Вірші (за датою)

Дощ сіється, мов сіль на рану...

Дощ сіється, мов сіль на рану.
Безсилий вечір відгорів,
і хижо зиркають з туману
безсонні очі ліхтарів.
 
Живи у маячні щоденній,
де чорт – не чорт
і брат – не брат –
яких діждавшись епідемій?
Яких тривог?
Яких утрат?
 
 
 
Березень 19, 2020, 11:59

Дощова ніч

 
І сьорбає, і плямкає, і давиться дощем
пащека ночі дика й неохайна.
А галасу й гармидеру — мов полчище пащек,
і жерти їм приспічило негайно.
 
Так торохкоче мискою, так слиною стіка,
хоч варива у неї досхочу є!
Так плюхає, так хрумкає, вовтузиться в кістках!
Ще й хижо позирає на вікно: когось шука…
А я лежу й не сплю.
А я все чую.
 
 
 
Березень 19, 2020, 11:57

На стежці

На стежці цій колись я упаду
на повному ходу
і, може, голови не підведу —
хай краще ти не знатимеш цього.
 
Бо стежка в’ється вільна і стрімка,
і на кермі рука,
і в небі птах, і гуркіт літака...
і, може, не сьогодні,
не сього...
 
Вересень 8, 2019, 16:53

Мене нема

Мене нема. Мене давно нема.
Я зникла поступово, непомітно,
вимогам цього світу
непідзвітна,
невпізнана, не спіймана, німа.
 
Кажу собі: «І це колись мине,
як все минає, як життя минає».
І я живу ще,
хоч мене немає.
Крізь мене небо світиться льняне.
 
Крізь мене шурхотять рогіз і верби,
і спритні пробігають ящірки.
Їх вже не вернеш,
і мене не вернеш:
не спиниш плин прадавньої ріки.
 
І це минеться. Я прошепочу
свою любов
до вас, мої далекі.
У вирій відлетять мої лелеки,
і ніч погасить небо, як свічу.
 
 
Вересень 5, 2019, 11:41

Спогади

          …Бо в старості кохають тільки очі.
                                            Ліна Костенко
 
Те озеро було качиним —
вода недобра і брунатна.
А я любила Вас очима,
хоча й того було занадто.
 
На осінь небо повертало,
всихали трави і надії,
птахи у вирій відлітали
і дзвони били щонеділі.
 
Як і тоді, на східцях храму,
де йшли ми з Вами попід руку,
коли навіщось я обрала
на щастя Вас, а чи на муку…
 
А доля зачиняла браму,
у вени впорснувши отруту.
 
 
 
Вересень 5, 2019, 11:38

Прощавай, смішна моя химеро...

Прощавай, смішна моя химеро,
мій наївний світе, прощавай!
Зникли з мапи всі твої озера,
на левадах вижовкла трава.
 
Згіркли води у старих криницях,
впала тиша на ліси й гаї.
Вже ані зозулям, ні дзвіницям
не злічити сумнівів моїх.
 
Давніх чарів присмак гарбузовий
губиться між струхлих сторінок.
Не відродить їх, не збудить знову
твій, уже негаданий, дзвінок.
 
 
Липень 10, 2019, 11:51

Не Вам

Я не до Вас зверталась: Ви були
картиною в художній галереї,
і я зачудувалася, коли
спинилась випадково біля неї.
 
Не Вас тоді чекала я, не Вас.
Але очей зваблива золотавість
підносила мене, і я щораз,
у неї, наче в небо, загорталась.
 
Не Вами пам’ять повнилась моя —
іконою святою сяяв простір.
Хтось тихо Ваше вимовив ім’я —
і я стояла, мов незвана гостя,
 
не знаючи, куди себе подіти,
згубивши враз думки і лік рокам…
Нам вірші залишаються, як діти,
та я не Вам писала їх, не Вам.
 
Хоча тоді я ще цього не знала.
Земля вертілась, і курився шлях,
але було життя уже замало,
і миті розсипалися на прах.
 
І все в мені тоді кричало: «Зайва!»
Та я погано вірила словам.
І ось тепер у непідкупне завтра
не Вам я шлю запрошення.
Не Вам.
 
 
Лютий 28, 2019, 10:49

М’ячик

Лютий котиться, мов м’ячик
по брудних кавалках криги —
і не клятий, і не м’ятий,
від відлиги до відлиги.
 
Я ж — від вірша і до вірша,
як від неба і до неба —
і не менше, і не більше:
знов — від тебе і до тебе.
 
Лютий 20, 2019, 13:48

Священик у військовому шпиталі

— Душі поранені сповіді потребують.
Іде він в палату — в рясі або без ряси,
але з хрестом на грудях.
Хлопців розбудять…
Бачиш, сюжет простенький, без вихилясів.
Їм же потрібне слово — потрібне слово!
От він його й несе — хтось нести повинен...
 
Темрява ночі щоночі іде на лови,
світло ж — таке непевне і невловиме!
Я зазираю в очі, а в них — не тане:
десь під кривавим снігом лишились друзі,
тінь в балахоні танцює смертельний танець
і забирає з собою в звабливім русі.
Я зазираю в очі, чорніші ночі…
Я не зумію про це словами, бо слів немає.
Що не напишеш — пульсує і кровоточить.
Де те потрібне слово — не знаю.
А він це знає?
 
Лютий 19, 2019, 18:24

Наприкінці зими

Сентиментальніші: певно, старіємо.
У листуванні — що слово, то вірші…
Місто без нас буде, певно, не гіршим,
але й не кращим:  не нами омріяним.
Сповнене шурхоту, шарварку, гулу,
пари морозної, співу та диму.
Я твого голосу б і не розчула,
та і з тобою вже в парі не йтиму…
Передсвяткові спливли перегони.
Зиму оплакують стиглі бурульки.
Молодь розносить повітряні кульки,
жваво сміється, щебече в смартфони,
сніжні замети захоплено місить.
На перехресті жагуче і палко
схлипує скрипка в руках у скрипальки.
А над костелом — надгризений місяць,
хмарним довкруг оповитий серпанком,
скиглить у вухо байдужому місту,
скаржиться, застерігає, віщує —
місто не чує.
 
Лютий 18, 2019, 20:27


Сторінка 1 з 10 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)