Вірші (за датою)

* * * * *
 
За дощами, за роками
заховалось наше літо –
віддзвеніло, відплескало,
відбуяло пустоцвітом.
 
Поки голосом кумедним
щось наспівувало здуру, –
колесом велосипедним
закотилося в баюру.
 
І розсипалося, зникло,
не залишило і знаку.
Наше поле знову дике –
наганяє вітер мряку.
 
А було ж надій так рясно!
Десь є цвинтар літ мрійливих –
літ мінливих, вередливих,
літ, невитрачених вчасно…
 

* * * * *
 
Західного неба макова пелюстка
в’яне, догасає, падає між гір.
І дощу нічного монотонний плюскіт,
мов туман із серця, лине на папір.
 
Тут би й написати, що змагає втома,
що тріщать надії, лускають по швах,
що четвертий рік, як живемо не вдома,
що чиясь прихильність –
лиш слова, слова…
 
Та згадаєш берег і самотню постать:
хлопець, що з полону вчора повернув, –
сам-один, німий, занурений у простір,
і йому всього,
всього занадто вдосталь…
В цій самíй країні
в цей непрóстий
час,
в оцю жаску війну.
 
 

 
За квітнем – квітень:
наче вітер
гортає сторінки років.
І вкрита знов терновим цвітом
уся околиця довкіл.
А ці останні, ці воєнні,
тривожні квітні –
над усе –
благословенні, небуденні.
Бо від утрачених осель
так віє тугою гіркою,
так давні спомини ятрять!..
 
А білі квіти над рікою
лягають хмаркою легкою.
І пелюстки,
немов роки,
летять.
 

 
За вікнами світ тріпоче,
розбурхує сни джерельні.
Пташино моя співоча,
канарко оранжерейна!
Розправиш крильцята дужі,
злетиш понад ліс і хмари...
Життя – не цілунки й ружі:
буває й наруга, й чвари.
На довгій життєвій ниві
не всякий дощ напуває.
Бувають вітри зрадливі,
глухими кути бувають.
Бувають глухими й вуха,
байдужими – серце й руки...
Втім, краще мене не слухай –
пташиної вчись науки.
Це тільки спочатку важко:
Кружляють же в небі зграї...
 
Вікно прочиняю, пташко...
Та як вберегти – не знаю.
 

 
Паркану твого висота – їй-бо –
більша за довжину.
Голубиш, дворе, ти тут, либонь,
розраду свою й весну?
 
Яка картопля в тобі росте,
який буя огірок?
Та чи відкритий ти, як на те,
для сонця і для зірок?
 
А може, ти – а чому б і ні –
лиш там привільно й жиєш?
Не знаєш нічого про сірі дні –
небесні нектари п’єш?
 
І наодинці з тим небом сам
плекаєш розкішний сад,
милуєш троянди, розводиш сарн,
не знаючи горя й зрад?
 
Чи, може, в’язень ти, і той мур
тобі весь світ зав’язав?
Самотній бранець в чаднім диму –
повзе по щоці сльоза...
 
Мій брате, дворе, і я ось так
плекаю свої сади.
Мій світ – мій мур: жоден дивак
не зазирне сюди.
 
Хай хмари, грози – усе дарма:
тут щастя моє – і край!
Моя фортеця, моя тюрма,
всесвіте мій, мій рай...
 

 
Залишки снігу доїсть наполегливий дощ.
Білі замети у квітні – легка його здобич.
Злива цвітіння цей світ пелюстками оздобить –
від закапелків до щиро розгорнутих площ.
 
Ще одну зиму прожито –  тривожну, важку.
Рік затяжної війни руйнував і калічив.
Стали терплячими і мовчазнішими вдвічі.
Стали мудрішими –
що там іще на віку?
 
А на Майдані – знамена, букети, свічки
попід новими портретами юних і літніх
воїнів Світла.
У лютому, березні, квітні –
знов їх побільшало:
клешні в біди беручкі.
 

 
Сунуться небом похмурі отари –
сиплеться сніг на зелені верети.
Лебідь сумний, бо нема в нього пари:
птаство – на гніздах в сухім очереті.
Цвіт опадає. Туман над рікою.
Пурхають білі метелики  в небі…
Так і жила б я тут… Неговіркою
стала й сумирною б, як оцей лебідь.
Спостерігала б щодня, щогодини,
як сині гори міняють свій колір,
благословляла б усі хуртовини,
зими і весни, літа барвінкові.
Тільки б не чути новин лиховісних,
не захлинатись від розпачу й болю…
 
Рвуться ракети у рідному місті –
там, де колись ми ходили з тобою.
 
 

 
У цій тривалій, обложній, тягучій зливі
під безнадійний стукіт крапель у тумані
не дослухайся до пророцтв: вони брехливі,
не вір у власні відчуття: вони обманні.
 
З боліт вогнем пашить дракон семиголовий –
та тридцять три богатирі глядять, байдужі…
Могутній велетень руками гне  підкови,
А мудреці будують мур навкруг калюжі.
 
А де твій брат, скажи? Коханий де, єдиний?
Де подорожній – той, що душу відморозив?
Густий  туман. Червоні краплі горобини…
Згубилась  Герда у снігах на півдорозі.
 
 

Монстери помережаний листок
старанно затуляє піввікна.
Я набираю лаконічне ОК,
а крізь бурульки прозира весна.
 
Так смішно впізнавати кожен жест
і вгадувати усмішку твою…
Невже це знов зі мною, і невже
я знов стою у квітня на краю?
 
Це не любов, — кажу собі, — це міф,
це сум за проминущим, це мара,
снага до волі в’язня у тюрмі,
журба за щастям, наче світ, стара.
 
Це впізнавання друга в чужині,
це всесвіт, що в очах вмістився враз,
в нічній дорозі — селища вогні,
в буремнім морі — рятівний баркас.
 
Це мрія про взаємне почуття,
фантомний біль відтятої руки,
загублене і знайдене дитя,
у темряві запалені зірки.
 
Це не любов…
Це сіль, і йод, і жар,
вогонь і крига, і у прірву крок.
І ти про це, на щастя чи на жаль,
не знатимеш.
Лови коротке ОК.
 
 

Пів на десяту розпочнеться дощ…
Чи є щось прогнозоване у світі
звістóк недобрих, катастроф і трощ,
якими вже по вінця дні налиті!
Десятий рік пліч-о-пліч у борні –
не рóботи, не велети могутні –
вразливі, кращі гинуть у вогні,
у рідних забираючи майбутнє.

І ми – як павутинки восени,
рознесені нещадними вітрами,
занурені у летаргійні сни,
герої недописаної драми,
сучасники безумної доби,
заручники розваг її ганебних,
на вістрі й на околицях журби
з надією вдивляємось у небо.
Неначе там, вгорі, між хмарних товщ
 є хтось, відповідальний за ці миті,
і щось є прогнозоване у світі...

Пів на десяту розпочався дощ.