Вірші (за датою)

Вернуся в степ, де ми колись любили...

Вернуся в степ, де ми колись любили.
Там є одна стежина між отав.
Тоді до нас очима голубими
Петрів батіг благально розцвітав.
 
Мене питає знов про тебе небо,
Питає, як розстались ми й коли?
Ніколи повертатися не треба
Туди, де ви щасливими були.
 
Під небесами вічно молодими
Те саме сонце світиться з імли.
А вже стежки, де ми колись ходили,
Колючими тернами поросли.
 
Шукаю дні веселі і урочі,
Де в теплих травах – ніг твоїх сліди.
Немов чиїсь невиплакані очі,
Петрів батіг зоріє з лободи.
Лютий 27, 2020, 20:38

Сон під Товстою Могилою

Здавалось, ми пливем в човні
По молодому житу,
І ще веселі наші дні
Й на чвертку не прожито.
 
І озивається десь птах,
І бджоли мед спивають,
І перепілки у житах
Весільної  співають.
 
Горять волошки на межі,
І небо хмари ніжить.
А в балці вже кують ножі,
Якими нас заріжуть.
Лютий 27, 2020, 20:36

Ліричний відступ із золотою гривною

Вечірній пруг – як скіфська гривна шийна
Із оленем на золотім пруту.
Озвись мені, як зацвіте шипшина, –
Я сам в тобі тим цвітом зацвіту.
 
Віки зітхають із могильних штолень.
Віки мені гукають: «О-го-го-о-о!»
А я і сам стою, як скіфський олень,
І все чекаю голосу твого.
 
Озвись мені! У тузі терпнуть руки,
І сизий дим встає із ковили.
І в мене вже націлені всі луки
Всіх поколінь, що степом протекли.
 
Конає обрій. Ніч запорошила
Гірку сльозу мені в моїм очу.
Озвись мені, як зацвіте шипшина, –
Я три життя за згук той заплачу.
Лютий 27, 2020, 20:35

Скіфський степ

Коров’як на могилі і тирса.
Над могилою небо як дзвін.
Щирим золотом степ цей світився,
Казанами і чашами цвів.
 
Здавна тут не любили халтури
Ні в пророцтвах, ні в справах земних
Мчали степом підпалені хури
З брехунами-жерцями на них.
 
Тут кипіла кривава робота,
Коли обрій війною горів.
І на горло карала голота
За підступність і зраду царів.
 
Відгуло, відпалало нестерпно.
Тільки золото сонцем сія.
Синім свистом над сизим степом
Славить вітер скіфське ім’я.
Лютий 27, 2020, 20:34

Укро українцям на Україні

Бог нас карає – вже в котрім коліні –
Як мені укро на Україні!
 
Крамарські грища та карнавали
Серце на тирло* вже стирлували.
 
Де нам шукати на світі правдоньки? –
Наші подвижники, – кажуть, – то зрадники.
 
Від Дорошенка і до Бандери –
Тільки запроданці та людожери.
 
Як мені укро, рідний мій краю! —
Каркають круки, — мову ж украли.
 
Краю мій, краю, крицею краяний!
Не в Україні – вже на Україні!
 
А на окраденій тій на Україні
Не українці – стерті букранії.
 
На буряках солонцюють без цукру.
Господи! Господи! Як мені укро…
 
 
Лютий 27, 2020, 20:32

ЧОРНОБРИВЦІ

 Доні моїй названій, Оксанці Добрянській, присвячую.   
Чорнобривці (tagetes)  – рід трав родини складноцвітих. Батьківщина - Центральна Америка. В Європу занесені після підкорення Кортесом царства ацтеків. В межах СРСР особливого поширення набули на Україні (сорт - чорнобривці відхилені).


Поки молилися ацтеки,
Зайд пропустивши без борні,
Кортес вправлявся у мистецтві
Облуди, підступу, брехні.
 
Століття поступу і праці -
До ніг мерзенного раба!
Він спить у царському палаці -
Яка ганьба! Яка ганьба!
 
Вже небо корчиться від суму:
«Нема вас, людоньки, нема!»
А вождь ацтеків Монтесума
Іще Кортеса обійма.
 
Ще вірить, що у цьому грищі
Когось помилують кати!..
Цвіли на площі чорнобривці -
Брунатні квіти гіркоти.
 
Передчуваючи печалі,
Яких не бачила земля,
Цвіли жагуче, мов кричали,
Та бог не чув їх звіддаля...
 
Загине скоро Монтесума.
Народ уярмлять. От і все.
І тільки інка Іма Сумак
Страждання їхні донесе.
 
А хто з ацтекської руїни,
Через безодні і світи,
Хто вас заніс на Україну -
Брунатні квіти гіркоти?
 
Чи то в новітньому столітті
Кимсь напророчене збулось?
Чи вам на цілім білім світі
Миліш країни не знайшлось?
 
Не відведуть вже небезпеку
Ні бог, ні ті, що на чолі.
І вимираєм, як ацтеки,
На рідній батьківській землі.
 
Пливе в печаль дорога пізня.
Останні дзвони відгули.
Колись, можливо, тільки пісня
Повість, якими ми були.
 
 
Лютий 27, 2020, 20:30

Після нечуваних потрав...

* * *
Після нечуваних потрав
німіє слово й звук.
І тих пісень, що дід співав,
не заспіва онук.
 
Розірветься ланцюг епох,
й, затамувавши крик,
посунеться, як магма, в льох
селянський материк.
 
Нащадок вирівня ландшафт,
себе в нім не пізна.
І вип’є з ним на брудершафт
веселий сатана.
Липень 21, 2018, 19:49

Світло з морськими ознаками...

* * *
Світло з морськими ознаками
мало обличчя й ім’я.
Скрипка там радісно плакала –
свято мого житія.
 
З примхи якогось добродія
з двору, де мешкала ти,
о як несла нас мелодія
аж у стамбульські порти.
 
Чом же урватися мусила?
Скрипка – вразлива мішень.
Щастя – це світло і музика,
море – додаток лишень.
Липень 21, 2018, 19:47

Пізня осінь нагадує...

* * *
Пізня осінь нагадує –
пізній ти,
пропонує пливти на пару
в інші світи,
замість щогл
використавши кістяки
дерев, що виплакались на грядки.
 
Відчепися, кажу їй,
мій час іще не наспів,
маю прірву роботи,
не встиг розгребти архів,
достукатися до істини,
відвідати могилки,
я не можу ось так, знічев‘я,
урвать зв’язки.
 
Ремствує пізня осінь,
туманами нависа,
в позамежжя спроваджує
нею ж обдертий сад.
Охоче спровадила б
і мене туди ж,
та підтвердив Господь:
– Він правду сказав, облиш.
Липень 21, 2018, 19:46

Прогуляв, золотий свій розтринькав запас...

* * *
Прогуляв, золотий свій розтринькав запас.
Тільки й чую – шумить вислизаючий час.
 
Тільки гривами, бачу, трясуть вдалині
розсипні табуни – вислизаючі дні.
 
Горобиної ночі, як ногайська орда,
підступає під горло скажена вода.
 
І на тисячу миль – ні човна, ні плота.
І на тисячу верст – чорнота.
 
Ще пручається дух – залишається шанс
на архангельський скарб, на Господній запас.
 
Та занадто чорнильна й стрімка бистрина,
та страшна й безпомильна вода прибутна.
Липень 21, 2018, 19:45


Сторінка 1 з 31 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 »