Ну давай же, розумнице, витри ці дІточі сльози.
Круасаном гарячим зігріте торбинки нутро.
Все забудь і піди поблукай Вознесенським узвозом.
Не подзвонить – не треба. Ой, теж мені, справді, добро.
Ніжна свіжість квітнева, крізь хмарне просіяна сито.
Хай спочине твій погляд на славних подільських дахах.
Отоді він подзвонить – щоб знову грошей попросити:
«До зарплати, ти ж знаєш, ну правда, програвся на прах.
Ну, хороша, ну, мила. Повік я тебе не забуду!»
Ти послухаєш мовчки і просто натиснеш «відбій».
І куди ж ми тепер? От хіба що – по лялечку вуду
У крамничку, де час розгорнув таємничий сувій.
І у темній вітрині ліхтар зі слонової кістки
Тихий вогник ховає – немов нареченого жде.
Ти присядеш за столик – навпроти того магазину.
Що ж, і «пундик», і кава – це втіха незмінна для нас.
Десь у пам’яті досі гортанно кричать муедзини –
Наче в нас на Татарці вже час на вечірній намаз.
У далекій країні, де вулиці білі і голі,
Жебонять водограї, за рогом гуде медресе.
Там купець, у якого за поясом – срібні пістолі,
Називав тебе «мила ґяурка, моя Фірузе».
Там – нічні небеса – з діамантів і оніксів призма,
І його поцілунки – тобі – непрощенно-земній.
Ну а тут… Хай маячить найбільшим «плюсом» фемінізму –
Твоє право не дати грошей і натиснуть «відбій».
«Фірузе… Фірузе…» І студентським розхристаним свистом
Надвечір’я медово лягає на сивий Поділ.
У вітрині навпроти везе бірюзове намисто
Золотавий вітрильник – за твій золотий небосхил.
Ніч настане. Як важко задавненій нашій утомі
Виповзати сльозами з-під тихо опущених вій.
Стане щемко душі. Стануть схожі будинки знайомі
На стамбульські палаци й мечеті, на Ріг Золотий.
Чи знайомим узвозом, чи диким провулочком тильним
Ходить щастя твоє – чи далеко, а чи поблизу?
І крізь ночі пливе золотавий маленький вітрильник,
І везе бірюзу, і везе, і везе бірюзу.
10 квітня 2023 р.
© Ольга Башкірова
Дані опрацьовуються...