У плямах сонця ліс і берег річки.
І плин у вічність золотавих днів.
Ти доглядаєш тут стару капличку,
Вся зіткана із променів і снів.
Курортне розімліле пообіддя
Мене до тебе нині привело.
Іще ліси не відливають міддю,
Ще розкошує в зелені село.
Далеко – мегаполіс і затори,
Столичні будні, вічні й навісні.
Ти підмітала свій маленький дворик,
Ти в очі тихо глянула мені.
А там, на дні очей твоїх не вицвілих –
Ліси прадавні і вода жива,
Небесний безмір і захмарні відстані,
І ніжна казка вічного Різдва.
На цій землі, де ми так часто плачемо,
У дворику, де квіти і зело,
Я вперше світ важкий таким побачила,
Яким його задумано було:
Таким, де відстань виміряна прощами,
Де світлий день довіку не мине,
Де смерть не важча за від’їзд із Моршина,
Де вічність і хвилина суть одне.
Що сталося між нами? Тільки погляди,
Липневий ліс і вигини ріки,
І я, що так потребувала догляду,
І може бути, що через роки
Не хори ангельські, не хмари спінені,
Коли уже перейдена межа,
А шаркання твого смішного віничка
Впізнає першим стомлена душа.
30 липня 2026 року
Серпень 4, 2026, 10:10
Відчуй мене – до вій, до родимок,
Поки живий, поки жива.
За «арештантськими городами»
Надвечір засюрчить трава.
Принадною і перезрілою,
Терпкою, наче каркаде,
Веселою старою дівою
Кривим завулком ніч іде.
І вслід за нею, чорнобривою,
Живою, як гаряча ртуть,
Забутих арештантів привиди
У теплих сутінках встають.
Встають із вигірклими болями,
Із виразками слів і дум –
Під млосним місяцем виполюють
Липневий опівнічний сум.
Такими ніжними і п’яними
Ми чуємося тільки мить.
І тяжко зранена Лук’янівка
Під зорями тривожно спить.
Відчуй, ще поки не запізно нам
Гадати про добро і зло,
Читати потягів запізнення
На діамантових табло.
Над «арештантськими городами» –
Ніч – подруга і вартова.
Впиваймось літом і свободою –
Поки живий, поки жива.
19 – 22 липня 2026 року,
Київ – Моршин
Липень 31, 2026, 7:29
Ти мені – ні посестра, ні згуба.
Наша казка – дивна і проста.
А між нами, мила, стали руба
Слава, відстані і суєта.
Ти скажи мені, бо я не знаю,
Чи далекий Хтось, попри роки,
Молоде вино й тобі вливає
У сердечні зношені міхи?
Знаєш, а вино і досі бродить.
Де вже ремствувати на судьбу?
В марево за обрієм відходить
Липень, мов самотній марабу.
А услід, де невагоме пір’я
Птах над берегами розгубив,
Ходить білий кіт по надвечір’ю,
Білий-білий серед теплих нив.
Наче дивний птах, без сліз і зграї,
Зболені карбуючи рядки,
Ти за обрій в даль нічну ступаєш.
Ти уже не можеш навпаки.
Я ж у вашім полум’ї горіти
Не змогла б, далека. А зате
Я умію втішно муркотіти
І ловити сонце золоте.
Не рукою – лиш рядком торкнутись
Зможу крізь твої літа гіркі.
Так торкаються котячі вуса
Сторожко – знайомої руки.
Не прошу ні визнання, ні дружби,
Та коли самотньо стане вкрай,
Стане світ нудним і осоружним,
І холодним, просто пригадай…
Пригадай, долаючи безвір’я,
Як долає сонце свій зеніт:
Ходить білий кіт по надвечір’ю.
Мов душа моя – твоїй услід.
16 липня 2026 р.
Липень 19, 2026, 9:21
,
LADY AZURE
(by Mykola Voronyi)
In a wave of azure wing –
Jolly Spring,
Flying high in shiny splendor,
So diaphanous and tender;
From beyond the cloudy pile –
Just a smile,
But the winter would surrender.
Here She comes out of the blue –
In a hue –
Nothing really can withstand her;
Lady Azure – what a manner!
Woods and meads and hills and fields –
All God wields –
For Her name they sing “Hosanna!”
Lady Azure, but a gleam
Of a dream,
Bathes millions of flowers
In the gentle dewy showers,
Weaving gossamers of bloom
On a loom, –
I’ll be watching it for hours.
On and on, the dreams unscroll
In my soul,
Winding viny arabesco,
Now cameo, now alfresco,
Catching up with azure song –
Sing along! –
Blending slowly in grotesco.
April 25-27, 2026
Травень 23, 2026, 16:52
,
І знову я на пошту – як на прощу,
А пообіддя тихе і п’янке.
Тривога – від Лубен до Пирогощі.
І все-таки… не думай про лихе.
Сплатити за огрядненький пакунок.
На розі є один такий кіоск…
Там капучино – як магічний трунок,
Бариста сивий, мудрий, як Амос.
Над озером до сутінків читати,
Перегортати теплі сторінки –
Себе колишню знову пригадати
В тринадцять літ на березі ріки.
Сосновий ліс, ромашки сиві чари
І теревені о нічній порі.
Там звалося латаття «ненюфари»,
Там замки височіли на горі.
Там дивовижні слалися тумани,
І красені без скарг і без розмов
Блідим красуням з хижими вустами
Крізь непомітні для сторонніх рани
Свою гарячу віддавали кров.
Я вдячна вам, задумливий бароне,
За ці казки, за млосний холодок,
І за роки, такі безоборонні,
За ночі, де непевний кожен крок,
За ваших лицарів наївне кредо,
За бал з чаклунками у доміно.
…Не дівою-вампіром, а «шахедом»
Убитий лагідний віконт Рено.
…А десь, затиснувши надію в жменях,
Крізь біль, крізь страх, крізь сльози і крізь лють
Не білим дівам, а землі стражденній
Звитяжці кров гарячу віддають.
Московському боввану, а не Калі
Сміливця Райта в жертву віддали.
Настане вечір – стихнуть магістралі,
Погасне озеро в серпанку мли.
…Повільно пройде стомлений бариста
Повз комиші, де теплий легіт стих,
А там, у книзі, хвацьке товариство
Розійдеться по спальнях гостьових.
Хай буде тиха ніч. А нам – по вірі –
В невідворотність ранку, крик півнів.
Що важить оповідка про вампірів
Проти теперішніх ночей і днів?
Проти безумств північної корони
І юрм, кривавим зваблених вином?
І все-таки спасибі вам, бароне,
За мрії ці, за казку перед сном.
8 травня 2026 р.
Травень 8, 2026, 22:13
Стрічка віршів