Сади примхливі і білопінні.
Тебе вітали і дрізд, і шпак.
Ось так померти – серед цвітіння?
Горіху любий, ну як же так?
Як ти шумів мені вечорами,
Коли лишалася я сама:
Що все минеться, що світ – із нами,
І що причини тужить нема.
А що потрібно ще поетесі –
Твій шум і закрути соцмереж,
Бо я смішна. Я, друже, не Леся,
І не геніальна, на щастя, теж.
Ця дика сила – contra naturam.
Ці ритми міста – уже в мені.
Це наступає інфраструктура
На тихі води й зорі ясні.
Тут буде стоянка автомобілів
На тисячі буйволячих сил.
А я за дорого здам квартиру
І переберуся аж на Поділ.
Мій благовірний такий сивочубий,
З щоками обвітреними, як фіорд.
У нього такі бездоганні зуби,
І сам він – ну просто англійський лорд.
У нього очі такі блакитні.
Я, справді, горіху, щаслива з ним.
І тільки ночі – ночі у квітні –
Наллються смутком понадземним.
У ніч, коли Всесвіт грифельно-чорний
Навіє безмірну тугу мені,
Мій друг мене до грудей пригорне,
Почувши, як хлипаю уві сні.
В годину, коли зорепад над містом,
Спитає: «Ти плачеш?» – Скажу: «Облиш».
Це ти в мені неспокійним листом –
Тривожним листом в мені тремтиш.
29 квітня 2025 р.
Дані опрацьовуються...