Вірші (за датою)

Ти почитай, як мучився Джон Клер...

* * *
Ти почитай, як мучився Джон Клер,
Що в злиднях жив і в божевільні вмер.
 
Наймитування, знищене здоров’я,
Гірке прощання з першою любов’ю,
До віршів гострий потяг, до книжок,
І вчених друзів зверхній холодок,
І серед пасторальних краєвидів —
Сліпа зневага жінки та сусідів…
Столичний успіх, скнарість видавця,
Який не платить, тільки обіця,
Надлом душі та черствість ескулапів,
Яким до рук він зрештою потрапив…
 
Ти почитай, як мучився Джон Клер,
І на життя не скаржся відтепер.
 
29–30.V.19
 
Вільям Гілтон. ДЖОН КЛЕР. П. о., 1820

Прим. Джон Клер (1793–1864) — англійський поет, представник «сільського» романтизму, співець природи. Належно поціновано його творчість лише наприкінці ХХ ст.
Травень 30, 2019, 10:55

Сонет («Під банею небесного собору...»)

* * *
На згадку про подорож до Бефраюнґсгалле, «Зали Визволенння»,
у товаристві Лідії та Ігоря Качуровських і Богдана Завідняка (Баварія, 2001)
 
Під банею небесного собору,
На п’єдесталах шани та офір,
Вони стоять, в очах — глибокий мир,
Зімкнувши руки в коло неозоре.
 
Увінчані вінцями світлих зір,
Творіння вічні Майстра світотвору,
Вони немовби дихають — повір, —
Піднісши мармурові крила вгору.
 
І я читаю злотні письмена,
І впізнаю славетні імена,
І назви битв, і переможні дати,
 
Й Тебе я бачу в колі Перемог,
Не образ явлений — лише пролог,
Мов Майстер відійшов різця узяти…
 
12.V.19
 
Травень 12, 2019, 8:23

Сонет («Чи вірша час різьбити потайного...»)

* * *
Чи вірша час різьбити потайного,
Що з дна душі зненацька вирина,
Коли найкращих убива війна,
Коли вона не милує нікого?
 
Якщо рука для зброї неміцна,
То час лише молитися до Бога
І кликати на різні імена
Ту Діву, що зоветься — Перемога.
 
Пречиста, Непорочна, Пресвята,
Преславна Матір Господа-Христа,
Небесна і земна Свята Покрово!
 
Пошли нам переможний Свій Покров
І залічи цей вірш до молитов,
Бо маю я зі зброї тільки слово.
 
10.V.19
Травень 10, 2019, 16:29

Місто обложене, місто в крові...

* * *
Місто обложене, місто в крові,
Хвилями орди б’ються об мур,
Тисячі вбито містян, а живі
Знов підіймаються до амбразур.
 
І не бракує роботи в тилу:
Хто загартовує стріли й списи,
Хто в казанищах топить смолу,
Щоб захлинулись ординські пси.
 
Але немало було і таких,
Хто говорив: «Це не наша війна!»,
Граючи в кості по корчмах брудних,
Топлячи страх у кухлі вина.
 
Раз де не взявся на площі фігляр,
Блазенський криво нап’явши ковпак.
Хам безсоромний, останній з нездар —
Швидко зібрав він юрбу роззявляк.
 
І, по-блюзнірськи змішавши слова
Рідної та чужинецької мов,
Взявся паплюжити віру й права,
Взявся топтати святу коругов.
 
Не насміється юрба гомінка,
В’ївся у мозок отруйний дурман.
…Ратник на мурі кров’ю стіка.
Очі розкосі примружив хан.
 
22.IV.2019
Квітень 22, 2019, 16:14

Хутром весь живіт заріс... (На Ігоря Січовика)

Доки я живіт чесав,

То кіт вірша написав.

 

Ігор Січовик

 
Хутром весь живіт заріс,
Непролазним, наче ліс.
Доки вичешу живіт,
Зробиться поетом кіт.
 
9.02.19
Лютий 9, 2019, 16:21

Садок вишневий коло хати...

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Людського ж голосу не чуть,
Ніхто не вийде зустрічати,
Давно тут люди не живуть.
 
Де ж ті, хто в цім садку вечеряв,
Діждавши першої зорі, —
Дівчата, хлопці, матері?
Від голоду, від людожерів
Не вбереглись малі й старі…
 
Обдерті до листочка вишні
Не всохли — квітнуть, як завжди,
Хрущі вернулися сюди,
А люди… Душі їх безгрішні
В небесні злинули сади.
 
28.01.2019
Січень 30, 2019, 15:50

Боєвафль (не зовсім англосаксонський епос)

Я чув перекази старі,

Новіші бачив кіна,

Що десь при княжому дворі

Химерний жив хлопчина.

 

Не надто шанував народ

Його ведмежу вдачу,

Та мав, охочий до пригод,

Він силу недитячу.

 

Ріс, мов на дріжджах, і щодня

Його зростала сила,

І Боєвафлем дітлашня

Чомусь його дражнила.

 

А сам він думав, що зажив

Тим особливе щастя,

Що силу тридцятьох мужів

У нього мали п’ясті.

 

Не вафлі їв — просте їдло,

Але ж і їв багато:

Нелегко князеві було

Його прогодувати.

 

А вирісши, набув, однак,

Він і двірського лоску.

І от привіз один моряк

До двору поголоску.

 

В палатах наче золотих

Король живе за морем

І стільки терпить лютих лих,

Що його воям — сором.

 

Мовляв, унадилось одне

Чудовисько в палати

І все взялося їстівне

Щоночі викрадати.

 

Чи медовухи сулія,

Чи зáкуска до пива —

Почвара, Крендель на ім’я,

Усе тягла, злостива.

 

Дола серця вояцькі страх

В нічній недобрій тиші…

Припаси тануть на очах,

І учти все скромніші…

 

Хіба що вафель золотих

Багато ще в коморі.

Чомусь не любить Крендель їх,

І це — спасіння в горі.

 

Й поклявся вафлею король

Нагородити мужа,

Що визволить їх від недоль

І Кренделя подужа.

 

І Боєвафль гукнув: — Ого!

Якщо лише потрафлю,

Поб’ю я Кренделя того

Й чудну добуду вафлю!

 

Зібрав, не гаючись, загін

З таких, як сам, ґевалів

І, спорядивши човен, він

Від берега відчалив.

 

І от прибув до короля

З ватагою своєю

І власну силу вихваля,

Оточений двірнею.

 

Вточили пива для гостей

І коржиків підносять.

Бенкет не надто пишний цей,

Та Боєвафлю — досить.

 

Вночі на лаву він приліг —

Чатує на тварюку,

А щойно Крендель на поріг,

Він — хап його за руку!

 

Звичайно, можна б і мечем

Беззбройного штрикнути,

Та Боєвафль був не з нечем —

Лицарські знав статути.

 

Він стис почвару, як ведмідь,

Ну а його ґевали,

Ним навчені заздалегідь,

Вдавали, ніби спали.

 

А Крендель як почав ревти

Від болю і образи:

Завжди тут повно смакоти,

А нині — скрутиш в’язи…

 

Як не пручалась твар вертка,

Але втекти зуміла

Лише коли її рука

Віддерлася від тіла.

 

І Боєвафль цурпалок той

Прилаштував під дахом,

Мовляв, дивіться: я — герой

На заздрість всім невдахам.

 

Уранці, вгледівши трофей,

Король змахнув сльозинку:

— Тебе за славний подвиг цей

Нагороджу я, синку!

 

І пишну учту наказав

Швиденько влаштувати

Й наготувати різних страв

На честь такого свята.

 

Та спершу в залі замести

Велів він дуже мудро,

Бо після Кренделя — крихти

Й цукрова всюди пудра…

 

Пішов поспати наш ґевал,

А королівські вої

По сліду поскакали вчвал

Почвари півживої.

 

І по натрушених крихтах,

Крізь пустища і млаки,

Простежили печальний шлях

Злодюги-небораки.

 

Над калабанею сліди

Урвалися страшною:

Уже не випливти з води

Чудовиську-ізгою!

 

Зі скель звергався водоспад

У вир отой бездонний…

І, задоволені, назад

Всі повернули коней.

 

І вістку принесли, що здох,

Втопився пан Кренделій!

…Їв Боєвафль за тридцятьох

На учті цій веселій.

 

Лунала витязю хвала,

Всміхався він щасливо,

І королева піднесла

Герою кухоль пива.

 

Й король дотримав клятв своїх —

Внести велів з комори

Одну із вафель золотих

(Яких там — цілі гори).

 

Старий король ті вафлі пік,

Його покійний тато,

І заповів, що цілий вік

Їх можна зберігати.

 

І каже витязь королю:

— Спасибі, в цьому разі

За море вафлю відішлю —

Приємно буде князю…

 

За молодістю у журбі,

Король завів сумної

Й на арфі пригравав собі —

Аж просльозились вої.

 

Наїлись-напились усмак,

Та й полягали спати.

Чи ж відав хто, що їх відтак

Нові чекають втрати?

 

На ранок бачать — ну й погром:

Все зметено зі столу,

Лиш кілька крихот під столом,

І на полицях — голо.

 

На лихо, Боєвафль тоді

Заночував окремо,

Інакше б запобіг біді, —

Але це інша тема…

 

І каже джура: — Нам капут!

Я бачив серед ночі,

Як господарювала тут

Незнана потороча.

 

Хоч очі застилала тьма

І був я напідпитку,

Але здалось мені сліпма,

Що то, даруйте, — тітка!

 

Потворна, правда, і страшна,

Й до Кренделя з обличчя

Була подібною вона,

Хоча і старша вдвічі…

 

І всім відкрилося тепер,

Що тут — родинна драма,

Що Крендель крадене не жер,

А все тягнув до мами!

 

То мама надійшла вночі

Помститись за нащадка —

І всі поцупила харчі:

І тістечка, й оладки!

 

Нова журба у короля,

Нове, ще гірше лихо…

І Боєвафля він вмовля

Провчити Кренделиху.

 

І в нагороду обіця

Він вафлю знов герою.

— Гаразд! Та тільки вафля ця

Хай буде не черствою!

 

І Боєвафлю позича

Один двірський глашатай

Свого дебелого меча,

Підступний і пихатий.

 

І їде в болота гнилі

Блискуча кавалькада:

Король і витязь — на чолі,

Два воїнства — позаду.

 

Невдовзі спішились вони

Край тої калабані.

Живуть там, кажуть, з давнини

Чудовиська погані.

 

Зловтішно королівська гридь

Розтягує мармизи:

— Побачимо, як той ведмідь

У чорторий полізе!

 

Його ж дружинників тяжка

Пригнічує тривога:

Невже це бачать ватажка

Востаннє дорогого?

 

А Боєвафль довкола — зирк

І ну хвалитись міццю,

А далі каже: — Це не цирк!

Будь ласка, відверніться!

 

Його послухалися слів,

Хоч дуже неохоче,

Й король руками затулив

Свої монарші очі.

 

А Боєвафль меча узяв

І йде до водоспаду,

Та, замість кинутись уплав,

Його обходить ззаду…

 

А там — печера в надрах гір,

І в ній — доволі сухо,

Й попрямував наш богатир

Углиб, набравшись духу.

 

Вогненні відблиски лягли

На стіни і на стелю,

І показалося з імли

Просторе підземелля.

 

І в світлі вогнища, яке

Вело крізь сутерени,

Бабище бачить він бридке,

Страшнюче, здоровенне.

 

А перед велеткою, бач,

Лежить на каменюці

Якийсь чи крендель, чи калач,

Чи як ті булки звуться…

 

Лише відламано один

Ріжок у тої здоби…

Що? Однорукий бабин син

Перемінив подобу?!

 

Та бідний Боєвафль не встиг

Те все обміркувати,

Бо ледь його не збила з ніг

Оскаженіла мати!

 

Він з піхов видобув меча,

Щоб їй знести макітру, —

Та меч, занесений з плеча,

Прогув лише в повітрі…

 

Меча пожбурив наш ґевал

На землю спересердя,

Вона ж береться за кинджал,

Погрожуючи смертю.

 

Та він помітив у кутку,

Огорнутому тінню,

Якусь штуковину важку

Між різного начиння.

 

І, не роздумуючи, — стук

По голові почвару.

Отак і другу з тих тварюк

Настигла помста й кара!

 

А далі вертить у руці

Ту випадкову зброю:

Щось пишні карбування ці

Нагадують герою…

 

Де ти, королю? Подивись!

Це ж вафельна пательня,

Що Крендель затягнув колись

В тунелі підземельні!

 

На цій пательні вафлі пік

Старий король, твій тато,

І заповів, що цілий вік

Їх можна зберігати!

 

Окрім пательні, калача

Хапає витязь радо,

А ще — зрадливого меча,

І йде до водоспаду.

 

Король і королівська рать

Його вже не чекали, —

До нього, радісні, біжать

Лише його ґевали!

 

Коли ввійшов наш богатир

У золоті палати,

То спершу занімів весь двір,

А потім — ну вітати…

 

А далі — учта, і вруча

Герой у сяйві слави

Оту пательню й калача

Володареві браво.

 

І власникові поверта

Меча, що в герці зрадив:

Мовляв, годиться зброя та

Хіба що для парадів.

 

Король був трохи чарівник:

Умілою рукою

Він вафель чималенько спік

І пригостив героя.

 

Ще й вистачило золотих

Цих вафель на гостинці, —

Повіз наш лицар князю їх,

А також його жінці.

 

Княгині й князю до смаку

Припали вафлі свіжі,

Черству ж повісили в кутку,

Де всякі дивовижі.

 

Та більше розповідь жива

Звитяжця смакувала

Про подвигів його дива

І доблесть досконалу.

 

На радощах богатиря

До себе князь наблизив, —

Вдвох рать водили за моря

На плем’я горлорізів.

 

Та не вернувся князь живим

З заморського походу:

Став Боєвафль услід за ним

Заступником народу.

 

Відтоді, як посів він трон,

Минуло літ багато…

Аж тут прокинувся дракон —

І ну бешкетувати!

 

Він у кургані мав барліг,

Чертоги мав почварні

Й там вафлі золоті стеріг —

Скарб древньої пекарні.

 

Поміж драконів земляних

Немало, кажуть, психів:

Оцей, наприклад, вогнедих

На вафлях з глузду з’їхав.

 

Віками спав на вафлях він,

Вві сні їх ніжно гладив…

А вкрав шматочок хлоп один —

Від люті просто вчадів!

 

Помітивши пропажу, вмить

В повітря він злітає

Й палити злодіїв летить:

Біда усьому краю…

 

Палають села і міста,

Горять палати княжі…

І Боєвафль собі щита

Скувати з криці каже.

 

І, гнівний, виклика на бій

Дракона навісного, —

Дарма що сивий і старий

І вже не та спромога…

 

Уроки давніх колотнеч

Йому не придалися:

Осікся богатирський меч,

А рать втекла до лісу.

 

Один лиш юний побратим

До бою став з ним поряд.

А їм в лице — вогонь і дим,

Нестерпний жар і сморід…

 

Удвох, старий і молодий,

І вбили твар погану,

Хоча завдати встигнув змій

Смертельну князю рану.

 

Останнє, що побачив він, —

Це вафлю двометрову,

Що виніс вірний паладин

З драконового схову.

 

Так Боєвафль помер від ран,

І в пам’ять про героя

Високий зведено курган

Край моря — над водою.

 

Зметнулось полум’я увись

Погребного багаття…

Пісні жалобні полились…

Оплаканий він раттю…

 

І у сумну годину ту

Усі його хвалили

За славолюбство й доброту —

А зовсім не за силу.

 

28.10–20.12.18

Грудень 20, 2018, 12:35

Пам’яті Ігоря Качуровського (2)

Голос сьогодні стишимо,
Пом’янемо Поета.
Тоне його сильвета
В світлі щонайчистішому…
 
Голосом серця покличу я —
І відгукнеться тиша,
Горня, щонайдзвінкіша,
Музикою таємничою.
 
І з недосяжної далечі,
Звідки не чути ні слова,
Може, до берега чалячи,
Лодь припливе загадкова.
 
Легіт війне ароматами,
Тихо торкнувши вітрило…
Буде усе зрозуміло,
Тільки Поет — мовчатиме…
 
Скінчила 1.ХІ.18, День усіх святих (за католицькою традицією)
Листопад 1, 2018, 20:09

Волонтерські присвяти (2)

* * *
У нашої бабулі
Для ворогів є кулі,
А от для Вас — смаколики,
Солдатики-соколики!
 
* * *
Солдатику, соколику, синочку!
Коли солили ми ці огірочки,
То надихала нас єдина думка,
Щоб радісно було Тобі і хрумко!
 
* * *
Краще чується солдат,
Як поїсть смачний салат.
Проти раші, проти вати
Стане легше воювати!
 
* * *
Оці домашні помідорки
Вам нададуть таку могуть,
Що ґобліни усі та орки
Від Вас у Мордор утечуть!
 
* * *
На перший погляд, це просте варення,
Та в ньому сили криються страшенні,
Бо хто оцим варенням смакуватиме,
Від того ворог накиває п’ятами!
 
* * *
У ліках цих — не просто хімія,
В них сила криється козача.
Здоров’я з міццю незборимою
Вони дадуть Тобі, Вояче!
 
* * *
В суперовій цій термобілизні
Будеш Ти завжди в теплі, Вояче!
Бо її пронизує наскрізно
Наша вдячність і любов гаряча!
 
29.10.18
Жовтень 29, 2018, 10:20

Вкотре відкладаєш Ти від’їзд...

Вкотре відкладаєш Ти від’їзд.
Заново я дні щасливі міряю.
Та лиш раз птахи злітають з гнізд
І рушають до ясного вирію.
 
Легко відлітати їм, птахам,
Їхнє щастя — бути нерозлучними.
Може, любий, попроситись нам
До птахів небесних учнями?
 
17.10.18
Жовтень 21, 2018, 14:17


Сторінка 1 з 7 1 2 3 4 5 6 7 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)