Вірші (за датою)

Так от, послухай, міс Невідомо-Хто,
ти боягузка.Ти боїшся того,
що люди закохуються
і належать одне одному.
 
Х/ф «Сніданок біля Тіффані»
 
Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі
Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,
Що чвари  сімейні, хрестини і будні чужі
Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.
 
І в серця печеру, де триста поховано лих,
Де болі одвічні – приручені майже і свійські,
Пускала роками не тих і вітала – не тих,
Готових і руки умити, й піти по-англійськи.
 
В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,
Болючі поразки жили у клітках золочених –
Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,
Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.
 
Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),
Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,
Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,
Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.
 
І наче платівку затерту, крутили тобі
Якусь маячню про стару і розбите корито.
А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі
Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.
 
…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,
Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,
І посуду брязкіт, і жваві людські голоси
Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.
 
І в місті, з якого тікає похмура зима,
Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,
Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема
Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.
 
У місті, де вигнули спини високі мости,
Де сказано все щодо вічності й щодо любові,
У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти
Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.
 
Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –
Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,
Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –
І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.
 
23 березня 2021 р.

Коли наздожене скорбота світова,
А на душі незатишно і гірко, –
Не Зевс, не Пан і не вода жива –
Мене рятують київські задвірки.
 
У них чаїться ніжна давнина,
Живе луна і мудроокі кицьки,
І затуляє цегляна стіна
Чи то стару церковцю, чи двірницьку.
 
У нетрях цих своїх впізнаємо,
Мов перших християн – за знаком Риби,
І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо
Там, де вітри хисткі хитають шиби.
 
Удень дрімають ці старі двори,
Пліткують, кволенькі плекають квіти,
А уночі за виграшки згори
Зірки притягують, немов магнітом.
 
І можна обійняти небеса
У діамантових колючих цятках
І прослизнути непомітно за
Сарайчика відхилені дверцята.
 
І попиваючи коньяк чи ель,
За кресленнями на дереворитах
Тут можна міжпланетний корабель,
Не привертаючи уваги, спорудити.
 
І стартувати звідси – аж на Марс,
Та так, що жоден не помітить це собака.
(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,
Та рима вже забита Пастернаком.)
 
Тут забуваєш і печаль, і зло,
Усе, що не збулося й відболіло,
Усе, що ніжним і живим було
І що любов’ю стати не зуміло.
 
І, може, тільки спогад долетить
І подих млявого, п’янкого літа –
У ці двори, та й то – лише на мить –
Як позивні сумної Аеліти.
 
5 березня 2021 р.

Не буває пізно – буває вже не потрібно.
Фаїна Раневська
 
Жінка кохає так, ніби ніколи не покине,
і покидає так, ніби ніколи не любила.
Моніка Беллуччі
 
Дослухатись до денних суголось,
Струсивши геть зі скронь мігрені німби.
А озеро прийшло і розляглось
У цьому сні під вікнами моїми.
 
Я стільки років кликала його,
Не в тих богів вимолюючи ласки.
А уві сні воно саме лягло
Мені до ніг і мовило: «Будь ласка.
 
Гладінь мою ні вітер, ні човни,
Ні люди не тривожать, ні рибини.
А ти зумій, а ти сама пірни
З балкону просто вниз, моя єдина.
 
Спочинь у мене на мулкому дні,
Забувши про турботи і погоні».
Я знала: нижче поверхом мені
Край підвіконня вріжеться у скроню.
 
У вічі страшно кинеться асфальт,
До цятки скулиться моє минуле,
Щоб завтра вранці серед жовтих шпальт
Моє ім’я безславно промайнуло.
 
І я замкнула наглухо балкон,
І на пательню, де шкварчав бекон,
Мені долити масла довелося,
А в турці кава пінилась густа,
І пахли чоловікові вуста
І тютюном, і свіжістю водночас.
 
О, запах дому, кави і борщу,
Й бекону з ноткою смачного диму!
А озеро кипіло від дощу
І плакало за вікнами моїми.
 
А чоловік у скроню цілував,
Мов на конверт приклеюючи марку.
А хвилі корчились, і танцював
На них недопалок його цигарки.
 
24 – 25 лютого 2021 р.

А.М. – з любов’ю
***
 
Регочемо вдвох на зупинці, хоч це перехрестя –
Перетином доль – на серцях, наче стигми достоту.
Під небом нічним то ліси, то небачених бестій
Лютневі морози малюють на вікнах висоток.
 
А поруч вздовж траси – примара, мала повітрулька –
Неначе з дитячої мрії, із казки неначе,
Мандрує узбіччям червона повітряна кулька,
Снігами скрадається, ніби надія, гаряча.
 
І вірити хочеться: це до самотнього друга
Лютневої ночі, нічого не взявши в дорогу,
Крокує омріяне щастя крізь темінь і хугу –
До тебе, хоч ти і покинув чекати на нього.
 
А поруч – німі переходи, і стіни, і сходи –
Харчевні нічні, де торгують глінтвейном і пловом.
І треба затихнути тільки й затримати подих –
Щоб часом його не сполохати жестом чи словом.
 
У передчутті, що торкається серця щасливо,
Тихенько зітхати і снити ночами тривожно.
Про це небувале, про ще не народжене диво
Не те що сказати – помислити поки не можна.
 
13 лютого 2021 року

Finita і смерть – так палають лялькові будинки.
Розтерзане серце навалою болів і криз.
Ти знаєш тепер, як з-під ніг вислизає карниз.
В засніжену прірву зриватися спиною вниз –
Мов яблуко, лезом розчахнуте до серцевинки.

Розбитися вщент – наче дзеркало, вся, до останку.
Дивитися в зоряне небо з могили двора.
І враз – розсміятися. І захотіти сметанки.
І вигнути спину. І зблиснути оком: «Пора!»

Так пізно вмирати і так воскресати зарано.
А в проміжку – вісім – ще вісім! – котячих життів.
Виводити давні пісні карамельним сопрано,
І сяйву зірок підставляти зализані рани,
Клубочками гратися й сильних любити котів.

Минуле розтерзане. Alles, finitа і баста!
Хай люди палають у пеклі душевних пожеж.
А ти, одаліска, гетера, Джоконда і Бастет,
Мов тінь, балансуєш на линвах і гребенях веж.

Ти – відьма і пері – до пари нічним сажотрусам
(О, давня любове, о, болі людські мої, ша!) –
І кухонь зітхання ловити антенами вусів,
І чорні сліди залишати на білих обрусах –
І лиш на світанку згадати – во ім’я Ісуса, –
Що в тілі гнучкому людська причаїлась душа…

…Прийти на засніжений двір, де життя відболіло,
Де стільки кохань в запорошені стоси лягло –
Котячими лапками – так по-людськи і невміло –
Зібрати докупи застигле скалічене тіло,
На серце клубочком лягти – щоб воно ожило.

Щоб дівчинка хмикнула й вибралася із замету
(Лиш присмак за щічкою – начебто сіль і полин),
І вже не згадала нічного шаленого лету,
Струсивши здивовано сніг із розбитих колін.

А сонце у вікна сяйне – переможне крещендо,
І кішку погладить за вушком тендітна рука.
А плата за сльози, за щастя розбитись дощенту –
Надтріснута мисочка пряженого молока.

24 – 25 вересня 2020 р.

За річкою флейта сумує преніжно.
Над річкою – небо – о! – зоряний сад.
Чи ельфи, чи Пан, чи усміхнений Крішна –
Хтось ніжить цю флейту і кличе назад.
 
І кличе назад – у задумливу осінь,
Де я неприкаяна – мов ковила.
Сміюсь і викручую мокре волосся,
Не можу повірити: перепливла!
 
А ніч – наче річка. І там, де в лататті,
Мов щука, зачаєно човен заліг,
Чекає на мене, пильнує багаття
Веселий і дужий земний чоловік.
 
Він голову гордо тримає на в’язах,
Мугикає стиха. Не сниться мені.
І ходять під шкірою бронзові м’язи,
І зблискують зуби в гарячій пітьмі.
 
Він відає вивірки сховки торішні
І пізнього птаха стривожений лет.
І голос його, то закличний, то ніжний,
Мене виривав із солодких тенет.
 
Ах, серед мудрованих флейтиних звуків
Блукати б і вічно не відати лих –
Та очі зелені,
та бронзові руки –
Ну як же прожити без них?
 
А флейта сумує, сумує і кличе,
І все дорікає, що, мокра і зла,
До нього втекла я з сумного заріччя –
Навіки, навіки втекла.
 
Пробач, моя флейто, тобі я залишу
І мрії, і сни, й зачаровану тишу,
І сосни, відкриті вітрам.
Тобі – синю сутінь, у нетрях розлиту,
І мох, що розкішніше од оксамиту –
Не рівня моїм килимам.
Тобі – і страхи, і тривоги дитинства,
Й образи минулі, і ніжне сестринство,
І сумніви, й сльози, а нам –
Занадто веселим, земним і тілистим –
Нічного багаття розсипані іскри,
Земні наші радощі – нам.
 
11 – 12 вересня 2020 р.

Любив худих, як недокрівки-феї.
Ах, Ромчик-хлопчик,
«Ай да сукін син!»
Ах, ну чому із нею, саме з нею
Тебе замкнув на кухні карантин?
 
А волосся Варине –
Золотаве марево,
А варення Варине –
Не для тебе варене,
А голівка Варина –
Сонячний бурштин.
 
Вона взискує неземної гавані
І свято вірить: праведний Господь.
Вона готує шоколадний брауні
І має душу, і плекає плоть.
А гряне грім – вона розкриє крила
І захистить від болю і нещасть.
Вона – та сама білі-біла віла,
Яку чіпати смертним людям – зась.
 
А в інших – голоси відгонять крицею,
Під віями у них – не та блакить.
До неї ходить тут один – з поліції –
І під дверима знічено стирчить.
 
Та варення Варине –
Не для нього варене.
Синє небо Варине –
Світле, не нахмарене.
На колінах Вариних
Кіт смугастий спить.
 
В її духовці достигають чари,
А руки Варі – тепле молоко.
Вона – медова дама Ренуара
І гостра максима Ларошфуко.
 
Ти, може, й сам, відлюднику-мольфаре,
Ніколи не зізнаєшся мені,
Що бачиш плечі милої Варвари
У розсипах веснянок – уві сні.
 
Хоча – не так. Ти розучився спати.
Погляньте-но – ну просто captain Gray.
Як все затихне – сам стаєш на чати
Біля її зачинених дверей.
 
У ліжку не залежишся – не Ленін.
Не пам’ятаєш тих, чужих, облич
І тільки очі хижі та зелені
Безтямно мружиш у подільську ніч.
 
Ти розлюбив свою тривогу юну,
Але повір бодай у те на мить,
Що за дверима, геть відклавши Юнга,
Вона також о цій порі не спить.
 
Бо варення Варине –
З вітру й сонця варене,
Бо пустив ти Вареньку,
Щоб її любить.
 
9 – 10 червня 2020 р.

…Що чоловіки ділили
Каторгу зі мною цю.
 
Редьярд Кіплінг «Раб галери»
 
Ці мрії перед сном – бальзам на рани.
Я загадаю: хай насняться скелі,
Де я, мій добрий брат і мій коханий
Відпочивали на шляху в пустелю.
 
І брат сказав, з убогого багаття
Останню вигрібаючи жарину:
«Мені ти, друже, скоро станеш зятем,
Узявши добру Ельгу за дружину.
 
Я запалю столітні жирандолі
Під сволоками в домі на помості
На радощах, що вирвався з неволі,
І друзів, і чужих, і навіть тролів,
Хвостатих тролів наскликаю в гості».
 
І мій коханий мовив: «Серцю милі,
Не підведуть ні капітан, ні коні.
Ми подолаємо піски і хвилі.
Відстала, задихаючись, погоня.
 
За пагорбами зникло і згубилось
Напасників смарагдове знамено.
Це не сліпий талан – це Божа милість.
Паша не візьме викупу за мене,
І Ельга більше не заплаче гірко.
Не питиме розпусник сліз солоних!
А я на пагорбі збудую кірху,
Де будуть осяйні веселі дзвони
Із щирого, як добра Ельга, злота,
На честь свободи, вірності і цноти!»
 
А я мовчала, з бурдюка відпивши
Ковток води і в серці затаївши
Надію несміливу, як свічу.
Я покладалася на милість Бога,
Очима й серцем міряла дорогу,
А я мовчала, як завжди мовчу,
І думала: «Коли б самотнім бранцям
Судилось бути схопленими вранці
Чи впасти від ворожої руки –
Скажу й тоді: «“О брате мій і милий,
Я вдячна, що зі мною розділили
І мій полон, і шлях чоловіки”».
 
20 травня 2020 р.

Вливається протяг у ветху кватирку,
А промені кволі й скісні.
Поділ захаращений, наче квартирка,
Де каву ти вариш мені –
Зітхаєш і вариш,
Сумуєш і мариш –
У ці непереливки-дні.
 
А як починалось для нас, меломанів,
Міське березневе тепло!
Поділ і Узвіз, позолочені бані,
На столику свічку і жовті тюльпани
Із космосу видно було –
Всім ангелам видно було.
 
…Крамничка внизу – бакалія і фрукти.
А далі не треба гуляти.
У цю Карантинну, в цю сонячну бухту
Лихі не вдеруться пірати.
 
Не склалось з весною,
Не склалось з ремонтом,
Не склалось з Евксинським омріяним Понтом.
Життя – то стрімка течія.
Самотність у чаті, жахіття в лептопі.
Єдина константа – і та в Конотопі –
Розділені відстанню два наші спаяні «я».
 
Лишається тільки в кватирку палити,
Як бабця – вдова бригадира.
І кроки її, й аромати, і квіти
Ще й досі живуть у квартирі.
 
А ти й метикуй – чи кутки освятити,
Чи просто зірвати шпалери,
Бо бабця прикута до грішного світу,
Як раб – до своєї галери.
 
Ти кажеш їй: «Ба, ну кого ти лякаєш?
І сукні, і спогади струхли».
А вранці зітхаєш і знов замітаєш
Розсипану пудру на кухні.
 
Цей пудрений запах, цей запах старечий –
Такий недоречний для раю.
Похилені плечі,
І смуток надвечір,
Як трюмна вода, прибуває.
 
О, краще рубатися на абордажі,
Ніж нидіти в трюмі квартири!
Та в небі крилаті куратори наші,
Які наділяють по вірі, –
Крізь цю маячню й каламуть передбачень,
Крізь шал сподівань і тривог –
Я вірю, що бачать,
Напевне що бачать –
Заварену каву – на двох.
 
27 березня 2020 р.

Через рампу перескочив,
Сів навпроти – очі в очі.
Ах, навіщо ти морочиш
Зводиш з розуму її –
Так надривно і трагічно –
Фею сімнадцятирічну,
Впевнену, що вже довічно
В цім горітиме вогні.
Це для тебе – пережитки
Звалені в кутку пожитки.
(Сіра пташко з гуртожитку,
Буде ще й твоя весна.)
Це у тебе (прошу панства) –
Альбіону громадянство,
Віскі зранку і буянство,
Слава і дружина зла.
А у неї – ґвалт сусідів,
Гультяїв і буквоїдів,
Вермішель зі смаком мідій
І самотність соцмереж.
Це таким, як ти, начхати –
Спортити життя дівчаті.
Завтра сядеш і поїдеш
В тур Європою, авжеж.
…Та, може, в Бамбергу, глухої ночі,
Коли уже і віскі не захочеш,
Ти раптом пригадаєш дивні очі –
Цей розріз їхній, гострий, наче біль.
Себе згадаєш бранцем і поетом,
І білих голубів під мінаретом,
Важких колодок стулені лабети,
Вікно гарему, дикі танці хвиль.
Ти пригадаєш відчайдушну втечу,
Пустелі хижу посмішку старечу
(Молились Магомету і Предтечі,
Тікаючи у безвість навмання),
І віжки у натруджених долонях,
І над пісками спалахи червоні,
І як, урятувавшись від погоні,
Ти вкраденого обіймав коня,
Як брата, як віднайденого друга.
…Аж тут тебе нічна огорне туга.
І тільки серце, як дурний папуга,
Об ґрати ребер затупивши дзьоб,
На чужині, серед глухої ночі
Тобі тієї самої торочить,
Щоб ти оговтався й напився щоб…
…Вона ж сама повернеться з концерту
(Чи ж ближній світ – на Виставку із центру),
Коли уже від місячної цедри
Рудими стануть київські дахи.
При світлі нерозгаданих галактик
Вона накине зношений халатик
І довго-довго ще не зможе спати,
Коли поснуть і люди, і птахи.
І згадувати з посмішкою буде
Твої, рудим волоссям вкриті, груди,
Зелені очі – це облудне чудо -
Й тремтіння дивне дужої руки.