Вірші (за датою)

Вливається протяг у ветху кватирку,
А промені кволі й скісні.
Поділ захаращений, наче квартирка,
Де каву ти вариш мені –
Зітхаєш і вариш,
Сумуєш і мариш –
У ці непереливки-дні.
 
А як починалось для нас, меломанів,
Міське березневе тепло!
Поділ і Узвіз, позолочені бані,
На столику свічку і жовті тюльпани
Із космосу видно було –
Всім ангелам видно було.
 
…Крамничка внизу – бакалія і фрукти.
А далі не треба гуляти.
У цю Карантинну, в цю сонячну бухту
Лихі не вдеруться пірати.
 
Не склалось з весною,
Не склалось з ремонтом,
Не склалось з Евксинським омріяним Понтом.
Життя – то стрімка течія.
Самотність у чаті, жахіття в лептопі.
Єдина константа – і та в Конотопі –
Розділені відстанню два наші спаяні «я».
 
Лишається тільки в кватирку палити,
Як бабця – вдова бригадира.
І кроки її, й аромати, і квіти
Ще й досі живуть у квартирі.
 
А ти й метикуй – чи кутки освятити,
Чи просто зірвати шпалери,
Бо бабця прикута до грішного світу,
Як раб – до своєї галери.
 
Ти кажеш їй: «Ба, ну кого ти лякаєш?
І сукні, і спогади струхли».
А вранці зітхаєш і знов замітаєш
Розсипану пудру на кухні.
 
Цей пудрений запах, цей запах старечий –
Такий недоречний для раю.
Похилені плечі,
І смуток надвечір,
Як трюмна вода, прибуває.
 
О, краще рубатися на абордажі,
Ніж нидіти в трюмі квартири!
Та в небі крилаті куратори наші,
Які наділяють по вірі, –
Крізь цю маячню й каламуть передбачень,
Крізь шал сподівань і тривог –
Я вірю, що бачать,
Напевне що бачать –
Заварену каву – на двох.
 
27 березня 2020 р.

Через рампу перескочив,
Сів навпроти – очі в очі.
Ах, навіщо ти морочиш
Зводиш з розуму її –
Так надривно і трагічно –
Фею сімнадцятирічну,
Впевнену, що вже довічно
В цім горітиме вогні.
Це для тебе – пережитки
Звалені в кутку пожитки.
(Сіра пташко з гуртожитку,
Буде ще й твоя весна.)
Це у тебе (прошу панства) –
Альбіону громадянство,
Віскі зранку і буянство,
Слава і дружина зла.
А у неї – ґвалт сусідів,
Гультяїв і буквоїдів,
Вермішель зі смаком мідій
І самотність соцмереж.
Це таким, як ти, начхати –
Спортити життя дівчаті.
Завтра сядеш і поїдеш
В тур Європою, авжеж.
…Та, може, в Бамбергу, глухої ночі,
Коли уже і віскі не захочеш,
Ти раптом пригадаєш дивні очі –
Цей розріз їхній, гострий, наче біль.
Себе згадаєш бранцем і поетом,
І білих голубів під мінаретом,
Важких колодок стулені лабети,
Вікно гарему, дикі танці хвиль.
Ти пригадаєш відчайдушну втечу,
Пустелі хижу посмішку старечу
(Молились Магомету і Предтечі,
Тікаючи у безвість навмання),
І віжки у натруджених долонях,
І над пісками спалахи червоні,
І як, урятувавшись від погоні,
Ти вкраденого обіймав коня,
Як брата, як віднайденого друга.
…Аж тут тебе нічна огорне туга.
І тільки серце, як дурний папуга,
Об ґрати ребер затупивши дзьоб,
На чужині, серед глухої ночі
Тобі тієї самої торочить,
Щоб ти оговтався й напився щоб…
…Вона ж сама повернеться з концерту
(Чи ж ближній світ – на Виставку із центру),
Коли уже від місячної цедри
Рудими стануть київські дахи.
При світлі нерозгаданих галактик
Вона накине зношений халатик
І довго-довго ще не зможе спати,
Коли поснуть і люди, і птахи.
І згадувати з посмішкою буде
Твої, рудим волоссям вкриті, груди,
Зелені очі – це облудне чудо -
Й тремтіння дивне дужої руки.

***
Доволі пристрастей складних і невеселих.
Між темних сосон зорі угорі.
Ти їдеш трасою, і по зустрічних селах
Нам блимають сльотаві ліхтарі.

***
Розкажи мені казку про лагідний чар темноти,
Про ожинову жуйку, приліплену до піднебіння,
І про дівчинку, схильну до марень і до повноти,
Що закохана в гангстера Уррі з дурненького фільму.

А де поділись добрі самаряни?
Лише в казках, лише у вітражах.
І нікому промить болючі рани,
І світ кона у лжі і на ножах.
 
А де поділись світлі обереги?
Несила вже терпіти і мовчать.
Пора, пора нам будувать ковчеги,
Пора, пора ковчеги будувать…