Вірші (за датою)

Якою виссю дихали слова
У присмерку: Profani, procul ite.
А я чекала білого Різдва,
Коли каміном темна ніч зігріта,
 
Щоб на вельони молодих снігів
Лягали відсвіти високих вікон,
Щоб знов наснився той далекий спів,
Коли я ляжу поруч з чоловіком –
 
На ложі, що призначене мені
Народженням, а чи гріхопадінням.
Я чесно проживала тихі дні,
Не сперечаючись із Провидінням.
 
Хліб випікала, патрала курей,
І завжди знала, що Луї тривожить.
І кепсько намальований Борей
Копилив губи над подружнім ложем.
 
Вдягалася, як завше, до лиця
(Мій чоловік – з грошима і не скнара).
Але ж чому висока туга ця
Зійшла, немов Преображення хмара?
 
І під склепіннями стогнав орган
Про райські береги й звитяжну муку,
І благовірний – хвацький стариган –
Мене тримав у присмерку за руку.
 
І хлопчик-кухарчук, щербатий паж,
Наздоганяв, настирний, наші сани.
А я крізь сніг дивилась на вітраж,
Зігріта хутрами і голосами.
 
І мій Луї, це янголя мале
(Три роки, як приніс його лелека),
Вже реготав, коли читав Рабле
Мені уголос чоловік-аптекар.
 
А чоловік – домашній деміург –
Мені підморгував, хоч це не личить:
«Ой, серденько, а що там за Панург
Щовечора під вікнами стовбичить?»
 
І я йому відповідала в тон,
Шукаючи кресало на поличці:
«Мсьє, коханий, кепський з вас дракон.
Дружина ваша – чесна католичка».
 
І серед болю і пересторог
Я знала, бути ким, чому служити.
Немудре світу уподобав Бог,
І я була щаслива просто жити:
 
Молитись щиро Діві Пресвятій,
Мікстури готувати й маринади,
Й чекати, що крізь сон і присмерк вій
Побачу відблиск неземного Саду.
 
І знати: в день, коли поглине мла,
І я схилюся, квола і безсила,
Я не заплачу, Боже, бо жила –
Варила, ткала, няньчила, любила.
 
І що провівши ще одну весну,
А чи вдихаючи дими осінні,
Спокійно, як щовечора, засну
В очікуванні Світла й Воскресіння.
 
30 січня 2023 р.
[1] Ідіть геть, непосвячені (лат.).

***
 
І коли не ранкові новини, а леза ножів,
І коли без електрики ночі – мов камери з повсті,
Просто стань посередині храму між двох вітражів
У старому селі, у відновленій з праху церковці.
 
І тепло від свічок – що за втіха для кволих судин!
І нові вітражі – порятунок від злої наруги.
Зустрічаючи сонце, сміється вогнисто один,
І відлунює матовим світлом задумливо другий.
 
І дедалі різкіш повертається долі стерно.
В темнім безмірі моря лиш віра тобі допоможе.
І на заході сонця один – наче темне вино,
І немає для іншого слів – він як усмішка Божа.
 
«Не злякаюся страху нічного…» А крику сирен?
«А чи лячно було уночі?» – посміхається пастир.
Це для чого було? – Щоб тепер дописати катрен,
І згадати молитву, і жити, й у відчай не впасти.
 
Непомітно село стало рідним навіки мені –
О, коли б нам так само навік примиритися з Богом!
І уперше, як всі ми колись, «Україну в огні»
Хтось читає, схилившись на парту, у школі за рогом.
 
19 грудня, день Святого Миколая,
Софіївська Борщагівка

Л.Б.
 
В тумані – протилежні береги.
(Гра визначена Торою й Кораном.)
На тому, що залишив, – вороги,
А іншого – не видно за туманом.
 
І тільки даль. І голоси китів.
Не простягтись на битім склі і лаврах.
Хай бачать з чужинецьких кораблів
М’язисту спину в сиротах і таврах.
 
Пора плодів – п’янка і золота –
Прощально й тоскно зазира у вічі,
І ящірка, відкинувши хвоста,
Зміїться на смаглявім передпліччі.
 
Наввимашки цю даль переплисти
Усім вітрам і всім мейнстримам в піку.
Перепливеш – чи ж досягнеш мети?
У морі імена згубили ріки.
 
В піснях згубили сенс німі слова.
Під три чорти – і перемоги, й трони!
Два береги й шляхи в тумані – два –
І третій шлях – углиб – старого Йони.
 
Твоя – не граматична – однина –
Не осягнути, не прожити всує.
Нехай поглине швидше глибина –
Одна вона від марноти врятує.
 
Нехай зімне, нехай в кулак згребе
(Хай буде і тобі по кволій вірі),
І воскресить, і вивергне тебе
Оновленим, у прохолодній шкірі.
 
І може, в сонячний, іскристий штиль
Під шепіт моря вічний монотонний
Ти виринеш із прохолодних хвиль
Веселим голим молодим тритоном.
 
І просурмивши в мушлю, наче в ріг,
Побачиш, від ясного сонця п’яний:
До берега з усіх смаглявих ніг –
Туди, де шелесткий прибій приліг,
Збігаються веселі острів’яни.
 
29 липня 2022 р.

Перламутровий вечір застиг над стареньким Подолом,
І, торкнувши помадою спрагло розтулений рот,
Ти виходиш на лови звірям непривітним і кволим,
Поетеса зів’ялих троянд і юнацьких сухот.
 
Все минуще – й розтерзане серце, і збите коліно.
Від липневої спеки зібгалась і вицвіла даль.
Ти ідеш неквапливо і не переймаючись тлінним
В «Кофеєрію», в «Мамбу», а краще – у звичний «Ґрааль».
 
Хто він є – твій Адам? Ти ж йому – не ребро, а реберце.
Татуйовані слізки – на кінчиках пещених брів.
Тут, за столиком – тільки твоя оболонка, а серце
Задрімало на самому дні опівнічних морів.
 
Як втомило життя! І до краю втомило чекання.
А настирна сім’я поетесу картає й скубе.
І безвітряний сад, де живуть аромати й зітхання,
Із готичної мли і лякає, і вабить тебе.
 
Ах, зректися б навіки амбіцій, і гонок, і вражень!
Ах, коли б розчинитися – в тишу, в мовчання, в астрал.
І не бачити вже анемічних своїх відображень
На холодній поверхні облудних дорослих дзеркал.
 
Рання старість твоя – невідступна й тягуча, мов нежить,
І загорнуті в присмерк сімнадцять твої золоті.
Ти не знаєш, що я з-за сусіднього столика стежу
І милуюсь тобою, як всім і всіма у житті.
 
Я проходила це і сьогодні молодша за тебе,
І уже не лякаюсь лихих опівнічних примар,
Веселіше сміюсь, зачарована сонцем і небом,
І у нас із тобою, між іншим, в четвер семінар.
 
5 липня 2022 р.
 
Хочу розповісти історію цього вірша. Моя увага до деталей була винагороджена натхненням. Мандруючи Подолом, натрапила на вірш, який залишила на стіні юна, судячи з усього, й обдарована поетеса. Мене вразив не стільки сам текст, скільки дивовижне почуття, яке стояло за ним. І уява одразу намалювала портрет авторки: розумної, ніжної, але дуже самотньої дівчини. Можливо, вона належить до однієї з субкультур, які дозволяють таким самотнім душам знайти своїх і вижити. Вона могла б бути моєю студенткою. Хай там як, а її образ не давав мені спокою, поки це дивовижне відчуття не втілилося в рядки. Ось такий вийшов діалог двох текстів.
 

П’янке надвечір’я розірве сирена. Тривога.
Півонії в’януть, та будуть жоржини і айстри.
Не бійся, тривожної ночі ми ближче до Бога.
Як тепло творінню в руках всемогутнього Майстра.
 
Сирена замовкне – і чути: тут поруч, за садом,
Де кривиться місяць, немовби вкусивши цитрину,
Струнка продавчиня, п’яненька, неначе менада,
Сміється, впустивши ключі від дверей магазину.
 
В земному вигнанні, де стали тривоги на чати,
Єдиному в тиші нічній поклоняючись лику,
Я вчуся мовчати і слухати – й знову мовчати
Епосі моїй секулярній і схибленій в піку.
 
І перевіряти, чи на ніч зачинені двері,
І вчасно й доречно звільняти обурення повінь,
І бачити зелень і, виливши все на папері,
Безжально спалити нікчемну копійчану сповідь.
 
І дихати так, щоб розправити сонні легені,
І вдячною бути за зими минулі і весни.
І днями читаючи в стрічці чужі одкровення,
Я бачу приховану суть, а вона безсловесна.
 
І знаю: мої манівці, перемоги й проколи,
І радість найбільшу мою, й найзвитяжнішу муку
Уже не довірю, уже не довірю ніколи
Ні пастві студентській, ні «коучам», ні «фейсбуку».
 
14 червня 2022 р.

Льові – з любов’ю
 
Вночі лило прелюто, як з відра,
Ломилось небо у віконні рами,
А ранок заповзає вглиб двора,
Мов напідпитку перезріла дама.
 
Колись за нею плакав Мулен Руж,
А нині сумно у сльоті столичній
Ці очі над поверхнею калюж
Пливуть, мов анемони анемічні.
 
Мадам не озирається на свист,
Хоч в цих дворах її ніхто не знає.
Тут за кермом проноза-журналіст
Опального фронтмена виглядає.
 
І журналіст гадає: «А, попавсь!
Тепер у клітку загримиш як милий.
Він, бачите, з гастролями зібравсь
На київські святі і грішні схили.
 
Він, певно, в наркотичному диму
В Престольній відмінив свої камлання –
Відмовився співати САМОМУ
Через якісь, пардон, переконання.
 
А час дістати з шафи галіфе –
Ми ж увійшли у героїчну фазу.
Що ж, ми на славу аутодафе
Влаштуємо для рокера-зарази».
 
А рокер – пусто в серці й животі –
Опальному не до розваг і їжі –
У двір виходить і міській сльоті
Так спрагло підставляє губи хижі.
 
Йому дружина рада раз на рік,
І раз на рік чекають власні діти,
І норов – начувайся, хто не втік –
Лише талант і совість не пропиті.
 
І журналіст (напевне, на віку
Не випадало ще таких сенсацій)
Летить, і крутиться на язику
Питань убивчих ненаситна маса –
 
 
«Ну як же так – у вас же повний фарш?
І геніям, виходить, зносить башту?
То як же ви поясните демарш
Проти Того-Кого-Назвати-Страшно?
 
У рокера в очах – зелений лід,
У вухах – дзвін пекельного трамваю,
Він журналіста стримано услід
За флагманом крізь зуби посилає.
 
«Як в кайф мене паплюжити – паплюж».
І сплюнув, пересмикнувши плечима.
І день з глибин усміхнених калюж
Дивився вслід жіночими очима.
 
А поруч, десь за рогом, в цей момент,
Крізь скло на місто дивлячись немиле,
В кав’ярні Раю стомлений агент
Пив каву, опустивши білі крила.
 
8 травня 2022 р.

- А хочеш, казку розповім? – Яволь.
- Гаразд, я спробую без плеоназму.
В одній країні правив злий король
(Гадаю, й сам ти пригадаєш назву).
 
І якось взимку, певно так, в обід,
Коли вже сонце досягло зеніту,
Сказав собі: «Я завоюю світ,
Хоч маю під рукою вже пів світу.
 
А щоб скоріше досягти мети,
Не тільки військо й з провіантом фури –
Мій славний герб нестимуть у світи
Й дотепники веселі – трубадури.
 
Їх і чужий послухає народ.
Їх і обірванець, і герцог знає.
Для них не пожалію нагород,
Лиш хай мою величність прославляють».
 
Та тільки трубадури (як же так!),
Зухвальці, забіяки і поети,
Відмовилися королівський знак
Нашити на каптани і колети.
 
Ах, як палала королівська лють!
Король волав: «Співаєте востаннє!»
Але збагнув: як непокірних вб’ють,
То у країні спалахне повстання.
 
Він мовив так: «Всі владарі землі
На мене зуб (і це не дивно) мають.
Я їх продам піратам Сомалі –
Хай там головорізам заспівають».
 
Ішла війна не місяць і не два,
І не один поліг безстрашний витязь.
Були у короля гіркі жнива,
Бо світ йому не захотів коритись.
 
І кожен, в кому щирий гнів кипів,
З нападником за волю бився радо,
А біля сомалійських берегів –
Там королівська полягла армада.
 
І взнав король, хто в цей буремний день
На подвиги розбійників підбурив –
Вони в бою співали злих пісень
З репертуару хлопців-трубадурів.
 
Збагнув король і те, що справа швах –
Корона з лисини додолу впала.
Тепер його імперія по швах,
По швах усіх (ви уявіть) тріщала.
 
Він з власної країни ледве втік,
Світ клянучи, уже йому немилий,
А вслід йому, як переможний крик,
Дошкульна й горда пісенька летіла:
 
«Хистка опора – твій земний престол.
Минають війни і роки похмурі.
А вічні – Бог, любов і рок-н-рол,
І пісенька безстрашних трубадурів».

Колись настане він, суворий,
Любові непідкупний час.
О.Блок
 
А всім, кого сьогодні не тривожить
Ні крик, ні біль, ні жах, ні важкість пут,
Хто звик привласнювати волю Божу
І зверхньо думати про вишній Суд,
 
Тим, хто веде за виграшки дебати,
Чиї сліди – розпука і біда,
Як страшно буде відповідь давати,
Ladies and gentlemen, дами-ґоспода.
 
За те, що в цифровому царстві Хама
Відсидітись хотіли до пори,
Вас виженуть, вас виженуть із храму,
Не приймуть ні офіри, ні дари.
 
Ви думали, що ненависть вбиває?
Якби ж ви знали, як холоне кров,
Коли своє обличчя відвертає
Убита вами на землі Любов.
 
І скільки б ви разів не перевзулись,
Настане він, він не мине і вас –
Під небесами, що в сувій згорнулись,
Любові моторошний, світлий час.
 
6 квітня 2022 р.
Великий Піст
Війна
 
 

Вночі – далекі вибухи й заграви.
Підступить лихо – дике і лихе.
А ти живеш – твоя тут воля й право.
(І Беня Крик – він знає за облаву.)
Ти бачила, кохана, й не таке.
 
І хай печаль, хай навіть нічим крити,
Які б страхи не падали згори,
Помивши посуд в жерстянім кориті,
Виходиш в палісадник покурити
Вечірньої буремної пори.
 
Під зорями з сусідом граєш в нарди,
Тримаючи на оці укриття,
І почерком дзеркальним Леонардо
Твої бандити, генії і барди
Записані – і давні, й авангардні –
У Книгу Молдаванського Буття.
 
Нехай ці стіни у дірках і пломбах,
Хай темно, як у диких катакомбах,
Не дайся, мила, горю і облозі.
На карту все поставлене тепер,
Щоб ятки гомоніли на Привозі,
Щоб Айре Лейб, почивши з миром в Бозі,
Тебе заставши у такій тривозі,
Коли воскресне, знову б не помер.
 
Під сонцем ще всміхнеться парк Шевченка,
І синь – до моря тут недалеченько –
Під тріск цикад, після нічної бурі,
Навіє нам спокійну благодать.
Тут кулачком із вІдбитком кастета –
Чи то Палацу спорту, чи «Совєтам» –
Погрожує чарівний гангстер Уррі,
Якому завжди буде тридцять п’ять.
 
Ми добре знаємо, за що боротись.
Чи ж вперше нам на лезо напоротись
У двориках, почерканих роками,
Чи ж нам боятися і голосить?
І кожен, хто – хоч раз – та випив з нами,
Зігрітий добрими руками мами, –
Бодай краєчком серця – одесит.
 
4 березня 2022 р.