Я не спала ночами, зціляючи болі та рани,
Знала давні молитви й зело чудодійне земне,
І за все це у рідному місті порядні віряни
Захотіли на площі як відьму спалити мене.
От так ближні! І от, щоб не вбили мене без причини,
Я тікала від них у прийдешні розумні віки,
Де, мислитель, естет, ерудит, взагалі молодчина,
Містер Рід поливає бульйоном свої квіточки.
Я поглянула в інтелігентне обличчя безвусе.
Ось він – мій співрозмовник, і я досягнула мети.
Я чарівно всміхнулась, промовила: «Слава Ісусу!»,
І коли він схопився за ніж, я устигла втекти.
Так, я жити хотіла без комплексів і без істерик,
Всі гештальти закрити, собою зайнятись всерйоз.
І на добрім Подолі зустрівся мені езотерик,
Майстер реінкарнацій і аур людських діагност.
Весь – ну прямо із Ніцше: людина, герой, Шварценегер,
Він сказав, заклинатель вітрів-буревіїв і гроз:
«Ти, можливо, і мила, але християнський егрЕгор
Спричинив у тобі дистонію й панічний невроз».
Ті, хто з доброго дива мене не пускав до причастя,
Хто знаходить в мені мракобіса, «раба» чи пристріт,
Точно знають чомусь, що мені необхідне для щастя,
Ким я бути повинна і як улаштовано світ.
Я не в захваті дуже давно від теорій розлогих
(Хто міста воскресить? Хто зупинить лихий землетрус?),
Ризикую заплутатись в нетрищах термінологій
І над непоясненністю світу безсило сміюсь.
І куди ти не вирушиш – в Ніжин, а чи до Квебеку,
Чи в Країну Чудес, чи Венецію, чи «на маяк»,
Чи за обрій, чи в Оз, а чи просто у бібліотеку,
Ти зустрінеш того, хто зібрав собі доказів теку,
Точно знає, для чого, і звідки, й навіщо, і як.
Ось такі вони – милі, хороші й «просунуті» люди,
Просто люди і в людськості не винуваті своїй.
Та якби я і справді зустріла Ісуса чи Будду,
То очима інакшими шлях би побачила свій.
Я почула б слова негучні, що навіки зцілили б
Недолугу свідомість і стомлене серце моє,
Що дали б і наснагу, і радість, і віру, і крила:
«Я люблю тебе, Олько, от просто за те, що ти є».
7 лютого 2025 року
Дані опрацьовуються...