Це Ренесанс… Це візія нова,

Нових чуттів, життя нового ера,

Це заново народжена Венера,

Що цілий світ укотре відкрива.

 

Це книги нашої нова глава,

Яку у парі пишуть наші пера,

Це сни нові, глибокі, мов озера,

І ніби вперше мовлені слова…

 

І хоч війна гримить ночами люта,

Та нам дарована протиотрута,

Яка смертельний відведе удар

 

І сили дасть дожити до світання:

Такий крихкий, такий солодкий дар —

Рінашіменто нашого кохання.

 

18–19.VІІІ.26

Тієї мапи вже нема,

Що в Тебе висіла роками,

Де вся Європа перед нами,

І Україна зокрема,

 

Де лагідна блакить морів,

Спокійна сірість суходолу,

Неначе щойно хтось відкрив

Цю землю непорочно-голу,

 

Немов артерія Дніпра

Святою не стікає кров’ю,

Неначе мордорська мара

Не сіє смерти й безголов’я,

 

Мов у сусідів у щитах

Немає ще страшних пробоїн

І від новин не їде дах…

Ні лих, ні злочинів, ні воєн.

 

2.VI.26

Два імені. Дві мови. Дві судьби.
Одна лишилась за високим муром
В країні «чорних воронів» і тюрем,
Де мали вижити лише раби.
 
А друга в путь покликала, аби
Бездомним, але вільним трубадуром
Блукати, виклик кинувши похмурим
Знаменням демонічної доби.
 
У мандрах нечужою чужиною,
Де все новою дихало війною,
Думками повертатися на схід,
 
Де мучаться в червонім пеклі друзі,
Й летіти за поетами услід,
Які уже у понадземнім крузі.
 
6–15.ХІІ.25
Мюнхен

                   Тільки в розлуці, здаля споглядаючи наше кохання,
                   Велич його й висоту можемо бачити ми.
 
                   Ігор Качуровський
 
Удосвіта, до сотворіння світу,
Коли ніщо й не думало світити,
 
Коли не існувало ще нічого,
Крім Передвічного самого Бога,
 
Який лише виношував Свій задум,
І землю уявляв з Едемським садом,
 
І небо, і світил небесних хори,
Що суходіл освітлюють і море,
 
І між усіх істот — Адама й Єву,
Які, авжеж, спокусяться миттєво,
 
І всі від них посталі покоління,
Що ніби хвилі котяться невпинні,
 
І кожному з людей в земному колі
Накреслював усі зиґзаґи долі, —
 
Тоді Він приділив і нам з Тобою
По келиху любовного напою,
 
В обидва гіркоти розлук додавши,
Щоб ми сп’яніли, випивши, назавше.
 
13–14.VII.25

Явись мені у чистому вогні,
Єдина для усіх століть, крилата,
Розстріляна — он слід від кулі ката —
Й воскресла з мертвих у недавні дні;
 
В хітоні тонкотканім і броні,
Шляхетніша, ніж помста і відплата,
Жагою справедливости пойнята
Спокійною, мов небеса ясні, —
 
Явись, тримаючи в руках сяйливих
Безцінні манускрипти, в спецархівах
Поховані чи спалені дотла;
 
Творців назвавши їхніх поіменно,
Яких на смерть росія прирекла,
Явись мені, явись мені, Камено…
 
31.VIII–1.IX.25

Між Небесами й пеклом — на межі

Ми стоїмо, на самім пограниччі

Поміж життям і смертю, днем і ніччю,

І грань оця — гостріша за ножі.

 

В тилу чи на останнім рубежі,

Вогонь пекельний нам пашить увіччю.

Серця в крові, у кіптяві обличчя.

Ми кревні всі. А проти нас — чужі.

 

І кожен з нас поранений війною,

І кожне серце — власне поле бою,

І битись до кінця належить нам.

 

І, може, через те, що ми ще й досі

На цьому лезі балансуєм босі, —

І досі ще стоїть Небесний Храм.

 

5–7.VII.25

(З циклу «Сонети Перемоги»)
 
Ніхто не знає розкладу тривог,
Ніхто не знає графіка терору.
Сьогодні тихо, обстріл був учора.
Що буде завтра — знає тільки Бог.
 
Розвіявся на ранок чорний смог
Від вибухів — і знову вись прозора.
«Без жертв», — повідомляють з монітора,
І це одна з найбільших перемог.
 
Молитва — за святих у камуфляжі,
Що нищать дрони і ракети вражі,
Життя стеблинку бережуть хистку.
 
Вітання і словечко найніжніше —
Тому, хто вдячний теж за те, що дише.
Хто поряд. Чи далеко. На зв’язку.
 
4.VII.25

На прошу рушили ми разом,
Почувши таємничий зов,
Щоб під склепіннями церков
Душевним гоїтись уразам.
 
Що нам було дороговказом?
Вела нас віра чи любов?
На прошу рушили ми разом,
Почувши таємничий зов…
 
І, серця корячись наказам,
Насправді кожен з нас немов
Назустріч іншому ішов,
Тим самим сповнений екстазом.
 
На прощу рушили ми разом…
 
1–2.ІІІ.25

Пам’яті Ігоря і Лідії Качуровських
 
За обрій закотились дві зорі,
Зате легенда зоряна постала,
Божественно-прекрасна, небувала,
Яку запишуть мудрі звіздарі.
 
І вірші житимуть. І ми, котрі
Вловили тільки відсвіт ідеалу, —
Блукаючи у сутіні, помалу
Зі спогадів будуєм олтарі.
 
І творимо уже свою легенду
(Хоч їй далеко ще до гепі-енду),
Бунтуючись чи корячись судьбі.
 
І Ти тепер упізнаєш з півслова
Рядки, що лепечу я знову й знову
Їх упереміш з власними Тобі.
 
11–12.І.25

На денці дня лишилось півгодини.
Вже випито квапливо по ковтку
Оту щоденну бовтанку пливку:
Поточні справи, клопоти, новини…
 
Отак, здається, і життя пролине,
Отак і проживеться нашвидку…
Як зупинити часову ріку?
Чи є загата на її бистри́ни?
 
Та в пізню пору цю душа чека
Твого «небезпремінного» дзвінка,
Неначе жриця в храмі — ритуалу,
 
І мову врівноважену Твою
Повільно, мов поживу досконалу,
Маленькими ковточками я п’ю.
 
1–2.ХІІ.21