“Заблукай у претемному-темному-темному лісі”

Заблукай у претемному-темному-темному лісі.

Над ялинами місяць уповні – мов ангельський м’яч.

Хай роки світові – між тобою й найближчим обійстям.

Заблукай. І маленькою стань. І нарешті заплач.

 

Намистина загублена в пишнім намисті  родини.

Ніжні складки дитинні – ще й досі – над шовком зап’ясть.

Подих серпня в чаклунські ліси оддалік не долине,

І розводять руками усі вікові берегині –

Їм до лісу твого потикатись і лячно, і зась.

 

У претемному-темному-темному-темному лісі –

Ні доріг, ні стежин, тільки зоряна – зорана – вись.

Вдар об землю самотністю. Знову тобі – тільки вісім.

Чи не з цього блукання твої і страхи почались?

 

І коли ти відчуєш, що скарги і крики даремні,

І остання сльоза на корчі і на трави впаде,

І забракне повітря – тоді хтось високий і темний

Темні віти руками в чаклунській пітьмі розведе.

 

І ти підеш за ним – і ні скарги, ні схлипу, ні звуку –

Крізь тумани і нетрі, болото і трави гіркі.

Він ітиме попереду, злегка стискаючи руку,

І в тумані нарешті відкриється берег ріки.

 

Він тобі усміхнеться і сильно наляже на весла,

І тоді, від світанку і тиші така золота,

Ти нарешті дозволиш минути і болям, і веснам,

Й непотрібним словам, що судомою зводять вуста.

 

І розводять руками нехай з берегів берегині –

По коліна в туманах і нетрях старої куги.

Намистина загублена в пишнім намисті  родини

Тільки й здатна відкрити нові осяйні береги.

 

Що там буде – чи щастя, чи сонцем напоєні трави?

Ти жива і весела, й пливеш, і з тобою в човні –

Гроші, сир і вино, добрі книги і промінь на лаві,

Й вірна тінь, що принишкла, сховавшись від сонця, на дні.

 

24 серпня 2024 року