для тирана – чорт, чума ходяча,
А я вас нагодую залюбки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
Місяць, і два, і дванадцять спливли за водою –
Тих місяців проминулих немає ніде.
І на веселу країну, безжальний, війною
Ірод північний, палаючи люттю, іде.
Палить і села, й міста, й хутори і в облогу
Ельмину тиху обитель гнобитель бере.
Згорда волає: «Гей ви, шанувальниці Бога,
Я поруйную дощенту склепіння старе.
Вас не врятують ні мур, ні ворота залізні,
Я утоплю монастир у сльозах і в крові.
Браму мені відчиняйте, ще поки не пізно.
Поки не пізно, вклоніться, красуні, мені!»
Ельма сказала: «Я бачу, стомились солдати.
Хто переможе, а хто з нас згорить на золу,
Знає лиш небо. А я вам запропонувати
Можу хіба на вечерю гарячу смолу.
В тебе на півночі книжники вчені придворні
Славлять тебе дифірамбами й стосами книг.
Тільки мене не обдуриш – я бачу твій чорний,
Бачу звірячий і лютий, і хтивий твій лик.
І Бог тобі ніколи не пробачить,
Й мені тобі вклонятись не з руки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
Матінка Ельма весела була абатиса –
І віршувала, і справно читала Псалтир.
Доля її вберегла від катівні і списа,
Вистояв – не похитнувся – її монастир.
Військо заброд полягло у веселій країні.
Все це – не казка. Якщо забажаєш, і ти
Можеш, мій друже, і через століття, і нині
З щирим проханням у тиху обитель прийти.
Ельма Весела не змовчить – вона відгукнеться,
Ельма завжди допоможе, але пам’ятай,
Що абатиса облудне не слухає серце,
З гостем лихим говорити не стане – і край.
Старі ліси – живі, і гори – зрячі,
Хоча віки минули вже й віки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки.
1 квітня 2026 р.
Квітень 1, 2026, 20:43
А.З. і А.Г. – з любов’ю і надією на зустріч
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
9 січня 2026 р.
Січень 9, 2026, 17:47
А.В. – на щастя і душевний спокій
Вона – така бездоганна.
Вона – так поза віком.
Вона перелити вміє
В слова – найгостріший біль.
Вона шампанського вип’є
В кафе з чужим чоловіком.
А він по вуха закоханий
У розум її і стиль.
Йому до нестями хочеться
Її – такої глибокої,
Її – такої спокійної,
Як синій вечірній став.
Щоб видихнути – втопитися
У світлі її і спокої,
Та тільки майно і бізнес
На «скво» свою записав.
Вона удає, що байдуже –
І вільно, і добре пишеться.
Вона собі знає ціну
І до пліток глуха.
Тепер ще кави – й додому –
Вона із ним не залишиться.
Як завше, проспектом вечірнім
Втікатиме від гріха.
А він лиш услід зітхатиме:
«Голубко моя й лисице,
Ну що тут поробиш, дівчинко,
Такі вже правила гри.
Здається, вона не зі мною –
Здається, що просто мститься
Комусь у зимовому небі,
Хто їй шепоче згори.
Навіщо, сама не відає,
Іде манівцями вченими.
Куди ж мені, недолугому,
В її фантастичну тьму?»
Вона ж у соборі відвідає
Небесного Нареченого
І знову крізь теплі сльози
Тихо скаже Йому:
«Ти все ще мене жалієш,
Усе ще мости не спалюєш.
Пробач, я іще прокинуся.
Пробач, я ще полюблю.
Ти знову мовчиш, мій добрий.
Ти, певно, мене не схвалюєш
За всіх, кого я відкинула,
За все, що я тут роблю.
Добре Тобі, мій світлий,
такому блакитноокому.
Раз увійшовши в радість,
Завжди на висоті.
Добре так мало бути
У світі цьому жорстокому
І відійти у славі –
Хоч би і на хресті.
Краще вже бути дурепою.
Краще б уже не бачитись.
Краще хай мудра істина
Душу мою омине».
А потім їй стане соромно,
А потім вона розплачеться:
«В усьому правий Ти, милий,
Тільки не кидай мене».
24 грудня 2025 р.
Грудень 24, 2025, 18:39
Два імені. Дві мови. Дві судьби.
Одна лишилась за високим муром
В країні «чорних воронів» і тюрем,
Де мали вижити лише раби.
А друга в путь покликала, аби
Бездомним, але вільним трубадуром
Блукати, виклик кинувши похмурим
Знаменням демонічної доби.
У мандрах нечужою чужиною,
Де все новою дихало війною,
Думками повертатися на схід,
Де мучаться в червонім пеклі друзі,
Й летіти за поетами услід,
Які уже у понадземнім крузі.
6–15.ХІІ.25
Мюнхен
Грудень 23, 2025, 8:35
Стрічка віршів