БАЛАДА ПРО ПОМСТУ

На пагорби впала холодна мла і вітер рвучкий замовк.

І раптом почулось у тиші виття, але так не виє вовк.

Тож ти, мандрівче, стій, ані руш і Богові помолись:

Це погук неупокоєних душ людей, що жили тут колись.

Давно, літ двісті тому, мабуть, тут люд неквапливий жив,

І паслись на схилах отари овець над клаптиками полів.

Ні срібла, ні злота не мали вони, пожадливі ж вороги

Забрали їх землю – єдиний скарб – і вибили до ноги.

Старих і малих, мужів і жінок рубала безжальна рука,

І осквернила могили дідів із крові онуків ріка.

Але не далась кривава земля у руки новим хазяям,

Бо предки убитих на помсту жаску устали з могильних ям.

І голос безплотний мовив вночі: «За кожного, хто помер,

За наших дітей, що не виростуть вже, ми ваших вб’ємо тепер».

Губила щоночі рука мерців дітей на світанку літ,

І в череві матерів вмирав іще ненароджений плід.

І в жаху втекли загарбники ті, безладно, мов стадо сливе,

Лишилась земля і гробниці німі. Тут більше ніхто не живе.

А душі мертвих, хоч край і пустий, і досі його стережуть:

У спокій і мир курганів старих закрита їм, певно, путь.

Тож ти, мандрівче, в дорогу не руш, а гаряче помолись

За спокій тих неприкаяних душ, що мстились люто колись.

 

Липень 2018

Березень 22, 2020, 10:33
Кількість переглядів - 7
Подобається - 1
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук