На зимовім узліссі, де сич чудо-ніч перелупував,
Загасивши цигарку, поставивши швидкість на паузу,
Ти, веселий і п’яний, під рокові ритми притупував,
Що з колонок у нетрі нічні оксамитово рвалися.
І страхам лісовим, розтривоженим хвацьким нечемою,
Відбирало від сивої туги і заздрості мову.
А в нічній далині розчахнулося місто печерою,
Де вогнів діаманти горять поміж лап ялинових.
На відлюдді, хмільний і приблудний, наш грудень кошлатився.
І творив ти омани, й шаманив, муркочучи пісню.
Й сміхотливим рядкам – ну здавалося б, звідки узятися? –
І в душі, і у зошитах раптом ставало затісно.
Ти сміявся: «У мене, либонь, не гарем». А згори сталактитами
До землі простягнули бурульки далекі сузір’я.
І над нами, старим «віскарем» і любов’ю зігрітими,
Сич зачаєно блимав – обтрушував місячне пір’я.
Ах, і ніч ця, і сич тільки снами були і оманами.
І засніжений ліс, і зірки, діаманти-карати.
Я розумна і нині з такими хмільними шаманами
Зроду-віку не стала б сама уночі танцювати.
Ці тверезість і спокій хто досвідом зве, хто – одужанням.
Жоден погляд шаманський мене не торкне й не зурочить
У далеких лісах, де завія танцює із кужелем.
Я спокійні люблю – не лукаво примружені – очі.
Хіроманти мої вже нічого не плутають з датами,
І у слушну годину мої розпускаються квіти,
І все менше мені цих солодких спокус випадатиме,
Коли ясно в думках і до полудня хилиться літо.
Нас дарами прещедрими літо зуміє потішити:
Щастям ранків, погідним дощем, голоском коноплянки.
Тільки сняться ліси, де змагається музика з тишею,
І зелений твій погляд, і руки, і запах дублянки.
10 серпня 2024 року
Дані опрацьовуються...