Вірші (за датою)

Дзеркало Венери

(За картиною Едварда Берн-Джонса)
 
 
Краса втопає зором у красі,
Краса красою живиться і дише,
Їй не потрібно іншого фетиша —
То їй до ніг схиляються усі.
 
Її не звинуватити в писі,
Вона-бо в цьому світі — найсвятіша,
Народжена у царстві тліну звише,
І не потьмаритись її ясі.
 
І ці Берн-Джонсові прекрасні діви,
Схилившись над ковбанею, чутливо
Впивають відображення своє.
 
І дзеркалом стають багнисті води,
І святістю освячуються вроди,
І вроди це ніяк не зіпсує.
 
20.ІІІ.21
Березень 27, 2021, 18:53

Над перекладами давньоірландської поезії

Від замку досконалої краси

Лишились мальовничі, та руїни.

Мистецтво бардів витончено гине,

Його руїни — текстів корпуси.

 

І мови не щадять нові часи.

Але над морем днів, між клаптів піни

Примарну тінь забутої перлини

Знайди, і збережи, і воскреси.

 

І оживе на марґінесі глоса,

І слово давнини дзвінкоголосе

У віршеві лункому зазвучить.

 

І зашумить сивоволосе море,

І між пучин, де хвиля хвилю боре,

Колишній замок ти узриш на мить.

 

2–3.ХІІ.20

 

Прим. З унікальних поетичних скарбів середньовічної Ірландії збереглося вкрай мало. Часом це віршовані вставки в саґах, часом — фраґменти поезій, цитовані у граматичних чи віршознавчих трактатах, часом — віршовані марґіналії чи глоси…

Сивоволосе море —  fairrge findfolt (написання варіюється) — стала поетична формула, яка трапляється в кількох ірландських середньовічних поезіях.

Грудень 4, 2020, 6:57

Я рано вирушила в путь...

Я рано вирушила в путь,

туманних сповнена надій.

А роки йдуть, а роки йдуть —

і шлях розвиднюється мій.

 

В путі стрічала багатьох,

одначе декого немов

я знала упродовж епох

і впізнавала знов і знов.

 

В огні повстанському, в диму

Священника впізнала я,

що не шкода було йому

свого святого житія.

 

Він був у найчорніший час

зі мною — з нами усіма,

щоб віри промінь не погас,

щоб світла не здолала тьма.

 

Впізнала й Воїна, який

в запеклих вистояв боях

зі злом — і знову рвався в бій,

забувши, що існує страх.

 

Лицáрське серце мав, хоча

не мав ані лицарських лат,

ані лицарського меча,

лише звичайний автомат.

 

І Барда упізнала я,

без арфи, в скромному вбранні,

судьба вигнанницька чия

в безсмертні втілилась пісні.

 

Він владу визнавав Краси,

її закон, її устав

і чув небесні голоси.

І він також мене впізнав.

 

То хто ж надійде ще здаля?

І що за зустріч припаде?

Бо ще ні в кому і ніде

я не впізнала Короля.

 

Х–11.ХІ.20

Листопад 13, 2020, 18:58

Лис

          …і Ренар із густих виринає заростей…

 

          («Сер Ґавейн і Зелений Лицар», бл. 1400, за перекладом Дж. Р. Р. Толкіна)

 

          Ользі Демиденко

 

Могутній замок на горі,

А під горою — вільний ліс.

Жив лорд у замку, а в норі

Поміж дерев чаївся лис.

 

І лорд у хащі раз у раз

Із псами й ловчими рушав,

І лиса на його наказ

Цькували ці майстри облав.

 

Та лису ліс — найкращий друг,

І майстром хитрощів був лис,

І лорда, псів його та слуг

Він раз у раз водив за ніс.

 

Лорд зійде зрештою з коня

І лиса власноруч доб’є.

Та підростає лисеня,

Що зна походження своє…

 

Не бачити кінця війни,

Бо й лорди далі рід ведуть,

І хутром лисячим вони

Свою оздоблюють могуть.

 

І купу складено балад

Про ловів лисячих красу,

І мадригалів довгий ряд

І лорду, й ловчому, і псу.

 

Та найпрекрасніші пісні

Чув тільки волелюбний ліс:

Про предків подвиги гучні

Непереможний дзявкав лис.

 

16.ІХ.20

Вересень 16, 2020, 18:09

Світлина Дж. Р. Р. Толкіна


Професор з люлькою. Сірник
Черкнув — аж відступили тіні —
І згас відразу, та навік
Лишився вогник на світлині.
 
І пильний погляд не погас,
Що в спалаху побачив наче
Народження племен і рас,
І мрію втілену хлоп’ячу,
 
І чари, і благі діла,
І мудрости таємні руни,
І нищівну поразку зла
Від рук улюбленців фортуни...
 
О, скільки в світі темноти!
Яке нутро її несите!
Та світло тільки засвіти —
І вже його не погасити.
 
15–16.VIII.20
Серпень 15, 2020, 16:47

Сонет («У небі не бувати двом сонцям...»)

У небі не бувати двом сонцям, —

Лише одне панує над землею

І владою впивається своєю

Над всім живим і над самим життям.

 

І сліпить очі нам, своїм жерцям,

І пломеніє жаром емпірею…

Хіба ж поділить з іншою зорею

Це божество ревниве власний храм?

 

Одначе в небі нашої любови

Два сонця світять, ще й цілодобово,

І кожне з другим рівність визнає.

 

І, хоч їх віддаль розділяє поки —

Чи світлові, чи то звичайні роки, —

Любов сильніша, Сонечко моє!

 

12.VII.20

Липень 15, 2020, 7:15

Навіяне оповіданням Вільяма Батлера Єйтса «Про Костелло Гордого, Уну, доньку Дермотта, і лихий язик»

Там, на клятому броді, на броді Судьби

Через кляту Брунатну ріку

Незворотного кроку зажди, не роби

І лихому не вір язику.

 

Хай клене м’якосердя й вагання твоє

Той глашатай задавнених чвар —

Таж кохану твою, а не ворога, вб’є

Розрахований хибно удар.

 

А вона ж не злякалась ніякого зла,

Горячи у святому вогні,

Коли чашу заручну до тебе пила

Проти волі своєї рідні.

 

Хоч до неба ти вежі гордині зведи

І хоч як правоту свою ствердь,

Та любов і зневажена — права завжди́,

Решту знищить до каменя смерть.

 

Але поки не пізно, на броді Судьби

Через кляту Брунатну ріку

Незворотного кроку зажди, не роби

І лихому не вір язику.

 

7.VI.20

Червень 13, 2020, 9:18

Тріолет

У хмарах, де палало горно, —
Лише жарини розсипні.
Вже скоро стане зовсім чорно
У хмарах, де палало горно.
Хто ж теплий присок дня розгорне
І персня відшука на дні?
У хмарах, де палало горно, —
Лише жарини розсипні.
 
11.VI.20
Червень 12, 2020, 7:05

Пам'яті 27-го

Було їх вчора 27,
А нині — 26.
І коли я що-небудь їм,
Вже 26 їх їсть.
 
А 27-й, що вкушав
Лиш мудрости бальзам,
Хоробрих смертю нині пав,
Наклав своїм життям.
 
Не став тікати укінці,
Ховатись під язик…
І кат із кліщами в руці
На смерть його прирік.
 
Оплакати його загин
Судилося мені,
Адже я не така, як він,
Незламна у борні.
 
Лишилось пам’ять берегти
Про блиск його чеснот.
Його бракує гостроти…
Осиротів мій рот…
 
Та кат із кліщами за гріх
Скарав його, мовляв,
Бо, наймудріший із усіх,
Він забагато знав.
 
Тим паче вартий він хвали!
Й замрієшся, бува,
Про той прекрасний час, коли
Було їх 32.
 
27.V.20
Травень 27, 2020, 9:00

Сонет («А головне — це вітер ходовий...»)

Стою на бальконі, сама, в вишині…
 
Аннетте фон Дросте-Гюльсгоф
у перекладі Ігоря Качуровського
 
А головне — це вітер ходовий,
Аби напнув розслаблені вітрила,
Аби під ним аж щогла забриніла,
Аби ожив легкий кораблик мій.
 
Аби на прові різьблено-стрункій
Наяда стрепенулась білотіла,
Аби й душа моя затріпотіла, —
О вітре животворний, вій же, вій!
 
Аби затерплі зарипіли снасті
У напівздивуванні-напівщасті,
Не то вві сні, не то вже наяву,
 
І хвиля вмила палубу солона, —
Й за мрією услід я відпливу,
На борт зіпершись власного балкона.
 
8.V.20
Травень 10, 2020, 9:23


Сторінка 1 з 9 1 2 3 4 5 6 7 8 9 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)