Вірші (за датою)

Лиш любов

Осінь-маркітантка очі мружить,
мідяків витрушує торби.
В споришах пасуться голуби,
киця обережно п’є з калюжі.
 
Тихий жовтень. Ще тихіша ліра,
хоч гармат не чути з далини.
Перемир’я, сьомий рік війни,
мирний тил, утома і зневіра...
 
В соннім дощовім амфітеатрі
глухне шал звитяг і перемог.
Над садами стелеться димок,
скумпії палають, наче ватри.
 
Мрії тут збуваються нескоро...
Будь зі мною. В ці мінливі дні
світ – хиткий, непевний, і мені
лиш любов – надія і опора.
 
Листопад 2, 2020, 17:39

Камінь

Світлоокий,
ніжний мій королю,
будь зі мною:
пізньою порою
за вікном гілки старого дуба
графіку малюють – зриму, грубу.
 
Там дракон жахливий шкірить ікла.
Там дівча – я вже до нього звикла –
наче щось мені сказати хоче,
та кудись щезає опівнóчі.
Хижаки у листі причаїлись.
Вчора – оси, мов думки, роїлись...
 
Дивні там, скажу тобі, істоти!
Варто сну на мить мене збороти,
як вони зникають між гілками,
на душі важкий лишивши камінь.
 
Мій нежданий, мій давно чеканий,
прибери,
відсунь,
зніми
цей камінь!
 
 
Жовтень 7, 2020, 10:57

Гірке літо

Літо, сестричко, вже перевалило за гребінь –
звідки тут повені взятись чи буйному цвіту…
Вибач йому. Не кляни, не жалійся, не гребуй:
літо як літо.
 
Ліки щоденні гіркі, мов отрута мигдальна.
Пий цю мікстуру і пóсмаку м’яти очікуй —
наче тих слів, що забракло у мить вирішальну,
й певно довіку.
 
Зламаний прут у старої іржавої клітки,
ниє ребро — ані співу, ні вільного лету.
Все і залишиться так: ні для чого, нізвідки —
так, для сюжету…
 
Серпень 4, 2020, 19:25

Я не той

Зачаїлись, між хвиль завмерши,
теплі зорі і місяць срібен…
Пам’ятаю, почула вперше:
«Я не той, хто тобі потрібен».
 
Днів шалених калейдоскопи,
що не зустріч — однак прощання.
Тропи сходжені, збиті стопи…
Де ж ти, серце моє й кохання?
 
Ми й відійдемо поодинці:
наче кулі — роки, meine Lieben*!
Знову інший говорить жінці:
«Я не той, хто тобі потрібен».
 
 
* meine Lieben — мої кохані
 
 
Червень 15, 2020, 14:39

Старе фото



Упізнай в мені нинішній
ту, з фотознімку —
повнощоку, наївну,
з дитинством в обнімку,
в чорно-білому чомусь,
у тінях строкатих,
ще не навчену бісики
в очі пускати,
ту, серйозну, замислену,
ту незнайому,
що, мов равлик,
не кидає власного дому,
ще не знає нічого про безум і горе,
про любов і сум’яття,
про серденько голе...
Придивися уважно —
помітиш прикмети,
старомодні,
як вирізки жовті з газети:
де я надто нестримна
і сором'язлива,
надто категорична
і надто вразлива —
надто щира й відкрита
фортуні на милість...


Бачиш, друже, я зовсім
з тих пір не змінилась



Червень 13, 2020, 17:03

Дощ сіється, мов сіль на рану...

Дощ сіється, мов сіль на рану.
Безсилий вечір відгорів,
і хижо зиркають з туману
безсонні очі ліхтарів.
 
Живи у маячні щоденній,
де чорт – не чорт
і брат – не брат –
яких діждавшись епідемій?
Яких тривог?
Яких утрат?
 
 
 
Березень 19, 2020, 11:59

Дощова ніч

 
І сьорбає, і плямкає, і давиться дощем
пащека ночі дика й неохайна.
А галасу й гармидеру — мов полчище пащек,
і жерти їм приспічило негайно.
 
Так торохкоче мискою, так слиною стіка,
хоч варива у неї досхочу є!
Так плюхає, так хрумкає, вовтузиться в кістках!
Ще й хижо позирає на вікно: когось шука…
А я лежу й не сплю.
А я все чую.
 
 
 
Березень 19, 2020, 11:57

На стежці

На стежці цій колись я упаду
на повному ходу
і, може, голови не підведу —
хай краще ти не знатимеш цього.
 
Бо стежка в’ється вільна і стрімка,
і на кермі рука,
і в небі птах, і гуркіт літака...
і, може, не сьогодні,
не сього...
 
Вересень 8, 2019, 16:53

Мене нема

Мене нема. Мене давно нема.
Я зникла поступово, непомітно,
вимогам цього світу
непідзвітна,
невпізнана, не спіймана, німа.
 
Кажу собі: «І це колись мине,
як все минає, як життя минає».
І я живу ще,
хоч мене немає.
Крізь мене небо світиться льняне.
 
Крізь мене шурхотять рогіз і верби,
і спритні пробігають ящірки.
Їх вже не вернеш,
і мене не вернеш:
не спиниш плин прадавньої ріки.
 
І це минеться. Я прошепочу
свою любов
до вас, мої далекі.
У вирій відлетять мої лелеки,
і ніч погасить небо, як свічу.
 
 
Вересень 5, 2019, 11:41

Спогади

          …Бо в старості кохають тільки очі.
                                            Ліна Костенко
 
Те озеро було качиним —
вода недобра і брунатна.
А я любила Вас очима,
хоча й того було занадто.
 
На осінь небо повертало,
всихали трави і надії,
птахи у вирій відлітали
і дзвони били щонеділі.
 
Як і тоді, на східцях храму,
де йшли ми з Вами попід руку,
коли навіщось я обрала
на щастя Вас, а чи на муку…
 
А доля зачиняла браму,
у вени впорснувши отруту.
 
 
 
Вересень 5, 2019, 11:38


Сторінка 1 з 11 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)