Вірші (за датою)

Боєвафль (не зовсім англосаксонський епос)

Я чув перекази старі,
Новіші бачив кіна,
Що десь при княжому дворі
Химерний жив хлопчина.
 
Не надто шанував народ
Його ведмежу вдачу,
Та мав, охочий до пригод,
Він силу недитячу.
 
Ріс, мов на дріжджах, і щодня
Його зростала сила,
І Боєвафлем дітлашня
Чомусь його дражнила.
 
А сам він думав, що зажив
Тим особливе щастя,
Що силу тридцятьох мужів
У нього мали п’ясті.
 
Не вафлі їв — просте їдло,
Але ж і їв багато:
Нелегко князеві було
Його прогодувати.
 
А вирісши, набув, однак,
Він і двірського лоску.
І от привіз один моряк
До двору поголоску.
 
В палатах наче золотих
Король живе за морем
І стільки терпить лютих лих,
Що його воям — сором.
 
Мовляв, унадилось одне
Чудовисько в палати
І все взялося їстівне
Щоночі викрадати.
 
Чи медовухи сулія,
Чи зáкуска до пива —
Почвара, Крендель на ім’я,
Усе тягла, злостива.
 
Дола серця вояцькі страх
В нічній недобрій тиші…
Припаси тануть на очах,
І учти все скромніші…
 
Хіба що вафель золотих
Багато ще в коморі.
Чомусь не любить Крендель їх,
І це — спасіння в горі.
 
Й поклявся вафлею король
Нагородити мужа,
Що визволить їх від недоль
І Кренделя подужа.
 
І Боєвафль гукнув: — Ого!
Якщо лише потрафлю,
Поб’ю я Кренделя того
Й чудну добуду вафлю!
 
Зібрав, не гаючись, загін
З таких, як сам, ґевалів
І, спорядивши човен, він
Від берега відчалив.
 
І от прибув до короля
З ватагою своєю
І власну силу вихваля,
Оточений двірнею.
 
Вточили пива для гостей
І коржиків підносять.
Бенкет не надто пишний цей,
Та Боєвафлю — досить.
 
Вночі на лаву він приліг —
Чатує на тварюку,
А щойно Крендель на поріг,
Він — хап його за руку!
 
Звичайно, можна б і мечем
Беззбройного штрикнути,
Та Боєвафль був не з нечем —
Лицарські знав статути.
 
Він стис почвару, як ведмідь,
Ну а його ґевали,
Ним навчені заздалегідь,
Вдавали, ніби спали.
 
А Крендель як почав ревти
Від болю і образи:
Завжди тут повно смакоти,
А нині — скрутиш в’язи…
 
Як не пручалась твар вертка,
Але втекти зуміла
Лише коли її рука
Віддерлася від тіла.
 
І Боєвафль цурпалок той
Прилаштував під дахом,
Мовляв, дивіться: я — герой
На заздрість всім невдахам.
 
Уранці, вгледівши трофей,
Король змахнув сльозинку:
— Тебе за славний подвиг цей
Нагороджу я, синку!
 
І пишну учту наказав
Швиденько влаштувати
Й наготувати різних страв
На честь такого свята.
 
Та спершу в залі замести
Велів він дуже мудро,
Бо після Кренделя — крихти
Й цукрова всюди пудра…
 
Пішов поспати наш ґевал,
А королівські вої
По сліду поскакали вчвал
Почвари півживої.
 
І по натрушених крихтах,
Крізь пустища і млаки,
Простежили печальний шлях
Злодюги-небораки.
 
Над калабанею сліди
Урвалися страшною:
Уже не випливти з води
Чудовиську-ізгою!
 
Зі скель звергався водоспад
У вир отой бездонний…
І, задоволені, назад
Всі повернули коней.
 
І вістку принесли, що здох,
Втопився пан Кренделій!
…Їв Боєвафль за тридцятьох
На учті цій веселій.
 
Лунала витязю хвала,
Всміхався він щасливо,
І королева піднесла
Герою кухоль пива.
 
Й король дотримав клятв своїх —
Внести велів з комори
Одну із вафель золотих
(Яких там — цілі гори).
 
Старий король ті вафлі пік,
Його покійний тато,
І заповів, що цілий вік
Їх можна зберігати.
 
І каже витязь королю:
— Спасибі, в цьому разі
За море вафлю відішлю —
Приємно буде князю…
 
За молодістю у журбі,
Король завів сумної
Й на арфі пригравав собі —
Аж просльозились вої.
 
Наїлись-напились усмак,
Та й полягали спати.
Чи ж відав хто, що їх відтак
Нові чекають втрати?
 
На ранок бачать — ну й погром:
Все зметено зі столу,
Лиш кілька крихот під столом,
І на полицях — голо.
 
На лихо, Боєвафль тоді
Заночував окремо,
Інакше б запобіг біді, —
Але це інша тема…
 
І каже джура: — Нам капут!
Я бачив серед ночі,
Як господарювала тут
Незнана потороча.
 
Хоч очі застилала тьма
І був я напідпитку,
Але здалось мені сліпма,
Що то, даруйте, — тітка!
 
Потворна, правда, і страшна,
Й до Кренделя з обличчя
Була подібною вона,
Хоча і старша вдвічі…
 
І всім відкрилося тепер,
Що тут — родинна драма,
Що Крендель крадене не жер,
А все тягнув до мами!
 
То мама надійшла вночі
Помститись за нащадка —
І всі поцупила харчі:
І тістечка, й оладки!
 
Нова журба у короля,
Нове, ще гірше лихо…
І Боєвафля він вмовля
Провчити Кренделиху.
 
І в нагороду обіця
Він вафлю знов герою.
— Гаразд! Та тільки вафля ця
Хай буде не черствою!
 
І Боєвафлю позича
Один двірський глашатай
Свого дебелого меча,
Підступний і пихатий.
 
І їде в болота гнилі
Блискуча кавалькада:
Король і витязь — на чолі,
Два воїнства — позаду.
 
Невдовзі спішились вони
Край тої калабані.
Живуть там, кажуть, з давнини
Чудовиська погані.
 
Зловтішно королівська гридь
Розтягує мармизи:
— Побачимо, як той ведмідь
У чорторий полізе!
 
Його ж дружинників тяжка
Пригнічує тривога:
Невже це бачать ватажка
Востаннє дорогого?
 
А Боєвафль довкола — зирк
І ну хвалитись міццю,
А далі каже: — Це не цирк!
Будь ласка, відверніться!
 
Його послухалися слів,
Хоч дуже неохоче,
Й король руками затулив
Свої монарші очі.
 
А Боєвафль меча узяв
І йде до водоспаду,
Та, замість кинутись уплав,
Його обходить ззаду…
 
А там — печера в надрах гір,
І в ній — доволі сухо,
Й попрямував наш богатир
Углиб, набравшись духу.
 
Вогненні відблиски лягли
На стіни і на стелю,
І показалося з імли
Просторе підземелля.
 
І в світлі вогнища, яке
Вело крізь сутерени,
Бабище бачить він бридке,
Страшнюче, здоровенне.
 
А перед велеткою, бач,
Лежить на каменюці
Якийсь чи крендель, чи калач,
Чи як ті булки звуться…
 
Лише відламано один
Ріжок у тої здоби…
Що? Однорукий бабин син
Перемінив подобу?!
 
Та бідний Боєвафль не встиг
Те все обміркувати,
Бо ледь його не збила з ніг
Оскаженіла мати!
 
Він з піхов видобув меча,
Щоб їй знести макітру, —
Та меч, занесений з плеча,
Прогув лише в повітрі…
 
Меча пожбурив наш ґевал
На землю спересердя,
Вона ж береться за кинджал,
Погрожуючи смертю.
 
Та він помітив у кутку,
Огорнутому тінню,
Якусь штуковину важку
Між різного начиння.
 
І, не роздумуючи, — стук
По голові почвару.
Отак і другу з тих тварюк
Настигла помста й кара!
 
А далі вертить у руці
Ту випадкову зброю:
Щось пишні карбування ці
Нагадують герою…
 
Де ти, королю? Подивись!
Це ж вафельна пательня,
Що Крендель затягнув колись
В тунелі підземельні!
 
На цій пательні вафлі пік
Старий король, твій тато,
І заповів, що цілий вік
Їх можна зберігати!
 
Окрім пательні, калача
Хапає витязь радо,
А ще — зрадливого меча,
І йде до водоспаду.
 
Король і королівська рать
Його вже не чекали, —
До нього, радісні, біжать
Лише його ґевали!
 
Коли ввійшов наш богатир
У золоті палати,
То спершу занімів весь двір,
А потім — ну вітати…
 
А далі — учта, і вруча
Герой у сяйві слави
Оту пательню й калача
Володареві браво.
 
І власникові поверта
Меча, що в герці зрадив:
Мовляв, годиться зброя та
Хіба що для парадів.
 
Король був трохи чарівник:
Умілою рукою
Він вафель чималенько спік
І пригостив героя.
 
Ще й вистачило золотих
Цих вафель на гостинці, —
Повіз наш лицар князю їх,
А також його жінці.
 
Княгині й князю до смаку
Припали вафлі свіжі,
Черству ж повісили в кутку,
Де всякі дивовижі.
 
Та більше розповідь жива
Звитяжця смакувала
Про подвигів його дива
І доблесть досконалу.
 
На радощах богатиря
До себе князь наблизив, —
Вдвох рать водили за моря
На плем’я горлорізів.
 
Та не вернувся князь живим
З заморського походу:
Став Боєвафль услід за ним
Заступником народу.
 
Відтоді, як посів він трон,
Минуло літ багато…
Аж тут прокинувся дракон —
І ну бешкетувати!
 
Він у кургані мав барліг,
Чертоги мав почварні
Й там вафлі золоті стеріг —
Скарб древньої пекарні.
 
Поміж драконів земляних
Немало, кажуть, психів:
Оцей, наприклад, вогнедих
На вафлях з глузду з’їхав.
 
Віками спав на вафлях він,
Вві сні їх ніжно гладив…
А вкрав шматочок хлоп один —
Від люті просто вчадів!
 
Помітивши пропажу, вмить
В повітря він злітає
Й палити злодіїв летить:
Біда усьому краю…
 
Палають села і міста,
Горять палати княжі…
І Боєвафль собі щита
Скувати з криці каже.
 
І, гнівний, виклика на бій
Дракона навісного, —
Дарма що сивий і старий
І вже не та спромога…
 
Уроки давніх колотнеч
Йому не придалися:
Осікся богатирський меч,
А рать втекла до лісу.
 
Один лиш юний побратим
До бою став з ним поряд.
А їм в лице — вогонь і дим,
Нестерпний жар і сморід…
 
Удвох, старий і молодий,
І вбили твар погану,
Хоча завдати встигнув змій
Смертельну князю рану.
 
Останнє, що побачив він, —
Це вафлю двометрову,
Що виніс вірний паладин
З драконового схову.
 
Так Боєвафль помер від ран,
І в пам’ять про героя
Високий зведено курган
Край моря — над водою.
 
Зметнулось полум’я увись
Погребного багаття…
Пісні жалобні полились…
Оплаканий він раттю…
 
І у сумну годину ту
Усі його хвалили
За славолюбство й доброту —
А зовсім не за силу.
 
28.10–20.12.18
Грудень 20, 2018, 12:35

Пам’яті Ігоря Качуровського (2)

Голос сьогодні стишимо,
Пом’янемо Поета.
Тоне його сильвета
В світлі щонайчистішому…
 
Голосом серця покличу я —
І відгукнеться тиша,
Горня, щонайдзвінкіша,
Музикою таємничою.
 
І з недосяжної далечі,
Звідки не чути ні слова,
Може, до берега чалячи,
Лодь припливе загадкова.
 
Легіт війне ароматами,
Тихо торкнувши вітрило…
Буде усе зрозуміло,
Тільки Поет — мовчатиме…
 
Скінчила 1.ХІ.18, День усіх святих (за католицькою традицією)
Листопад 1, 2018, 20:09

Волонтерські присвяти (2)

* * *
У нашої бабулі
Для ворогів є кулі,
А от для Вас — смаколики,
Солдатики-соколики!
 
* * *
Солдатику, соколику, синочку!
Коли солили ми ці огірочки,
То надихала нас єдина думка,
Щоб радісно було Тобі і хрумко!
 
* * *
Краще чується солдат,
Як поїсть смачний салат.
Проти раші, проти вати
Стане легше воювати!
 
* * *
Оці домашні помідорки
Вам нададуть таку могуть,
Що ґобліни усі та орки
Від Вас у Мордор утечуть!
 
* * *
На перший погляд, це просте варення,
Та в ньому сили криються страшенні,
Бо хто оцим варенням смакуватиме,
Від того ворог накиває п’ятами!
 
* * *
У ліках цих — не просто хімія,
В них сила криється козача.
Здоров’я з міццю незборимою
Вони дадуть Тобі, Вояче!
 
* * *
В суперовій цій термобілизні
Будеш Ти завжди в теплі, Вояче!
Бо її пронизує наскрізно
Наша вдячність і любов гаряча!
 
29.10.18
Жовтень 29, 2018, 10:20

Вкотре відкладаєш Ти від’їзд...

Вкотре відкладаєш Ти від’їзд.
Заново я дні щасливі міряю.
Та лиш раз птахи злітають з гнізд
І рушають до ясного вирію.
 
Легко відлітати їм, птахам,
Їхнє щастя — бути нерозлучними.
Може, любий, попроситись нам
До птахів небесних учнями?
 
17.10.18
Жовтень 21, 2018, 14:17

Жодних демінутивів...

Жодних демінутивів,
Жодних «орликів» і «соколиків»!
Ти сувору формулу вивів:
Хліб з водою — і жодних смаколиків.
 
Та мені ця сувора мова,
Що вивчаю безперестану я,
За солодке дорожча слово,
Лиш назви мене просто — коханою.
 
18.VI.18
Жовтень 21, 2018, 14:16

Форумне

Підходять, з ельфійською млостю в очах,
До астролябійського стенду, —
Чарує їх Толкін, і зносить їм дах
Від мандрів у казку й леґенду.
 
Для них ми працюємо з давніх-давен,
Та кожен — примхлива дитина:
Вже мало їм Берена і Лутієн,
Загибель подай Ґондоліна…
 
27.09.18
 
Прим. Ідеться про львівський Форум видавців та видавництво «Астролябія», яке видало вже цілу низку творів Дж. Р. Р. Толкіна. Найновіше з цих видань — «Берен і Лутієн» у перекладі авторки. А остання книжка Толкіна, упорядкована його сином Крістофером, — «Загибель Ґондоліна», яка вийшла цього року.
Жовтень 21, 2018, 14:14

Марко і музика

 
Жила собі родиночка,
Родиночка-картиночка,
В гарненькому будиночку
На вулиці Франка.
Дорослий склад увесь її —
Співак із поетесою
(Такі у них професії,
Професії, професії,
Такі у них професії,
Робота в них така!).
 
Співак співав ув Опері
І вуса мав як штопори,
Та ще й у русі Опору
Посильну участь брав.
А поетеса-ліричка —
Та видавала збірочки,
Ще й мала з того виручку
(Ну, виручку — не виручку…),
Якусь та мала виручку
І не ловила ґав.
Червень 23, 2018, 6:42

Наш замок

Друзям
на згадку про Хрещатик, 26
 
 
1
 
Озирнись наостанок — і в путь! Озирнись
На цей замок, де вежі підносяться ввись,
 
Де високе мистецтво одвіку жило,
А тепер це — найнижчих пороків житло.
 
Адже тут гуртувалися з давніх-давен
Трубадури — сузір’я яскравих імен.
 
Пам’ятаєш той день, як тебе і мене
Прийняли вони в братство своє осяйне?
 
Ми захоплено слухали старших майстрів —
Їхній спадок ніскілечки не застарів, —
 
І гармонії ми осягали закон,
І дошкульність сирвент, і співучість кансон,
 
І раділи, знаходячи риму дзвінку,
І в строфі вона грала, мов квіт у вінку,
 
Й озивалась до слова слухняна струна,
І витала по замку мелодій луна.
 
Нерозлучні з коханими лютнями всі,
Ми служили мистецтву й молились красі.
 
Вірні різних церков, діти різних родин,
Ми тут рівні були, ми були як один,
 
А як більшим талантом наділений хтось,
То про те, щоб пишатися цим, і не йшлось.
 
І Великий Маґістр був як батько для нас,
Але й він нас від жереба злого не спас.
 
2
 
Де не взявся у замку звичайний жонґлер,
Не бездарний, та носа він високо дер,
 
Мав він голос приємний, незлий був лютніст,
Та на цьому й кінчався увесь його хист,
 
Не складав ані віршів, ні музики він,
Лиш наслідував інших по-рабськи, без змін,
 
І балади чужі він співав день по дню,
І у вухо Маґістру шептав чортівню.
 
3
 
І призначений був поетичний турнір,
Аби кожен представив найкращий свій твір.
 
І його ми побачили в кріслі судді,
І збагнули відразу, що бути біді.
 
І коли відзвучали прекрасні пісні,
Він підвів свої очі на нас крижані
 
І сказав, що усе це — нікчемне й старе
І з нудьги, нас послухавши, кожен помре,
 
Що себе ми не чуємо зовсім самі
І що краще співають в останній корчмі,
 
Що мистецтвом нічого ніхто не досяг
І що хоче народ не краси, а розваг.
 
І кількох наших друзів, що стали убік,
На вигнання із замку він тут же прирік.
 
Хай Господь милосердний простить мені гріх,
Що не зміг я тоді приєднатись до них!
 
Нам усім це здавалось найгіршою з кар —
Залишити наш замок, мистецтва олтар!
 
І тієї хвилини у наших серцях
Оселився ганебний, погибельний страх.
 
І знайшлися лакизи в годину лиху,
Що жонґлерові тішили хором пиху,
 
І знайшлися підглядачі та стукачі,
Що за іншими стежили вдень і вночі,
 
І окремішнім жанром зробився донос,
І заплакав у замковій церкві Христос.
 
4
 
Якось я до Маґістра в покої зайшов, —
Це була найкоротша із наших розмов!
 
Я побачив, що духом він страшно ослаб,
Та й не він це вже був, а зневолений раб!
 
Мав наш світоч ясний серцевину гнилу…
Але ми не бажали коритися злу!
 
А жонґлерові й слово нестерпне чи жест,
У яких виявлявся б найменший протест,
 
І йому посіпаки доносили вмить,
Якщо думка нескорена десь прозвучить.
 
Та, на щастя, з’явився у нас проводир —
Сивочолий співець дальніх мандрів і гір.
 
Він один говорив, не ховаючись, нам,
Що жонґлер — самозванець, невіглас і хам,
 
Але він — тільки тінь невідомого зла,
Що на замок улюблений наш наповзла,
 
І стоять за ним сили потворні, жахні,
Що упоперек горла їм наші пісні.
 
Ну а ми бунтували, долаючи страх,
У таємних розмовах по темних кутках.
 
5
 
І чутки поповзли, що наш гордий донжон
Віддадуть під таверну і гральний притон.
 
О, невже у блюзнірстві своєму жонґлер
Серце замку споганити хоче тепер?
 
Нашу залу — арену співецьких змагань —
І скрипторій, де книги — куди не поглянь…
 
І вжахнулись усі ми на думку саму,
Що збулися слова про «останню корчму»
 
Й до відчинених тільки обранцям дверей
Як господар заходити буде плебей,
 
Що не духу, а чрева тут буде бенкет
Під зудари чарок і бряжчання монет
 
І що замість надхнення розбурханих хвиль
Тут у вчаділих головах гратиме хміль!
 
6
 
Та спокійно закли́кав нас наш проводир
Завтра в певну годину спуститись у двір.
 
Пам’ятаєш, як мало, як мало хто з нас
Стати поруч із ним ризикнув у той час?
 
В один голос ми крикнули: «Ми — не раби!» —
Й заспівали жонґлерові пісню ганьби,
 
Стародавніх, могутніх вервечку заклять, —
Королі перед ними й вельможі тремтять.
 
Трубадура придворного краще не сердь,
Бо неславу отримаєш, гіршу за смерть,
 
Бо за кривду співця, замість хвальних поем,
Б’ють навідліг слова, припікають вогнем.
 
І жонґлер не виходив з покоїв своїх,
Та зненацька почули ми злий його сміх.
 
7
 
А наступного дня його віддані пси
Напосілись на наші гуртом голоси:
 
Таврували, чорнили, глумились, кляли —
І не бачив ще світ отакої хули.
 
А один посіпака, з яким ми колись
У смаках поетичних немовби зійшлись,
 
Той сказав, що, ніж слухати, як я квилю,
То засунути голову краще в петлю.
 
Та не стали ми дальших чекати гонінь,
Взявши лютню, в сідло кожен скочив, мов тінь.
 
Перед кожним із нас власний стелиться шлях,
А наш замок залишиться в наших серцях.
 
Озирнися, мій друже, без сліз озирнись!
Ти складеш про це пісню прекрасну колись.
 
Грудень 2017
 
Марк Сімонетті
Ілюстрація до роману Патріка Ротфуса «Ім’я вітру»
Грудень 21, 2017, 8:39

Тамарі Бортняк, радіожурналістці

Нехай сичать стукач і лизоблюд,

Що хочеш Ти на них подати в суд,

 

Що докази збираєш проти них,

Напасників підступних і лихих.

 

Що докази? Видющий бачить сам

Обличчя їх у масці трупних плям,

 

У плямах зради, ницости, брехні:

Їх душі — чорні, язики — брудні.

 

Їм легко обманути суд земний,

На нього й не складаєш Ти надій.

 

Та непомильний Вищий Судія,

В Його десниці — правота Твоя.

 

Видющий бачить сам, що носиш Ти

Корону прав, корону чистоти,

 

Корону прав і мантію чеснот,

Його відзнаку і Його клейнод.

 

16.ІХ.2017

Вересень 16, 2017, 6:44

Всесвітній день бібліотек...

       З нагоди відновлення бібліотечного дня
       для журналістів Радіо «Культура»
 
Всесвітній день бібліотек —
То не таке велике свято,
Як день, коли всяк ім’ярек
Законно може почитати.
 
Глибоких повен одкровень,
Думки вселяє дивовижні
Цей день — Бібліотечний День!
Шкода, що тільки раз на тижні.
 
8.VІІІ.17
Серпень 9, 2017, 8:30


Сторінка 1 з 6 1 2 3 4 5 6 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)