Вірші (за датою)

Початок роману

Любив худих, як недокрівки-феї.
Ах, Ромчик-хлопчик,
«Ай да сукін син!»
Ах, ну чому із нею, саме з нею
Тебе замкнув на кухні карантин?
 
А волосся Варине –
Золотаве марево,
А варення Варине –
Не для тебе варене,
А голівка Варина –
Сонячний бурштин.
 
Вона взискує неземної гавані
І свято вірить: праведний Господь.
Вона готує шоколадний брауні
І має душу, і плекає плоть.
А гряне грім – вона розкриє крила
І захистить від болю і нещасть.
Вона – та сама білі-біла віла,
Яку чіпати смертним людям – зась.
 
А в інших – голоси відгонять крицею,
Під віями у них – не та блакить.
До неї ходить тут один – з поліції –
І під дверима знічено стирчить.
 
Та варення Варине –
Не для нього варене.
Синє небо Варине –
Світле, не нахмарене.
На колінах Вариних
Кіт смугастий спить.
 
В її духовці достигають чари,
А руки Варі – тепле молоко.
Вона – медова дама Ренуара
І гостра максима Ларошфуко.
 
Ти, може, й сам, відлюднику-мольфаре,
Ніколи не зізнаєшся мені,
Що бачиш плечі милої Варвари
У розсипах веснянок – уві сні.
 
Хоча – не так. Ти розучився спати.
Погляньте-но – ну просто captain Gray.
Як все затихне – сам стаєш на чати
Біля її зачинених дверей.
 
У ліжку не залежишся – не Ленін.
Не пам’ятаєш тих, чужих, облич
І тільки очі хижі та зелені
Безтямно мружиш у подільську ніч.
 
Ти розлюбив свою тривогу юну,
Але повір бодай у те на мить,
Що за дверима, геть відклавши Юнга,
Вона також о цій порі не спить.
 
Бо варення Варине –
З вітру й сонця варене,
Бо пустив ти Вареньку,
Щоб її любить.
 
9 – 10 червня 2020 р.
Червень 10, 2020, 1:19

Балада (Гендерне)

…Що чоловіки ділили
Каторгу зі мною цю.
 
Редьярд Кіплінг «Раб галери»
 
Ці мрії перед сном – бальзам на рани.
Я загадаю: хай насняться скелі,
Де я, мій добрий брат і мій коханий
Відпочивали на шляху в пустелю.
 
І брат сказав, з убогого багаття
Останню вигрібаючи жарину:
«Мені ти, друже, скоро станеш зятем,
Узявши добру Ельгу за дружину.
 
Я запалю столітні жирандолі
Під сволоками в домі на помості
На радощах, що вирвався з неволі,
І друзів, і чужих, і навіть тролів,
Хвостатих тролів наскликаю в гості».
 
І мій коханий мовив: «Серцю милі,
Не підведуть ні капітан, ні коні.
Ми подолаємо піски і хвилі.
Відстала, задихаючись, погоня.
 
За пагорбами зникло і згубилось
Напасників смарагдове знамено.
Це не сліпий талан – це Божа милість.
Паша не візьме викупу за мене,
І Ельга більше не заплаче гірко.
Не питиме розпусник сліз солоних!
А я на пагорбі збудую кірху,
Де будуть осяйні веселі дзвони
Із щирого, як добра Ельга, злота,
На честь свободи, вірності і цноти!»
 
А я мовчала, з бурдюка відпивши
Ковток води і в серці затаївши
Надію несміливу, як свічу.
Я покладалася на милість Бога,
Очима й серцем міряла дорогу,
А я мовчала, як завжди мовчу,
І думала: «Коли б самотнім бранцям
Судилось бути схопленими вранці
Чи впасти від ворожої руки –
Скажу й тоді: «“О брате мій і милий,
Я вдячна, що зі мною розділили
І мій полон, і шлях чоловіки”».
 
20 травня 2020 р.
Червень 10, 2020, 1:18

Київський наїв

Вливається протяг у ветху кватирку,
А промені кволі й скісні.
Поділ захаращений, наче квартирка,
Де каву ти вариш мені –
Зітхаєш і вариш,
Сумуєш і мариш –
У ці непереливки-дні.
 
А як починалось для нас, меломанів,
Міське березневе тепло!
Поділ і Узвіз, позолочені бані,
На столику свічку і жовті тюльпани
Із космосу видно було –
Всім ангелам видно було.
 
…Крамничка внизу – бакалія і фрукти.
А далі не треба гуляти.
У цю Карантинну, в цю сонячну бухту
Лихі не вдеруться пірати.
 
Не склалось з весною,
Не склалось з ремонтом,
Не склалось з Евксинським омріяним Понтом.
Життя – то стрімка течія.
Самотність у чаті, жахіття в лептопі.
Єдина константа – і та в Конотопі –
Розділені відстанню два наші спаяні «я».
 
Лишається тільки в кватирку палити,
Як бабця – вдова бригадира.
І кроки її, й аромати, і квіти
Ще й досі живуть у квартирі.
 
А ти й метикуй – чи кутки освятити,
Чи просто зірвати шпалери,
Бо бабця прикута до грішного світу,
Як раб – до своєї галери.
 
Ти кажеш їй: «Ба, ну кого ти лякаєш?
І сукні, і спогади струхли».
А вранці зітхаєш і знов замітаєш
Розсипану пудру на кухні.
 
Цей пудрений запах, цей запах старечий –
Такий недоречний для раю.
Похилені плечі,
І смуток надвечір,
Як трюмна вода, прибуває.
 
О, краще рубатися на абордажі,
Ніж нидіти в трюмі квартири!
Та в небі крилаті куратори наші,
Які наділяють по вірі, –
Крізь цю маячню й каламуть передбачень,
Крізь шал сподівань і тривог –
Я вірю, що бачать,
Напевне що бачать –
Заварену каву – на двох.
 
27 березня 2020 р.
Березень 27, 2020, 11:09

Фанатка

Через рампу перескочив,
Сів навпроти – очі в очі.
Ах, навіщо ти морочиш
Зводиш з розуму її –
Так надривно і трагічно –
Фею сімнадцятирічну,
Впевнену, що вже довічно
В цім горітиме вогні.
Це для тебе – пережитки
Звалені в кутку пожитки.
(Сіра пташко з гуртожитку,
Буде ще й твоя весна.)
Це у тебе (прошу панства) –
Альбіону громадянство,
Віскі зранку і буянство,
Слава і дружина зла.
А у неї – ґвалт сусідів,
Гультяїв і буквоїдів,
Вермішель зі смаком мідій
І самотність соцмереж.
Це таким, як ти, начхати –
Спортити життя дівчаті.
Завтра сядеш і поїдеш
В тур Європою, авжеж.
…Та, може, в Бамбергу, глухої ночі,
Коли уже і віскі не захочеш,
Ти раптом пригадаєш дивні очі –
Цей розріз їхній, гострий, наче біль.
Себе згадаєш бранцем і поетом,
І білих голубів під мінаретом,
Важких колодок стулені лабети,
Вікно гарему, дикі танці хвиль.
Ти пригадаєш відчайдушну втечу,
Пустелі хижу посмішку старечу
(Молились Магомету і Предтечі,
Тікаючи у безвість навмання),
І віжки у натруджених долонях,
І над пісками спалахи червоні,
І як, урятувавшись від погоні,
Ти вкраденого обіймав коня,
Як брата, як віднайденого друга.
…Аж тут тебе нічна огорне туга.
І тільки серце, як дурний папуга,
Об ґрати ребер затупивши дзьоб,
На чужині, серед глухої ночі
Тобі тієї самої торочить,
Щоб ти оговтався й напився щоб…
…Вона ж сама повернеться з концерту
(Чи ж ближній світ – на Виставку із центру),
Коли уже від місячної цедри
Рудими стануть київські дахи.
При світлі нерозгаданих галактик
Вона накине зношений халатик
І довго-довго ще не зможе спати,
Коли поснуть і люди, і птахи.
І згадувати з посмішкою буде
Твої, рудим волоссям вкриті, груди,
Зелені очі – це облудне чудо -
Й тремтіння дивне дужої руки.


6 – 7 березня 2020 р.
Березень 15, 2020, 21:22

Л.Б.

***
Доволі пристрастей складних і невеселих.
Між темних сосон зорі угорі.
Ти їдеш трасою, і по зустрічних селах
Нам блимають сльотаві ліхтарі.


Ну що це за зима – самі відлиги.
То сонце, то дощем набрякла вись.
Твій хутірець не дочекався снігу,
І ми в столицю знову подались.
Ускочиш в яму – просичиш: «Холєра!»
І підморгнеш мені: «Даруй за шум».
А я пишу роман про море і галери –
Так тихо-тихо, подумки пишу.
Пишу про Бадистан і мінарети,
І небо над Алжиром осяйне,
І про пашу, філософа й поета,
Який колись купив тебе й мене.
Про втечі, про повстання і двобої,
Про ласки, від яких тремтить душа,
Про ті світи, де звів нас із тобою
Мій добрий геній, мій смішний паша.
Доволі натяків, які тривожать серце.
За чоловічу силу й простоту
Спасибі. Вечір. І дорога смерклась.
Ліси й ліси, загорнуті в сльоту.
А в Києві – вино з солоним сиром.
Оливок трохи, тостів і сардин.
І наше вторгнення в твою квартиру
Вітає кіт з очима, як бурштин.
Сплати йому звичайне ласе мито.
Кота пригорне (вкотре бачу я),
Складним татуюванням оповита,
Міцна і лагідна рука твоя.
Господар вдома – то чого ж хотіти?
Ловити ці хвилини золоті.
Згорнутися клубочком, муркотіти
Про затишок і радощі прості.
І може, навіть сніг впаде до ранку.
Ну, що там ще лишилось? Кілометр?
Я, наче кішка, нюхаю дублянку –
Цю свіжу суміш вітру й сигарет.
І вже коли засну (така знемога!),
То й уві сні привидиться мені
Усе те саме: вечір і дорога,
І сосни, й дужі руки на кермі.
24 лютого 2020 р.
Березень 15, 2020, 21:15

***
Розкажи мені казку про лагідний чар темноти,
Про ожинову жуйку, приліплену до піднебіння,
І про дівчинку, схильну до марень і до повноти,
Що закохана в гангстера Уррі з дурненького фільму.


Де опівночі в кола відьомські зійшлися гриби,
Де замшілі дерева розхристаний вітер покорчив,
Він шукає мене. Там щоночі, на зламі доби,
Це ж його мотоцикл у зачаєних нетрях гуркоче.
Там у лісі - ступи тільки крок між зелених кудель -
І побачиш, як гноми ховаються в глицеві шанці.
А за брамою бази старий трансформатор гуде,
Ніби стогне тубільний шаман у глибокому трансі.
Де липневими днями справляв свій бенкет Пітер Пен,
Там водились на річці русалки і хижі пірати,
І здавалось тоді: я зумію писати, як Твен,
Тільки треба з дитинства втекти і дорослою стати.
Як Дюма, я зумію писати - і батько, і син,
І як Фенімор Купер, зведу бастіони і форти.
Хитрий Магуа крався, і м'яко ступав мокасин
Там, де вчора рясніли намети й бой-скаутські шорти.
І здавалось тоді: я зумію сказати, як Вайлд...
Від морозу й дощу облупились фарбовані лави.
Ти пробач мені, Уррі. Ми більше не Боні і Клайд.
Я не чую за лісом твою розмальовану "Яву".
Я розсудлива й стильна. Піратів уже не боюсь.
А в будиночках літніх вузькі догнивають одвірки.
І тепер я зумію сказати по-чеховськи гірко
Тим дорогам,
і соснам,
і Уррі:
"Ну де ж ти, Місюсь?"
Грудень 8, 2017, 22:50

* * *

А де поділись добрі самаряни?
Лише в казках, лише у вітражах.
І нікому промить болючі рани,
І світ кона у лжі і на ножах.
 
А де поділись світлі обереги?
Несила вже терпіти і мовчать.
Пора, пора нам будувать ковчеги,
Пора, пора ковчеги будувать…
Жовтень 23, 2015, 18:20

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)