Втома

Мить настане – і ти скам’янієш від туги й безсилля,

Посередині раптом урвавши нав’язану путь.

І насунеться тінь заблукалого автомобіля –

Тільки фари по шибах віконних збитошно гайнуть.

 

Над столичними нетрями хмари мандрують чи риби?

За столичними нетрями плачуть в туман поїзди.

І авто пригальмує. Ти тільки до бровки додибай,

На потерте сидіння полегшено й важко впади.

 

Ти побачиш у дзеркальці криво причеплене небо,

Перш ніж згасне в очах бунтівливий і млосний вогонь.

Сумноокий водій озирнеться спроквола на тебе,

І засвітиться ніжністю погляд похмурий його.

 

Він єдиний з усіх безпомильно і віддано знає,

Коли треба згоріти й коли воскресати пора.

І уже все одно – чи Подолом за ходом трамваю,

На Русанівку, в Пущу чи, може, у води Дніпра.

 

Ні «каліфи на день», ні «нарциси», ні «внуки Стрибожі»,

Ні самотні мисливці й раби недолугих кар’єр –

Тільки той, хто звернути ураз зі шляху допоможе

І, розбризкавши скло вітрове об стару огорожу,

В темні води хтонічні поринути – «з місця в кар’єр».

 

Над перилами в плямах іржі, як у лусках прокази,

Ошелешений натовп, мов хвилі прибою, гуде.

Хай у вікна цілунки повітряні шлють водолази –

Ні сирени, ні сльози, ні риби не збудять тебе.

 

Під водою у замкненім наглухо темнім салоні,

Як у череві древньої риби, клубочком згорнись.

Що до цього було? Чи було? Запитайте у Йони,

Як стає глибиною у себе обернена вись.

 

І чому це було? І чиїм помилялася коштом?

І секунди завмерли на довгім, як вічність, «тепер»…

Буде дно, і перлинки повітря, і тиша, і поштовх.

І назад – на поверхню – скерує машину шофер.

 

Щедро випустять воду і холод віконні шпарини,

І потягнуться вслід потопельники й темні корчі.

Ахне вражений натовп – воскресла твоя субмарина

Буде снитися хтивим роззявам не раз уночі.

 

Ти здивовано глянеш на вулиці, башти і сквери,

На безкраю рівнину в нитках залізничних мереж,

І зітхнеш. І тоді рудувате волосся шофера

Прохолодними пальцями вперше так ніжно торкнеш.

 

26 серпня 2024 року