На пагорби впала холодна мла і вітер рвучкий замовк.
І раптом почулось у тиші виття, але так не виє вовк.
Тож ти, мандрівче, стій, ані руш і Богові помолись:
Це погук неупокоєних душ людей, що жили тут колись.
Давно, літ двісті тому, мабуть, тут люд неквапливий жив,
І паслись на схилах отари овець над клаптиками полів.
Ні срібла, ні злота не мали вони, пожадливі ж вороги
Забрали їх землю – єдиний скарб – і вибили до ноги.
Старих і малих, мужів і жінок рубала безжальна рука,
І осквернила могили дідів із крові онуків ріка.
Але не далась кривава земля у руки новим хазяям,
Бо предки убитих на помсту жаску устали з могильних ям.
І голос безплотний мовив вночі: «За кожного, хто помер,
За наших дітей, що не виростуть вже, ми ваших вб’ємо тепер».
Губила щоночі рука мерців дітей на світанку літ,
І в череві матерів вмирав іще ненароджений плід.
І в жаху втекли загарбники ті, безладно, мов стадо сливе,
Лишилась земля і гробниці німі. Тут більше ніхто не живе.
А душі мертвих, хоч край і пустий, і досі його стережуть:
У спокій і мир курганів старих закрита їм, певно, путь.
Тож ти, мандрівче, в дорогу не руш, а гаряче помолись
За спокій тих неприкаяних душ, що мстились люто колись.
Липень 2018
Дані опрацьовуються...