Вірші (за датою)

Матінка Ельма весела була абатиса.
Річка стрімка і холодна, і темні гаї,
Дикі ліси і гора страхітлива і лиса
Охороняли обитель щасливу її.
 
Матінка Ельма була поцілована Богом:
Бачила камінь, що стрімко летить із пращі,
Бачила річку і гори, ліси і дорогу –
Зором тілесним і зором своєї душі.
 
Якось за день до Різдва їй самій довелося
Сивого ранку піти в монастирський курник.
Дівчину страшно худу, з рудуватим волоссям,
Там абатиса уздріла, тамуючи крик.
 
«Ви захотіли яєць монастирських задарма? –
Ельма всміхнулася, опам’ятавшись за мить. –
Я не збираюся вас видавати жандармам,
Тож заспокойтеся, мила, і ніж приберіть.
 
Шлях неблизький в ці ліси із північного краю.
Ви у бігах, ви сусідський образили трон.
Бачу, що ви зголодніли. І дайте вгадаю:
Ви – Непокірне Перо, Франсуаза Війон.
 
Ви для тирана – чорт, чума ходяча,
А я вас нагодую залюбки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
 
Місяць, і два, і дванадцять спливли за водою –
Тих місяців проминулих немає ніде.
І на веселу країну, безжальний, війною
Ірод північний, палаючи люттю, іде.
 
Палить і села, й міста, й хутори і в облогу
Ельмину тиху обитель гнобитель бере.
Згорда волає: «Гей ви, шанувальниці Бога,
Я поруйную дощенту склепіння старе.
 
Вас не врятують ні мур, ні ворота залізні,
Я утоплю монастир у сльозах і в крові.
Браму мені відчиняйте, ще поки не пізно.
Поки не пізно, вклоніться, красуні, мені!»
 
Ельма сказала: «Я бачу, стомились солдати.
Хто переможе, а хто з нас згорить на золу,
Знає лиш небо. А я вам запропонувати
Можу хіба на вечерю гарячу смолу.
 
В тебе на півночі книжники вчені придворні
Славлять тебе дифірамбами й стосами книг.
Тільки мене не обдуриш – я  бачу твій чорний,
Бачу звірячий і лютий, і хтивий твій лик.
І Бог тобі ніколи не пробачить,
Й мені тобі вклонятись не з руки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
 
Матінка Ельма весела була абатиса –
І віршувала, і справно читала Псалтир.
Доля її вберегла від катівні і списа,
Вистояв – не похитнувся – її монастир.
 
Військо заброд полягло у веселій країні.
Все це – не казка. Якщо забажаєш, і ти
Можеш, мій друже, і через століття, і нині
З щирим проханням у тиху обитель прийти.
 
Ельма Весела не змовчить – вона відгукнеться,
Ельма завжди допоможе, але пам’ятай,
Що абатиса облудне не слухає серце,
З гостем лихим говорити не стане – і край.
 
Старі ліси – живі, і гори – зрячі,
Хоча віки минули вже й віки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки.
 
1 квітня 2026 р.

А.З. і А.Г. – з любов’ю і надією на зустріч
 
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
 
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
 
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
 
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
 
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
 
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
 
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
 
9 січня 2026 р.
 

А.В. – на щастя і душевний спокій
 
Вона – така бездоганна.
Вона – так поза віком.
Вона перелити вміє
В слова – найгостріший біль.
Вона шампанського вип’є
В кафе з чужим чоловіком.
А він по вуха закоханий
У розум її і стиль.
 
Йому до нестями хочеться
Її – такої глибокої,
Її – такої спокійної,
Як синій вечірній став.
Щоб видихнути – втопитися
У світлі її і спокої,
Та тільки майно і бізнес
На «скво» свою записав.
 
Вона удає, що байдуже –
І вільно, і добре пишеться.
Вона собі знає ціну
І до пліток глуха.
Тепер ще кави – й додому –
Вона із ним не залишиться.
Як завше, проспектом вечірнім
Втікатиме від гріха.
 
А він лиш услід зітхатиме:
«Голубко моя й лисице,
Ну що тут поробиш, дівчинко,
Такі вже правила гри.
Здається, вона не зі мною –
Здається, що просто мститься
Комусь у зимовому небі,
Хто їй шепоче згори.
 
Навіщо, сама не відає,
Іде манівцями вченими.
Куди ж мені, недолугому,
В її фантастичну тьму?»
Вона ж у соборі відвідає
Небесного Нареченого
І знову крізь теплі сльози
Тихо скаже Йому:
 
«Ти все ще мене жалієш,
Усе ще мости не спалюєш.
Пробач, я іще прокинуся.
Пробач, я ще полюблю.
Ти знову мовчиш, мій добрий.
Ти, певно, мене не схвалюєш
За всіх, кого я відкинула,
За все, що я тут роблю.
 
Добре Тобі, мій світлий,
такому блакитноокому.
Раз увійшовши в радість,
Завжди на висоті.
Добре так мало бути
У світі цьому жорстокому
І відійти у славі –
Хоч би і на хресті.
 
Краще вже бути дурепою.
Краще б уже не бачитись.
Краще хай мудра істина
Душу мою омине».
А потім їй стане соромно,
А потім вона розплачеться:
«В усьому правий Ти, милий,
Тільки не кидай мене».
 
24 грудня 2025 р.

Ми зустрілися пізно. Де ніч над проспектами висить.
На десятку якому – я їх не рахую, щасливиця.
Ми зустрілися пізно. Так пізно, що стомлений місяць
Задрімав, у долоні холодні ховаючи вилиці.
 
Тільки тіні ходили навшпиньках, безшумні, як тіні,
Шелесткими алеями парку, дворами поснулими.
Гіркотою медовою віяли квіти осінні.
Ми уже не питали, що буде й було у минулому.
 
Ми уже не шукали свого й не ховали стигмати,
Не гадаючи, скільки ще долею щастя відведено.
Місяць просто стомився, як ми, й не хотів нам брехати,
Прикидаючись лодією чи задумливим лебедем.
 
Ми уже розучилися знати, що радість покличе,
Пересядуться болі, як сніг, перейдуть, перемісяться.
Я люблю твоє тихе вузьке нетутешнє обличчя,
Що до мене схиляється, дивно споріднене з місяцем.
 
Поки сонні дерева скидають розхристаний одяг,
Поки тіні на вітах злітають, немов на трапеції,
Заколисуй мене, заколисуй мене, наче потяг,
Що мандрує крізь ніч, що причалить колись у Венеції.
 
…І нікого, крім нас, у нічному казковому світі,
У глухому купе з інкрустаціями й оксамитами.
Тільки стомлений місяць, пірнаючи в хмари щомиті,
За вагонним вікном над нічною землею летітиме.
 
…І прямуючи разом із нами в омріяні далі,
Знову снитиме вітром, плащами і сталлю дамаською,
І поверхнею темною синіх лютневих каналів
Під мостами, що сміхом розквітнули й хитрими масками.
 
…Так пливти під мостами, де луни, і мох, і химери,
У солодкому сні… напівсні… (як повіки злипаються!)
Знову бачити місяць, який молодим гондольєром
На слухняне весло під мотив баркароли спирається.
 
8 листопада 2025 р.

Сади примхливі і білопінні.
Тебе вітали і дрізд, і шпак.
Ось так померти – серед цвітіння?
Горіху любий, ну як же так?
 
Як ти шумів мені вечорами,
Коли лишалася я сама:
Що все минеться, що світ – із нами,
І що причини тужить нема.
 
А що потрібно ще поетесі –
Твій шум і закрути соцмереж,
Бо я смішна. Я, друже, не Леся,
І не геніальна, на щастя, теж.
 
Ця дика сила – contra naturam.
Ці ритми міста – уже в мені.
Це наступає інфраструктура
На тихі води й зорі ясні.
 
Тут буде стоянка автомобілів
На тисячі буйволячих сил.
А я за дорого здам квартиру
І переберуся аж на Поділ.
 
Мій благовірний такий сивочубий,
З щоками обвітреними, як фіорд.
У нього такі бездоганні зуби,
І сам він – ну просто англійський лорд.
 
У нього очі такі блакитні.
Я, справді, горіху, щаслива з ним.
І тільки ночі – ночі у квітні –
Наллються смутком понадземним.
 
У ніч, коли Всесвіт грифельно-чорний
Навіє безмірну тугу мені,
Мій друг мене до грудей пригорне,
Почувши, як хлипаю уві сні.
 
В годину, коли зорепад над містом,
Спитає: «Ти плачеш?» – Скажу: «Облиш».
Це ти в мені неспокійним листом –
Тривожним листом в мені тремтиш.
 
29 квітня 2025 р.

Мій дім не позначений кров’ю жертовною,
І тільки молитва його захистить.
О ноче жахіття, ставай молитовною,
Тебе заклинаю, о ноче, в цю мить.
 
Узвози і храми, і горо Батиєва,
Прокиньтесь і свідками будьте мені.
Це серця удари. Удари по Києву.
Життя, що розплавлені в лютім вогні.
 
Як шибки здригнулись у нашому вулику,
І діти припали чолом до колін.
І наші турботи здрібніли і скулились,
В чеканні жаскому застигли вздовж стін.
 
Лункі підворіття, бульвари і вулиці…
Цей гуркіт і свист – на розрив, напролом.
І ти, розуміючи: хтось не врятується,
З екрану читаєш забутий псалом.
 
Мій дім не позначений кров’ю жертовною,
На нім не сіяє освячений знак.
Удар – і хитається небо із повнею.
Удар – і лише валування собак.
 
Здригається місто моє під ударами –
Мільйони надій, і тривог, і дверей.
А ранок настане з росою і хмарами,
З доріжками сліз на обличчях дітей.
 
Мій дім не позначений кров’ю жертовною,
Промінню і вітру підставить шибки.
Ти, сумно-усміхнений, ніжний і стомлений,
Моєї торкнешся щоки.
 
І дивно спросоння у нашому вулику
Почути, як, ночі кахикнувши вслід,
Як завше, триногого пса на прогулянку
Виводить мій добрий сусід.
 
26 квітня 2025 р.

Зима – і не туманний Альбіон.
Людмила Кулакевич
 
Зима – і не туманний Альбіон.
У нас тут і свої такі тумани!
А я не вмію лікувати рани
Цілунками і дотиком долонь.
 
На сотню літ, на сотню бід – зима.
І я іду не слухати валторни –
Мене розрадить затишна пітьма,
Що шарудить і хрумає попкорном.
 
Самотня ти. Коханий твій – піжон.
А ти смішна. Ти приймеш все на віру.
Ну що ж, моя маленька Бріджит Джонс,
Ану ж бо, ну, ламай свого Шекспіра.
 
А десь життя зависло на струні.
А на екрані – крик сови і повня.
А я погляну нишком у пітьмі
На профілі жіночі молитовні.
 
Хтось – із роботи, хтось – із роковин.
Хто – пішки, хто – розхитаним трамваєм.
Тут, стомлені від смутку і новин,
Бліді обличчя ніжно розквітають.
 
Твій друг новий не вірить в чудеса.
А ти смішна. Ти молишся про диво.
На пів екрану – сонце й небеса,
І молить жінка справа, жінка зліва,
 
Щоб відчай світлу радість не зборов,
І щоб душа не втратила відваги,
І божевільний дрон не розпоров
Сорочку атомного саркофага,
 
І в розпалі 3D-метаморфоз,
Непрохані, як вторгнення Марени,
Дітей наляканих з країни Оз
Не вирвали безжально злі сирени.
 
…Даруйте, я сьогодні не туди,
Де Моцарта лабають віртуози,
А де попкорном шарудять ряди
Й жінки в пітьмі не витирають сльози.
 
15 лютого 2025 р.

Я не спала ночами, зціляючи болі та рани,
Знала давні молитви й зело чудодійне земне,
І за все це у рідному місті порядні віряни
Захотіли на площі як відьму спалити мене.
 
От так ближні! І от, щоб не вбили мене без причини,
Я тікала від них у прийдешні розумні віки,
Де, мислитель, естет, ерудит, взагалі молодчина,
Містер Рід поливає бульйоном свої квіточки.
 
Я поглянула в інтелігентне обличчя безвусе.
Ось він – мій співрозмовник, і я досягнула мети.
Я чарівно всміхнулась, промовила: «Слава Ісусу!»,
І коли він схопився за ніж, я устигла втекти.
 
Так, я жити хотіла без комплексів і без істерик,
Всі гештальти закрити, собою зайнятись всерйоз.
І на добрім Подолі зустрівся мені езотерик,
Майстер реінкарнацій і аур людських діагност.
 
Весь – ну прямо із Ніцше: людина, герой, Шварценегер,
Він сказав, заклинатель вітрів-буревіїв і гроз:
«Ти, можливо, і мила, але християнський егрЕгор
Спричинив у тобі дистонію й панічний невроз».
 
Ті, хто з доброго дива мене не пускав до причастя,
Хто знаходить в  мені мракобіса, «раба» чи  пристріт,
Точно знають чомусь, що мені необхідне для щастя,
Ким я бути повинна і як улаштовано світ.
 
Я не в захваті дуже давно від теорій розлогих
(Хто міста воскресить? Хто зупинить лихий землетрус?),
Ризикую заплутатись в нетрищах термінологій
І над непоясненністю світу безсило сміюсь.
 
 
І куди ти не вирушиш – в Ніжин, а чи до Квебеку,
Чи в Країну Чудес, чи Венецію, чи «на маяк»,
Чи за обрій, чи в Оз, а  чи просто у бібліотеку,
Ти зустрінеш того, хто зібрав собі доказів теку,
Точно знає, для чого, і звідки, й навіщо, і як.
 
Ось такі вони – милі, хороші й «просунуті» люди,
Просто люди і в людськості не винуваті своїй.
Та якби я і справді зустріла Ісуса чи Будду,
То очима інакшими шлях би побачила свій.
 
Я почула б слова негучні, що навіки зцілили б
Недолугу свідомість і стомлене серце моє,
Що дали б і наснагу, і радість, і віру, і крила:
«Я люблю тебе, Олько, от просто за те, що ти є».
 
7 лютого 2025 року

Синьоокий Ісусе, Коханий – не мій, а душі,

Друже світлий і ніжний – учора, тепер і довіку,

Захисти, і зігрій, і розрадь на смертельній межі

Кожну душу живу, що від болю заходиться криком.

 

Кожну душу і плоть, що волає сама з глибини,

Що ридає вночі від тяжкої безвиході ридма,

Що застигла від жаху під поглядом злої війни –

Окулярів кривавих безумного містера Ріда.

 

Мерехтить у кімнатній пітьмі цей безсонний екран,

Де мормонка конає під злими укусами бритви.

Тільки звістка про хлопця, що вмер під Херсоном від ран,

От що страшно – не злий маніяк і його лабіринти.

 

Синьоокий Ісусе, пітьма на стражденній землі.

Я не знаю, чи плаче, чи спить моє змучене місто.

І нещасна мормонка рахує прогнилі щаблі,

У підвалі ув’язнена в схибленого атеїста.

 

І не важить уже – атеїст, пантеїст чи мормон,

Як не знаєш, боятись сирен завивання чи тиші.

Тільки ж, містере Ріде, готичний ваш атракціон

За мовчання будинків і вулиць нічних не страшніший.

 

Сивий містере Ріде, чи знаєте ви про війну?

Я от знаю, але, як і завше, молюсь і чекаю.

Я загиблого хлопця родині вже не поверну,

А із вами, старий лиходію, я випила б чаю.

 

Знаю, пити із вами хрещеній мені не з руки.

Ваш усміхнений погляд спроможний убити надію.

Тільки ваші картонні, надумані ваші жахи

Перед звісткою про невимовне так дико маліють.

 

В мерехтінні екрану спливе насторожений час,

І уже на світанку, коли обважніють повіки,

Уві сні – не підвали, не пустку, не пастку, не вас –

Я побачу святого і радісного Чоловіка.

 

31 січня – 1 лютого 2025 р.