Ти мені – ні посестра, ні згуба.
Наша казка – дивна і проста.
А між нами, мила, стали руба
Слава, відстані і суєта.
Ти скажи мені, бо я не знаю,
Чи далекий Хтось, попри роки,
Молоде вино й тобі вливає
У сердечні зношені міхи?
Знаєш, а вино і досі бродить.
Де вже ремствувати на судьбу?
В марево за обрієм відходить
Липень, мов самотній марабу.
А услід, де невагоме пір’я
Птах над берегами розгубив,
Ходить білий кіт по надвечір’ю,
Білий-білий серед теплих нив.
Наче дивний птах, без сліз і зграї,
Зболені карбуючи рядки,
Ти за обрій в даль нічну ступаєш.
Ти уже не можеш навпаки.
Я ж у вашім полум’ї горіти
Не змогла б, далека. А зате
Я умію втішно муркотіти
І ловити сонце золоте.
Не рукою – лиш рядком торкнутись
Зможу крізь твої літа гіркі.
Так торкаються котячі вуса
Сторожко – знайомої руки.
Не прошу ні визнання, ні дружби,
Та коли самотньо стане вкрай,
Стане світ нудним і осоружним,
І холодним, просто пригадай…
Пригадай, долаючи безвір’я,
Як долає сонце свій зеніт:
Ходить білий кіт по надвечір’ю.
Мов душа моя – твоїй услід.
16 липня 2026 р.
Дані опрацьовуються...