ОК

Монстери помережаний листок

старанно затуляє піввікна.

Я набираю лаконічне ОК,

а крізь бурульки прозира весна.

 

Так смішно впізнавати кожен жест

і вгадувати усмішку твою…

Невже це знов зі мною, і невже

я знов стою у квітня на краю?

 

Це не любов, — кажу собі, — це міф,

це сум за проминущим, це мара,

снага до волі в’язня у тюрмі,

журба за щастям, наче світ, стара.

 

Це впізнавання друга в чужині,

це всесвіт, що в очах вмістився враз,

в нічній дорозі — селища вогні,

в буремнім морі — рятівний баркас.

 

Це мрія про взаємне почуття,

фантомний біль відтятої руки,

загублене і знайдене дитя,

у темряві запалені зірки.

 

Це не любов…

Це сіль, і йод, і жар,

вогонь і крига, і у прірву крок.

І ти про це, на щастя чи на жаль,

не знатимеш.

Лови коротке ОК.