Вірші (за датою)

Достатньо й Вашої присутності...

*****
 
Достатньо й Вашої присутності
у цій добі — одній на всіх,
аби спалахували сутінки
і мерехтів яскравий сніг.
 
Аби теплішало і тануло,
співалось, мріялось, моглось.
Аби не каменем — літа мені!
Аби жадалось і велось…
 
Дні пролітають, наче потяги:
тривожний сон, ранковий чай.
І провідниці заклопотані,
й ніде ніхто не зустріча.
 
Пробігли пагорби та урвища,
міста та села пронеслись.
І звуки музики — бравурні ще,
і серце б’ється, як колись.
 
Та щось підказує: ми їдемо
в той край, що всіх колись позве,
із усіма святами й бідами.
І вже не вернемось. Не ве…
 
 
Грудень 16, 2018, 23:07

Зимова тиша

Межі цієї не переступлю вже:
не обійму й коханим не назву.
Дзвінкої тиші словом не спаплюжу —
вгорнуся у завісу снігову.
 
А втім озвались — я вже і радію.
Всміхнулись — і розтанула печаль…
Ви мудрий: не дасте мені надії,
далекий: не підставите плеча.
 
Немов пташок у небо таємниче,
я відпускаю ямб або хорей...
А кішка задивилась на синичок,
і тулиться до теплих батарей.
 
 
Грудень 7, 2018, 0:44

Боюся трохи сповіді твоєї

 
Боюся трохи сповіді твоєї:
я ще з тобою, але вже далеко.
Зеленим хмелем поросли алеї,
втекла вода з надтріснутого глека.
 
Метаморфоза спершу й непомітна…
Вгортаються міста в тумани білі.
Посушені метелики по вікнах
і по кутках — нотатки пожовтілі.
 
Довіра обертається журбою,
піснями тиша, а дощі – снігами.
Нам ні в чому звірятися з тобою
по цей бік неживої амальгами.
 
Лиши як є. Бо і воно минає.
Іще колись нам перехопить подих
від слова, що у згадках пролунає,
від полум’я, що жевріє на сході.
 
Листопад 22, 2018, 19:46

Яблука й гарбузи

Не Спас, і Ваші яблука невчасні…
Куди ж мені подітися від Вас?
Вірніш, від себе… На чужих нещастях
вже щастя не збудуєш про запас.
 
Розкішна осінь! Так би й полетіти,
мов сірій качці в невідомий світ!
Всміхнетесь Ви і, ніде правди діти,
лечу на волю, а виходить — від.
 
Я Вам повік не стану у пригоді,
та й Ви – не змій з едемських прачасів.
Щось маю лиш в душі та на городі,
а Вам не треба навіть гарбузів.
 
Жовтень 25, 2018, 11:29

Ти виглядаєш смішно...

Ти виглядаєш смішно,
доле моя осіння,
щастя моє невтішне —
струси та потрясіння.
 
Наче позачасово —
просто-таки нікчемно.
Статок твій — гарбузовий,
в ступі — вода товчена.
 
Скрині твої порожні,
всохли твої дерева.
Трапиться подорожній —
жде його королева.
 
В тебе ж корона з листя —
курям на сміх та й годі!
Не зазіхне, не злися,
жоден порядний злодій!
 
Вітром листочок гнаний —
слово твоє нечутне,
мчиться туди, де, знаю,
всі почуття відсутні.
 
Жовтень 22, 2018, 14:57

Закоханість виліковна

Закоханість — виліковна. Дякую, допоміг:
сама б я не впоралась. Може, хіба — з роками.
Усі до останку склала б йому до ніг,
зайвість передчуваючи, наче підводний камінь.
 
Як там він? — не питатиму: певно, таки ніяк.
Сьорбаю врешті юшку, яку сама й заварила.
Хай би втонули в пам’яті біблійні очі й ім’я!
Якби ж не ішли під воду натхненні мої вітрила…
Жовтень 22, 2018, 9:56

Слова

Слова мої — пожовкле листя —
злітають в сутінковий дим,
на землю, від дощів драглисту
лягають килимом рудим.
 
Зоря покликала єдина,
чи небо звабило в політ?
Я, мов осіння горобина,
вас відпустила з кволих віт.
 
Жовтневий вітер ще не вирок,
але гряде насамкінець
сезон зачинених кватирок
і усамітнення сердець.
 
І що, слова, — яка ціна вам?
Кому ця розкіш золота?
Листвою замете канави —
мені лишиться досконала
і безсловесна німота.
 
 
Жовтень 18, 2018, 23:19

Світлина

Вже ваша осінь не зустрінеться
із мрійними моїми травнями...
На сонці ящірки не гріються,
під листя заховались равлики.
 
Дощі та вітер день озвучують.
Об дах відгуркотіли жолуді…
Я осінь не назву розлучною:
й без неї долі розмежовані.
 
Я не дружина й не коханка вам,
нас не єднали навіть спогади.
Ми не блукали в лісі ранками,
ми не ховались за фіранками
від випадкових людських поглядів.
 
Чому ж німію над листами я?
Чом струни рвуться, голос губиться?
І очі вересня каштанові
бентежать досі, як і губи ці…
 
 
Жовтень 18, 2018, 23:18

МОРЕ

Напевно, до моря, як завжди, вестимуть усі твої довгі дороги...
І теплою хвилею море оближе натомлені ноги,
і впустить тебе, поцілує, обійме — заманить
у найпотаємніші дивні солоні глибини, що повні любові й омани.
А потім відпустить — хоча мало силу лишити —
гойдати у хвилях, волосся твоє ворушити.
Отак цілувати довіку б могло безсоромно і ніжно...
Відпустить, та й годі, яким не було б воно грішним!..
І зайдеться штормом, заплаче, завиє, об скелі заб’ється,
укриється піною, чайкою раптом озветься.
І стане чекати, коли намандруєшся вдосталь,
тебе виглядати, у берег вдивлятися довго — і ревно, і тоскно.
У кригу загорне каміння, ущухне, застигне.
І знатиме: прийдеш ти — пройде століття чи тиждень.
Заграє веселкою: з ним тобі й горе — не горе...
...Якби я могла вибирати, я стала би морем.
 
 
2007 р.
 
© Фото Андрія Лабзенка, 2018 р.
Вересень 23, 2018, 17:47

Залишаючи вітер

Знов церковний дзвонар налаштовує дзвін-камертон
і йому підвиває сусідський зажурений пес.
Літній вечір — за бортом, його не врятує ніхто:
не буває чудес.
 
Осінь спалює пристані та рятувальні човни.
Плюскіт хвилі та спеку із димом доносить до нас.
Ми гадали, заручники віку, любові, війни,
що на все є свій час.
 
Але час відлітає — невловний, омріяний птах,
вислизає із рук, забирає у вирій літа,
залишає лиш вітер — у вижовклих очеретах,
у дзвінках і листах…
Вересень 6, 2018, 16:54


Сторінка 1 з 8 1 2 3 4 5 6 7 8 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)