Вірші (за датою)

У Білорусі з аеродрому
в Мачулищах злетів МіГ-31К,
який є носієм гіперзвукових
ракет «Кинджал»
 
З новин
 
З диких північних боліт, де повітря просякнуте зрадою,
Де комашиться до біса і орків, і їх посіпак,
Він набирає розгін і дракона в польоті нагадує,
Винахід Мордору вбивчий, начинений смертю літак.
 
Мирним ельфійським містам він ракетами підло загрожує,
В чисте повітря свободи впиваються хижо вони…
Та захистять наше небо від грізної сили ворожої
Пильні зенітники-ельфи, святої свободи сини.
 
Очі у них гострозорі, і звиклися руки зі зброєю,
І ні страху́, ні вагання не відають їхні серця.
З кожним їх пострілом влучним, що нашу свободу відстоює,
Десь у північному бункері корчить живого мерця.
 
26.І.23

Він був звичайний рядовий,
Не кращий від загалу,
Й гадав у скромності своїй,
Що робить він замало.
 
Не набивав собі ціни,
Не думав забагато,
А просто в перший день війни
Прийшов до військкомату.
 
Окопи справно він копав —
Піхотою піхота,
Бо знав, що хтось робити мав
І цю важку роботу.
 
Він не світився на ТБ,
Хрестився перед боєм
І зовсім не вважав себе
Якимось там героєм.
 
Та в нього — знаєм завдяки
Світлині журналіста —
На грудях плакали жінки
Зі звільненого міста.
 
На ангела не схожий, він
Звичайним був солдатом,
Але його маляр один
Намалював крилатим,
 
І, хоч звичайний був шолом
На голові у нього,
Ще й німб зобразив над чолом —
Знамення Перемоги.
 
17.ХІІ.22

Глибоко в норах казиться Ворог,
В темних безоднях,
Суне війною він руйнівною
На Первородних.
 
Так воно й досі в світі велося,
Ницо і підло.
В світі постійно точаться війни
Тьми проти світла.
 
От і зазнали злої потали
Наші Дерева:
Світло ранкове, і вечорове,
І полудневе.
 
Влучили дрони в Тельперіона,
Гине він, гине!
Вдруге і втретє цілять ракети
В Лауреліну!
 
В Тельперіона вигасла крона,
Зелень сріблиста…
Меркне і гине й Лауреліна
Золотолиста…
 
Хто це опише? Світло, ясніше
За діаманти,
Тьма пожирає — злóба безкрая
Унґоліанти!
 
Нині без світла всі наші житла,
Лихо нам нині.
Тьма небувала запанувала
В нашій країні.
 
Але надія в душах ясніє
Осиротілих!
Світла насіння скрите, безцінне,
У Сильмарилах!
 
Наші герої візьмуть над тьмою
Скоро вже гору!
Воїнство враже в битві поляже
Скоро вже, скоро!
 
Обов’язково виростуть знову
Наші Дерева:
Світло ранкове, і вечорове,
І полудневе!
 
10–11.ХІІ.22

Причарувала ти мого коня…
Лишився він один мені за друга…
Стискала серце несказанна туга,
На схилі дня я їхав навмання.
 
Вже відгули походи і бої,
Лише боліли ще недавні шрами…
Чи білий птах майнув під яворами,
Чи рукави мережані твої?
 
В задумі я послабив поводи́,
І кінь пішов повільно за тобою.
Цеберку повну ти несла з водою,
І він припав губами до води.
 
Чи він від спраги очманів немов,
Чи то дання було в твоїй цеберці?
Занило солодко мені у серці…
Ти озирнулась, я з коня зійшов.
 
Моя голубко, не було ні дня,
Щоб я не дякував за тебе Богу,
За те, що вечора того п’янкого
Причарувала ти мого коня!
 
18–19.VI.22
———————————————
Прим. При вокальному виконанні повторюються 3–4 рядки кожного куплету, крім останнього, який повторюється весь. Також у третьому куплеті при повторі дещо змінюється текст:
 
Цеберку повну ти несла з водою,
І кінь припав губами до води.

(За іконою Юрія Нікітіна)

 

О наш заступнику святий,

Архистратиже Михаїле!

Ордою зло оскаженіле

На град насунулося Твій.

 

Нам на підмогу Ти мерщій

До зброї клич Небесні Сили

І воїнство сліпучокриле

Веди в благословенний бій!

 

Прилинь, святий Архистратиже!

Хай посвист крил Твоїх розріже

Над Києвом страшні дими!

 

Розвій ординців, як полову,

І їхню курку двоголову

Хрещатим списом прохроми!

 

20–22.ІІІ.22

Ні гордих портиків, ні строгих колонад, —

На старосвітський штиб мурований фасад,

Родини славної непоказний маєток,

Що стане Меккою поетів і поеток…

Тут мешканці нові, в них інші імена,

Над призьбою — нова і кладка цегляна,

І шиферовий дах, і ґанки на два боки —

Там, де в часи старі робили перші кроки

Поети обрані і люблячі брати,

Що, кару за талант примушені нести,

Відтак полинули, нових співців кумири,

На їм призначену зорю в сузір’ї Ліри.

 

2014–14.05.2021

——————————————————

Як відомо, з сімох дітей, які зростали у щедро обдарованій талантами родині Зерових, двоє, Микола і Михайло, стали поетами і перекладачами (Микола — також літературознавцем), Дмитро присвятився ботаніці, Кость — гідробіології, Георгій став інженером, їхня сестра Олена — лікаркою-стоматологом, а Валерія — провізором.

 

Зіньківський будинок Зерових я відвідала разом з батьками сім років тому, — тоді вулиця, на якому він стоїть, носила — о страшний глум! — ім’я Дзержинського, винахідника тієї пекельної машини смерти, що знищила Миколу, лідера опального угруповання київських неокласиків, і лише чудом випустила зі своїх пазурів Михайла (який продовжив на еміґрації справу свого старшого брата, творячи під псевдонімом «Михайло Орест»). На щастя, згодом вулиці повернули історичну назву — Дроздовська.

 

До речі, нині в Зінькові є і парк ім. Дмитра Зерова, і вулиця Братів Зерових. Тоді, 2014-го, нам її показав, а також провів прецікаву екскурсію Зіньківським народним історичним музеєм його директор Віктор Литус.

Мені не спиться, й Ти також не спиш…

І є ще час погомоніти стиха…

Утіш мене, прошу тебе, утіш,

Бо у Тобі — моя єдина втіха.

 

Утіш мене в оцю коротку мить

Між двох розлук, на острові кохання…

Ця мить солодка, та вона гірчить

Передчуттям близького розставання.

 

Здається, не спимо лиш ми самі

Удосвіта, в годину найглухішу…

Утіш мене в оцій кромішній тьмі,

І я Тебе, і я Тебе утішу.

 

6–7.ІХ.21

(За картиною Едварда Берн-Джонса)
 
 
Краса втопає зором у красі,
Краса красою живиться і дише,
Їй не потрібно іншого фетиша —
То їй до ніг схиляються усі.
 
Її не звинуватити в писі,
Вона-бо в цьому світі — найсвятіша,
Народжена у царстві тліну звише,
І не потьмаритись її ясі.
 
І ці Берн-Джонсові прекрасні діви,
Схилившись над ковбанею, чутливо
Впивають відображення своє.
 
І дзеркалом стають багнисті води,
І святістю освячуються вроди,
І вроди це ніяк не зіпсує.
 
20.ІІІ.21

Від замку досконалої краси

Лишились мальовничі, та руїни.

Мистецтво бардів витончено гине,

Його руїни — текстів корпуси.

 

І мови не щадять нові часи.

Але над морем днів, між клаптів піни

Примарну тінь забутої перлини

Знайди, і збережи, і воскреси.

 

І оживе на марґінесі глоса,

І слово давнини дзвінкоголосе

У віршеві лункому зазвучить.

 

І зашумить сивоволосе море,

І між пучин, де хвиля хвилю боре,

Колишній замок ти узриш на мить.

 

2–3.ХІІ.20

 

Прим. З унікальних поетичних скарбів середньовічної Ірландії збереглося вкрай мало. Часом це віршовані вставки в саґах, часом — фраґменти поезій, цитовані у граматичних чи віршознавчих трактатах, часом — віршовані марґіналії чи глоси…

Сивоволосе море — fairrge findfolt (написання варіюється) — стала поетична формула, яка трапляється в кількох ірландських середньовічних поезіях.

Я рано вирушила в путь,

туманних сповнена надій.

А роки йдуть, а роки йдуть —

і шлях розвиднюється мій.

 

В путі стрічала багатьох,

одначе декого немов

я знала упродовж епох

і впізнавала знов і знов.

 

В огні повстанському, в диму

Священника впізнала я,

що не шкода було йому

свого святого житія.

 

Він був у найчорніший час

зі мною — з нами усіма,

щоб віри промінь не погас,

щоб світла не здолала тьма.

 

Впізнала й Воїна, який

в запеклих вистояв боях

зі злом — і знову рвався в бій,

забувши, що існує страх.

 

Лицáрське серце мав, хоча

не мав ані лицарських лат,

ані лицарського меча,

лише звичайний автомат.

 

І Барда упізнала я,

без арфи, в скромному вбранні,

судьба вигнанницька чия

в безсмертні втілилась пісні.

 

Він владу визнавав Краси,

її закон, її устав

і чув небесні голоси.

І він також мене впізнав.

 

То хто ж надійде ще здаля?

І що за зустріч припаде?

Бо ще ні в кому і ніде

я не впізнала Короля.

 

Х–11.ХІ.20