Тепер усе буде інакше
Тепер усе буде інакше
Чого, власне, можна було чекати від родини, яку створили самотній чоловік та самотня жінка? Створили, як зараз кажуть, з метою народження самотньої дитини. Вірніше, двох самотніх дітей: Миколки та Лесі. Батьки назвали другу дитину Олександрою, хтось намагався називати її Шурочкою — та яка з неї Шурочка? Леська, та й годі!
Родина не склалася. Петро похмуро збирав свої речі: рився у шухлядах, витягав звідти й розглядав поштові картки, старі листи, напівсписані нотатники та квитанції, час від часу щось бгав та жбурляв на підлогу. Там помалу зростала велика купа непотребу.
Марія напружено вдавала, що читає книжку, лежачи в іншій кімнаті на продавленному дивані з високою дубовою спинкою, оббитою посередині подертим брунатним дерматином. Леся та Миколка не розмовляли між собою: кожне бавилося як могло й намагалося не потрапляти на очі батькам. Мовчання — важке, як дощова хмара, висіло в повітрі.
Не надто обжиті кімнати пошарпаного будинку в передмісті Харкова вражали своєю архітектурною недоцільністю: в одній з кімнат було чотири вікна із внутрішніми складаними віконницями, великі подвійні двері із запиленими портьєрами по боках та широкий камін, що зрізав величенький кут кімнати. Це був навіть не камін, а просто зворотній бік пічки, облуплений та просочений по тріщинах сажею, яку час від часу вибирали з димаря. Колись він сяяв темно-зеленими кахлями ручної роботи, але після революції нові господарі навіщось пооббивали їх. В такому стані Лесин дід і застав цей будинок в середині тридцятих років ХХ століття, коли приїхав на оглядини, плануючи купити житло з ділянкою під майбутній сад подалі від центру міста. Леся з Миколою, граючись на подвір’ї, іноді натикалися на розкидані в густій траві блискучі керамічні скалки кахлів, помережані рельєфними візерунками. Між каміном та вікнами ледве втиснулося ліжко з нікельованими спинками і за ним — старий буфет. Середину кімнати гордо займав поїдений шашелем, лискуче-чорний стіл з різнИми ніжками, за яким діти виконували домашні завдання. Інші кімнати були менше пристосовані для життя. Найбільша з них, зі старим диваном, шафою, та двома ліжками, зовсім не мала вікон, натомість на кожній з чотирьох її стін були досить широкі двері, а один з кутків займала пічка. Взимку біля неї завжди лежали дрова, стояло відро з вугіллям і — скільки не мий — підлога, меблі і навіть книжки на полицях за дверцятами шафи — все вкривалося шаром сірого попелу. Діти часто товклися в цьому кутку: гріли над плитою руки та сушили мокрі рукавички. Пічку розтоплювали дровами, потім відсували з плити ножем чавунні кільця і прямо з відра засипали у вогонь заздалегідь полите водою вугілля — так воно краще займалося. Тоді кімнатою тягнувся їдкий чадний газ та гіркий дим, який, здавалося, за довгі роки вже пов’їдався в меблі, стіни, речі та похмуру, сіру стелю. Ванної кімнати не було, туалету — теж (у дворі між деревами височіла оббита сірими дошками споруда, яка його замінювала).
Леся звикла до такого стану речей і не надто переймалася незручністю побуту: миттям голови з кухлика над тазом або смаженням картоплі за допомогою маленької іржавої електроплитки з відкритою спіраллю, яка, хоч як прикро, час від часу перегорала.
Дівчинку трошки бентежило невідоме майбутнє без батька. Втім, хіба він щось змінив на краще в їхньому побуті? З моменту її народження все лишалося незмінним. І все ж вона по-дитячому любила його, до того ж відчувала, що батько теж, хоч і скупо, по-чоловічому, любить її. Тому їй було трошки сумно.
Миколка ж сподівався, що нарешті відпочине від батьківського трофейного шкіряного паска. Саме він, цей грубезний ремінь, якого батько називав «гітлером», був головним аргументом у вихованні неслухняного сина, а виховувати такого розбишаку, яким був малий Миколка, напевно, було нелегко, тож і перепадало йому частенько.
Своїх батьків Петро не пам’ятав. Вірніше, найперші його спогади про дитинство свідчили, що мати в нього все ж була. Пізніше, коли виріс, він навіть згадував що вона зверталася до нього польською мовою, стоячи біля плити. Та й чоловік якийсь тоді брав його на руки та здіймав аж до стелі… Хто то був? Батько Юрій? Він же, Петро, — за документами Юрійович… Де подівся той Юрій? І куди зникла мати? Революція, громадянська війна, тиф, епідемії грипу… Чи так вже важко згубитися людині в цьому вирі…
Він згадував високі кам’яні мури Головчинського притулку. Створила той притулок нова «революційна» влада у старому монастирі між Меджибожем та Летичевом. Ченців кудись вивезли, чи… хтозна, куди вони поділися. Якийсь знайомий матері привів туди його, дворічного, високочолого чорночубого хлопчика з довірливими блакитними очима. Там йому поголили голову, видали кашкета, якусь одежинку. Там спливли, мов дим, перші, тривожні, напівголодні дні, перші полохливі ночі. Власне за тими вогкими, холодними, чужими стінами спливло його дитинство, перші синці та образи, перші бійки, перша несправедливість. За тим проминула і юність, навчання, мрії про майбутнє, перше кохання. Звідти він і вилетів, мов розгублене пташеня, у безмежний, бентежний світ. Під тими розлогими ясенами та липами всього було з лишком — і сліз, і голоду-холоду, і хлоп’ячої дружби та відданості, і добрих, розумних вихователів. І — дурних та жорстоких. Лиш одного в нього не було — люблячих батьків.
Марія мовчки чекала, коли він поїде. За що їй цей тягар?
Чоловік, що, мов кіт, гуляє сам по собі, живе своїм життям. Колишній блакитноокий красень-лейтенант (а чоловіків-ровесників майже нема, усіх вибила війна!). Хіба він дбав про неї та родину? Швидше — про забавки. Чим відрізняється дорослий чоловік від хлопчика? Вартістю іграшок. Фотоапарат, кінокамера, (Розрізаємо уздовж плівку, сюрчить кінопроектор — дивіться, дивіться! Оце ти, Миколко, на санчатах! А це наш Джек до нас мчиться! Ой, як чорні вуха метляються! А ось ми з гори на лижах… Лесю, дивись, які в тебе тут очі розкосі! Ма-а-мо, чого він дражниться? А в тебе теж коліно розбите і штани драні! А он, дивіться, ваша мама копає город. Чого в тебе, вічно таке обличчя невдоволене? Ти ж бачиш, що тебе знімають, хоч би посміхнулася! Якась ти відлюдькувата, точнісінько як твій батько!)
— Горóд не копаний — може б картоплю посадили? Виросте — та й матимемо що їсти. І паркан, дивись, вже полагодити треба: майже завалився. Ще батько після війни ставив, бо за німців, було, дощенту спалили все дерев’яне.
Маріїн батько, Олександр, і справді був мовчазним та нелюдимим. Чи то вже характер мав такий, чи не сприйняв душею доньчин вибір. Не такого зятя він хотів, тож і мовчав: а що тут скажеш!
Щороку Петро їздив на море. Курорти, санаторії (він же — фронтовик!), ну і, звичайно, молоді коханки…
Заяложені комірці перших білих нейлонових сорочок. Недолугий винахід науковців, що замінив собою бавовну. Влітку — щовечора комірець брудний. А пральна машина — це така, оцинкована гофрована дошка, закріплена у дерев’яній рамці. Ставиш її сторчма в ночви, намилюєш сорочку господарчим милом і треш об цинкові хвилі поки руки не побіліють та мокра шкіра на них не візьметься дрібними зморшками. І викручуєш, викручуєш. Незчуєшся, як водянки полопаються і на долонях зяють круглі рожеві ранки.
Цілий рік чоловік потайки відкладає гроші собі «на відпочинок». Марія і свого єдиного золотого годинника віднесла до ломбарду, щоб дітей із собою хоч раз узяв. Сама лишилася вдома: куди без грошей поїдеш! Та й не звикла вона до моря. Хай вже він сам їде, дітям море покаже та до санаторію Миколку, старшенького, там десь влаштує. Бо той з дитинства слабкий, таким народився. А вона вже тут попорається: якраз абрикоси достигли, треба потрусити дерево та зварити варення. Решту на дах закине, хай сохнуть, якщо оси їх не з’їдять. Взимку узвар смакуватиме. Бо що то за сушка з одних яблук? А дітям щось до столу треба давати, на молоко не настачишся. Та й молоко те — Марія здригається, коли згадує: коли діти малі були, — о п’ятій, ще затемна чергу займала, три години на морозі вистоювала, щоб націдили три літри в бідончик. А воно ж, ой леле! — прозоре, аж блакитне! Як його таке роблять?
Зараз послухаєш людей, кажуть: тоді все було, жили добре. Де воно було? Може, вона десь не там жила весь час?
А таки, очевидно, весь час — не там.
Колись, у 1920-і роки, коли Марійка була ще дитиною, вони жили недалеко від Холодногірської тюрми, на тодішній околиці Харкова, у старенькій хатині, яку потім продали й переїхали до передмістя в цей будиночок, більш просторий та ще й з великою присадибною ділянкою. Батько весь час був на роботі, ввечері ж — до пізньої години хазяйнував у садку: підрізав гілки, прищеплював пагони, пересаджував молоді деревця, підв’язував виноградні лози. З того далекого свого дитинства Марія найбільше запам’ятала мовчазну, як тінь, свою хвору матір. Колись давно, ще молодою, її двічі жорстоко побили. Вперше — ще як була юнкою. Сиділа вночі на підвіконні, готувалася до екзамену. Вистежили грабіжники, стукнули чимось по голові, скрутили, та й повиносили крізь вікно все, що в хаті було. А квартира ж була не її — то вони з подругою, студентки, знімали на двох… Вигнала їх хазяйка наступного ж дня.
А вдруге — коли покотилися містом єврейські погроми. Вийшла на перехрестя з двома цеберками по воду до колонки. Після тифу волосся в неї потемніло, кучерями взялося. Та й ніс тоненький із горбиком — ну чисто тобі жидівочка. Чи хтось заступився за неї тоді — невідомо, чи, може, не так уже й сильно били, бо таки оклигала, лишилася живою. Навіть заміж згодом вийшла, доньку народила. А от з головою після того щось сталося…
Олександр, Марійчин батько, зранку обох доглядав та годував — і жінку, і доньку, та й біг на роботу.
Ніхто з сусідів та знайомих не здогадувався, що цей сухорлявий, мовчазний добродій не так уже й давно воював з радянською владою. У складі легіону Січових стрільців він боронив Київ від вояків Мурайова. Більшість його товаришів там і полягли. Розповідав дід пізніше малому Миколці, онуку, як після якогось програного бою червоноармійці позаганяли полонених — молодих, гарних хлопців у вишиванках — до товарних вагонів, замкнули двері на засови та й скинули вагони у Дніпро. Його теж вкинули до одного з тих вагонів, але він випадково потрапив на очі давньому своєму товаришеві, земляку-червоноармійцю. Той змилостивився, випустив його з вагону і дав утекти. (Мала Леся, згадуючи про це, завжди потім розмірковувала про химерні примхи долі. Чи можна їх оминути, чи, як кажуть, «так на роду написано»?) Кривавими слізьми плакав колись її дід, старшина Олександр, за своїми побратимами. І все життя про це мовчав. Навіть — серед своїх. А хто знає, де вони, свої?
У Дніпрі лишилися свої…
Оженився, влаштувався на роботу. Настали тридцяті. Свою родину від голоду він врятував — на роботі видавали талони на хліб. Вулицями щодня вешталися тіні, і то там, то тут валялися померлі. Мала Марійка жахалася: то під парканом лежить, то просто на дерев’яних східцях — де йшло, там і впало. Сірі, висушені. Дехто — з опухлими ногами, з яких сочилася сукровиця. Якось цим нещасним вдалося подолати численні кордони та військові заслони й дістатися до міста, але тут на них теж ніхто не чекав.
Дідові родичі лишилися десь на Десні, в селі. Він як міг збирав для них харчі, якими зміг розжитися в місті, й відсилав поштою. Посилки не доходили. Пізніше довідався, що живих родичів не лишилося.
А тут ще сталінська розвідка пожвавилася. Шукала ворогів народу, рила, винюхувала, хапала випадкових людей. Якось товариш по роботі відвів його вбік і тихенько сказав: «Знаєш, тут вчора тобою цікавилися, довго мене розпитували, що та як. Я сказав, що ти надійна людина». Дід Олександр постійно відчував себе під прицілом — інтелігентний, україномовний — без сумніву ворог! А що, як дориються до його участі у військових діях? Він все ж був колись старшиною УНР… Плутав сліди, міняв житло, роботу... Не зачепило.
Війна почалася — пішов на фронт. Перших поранених та полонених німці відпускали — чи таборів ще не мали, чи ще не отримали вказівки від керівництва, що з полоненими робити. Тож восени сорок першого він повернувся додому. Влаштувався вчителем до школи — викладати німецьку й українську.
Хвора дружина померла. Пів будинку зайняли німці. Марійка була ще підлітком. Пічку топить, а дрова не горять, бо вогкі. Хлюпнула на дрова у грубці гасу з пляшки. Спалахнув вогонь, пляшка з рук випала та й покотилася під ліжко. Гас ллється на підлогу, вогонь хутко рвонув услід за пляшкою. Підлога горить, дим валить, Марійка його ногами топче, пальтом накриває. Аж тут і німці крізь двері дим відчули, увірвалися до хати: «Русіш партизанен?»… Що вже вона їм тоді говорила? Добре, що німецьку трошки вже знала — обійшлося.
Після війни Марія вивчилась на вчительку. Щоб — як батько. Радянська «бетономішалка» тоді добряче перемішувала людей: з Заходу — в Сибір, зі Сходу — на Захід. За розподілом вона вчителювала у Львівській області, викладала німецьку й українську. Спільну мову з людьми легко знаходила, але своєю для них вочевидь так і не стала: звали «совіткою».
Олександра іноді замислювалася: що тоді відрізняло її освічену, інтелігентну маму від таких, як вона, а все ж чимось не таких західняків? «В них, доню, й найбідніша жебрачка — пані, вони так звертаються одне до одного». Може, щось невидиме колись зламалося в Марії — те, що не давало їй гордо звести очі догори й примірити до себе те «пані»? Скільки пам’ятає її Леся — мати серед людей завжди ніяковіла. Невибаглива, сором’язлива, нерішуча...
Там, на Західній Україні, здається, у Бориславі, Марія і познайомилася з Петром. Вона — тонюсінька, в рожевому крепдешиновому платтячку, у модному пальтечку (тільки й пожила для себе, поки діти не народилися!) Він — значно старший від неї, стрункий, чорнобровий, ясноокий лейтенант. Пройшов «Крим і Рим…».
А за плечима ж у нього, господи, — страшно сказати... Він же — сирота з дитбудинку. Їх першими в комуністи записували, бо вони довірливо всотували все, що в їхні вуха вливали. Вони щиро вірили, що радянська влада — найкраща в цілому світі. Ось тільки ворогів народу треба якнайшвидше знищити до ноги, і настане щастя… Згодом, коли вже в «заградотряді» з автоматами йшли позаду своїх товаришів і стріляли їм у спину — бо такий наказ, бо не ти — так тебе, — він почав розуміти, що його обдурено, що він — заручник страшної, кривавої системи. Напевно, саме для того, щоб притлумити такі роздуми, у щоденному пайку лейтенанта на фронті щодня була горілка.
Вони мали б стати чудовою парою: обоє були вродливі; Марія багато читала і цікаво розповідала, а Петро був старанним учнем; вона мала приємний голос і любила співати, а він непогано грав на мандоліні й на трофейному німецькому акордеоні. Вона мала б стати йому водночас дбайливою матір’ю, доброю сестрою, палкою коханкою та ніжною дружиною. Але її власний життєвий досвід не містив знань про ці речі. Петро чекав від неї жіночності та грайливості, а натикався на суворість та сором’язливість. Шукав материнської уваги й підтримки, а знаходив утому та непорозуміння. Прагнув тепла й родинного затишку, а вона навіть не знала, що це таке.
Обійми в рипучому металевому ліжку не приносили радощів — усе завжди виходило на зле. Знеболення в лікарні у ті часи не застосовували, а до «абортичок» ставилися зневажливо й грубо, як до худоби, яку привезли на забій. Вона верталася з лікарні виснаженою, з потемнілим лицем, щоб через кілька місяців знову потрапити туди. Ця тема була забороненою в родині. Леся не мала навіть елементарних знань у сфері подружньої близькості, вона увійшла в доросле життя в свої 17 років з упевненістю, що інтимні стосунки в ліжку виникають лише тоді, коли подружжя вирішило завести собі дитину…
З дитинства Олександра пам’ятала притишені розмови батька й матері. Вони рідко доходили згоди: надто були різними. На свята — мати у простенькому вовняному платтячку йде з малим Миколкою по проліски до весняного лісу, а батько, у святковому костюмі з модною краваткою, — тягне донечку на демонстрацію, «на люди», туди, де музика й гамір. На обід мати смажить картоплю та котлети, витягає з льоху солоні огірки — батько ж спльовує з пересердя та йде разом з дітьми до їдальні — їсти дієтичну манну кашу з морквяною запіканкою. Купують одяг собі й дітям: мати вибирає «не марке» й простеньке, батько ж — яскраве, блискуче.
— Ти ж знаєш, доню, що в природі завжди так. Узяти хоча б пташок: пава сіренька, а павич яскравий, з красивим хвостом-віялом, — жартував він.
Втім в одному вони завжди знаходили спільну мову: обоє кляли Сталіна та його поплічників, пошепки ділилися страшними фактами й чутками, які час від часу доходили звідусіль, і обидва мріяли про майбутню незалежність України.
І ось батько їде від них невідомо куди. Про все вже домовлено. Речі завантажено до великого металевого контейнеру. Мати віддала йому свої родинні дубові меблі (вони навівали їй сумні спогади про батька, якого вже нема в живих). Останні короткі діалоги ні про що, і сім’я розпадається назавжди.
Шестикласниця Леся зіщулено сиділа на піонерських зборах і слухала, як класна керівничка, завуч школи та кілька вчителів по черзі закидають їй не дуже зрозумілі звинувачення. Вона вчора не погодилась лишитися працювати над черговим випуском стінної газети. Мáла після уроків їхати до міста на заняття в художню школу, яких не пропускала ніколи. Власне, заради тієї газети вона була залишилася після уроків напередодні, але решта однокласників, редакторів газети, того дня не прийшли: просто забули. Тож тепер її мали виключити з піонерів, бо «дбає лише про себе, а не про соціалістичне суспільство». Кільком однокласникам доручили висловити гнівну промову, яку завуч довершила словами про антирадянське виховання в родині Лесі і про те, що школа обов’язково посприяє тому, щоб Лесиними батьками зацікавилися «ті, кому слід…». Починалися сімдесяті...
Школу довелося поміняти й перейти до восьмирічки. Леся не могла збагнути, чому однокласники напосілися на неї, чому не змогли пробачити їй цілеспрямованість і наполегливість, з якою вона вчилася художнього ремесла. Чому вони не цінують свого та чужого часу так, як цінує його вона? Адже час — це найдорожче, що має людина. Він невпинно, хоч і непомітно протікає крізь неї, вимиваючи й забираючи з собою якусь її частину, як зносить підводна течія золотий пісок із дна ріки. Ці золоті рештки зблискуватимуть і тоді, коли нас вже не буде на світі. Ми не маємо змоги вплинути на швидкість часу. Можна тільки спробувати поєднатися з його течією, жити в гармонії з часом.
Леся була такою завжди, скільки себе пам’ятає.
Ось вона, зовсім мала, прокидається в пустій, напівтемній кімнаті. Вікон у спальні немає, але у щілину під дверима коридору сочиться світло знадвору. Вона підхоплюється з ліжка і мчить босоніж до дверей. Прочиняє їх і зупиняється вражено: дерев’яний ґанок плямистий від сонячних променів, що пробиваються крізь гілля старого клена. А під тим кленом квітнуть приземкуваті вишні, над квітами гудуть бджоли та волохаті джмелі. Равлик повзе стежкою між пухнастих кульбабок. Чому ж її не розбудили? Сорока скрекоче на гілці, вітаючи дівчинку, а вона тре рукою заспані очі. Скільки цікавого відбувалося, поки вона спала!
А скільки незвичного було навколо дому і за кілька кілометрів від нього! Яких бичків наловили вони малими з Миколкою просто голими руками в мілкому ручаї, що збігає від джерела Сковороди розлогим яром у ставок! Звідки вони там взялися, ті бички? В якійсь знайденій пляшці, стомлені довгою мандрівкою, донесли їх додому, випустили у велику каструлю з чистою водою та й поснули. Вони ж не знали, що бички не житимуть у застояній воді… Вранці діти сумно й урочисто рили могилку та ховали бичків, яких позбирали з підлоги навколо столу з каструлею. Подумки заприсяглися більше ніколи не завдавати шкоди живим створінням.
А ось спогад зовсім давній.
— Лесю, хочеш подивитися, як горить земля?
— Та ну, не бреши. Земля не горить, мама казали, — недовірливо хитає головою мале дівча.
— Ходімо покажу!
Увесь всипаний золотавою соломою величезний дощаний сарай, колишній хлів (попередні хазяї, кажуть, тримали там колись корову) впирається в стіну теж дерев’яного — за тоненьким шаром цегли — будинку. Соломи немає лише в кутку, де стоять п’ять заяложених бляшаних бідонів з гасом. Вони, напевно, стояли там завжди, бо чорна масна земля, здавалося, була просочена гасом наскрізь.
Миколка кидає на землю сірника:
— Бачиш, я ж тобі казав! Горить!
Полум’я швидко поповзло в усі боки і вже лизнуло один з брудних бідонів з їдким запахом.
Добігши за ріг будинку до мами, яка ніжилася під сонцем на ґанку, Леся радісно повідомила її, що та помилялася, і земля таки горить, в чому вона може сама переконатися просто зараз, у нашому сараї!
Дивлячись на сполотніле обличчя мами і те, як вона рвонула до сараю «з низького старту», Леся зробила висновок, що час, буває, іноді сповільнюється… Пожежу вдалося загасити, будинок не загорівся. Опіки на руках брата зажили…
А ще у Лесі був Джек. Приблудний шотландський сетер, якого вона приручила вареною картоплею та ковбасою, нашіптуванням добрих слів йому у кудлате вухо і дбайливим піклуванням. Батьки зачиняли його в коморі, аби він не лякав поштарку й не супроводжував дитину до школи. Він там гарчав, гриз дерев’яні двері і як тільки його випускали, летів стрімголов, винюхуючи Лесині сліди, до самої школи. З розбігу він вривався у шкільний вестибюль під ґвалт прибиральниць та переляканих дівчат і біг до дверей класу. Джек супроводжував її всюди, він завивав у коридорі за дверима, якщо чимось ображена Леся плакала в подушку в кімнаті. Іноді їй здавалося, що жодна жива душа ніколи так не любила її, як безоглядно любив її цей м’який, лискучо-чорний вухань з рудою плямою на грудях.
Зрештою щастя не може тривати довго. Батьки порадились між собою, і одного дня Джек зник.
Час зупинився. Леся не могла думати ні про навчання, ні про їжу, ні про друзів. Вона весь час уявляла собі Джека — самотнього, розгубленого, голодного — у чужому селищі. Або, не дай Боже — під колесами потягу чи машини. Вона скрізь шукала його, гукала і плакала. Але він пропав назавжди.
Це була перша зрада. Напевно, тому — найбільша і найгірша зрада в її житті. Можливо, з цієї причини тепер вона мовчки, майже спокійно сприйняла звістку про розлучення батьків: хай собі батько їде куди хоче! Це він забрав у неї Джека, беззахисного, нещасного, відданого друга!
Із Джеком було пов’язано багато смішних, дивних або сумних історій. Як, наприклад, поява в житті Лесі її першої подруги. Друзі дитинства, як кажуть, гірші за родичів: вони знають про тебе геть усе. Навіть те, про що ти сам уже давно забув. Подругу звали Наталкою. Вона, шестирічна, гуляла біля свого двору з білим, пухнастим собакою Пушком. Джек відразу з ним потоваришував, тож довелося знайомитися й дівчатам. Відтоді вони були нерозлучні багато років. Наталці менше пощастило з батьками: мати кинула її з батьком, поїхала від них і, за чутками, щасливо вийшла заміж вдруге. Батько, заповзятий палій, смоктав цигарку за цигаркою, аж поки не втратив одну за одною обидві ноги. Їх відрізáли не відразу, а рік за роком, частинами. Наталка домовлялася з Лесею і вони у супроводі двох собак — чорного й білого — ходили за кілометр від своєї вулиці до районної лікарні, де Наталка щоразу жалісливо кривила обличчя перед медсестрами і просила морфію для тата. Як це не дивно видається тепер, але ампули з морфієм малим давали, і дівчата задоволені поверталися додому: батькові не так боліло.
А скільки було радощів від збирання куль та відстріляних гільз разом з Миколкою та Джеком на навчальному військовому полігоні! Брат набивав важкими трофеями повні кишені собі й малій Лесі, і вони, стомлені, години дві-три чалапали додому. Серед гільз траплялися найбільш цінні — цілі, і щасливий брат потім наколупував з них порох та робив маленькі гарматки. Стріляли вони по-справжньому, лишаючи на руках невеличкі, але досить глибокі сліди.
А розкопки на стародавньому городищі! Археологи давно покинули ті пагорби над річкою, але там ще можна було нарити купу чудернацьких керамічних бусин та глиняних черепків. Сонце палило нещадно, хотілося пити, та й дорога неблизька для малих, але вони почувалися дослідниками давнини, тому не зважали на втому. Джек з повагою обнюхував знахідки та глину й терпляче чекав хазяйку.
В перервах між мандрівками — багато читали. Леся навчилася читати разом з братом, у свої п’ять років. Мати щотижня приносила з бібліотеки великий стос книжок. Наступного тижня його міняли на інший. Особливо любила дівчина книжки Гемінґвея і Джека Лондона. Їй припали до душі їхні мужні герої та скупі слова оповідань. Плакала над долею Кервудського грізлі. Зачитувалася й українськими авторами, особливо любила Кобилянську. «В неділю рано зілля копала» сприйняла як продовження книжки про Марусю Чурай. Вона колись прочитала ту книжку і потім часто співала пісні Чураївни. Мати знала безліч народних пісень, тому діти чули й наспівували їх набагато частіше, ніж можна було почути з хрипливої радіоточки чи маленького чорно-білого телевізора, що його одного разу приніс додому батько.
Який слід лишає дитинство в нашому житті? Лесі тепер здається, що вся подальша надбудова життя — всі його ошатні зали, башти, потайні комори й випадкові закапелки — все це тримається на підмурівку, закладеному в дитинстві. Схибив один з будівельників, змахлював каменяр — і розповзлося життя, не зліпиш заново, не повернеш.
Школу вона міняла двічі: іншої десятирічки в районі не було, а восьмирічка промайнула миттю. Десятий клас, інститут, робота молодим спеціалістом за сто рублів на місяць. Випадкове заміжжя: вона ж наївно гадала, що чоловік замінить їй батька, піклуватиметься про неї, купить їй теплу кофтину, зимові чобітки замість рваних кедів, бо мерзла й кахикала безперестанку. Натомість опинилася в ситуації нескінченних абортів. В лікарні нічого не змінилося з часів матері: відсутність знеболення, грубі жарти акушерів: «Чого кричиш! В кущах треба було кричати!». Між абортами нажили двійко діточок. Ще й не одяглися як слід після студентських злиднів, коли жили вдвох на одну стипендію, а вже купа витрат: возик, ліжечко, дитячий столик, манеж, пелюшки-сорочечки… Добре, що друзі допомагали чим могли. Майже все дитяче було, як зараз кажуть, «секонд хенд», тільки від знайомих.
І чого б чоловікові було не провести воду до двору? Носили її важкими емальованими відрами з чавунної колонки, що за два квартали від хати. Коли він був удома — теж носив, але був удома не завжди. Памперсів тоді ще не було, підгузники та пелюшки міняти доводилося щогодини, а то й частіше. А їх же прати треба!
Олександра часто згадує, як одного разу вона лягла в лікарню на обстеження з приводу частого головного болю та низького тиску. Наприкінці її перебування в лікарні, коли лікарі так і не дошукалися жодної причини, до палати завітала жінка-психолог. Питає: «А розкажіть мені, як минає ваш звичайний день». Леся й почала розповідати: встаю, каже, о п’ятій. Треба з пічки золу вибрати та дров принести, щоб легше ввечері було розтопити сухими. Тоді дітей розбудити, одягти, встигнути з ними в дитсадок, бо о сьомій — електричка, на роботу запізнюватися не можна. З роботи приїжджаєш, а садок вже зачинено, діти зі сторожихою сидять — скиглять, додому хочуть. Сторожиха лається. Вдома за день хата прохолола. Треба вугілля внести, розтопити пічку, води принести, зігріти. Тоді вже й картоплю разом чистимо, готуємо вечерю. О десятій наїлися, вугілля в грубку підсипала, штанці дитячі полагодила, щось випрала, розвісила коло пічки, — та й лягаю спати о першій, бо вже й спати ніколи…
Реакція психологині на Лесину розповідь була такою емоційною, що й Леся згадала материне «Може, я щось роблю не так? Чи, може, живу якось не так, як усі?».
Колись, пізніше, в роки перебудови, коли Леся їхала електричкою до міста, до вагону зайшов балакучий сивий дядько з помережаною червоними смугами газетою «Комуніст» в руках. «Поки був Радянський Союз, ми жили добре, — кричав він, — у нас було все, що ми хотіли! А тепер — жебракуємо!».
— А ким ви працювали? — спитала його Леся.
— Яка різниця, ким! В харківському обкомі працював…» — не подумавши, бовкнув він, викликавши хвилю осуду й глузування серед людей.
З чоловіком Олександра таки розлучилася: довго не витримала такого життя. На всі її прохання допомогти щось змінити у побуті чоловік завчено з осміхом відповідав: «А для чого мені щось міняти? Я й так щасливий з тобою».
Втім вона не нарікала на долю. В її подруги, Наталки, он теж не склалося: батько давно помер, вона вже втретє взяла шлюб, а дітей досі так і нема... В неї, Лесі, все-таки двійко… Та чи й можна в чомусь винуватити чоловіка? Він теж, бідолаха, зростав четвертою дитиною в родині без матері, а згодом і без батька. То який з нього до біса чоловік або батько? Хто його тому вчив?
І вона, Олександра, така ж відлюдькувата, як її матір та дід. З дитинства завжди сиділа мовчки десь у куточку: або книжку читала, або малювала щось. А то ще, було, завіється кудись з важким етюдником на плечі — ніхто й не знає, де поділася. Повертається поночі, щаслива: захід сонця над річкою зобразила. А вдома — хоч і речі поскладані, і ліжко застелене, а все ж — пустка-пусткою. Чи грошей не вистачало на всякі фіранки-серветки-килимки, чи, може, не вміла вона облаштувати родинний затишок. Здавалося, начебто живуть сім’єю десь у готельному номері: тільки-но щось зміниться — і гайнуть додому!
У брата, Миколи, теж із сім’єю не вийшло. Довго не женився, Леся вже гадала, й не жениться ніколи. Знайшлася було дівчина, теж така, як він: наче неприкаяна. Прийде з роботи, щось зготує поїсти... А в хаті — немов Мамай пройшов із військом. Так і здається, що вітер кімнатами гуляє, видуває родинне тепло. Побралися вони, пожили недовго разом, дитину нажили та й розлучилися. Лишилася ще одна самотня дитинка при живих батьках. А Микола зовні — викапаний дід Олександр: високий, сухорлявий, мовчазний. Брови густі, чорні. Тількі очі батькові — ясні та блакитні. Чисті такі, аж ніби трохи наївні, дитячі…
В країні життя йшло якимись манівцями та звивистими стежками. З виходом України із Союзу в газетах та журналах почала з’являтися інформація, яку попередня влада ретельно приховувала. Стала Олександра надолужувати знання, яких у школі отримати не могла. Так іноді їй було дивно! У школі малим товкмачили, що вони можуть пишатися своїм краєм, бо Чехов, напевно, писав свою п’єсу якраз про їхні вишневі сади, що сюди, можливо, й Пушкін колись приїжджав («Ось під тим дубом, кажуть, перепочивав!»). Вона, малою, з підозрою дивилася на той дуб, який швидше за все з’явився на світ божий разом з її дідом, а то і з матір’ю, і з гіркотою думала: «А своїх видатних людей в нас, виходить, не було»!
І раптом виявилося, що за кілька вулиць від їхньго будинку розташований будинок Гната Хоткевича — всебічно обдарованої людини, письменника, бандуриста, режисера. Що в Харкові жили і працювали багато чудових письменників та поетів. Іван Багряний, Микола Хвильовий, Еллан Блакитний, Марк Йоґансен, Леонід Первомайський, Роберт Третьяков, драматург Микола Куліш! Скільки видатних імен пов’язано з її рідним містом, і скільки талановитих митців пішло звідси в Сибір, на Соловки і… в небуття! Чудові художники залишили на Слобожанщині частину свого життя: Сергій Васильківський, Михайло Беркос; учень самого Брюллова — Дмитро Бесперчий; його учень, відомий маляр Генріх Семирадський! А режисер театру Лесь Курбас! Його ім’я стоїть серед імен найкращих світових режисерів… Можливо, її дід навіть був свого часу знайомий з ними — а що вони, діти, знали про них? Хіба що тільки час від часу розглядали картини Васильківського та Семирадського на поштових картках та в художньому музеї…
Отже щоб пишатися своїм краєм, немає потреби шукати дуби, під якими Пушкін чи Петро Перший сідали перепочити. Треба своєї історії дошукуватись, могили та спадок своїх видатних предків берегти, раз людей не вберегли. Як Олександра здивувалася, коли почула з радіоприймача, що в Австрії, в Зальцбургу твори геніального Моцарта виконують впродовж 250 років у тій самій церковці, де його хрестили! «А в нас, — подумалося їй, — наче чума пронеслася краєм: геть усе позмітало криваво-червоним вітром за сімдесят років — і геніальних митців, і їхніх шанувальників, і церкви разом з прихожанами, і літописців, які могли б свідчити про їхнє існування. Саму пам’ять людську розвіяно, могили зрівняно». Вона приносила додому новенькі, лискучі книжки Хоткевича, Багряного, надруковані «самвидавські» вірші Третьякова, Зерова, Рильського. Читала сама й ділилася з дітьми та друзями: може, доторкнеться до їхніх сердець, і тоді не перерветься зв’язок поколінь...
У вільну від роботи днину Олександра ходила з етюдником до річки або на край селища. Малювала воду, старезні дуби, похилені паркани та дахи, покручені вулички, квіти. Іноді доньки ходили з нею, їм було цікаво мандрувати з мамою. Картини можна було експонувати на виставках, а потім дарувати друзям або продавати. Це не дозволяло нудьгувати, та й до того ж підтримувало її професійний рівень. Олександрі завжди кортіло вигадати щось цікаве: то вона оригінальний светрик сплете доньці, то модне плаття чи штанці пошиє іншій: батько, ще коли Леся малою була, навчив її користуватися швейною машинкою, він стільки всього вмів! А ще влаштовували домашні вечори-посиденьки зі стінними газетами, дружніми шаржами, домашніми міні-виставами… Квітами захопилась: познаходила великі камені — щось сама притягла у двір, щось друзі допомогли — порозкладала, насадила між ним різних квітів. Стежила, коли яка квітка зацвітає, якої вона висоти. Чи не затуляє собою інші, менш високі? Які з них сонце люблять, а яким тінь потрібна; які треба більше поливати, які менше.
Якось в часи перебудови на роботі довго затримували зарплатню, а одного дня раптом відразу всю купу грошей за вісім місяців і видали. Леся на той час вже трохи звикла картинами заробляти, тож гроші «вклали у воду» — підвели пластикові труби від центрального водогону. Коли з’явилася в саду вода — глянула Леся на дідову стару грушу і зрозуміла, що сад зачекався хазяйських рук. Згадала, як малою за руку з дідом ходила по саджанці, як він учив її піклуватися про дерева…
Купила кілька яблуньок та молодих груш, насадила їх поміж пеньків. Прийнялося й кілька дичок вишні. Як колись дід, обережно спилювала наступної весни гілки, підрізала ножем кору, встромляла туди прищепи, замотувала розрізи липкою стрічкою, замазувала садовим варом. Рік минув, другий — а вже аж чотири черешні ваблять ягодами — жовтими, рожевими, темно-червоними, майже чорними. А там і сливи, і яблуні, і груші… Дерева собі підростають, як діти, а Леся тішиться…
Це ж скільки того золотого піску вже вибрав Час із неї та її друзів! Сила та енергія їхня лишилася в картинах, віршах, наукових працях, в деревах і будинках. В усьому, до чого творчо доторкнулися руки, думка і душа. Втім, напевно, ще лишається щось дуже міцне в її кістяку, бо Олександра з кожним роком відчуває себе сильнішою та впевненішою.
Ще тоді, коли лишилася одна з двома дітьми, вона раптом збагнула, що тепер все в житті її родини залежить виключно від неї. Дітлахи ще малі, їм освіту треба дати, одягти як слід. Давно вже нема в живих ні матері, ні батька, ні діда. І будинок, що їй у спадок лишився, вже геть похилився, того й гляди стіна впаде, як її не підпирай. Дах заіржавів, вже де-не-де й стеля почала протікати. Час тече невблаганно, і вона повинна знайти з ним спільну мову.
«Мамо, ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо купити собі комп’ютер!» — якось із болем сказала їй молодша, що вже вивчала програмування в технікумі. «Так, доню, не зможемо…» — машинально відповіла Леся і замислилась. А чому, власне, не зможемо?
Гроші на перший, недосконалий комп’ютер їм позичили кілька друзів та знайомих. За два тижні новенький матово-чорний системний блок з опецькуватим монітором заблимав на Лесиному столі усіма вогниками. На роботі Леся написала заяву на звільнення: вона зрозуміла, що інакше не зможе змінити своє життя: просто не матиме на це часу. «З’їхала з глузду!» — шепотіли за її спиною колеги, вони знали, що Леся кілька останніх років живе сама з дітьми на свою невеличку зарплатню, — і раптом звільняється! А діти? Чим же вона їх годуватиме? Та ще в час, коли знайти роботу неймовірно важко.
За два-три місяці майже цілодобового сидіння за монітором, одночасного навчання, роботи та безпорадних сліз, їй вдалося не тільки навчитися правильно тримати мишку і вивчити кілька потрібних програм, а й заробити перші гроші, яких вистачило щоб повністю розрахуватися з кредиторами. Час пролетів непомітно: якось вони з дітьми жили, щось їли — не голодували… Але коли почали з’являтися «справжні» гроші, Олександра розгубилася: вона не знала, що з ними робити. Весь потрібний одяг уже є, їжа якісна, діти вчаться, книжки вона собі купує які хоче, боргів більше нема, комп’ютерне начиння кілька разів поновили, — куди ж вкладати гроші?
Це питання було для неї не просто незвичним. Воно було незнайоме кільком попереднім поколінням її родичів, і вона наче успадкувала їхню розгубленість.
Придбали всій родині наплічники, коремати та спальні мішки для туристичних походів. Чи не купити ще один велосипед? Зустріла на вулиці Наталку, а та каже: «Нащо тобі велосипед, шубу купуй!» Нащо Лесі та дівчатам шуби? Для молі? Скликали сімейну нараду: чого нам не вистачає для щастя? Зійшлися одностайно: кожному по кімнаті, та ще щоб одна, велика, була спільною, та ще бажано мати велику кухню! Опалення зробити електричне або газове! А ще — ванну кімнату, душ, туалети (треба два, бо що як усім разом туди приспічить?).
Спочатку засумували: ми ж ніколи стільки грошей не заробимо! Але Олександра не з таких! Якщо із садом вона впоралася, то впорається і з будинком. Ніхто ж не обіцяв, що садок даруватиме плоди вже в перший рік. Треба вчитись бути не тільки наполегливими, але й терплячими. Вже й років їй чимало, але дід колись казав: «Помирати зібрався — але жито сій».
Того року позичили грошей і забетонували фундамент. Борги повертали майже весь наступний рік. Так і повелося: рік будують — наступного року віддають борги. Креслення та плани поверхів до цього часу вона встигла завершити. (Боялася комусь признатися, що впродовж багатьох років потроху, кульковою ручкою на випадкових аркушах в клітинку потай вимальовувала та креслила будинок своєї мрії. Нікому їх не показувала, щоб не глузували. Але коли до справи дійшло, порадилася з будівельниками, прочитала в Інтернеті поради тямущих людей. Кожен сантиметр виважила, всі будівельні вимоги врахувала. Освіту ж має відповідну: як не як — а вона за фахом художник-конструктор).
За цей час стільки води спливло! І влада двічі мінялася, і Майдан 2004-го року минув разом із Ющенком та надіями на краще, лишивши по собі розгубленість і відчуття непевності. А що змінилося в країні? Хіба що безробітних та жебраків побільшало.
Леся вірить: якщо наполегливо прагнути своєї мети, колись її обов’язково досягнеш. Дехто вкладає енергію в нові машини, модний одяг, золоті прикраси; хтось — у наповнення холодильника й черева; інші — в коханців чи коханок. Чи щасливі вони від того?
Вона, Олександра, збудує новий простір для себе і родини: широкі вікна в сад, вітражі на скляних дверях, чисті, світлі кімнати для рідних та гостей. Весь тривалий абсурд, всі прикрощі, які супроводжували її батьків та дідів, завершаться. Хтось давно повинен був перервати цей зловісний іржавий ланцюг, тож нехай це буде вона.
А ще тепер Олександра має поряд із собою коханого чоловіка. Зустрілися якось на художній виставці та вже й не розлучалися. Родина має бути повноцінною, це вона давно зрозуміла. Правда, вона не впевнена, що чоловік міг би звалити на свої плечі стільки, скільки того вимагає життя. А якщо він ще й творча особистість… Звичайно ж творча! Леся б не змогла покохати іншого, а талановитих чоловіків слід цінувати й берегти. От вона й береже, не відволікає його від творчості. Погодили всією родиною, що та як, а будівництвом намагається керувати сама. Замовляє цеглу, цемент, пісок, дошки, домовляється з бригадиром, стежить, щоб не було відхилень від проєкту. Проґавиш — будівельники і вікно не там зроблять, і димар неправильно встановлять. Або сходинки будуть незручні, або дах протікатиме… Втім їй ця метушня навіть подобається. Своєрідна творчість: що вигадала, те й зліпила…
Дах зробили зі штучної пластикової черепиці — вийшов наче вишитий рушник: темно-брунатний із червоним хрещатим візерунком. Правда, Леся з осені трохи нездужає, та й роботи всередині будинку лишилося ще дуже багато, але ж характер має непохитний! «Впораюсь», — каже.
А навкруги будинку — садок, мов розкішно ілюстрований календар. У квітні все буяє цвітом, яскраві різнокольорові крокуси та тюльпани визирають з рожевої піни мигдалю. Їм на зміну вилазять гонористі, схожі на орхідеї, іриси, уздовж стежки зацвітає бузок. У сутінках понад вулицями котиться хвилями густий солодкий аромат, і здається, що немає місця на Землі, кращого за їхнє затишне подвір’я. З крихітних ставочків — якраз розміром зі стару чавунну ванну — визирають з-під латаття та кумкають перед дощем молоді зелено-золотаві ропухи. Вранці до води злітаються жовто-блакитні синиці та сороки в ошатних блискучих фраках. З кущів травневими ночами долинає спів соловейка, а в серпні звідусіль сюрчать коники. Стежками, як у дитинстві, повільно мандрують ледачі равлики. Взимку над пухкою білою ковдрою де-не-де стирчать жовтаві китиці гортензій, чорні з опуклим насінням стебла ірисів, тьмяно-рожеві суцвіття великих очитків. Нависають над білими кучугурами червонолисті з яскравими ягодами гілки кизильнику. О будь-якій порі красиво.
Незчулася Олександра, як і діти повиростали. Спитала якось в молодшої доньки, чому це вона стала пізніше, ніж зазвичай, їздити на роботу. «А що, я тобі не казала? — засоромилася та, — я вже місяць як створила свою фірму. Я тепер директорка…». Мати майже не здивувалася: поки діти вчилися, грошей ніколи в неї не просили: заробляли самі. Може, тому, що не було в неї ніколи тих грошей, а може… хтозна чого.
Старша записалася на йогу. Молодша після роботи танцює східні танці: чи то їй, як дідусеві Петру, усе блискуче подобається, чи погладшати боїться. Вже й заміж повиходили. Того й дивись, онуки з’являться. Колись настане їхній час прищеплювати яблуні та черешні, оздоблювати кімнати нового будинку. Леся іноді вагається: чи якісний підмурівок вона спромоглася закласти? Яке дитинство матимуть її онуки? Чи все можливе вона зробила для того, щоб відновити ниточку, яка єднає покоління, допомогти своїм нащадкам налагодити гармонійні стосунки з Часом? Леся сподівається, що гіркий дим минулого розвіється, забудеться і ніколи не торкнеться нових стін. Тепер, коли вона стільки зробила для щасливого майбутнього, їй і дітям можна буде нарешті забути про потрясіння, війни, тривоги, біль.
Як-не-як, а надворі – двадцять перше століття, наближається до кінця 2013 рік!
м. Надвірна
на Івано-Франківщині
- Леся і Миколка
Чого, власне, можна було чекати від родини, яку створили самотній чоловік та самотня жінка? Створили, як зараз кажуть, з метою народження самотньої дитини. Вірніше, двох самотніх дітей: Миколки та Лесі. Батьки назвали другу дитину Олександрою, хтось намагався називати її Шурочкою — та яка з неї Шурочка? Леська, та й годі!
Родина не склалася. Петро похмуро збирав свої речі: рився у шухлядах, витягав звідти й розглядав поштові картки, старі листи, напівсписані нотатники та квитанції, час від часу щось бгав та жбурляв на підлогу. Там помалу зростала велика купа непотребу.
Марія напружено вдавала, що читає книжку, лежачи в іншій кімнаті на продавленному дивані з високою дубовою спинкою, оббитою посередині подертим брунатним дерматином. Леся та Миколка не розмовляли між собою: кожне бавилося як могло й намагалося не потрапляти на очі батькам. Мовчання — важке, як дощова хмара, висіло в повітрі.
Не надто обжиті кімнати пошарпаного будинку в передмісті Харкова вражали своєю архітектурною недоцільністю: в одній з кімнат було чотири вікна із внутрішніми складаними віконницями, великі подвійні двері із запиленими портьєрами по боках та широкий камін, що зрізав величенький кут кімнати. Це був навіть не камін, а просто зворотній бік пічки, облуплений та просочений по тріщинах сажею, яку час від часу вибирали з димаря. Колись він сяяв темно-зеленими кахлями ручної роботи, але після революції нові господарі навіщось пооббивали їх. В такому стані Лесин дід і застав цей будинок в середині тридцятих років ХХ століття, коли приїхав на оглядини, плануючи купити житло з ділянкою під майбутній сад подалі від центру міста. Леся з Миколою, граючись на подвір’ї, іноді натикалися на розкидані в густій траві блискучі керамічні скалки кахлів, помережані рельєфними візерунками. Між каміном та вікнами ледве втиснулося ліжко з нікельованими спинками і за ним — старий буфет. Середину кімнати гордо займав поїдений шашелем, лискуче-чорний стіл з різнИми ніжками, за яким діти виконували домашні завдання. Інші кімнати були менше пристосовані для життя. Найбільша з них, зі старим диваном, шафою, та двома ліжками, зовсім не мала вікон, натомість на кожній з чотирьох її стін були досить широкі двері, а один з кутків займала пічка. Взимку біля неї завжди лежали дрова, стояло відро з вугіллям і — скільки не мий — підлога, меблі і навіть книжки на полицях за дверцятами шафи — все вкривалося шаром сірого попелу. Діти часто товклися в цьому кутку: гріли над плитою руки та сушили мокрі рукавички. Пічку розтоплювали дровами, потім відсували з плити ножем чавунні кільця і прямо з відра засипали у вогонь заздалегідь полите водою вугілля — так воно краще займалося. Тоді кімнатою тягнувся їдкий чадний газ та гіркий дим, який, здавалося, за довгі роки вже пов’їдався в меблі, стіни, речі та похмуру, сіру стелю. Ванної кімнати не було, туалету — теж (у дворі між деревами височіла оббита сірими дошками споруда, яка його замінювала).
Леся звикла до такого стану речей і не надто переймалася незручністю побуту: миттям голови з кухлика над тазом або смаженням картоплі за допомогою маленької іржавої електроплитки з відкритою спіраллю, яка, хоч як прикро, час від часу перегорала.
Дівчинку трошки бентежило невідоме майбутнє без батька. Втім, хіба він щось змінив на краще в їхньому побуті? З моменту її народження все лишалося незмінним. І все ж вона по-дитячому любила його, до того ж відчувала, що батько теж, хоч і скупо, по-чоловічому, любить її. Тому їй було трошки сумно.
Миколка ж сподівався, що нарешті відпочине від батьківського трофейного шкіряного паска. Саме він, цей грубезний ремінь, якого батько називав «гітлером», був головним аргументом у вихованні неслухняного сина, а виховувати такого розбишаку, яким був малий Миколка, напевно, було нелегко, тож і перепадало йому частенько.
- Петро
Своїх батьків Петро не пам’ятав. Вірніше, найперші його спогади про дитинство свідчили, що мати в нього все ж була. Пізніше, коли виріс, він навіть згадував що вона зверталася до нього польською мовою, стоячи біля плити. Та й чоловік якийсь тоді брав його на руки та здіймав аж до стелі… Хто то був? Батько Юрій? Він же, Петро, — за документами Юрійович… Де подівся той Юрій? І куди зникла мати? Революція, громадянська війна, тиф, епідемії грипу… Чи так вже важко згубитися людині в цьому вирі…
Він згадував високі кам’яні мури Головчинського притулку. Створила той притулок нова «революційна» влада у старому монастирі між Меджибожем та Летичевом. Ченців кудись вивезли, чи… хтозна, куди вони поділися. Якийсь знайомий матері привів туди його, дворічного, високочолого чорночубого хлопчика з довірливими блакитними очима. Там йому поголили голову, видали кашкета, якусь одежинку. Там спливли, мов дим, перші, тривожні, напівголодні дні, перші полохливі ночі. Власне за тими вогкими, холодними, чужими стінами спливло його дитинство, перші синці та образи, перші бійки, перша несправедливість. За тим проминула і юність, навчання, мрії про майбутнє, перше кохання. Звідти він і вилетів, мов розгублене пташеня, у безмежний, бентежний світ. Під тими розлогими ясенами та липами всього було з лишком — і сліз, і голоду-холоду, і хлоп’ячої дружби та відданості, і добрих, розумних вихователів. І — дурних та жорстоких. Лиш одного в нього не було — люблячих батьків.
- Марія
Марія мовчки чекала, коли він поїде. За що їй цей тягар?
Чоловік, що, мов кіт, гуляє сам по собі, живе своїм життям. Колишній блакитноокий красень-лейтенант (а чоловіків-ровесників майже нема, усіх вибила війна!). Хіба він дбав про неї та родину? Швидше — про забавки. Чим відрізняється дорослий чоловік від хлопчика? Вартістю іграшок. Фотоапарат, кінокамера, (Розрізаємо уздовж плівку, сюрчить кінопроектор — дивіться, дивіться! Оце ти, Миколко, на санчатах! А це наш Джек до нас мчиться! Ой, як чорні вуха метляються! А ось ми з гори на лижах… Лесю, дивись, які в тебе тут очі розкосі! Ма-а-мо, чого він дражниться? А в тебе теж коліно розбите і штани драні! А он, дивіться, ваша мама копає город. Чого в тебе, вічно таке обличчя невдоволене? Ти ж бачиш, що тебе знімають, хоч би посміхнулася! Якась ти відлюдькувата, точнісінько як твій батько!)
— Горóд не копаний — може б картоплю посадили? Виросте — та й матимемо що їсти. І паркан, дивись, вже полагодити треба: майже завалився. Ще батько після війни ставив, бо за німців, було, дощенту спалили все дерев’яне.
Маріїн батько, Олександр, і справді був мовчазним та нелюдимим. Чи то вже характер мав такий, чи не сприйняв душею доньчин вибір. Не такого зятя він хотів, тож і мовчав: а що тут скажеш!
Щороку Петро їздив на море. Курорти, санаторії (він же — фронтовик!), ну і, звичайно, молоді коханки…
Заяложені комірці перших білих нейлонових сорочок. Недолугий винахід науковців, що замінив собою бавовну. Влітку — щовечора комірець брудний. А пральна машина — це така, оцинкована гофрована дошка, закріплена у дерев’яній рамці. Ставиш її сторчма в ночви, намилюєш сорочку господарчим милом і треш об цинкові хвилі поки руки не побіліють та мокра шкіра на них не візьметься дрібними зморшками. І викручуєш, викручуєш. Незчуєшся, як водянки полопаються і на долонях зяють круглі рожеві ранки.
Цілий рік чоловік потайки відкладає гроші собі «на відпочинок». Марія і свого єдиного золотого годинника віднесла до ломбарду, щоб дітей із собою хоч раз узяв. Сама лишилася вдома: куди без грошей поїдеш! Та й не звикла вона до моря. Хай вже він сам їде, дітям море покаже та до санаторію Миколку, старшенького, там десь влаштує. Бо той з дитинства слабкий, таким народився. А вона вже тут попорається: якраз абрикоси достигли, треба потрусити дерево та зварити варення. Решту на дах закине, хай сохнуть, якщо оси їх не з’їдять. Взимку узвар смакуватиме. Бо що то за сушка з одних яблук? А дітям щось до столу треба давати, на молоко не настачишся. Та й молоко те — Марія здригається, коли згадує: коли діти малі були, — о п’ятій, ще затемна чергу займала, три години на морозі вистоювала, щоб націдили три літри в бідончик. А воно ж, ой леле! — прозоре, аж блакитне! Як його таке роблять?
Зараз послухаєш людей, кажуть: тоді все було, жили добре. Де воно було? Може, вона десь не там жила весь час?
А таки, очевидно, весь час — не там.
- Олександр
Колись, у 1920-і роки, коли Марійка була ще дитиною, вони жили недалеко від Холодногірської тюрми, на тодішній околиці Харкова, у старенькій хатині, яку потім продали й переїхали до передмістя в цей будиночок, більш просторий та ще й з великою присадибною ділянкою. Батько весь час був на роботі, ввечері ж — до пізньої години хазяйнував у садку: підрізав гілки, прищеплював пагони, пересаджував молоді деревця, підв’язував виноградні лози. З того далекого свого дитинства Марія найбільше запам’ятала мовчазну, як тінь, свою хвору матір. Колись давно, ще молодою, її двічі жорстоко побили. Вперше — ще як була юнкою. Сиділа вночі на підвіконні, готувалася до екзамену. Вистежили грабіжники, стукнули чимось по голові, скрутили, та й повиносили крізь вікно все, що в хаті було. А квартира ж була не її — то вони з подругою, студентки, знімали на двох… Вигнала їх хазяйка наступного ж дня.
А вдруге — коли покотилися містом єврейські погроми. Вийшла на перехрестя з двома цеберками по воду до колонки. Після тифу волосся в неї потемніло, кучерями взялося. Та й ніс тоненький із горбиком — ну чисто тобі жидівочка. Чи хтось заступився за неї тоді — невідомо, чи, може, не так уже й сильно били, бо таки оклигала, лишилася живою. Навіть заміж згодом вийшла, доньку народила. А от з головою після того щось сталося…
Олександр, Марійчин батько, зранку обох доглядав та годував — і жінку, і доньку, та й біг на роботу.
Ніхто з сусідів та знайомих не здогадувався, що цей сухорлявий, мовчазний добродій не так уже й давно воював з радянською владою. У складі легіону Січових стрільців він боронив Київ від вояків Мурайова. Більшість його товаришів там і полягли. Розповідав дід пізніше малому Миколці, онуку, як після якогось програного бою червоноармійці позаганяли полонених — молодих, гарних хлопців у вишиванках — до товарних вагонів, замкнули двері на засови та й скинули вагони у Дніпро. Його теж вкинули до одного з тих вагонів, але він випадково потрапив на очі давньому своєму товаришеві, земляку-червоноармійцю. Той змилостивився, випустив його з вагону і дав утекти. (Мала Леся, згадуючи про це, завжди потім розмірковувала про химерні примхи долі. Чи можна їх оминути, чи, як кажуть, «так на роду написано»?) Кривавими слізьми плакав колись її дід, старшина Олександр, за своїми побратимами. І все життя про це мовчав. Навіть — серед своїх. А хто знає, де вони, свої?
У Дніпрі лишилися свої…
Оженився, влаштувався на роботу. Настали тридцяті. Свою родину від голоду він врятував — на роботі видавали талони на хліб. Вулицями щодня вешталися тіні, і то там, то тут валялися померлі. Мала Марійка жахалася: то під парканом лежить, то просто на дерев’яних східцях — де йшло, там і впало. Сірі, висушені. Дехто — з опухлими ногами, з яких сочилася сукровиця. Якось цим нещасним вдалося подолати численні кордони та військові заслони й дістатися до міста, але тут на них теж ніхто не чекав.
Дідові родичі лишилися десь на Десні, в селі. Він як міг збирав для них харчі, якими зміг розжитися в місті, й відсилав поштою. Посилки не доходили. Пізніше довідався, що живих родичів не лишилося.
А тут ще сталінська розвідка пожвавилася. Шукала ворогів народу, рила, винюхувала, хапала випадкових людей. Якось товариш по роботі відвів його вбік і тихенько сказав: «Знаєш, тут вчора тобою цікавилися, довго мене розпитували, що та як. Я сказав, що ти надійна людина». Дід Олександр постійно відчував себе під прицілом — інтелігентний, україномовний — без сумніву ворог! А що, як дориються до його участі у військових діях? Він все ж був колись старшиною УНР… Плутав сліди, міняв житло, роботу... Не зачепило.
Війна почалася — пішов на фронт. Перших поранених та полонених німці відпускали — чи таборів ще не мали, чи ще не отримали вказівки від керівництва, що з полоненими робити. Тож восени сорок першого він повернувся додому. Влаштувався вчителем до школи — викладати німецьку й українську.
Хвора дружина померла. Пів будинку зайняли німці. Марійка була ще підлітком. Пічку топить, а дрова не горять, бо вогкі. Хлюпнула на дрова у грубці гасу з пляшки. Спалахнув вогонь, пляшка з рук випала та й покотилася під ліжко. Гас ллється на підлогу, вогонь хутко рвонув услід за пляшкою. Підлога горить, дим валить, Марійка його ногами топче, пальтом накриває. Аж тут і німці крізь двері дим відчули, увірвалися до хати: «Русіш партизанен?»… Що вже вона їм тоді говорила? Добре, що німецьку трошки вже знала — обійшлося.
- Марія і Петро
Після війни Марія вивчилась на вчительку. Щоб — як батько. Радянська «бетономішалка» тоді добряче перемішувала людей: з Заходу — в Сибір, зі Сходу — на Захід. За розподілом вона вчителювала у Львівській області, викладала німецьку й українську. Спільну мову з людьми легко знаходила, але своєю для них вочевидь так і не стала: звали «совіткою».
Олександра іноді замислювалася: що тоді відрізняло її освічену, інтелігентну маму від таких, як вона, а все ж чимось не таких західняків? «В них, доню, й найбідніша жебрачка — пані, вони так звертаються одне до одного». Може, щось невидиме колись зламалося в Марії — те, що не давало їй гордо звести очі догори й примірити до себе те «пані»? Скільки пам’ятає її Леся — мати серед людей завжди ніяковіла. Невибаглива, сором’язлива, нерішуча...
Там, на Західній Україні, здається, у Бориславі, Марія і познайомилася з Петром. Вона — тонюсінька, в рожевому крепдешиновому платтячку, у модному пальтечку (тільки й пожила для себе, поки діти не народилися!) Він — значно старший від неї, стрункий, чорнобровий, ясноокий лейтенант. Пройшов «Крим і Рим…».
А за плечима ж у нього, господи, — страшно сказати... Він же — сирота з дитбудинку. Їх першими в комуністи записували, бо вони довірливо всотували все, що в їхні вуха вливали. Вони щиро вірили, що радянська влада — найкраща в цілому світі. Ось тільки ворогів народу треба якнайшвидше знищити до ноги, і настане щастя… Згодом, коли вже в «заградотряді» з автоматами йшли позаду своїх товаришів і стріляли їм у спину — бо такий наказ, бо не ти — так тебе, — він почав розуміти, що його обдурено, що він — заручник страшної, кривавої системи. Напевно, саме для того, щоб притлумити такі роздуми, у щоденному пайку лейтенанта на фронті щодня була горілка.
Вони мали б стати чудовою парою: обоє були вродливі; Марія багато читала і цікаво розповідала, а Петро був старанним учнем; вона мала приємний голос і любила співати, а він непогано грав на мандоліні й на трофейному німецькому акордеоні. Вона мала б стати йому водночас дбайливою матір’ю, доброю сестрою, палкою коханкою та ніжною дружиною. Але її власний життєвий досвід не містив знань про ці речі. Петро чекав від неї жіночності та грайливості, а натикався на суворість та сором’язливість. Шукав материнської уваги й підтримки, а знаходив утому та непорозуміння. Прагнув тепла й родинного затишку, а вона навіть не знала, що це таке.
Обійми в рипучому металевому ліжку не приносили радощів — усе завжди виходило на зле. Знеболення в лікарні у ті часи не застосовували, а до «абортичок» ставилися зневажливо й грубо, як до худоби, яку привезли на забій. Вона верталася з лікарні виснаженою, з потемнілим лицем, щоб через кілька місяців знову потрапити туди. Ця тема була забороненою в родині. Леся не мала навіть елементарних знань у сфері подружньої близькості, вона увійшла в доросле життя в свої 17 років з упевненістю, що інтимні стосунки в ліжку виникають лише тоді, коли подружжя вирішило завести собі дитину…
З дитинства Олександра пам’ятала притишені розмови батька й матері. Вони рідко доходили згоди: надто були різними. На свята — мати у простенькому вовняному платтячку йде з малим Миколкою по проліски до весняного лісу, а батько, у святковому костюмі з модною краваткою, — тягне донечку на демонстрацію, «на люди», туди, де музика й гамір. На обід мати смажить картоплю та котлети, витягає з льоху солоні огірки — батько ж спльовує з пересердя та йде разом з дітьми до їдальні — їсти дієтичну манну кашу з морквяною запіканкою. Купують одяг собі й дітям: мати вибирає «не марке» й простеньке, батько ж — яскраве, блискуче.
— Ти ж знаєш, доню, що в природі завжди так. Узяти хоча б пташок: пава сіренька, а павич яскравий, з красивим хвостом-віялом, — жартував він.
Втім в одному вони завжди знаходили спільну мову: обоє кляли Сталіна та його поплічників, пошепки ділилися страшними фактами й чутками, які час від часу доходили звідусіль, і обидва мріяли про майбутню незалежність України.
І ось батько їде від них невідомо куди. Про все вже домовлено. Речі завантажено до великого металевого контейнеру. Мати віддала йому свої родинні дубові меблі (вони навівали їй сумні спогади про батька, якого вже нема в живих). Останні короткі діалоги ні про що, і сім’я розпадається назавжди.
- Леся
Шестикласниця Леся зіщулено сиділа на піонерських зборах і слухала, як класна керівничка, завуч школи та кілька вчителів по черзі закидають їй не дуже зрозумілі звинувачення. Вона вчора не погодилась лишитися працювати над черговим випуском стінної газети. Мáла після уроків їхати до міста на заняття в художню школу, яких не пропускала ніколи. Власне, заради тієї газети вона була залишилася після уроків напередодні, але решта однокласників, редакторів газети, того дня не прийшли: просто забули. Тож тепер її мали виключити з піонерів, бо «дбає лише про себе, а не про соціалістичне суспільство». Кільком однокласникам доручили висловити гнівну промову, яку завуч довершила словами про антирадянське виховання в родині Лесі і про те, що школа обов’язково посприяє тому, щоб Лесиними батьками зацікавилися «ті, кому слід…». Починалися сімдесяті...
Школу довелося поміняти й перейти до восьмирічки. Леся не могла збагнути, чому однокласники напосілися на неї, чому не змогли пробачити їй цілеспрямованість і наполегливість, з якою вона вчилася художнього ремесла. Чому вони не цінують свого та чужого часу так, як цінує його вона? Адже час — це найдорожче, що має людина. Він невпинно, хоч і непомітно протікає крізь неї, вимиваючи й забираючи з собою якусь її частину, як зносить підводна течія золотий пісок із дна ріки. Ці золоті рештки зблискуватимуть і тоді, коли нас вже не буде на світі. Ми не маємо змоги вплинути на швидкість часу. Можна тільки спробувати поєднатися з його течією, жити в гармонії з часом.
Леся була такою завжди, скільки себе пам’ятає.
Ось вона, зовсім мала, прокидається в пустій, напівтемній кімнаті. Вікон у спальні немає, але у щілину під дверима коридору сочиться світло знадвору. Вона підхоплюється з ліжка і мчить босоніж до дверей. Прочиняє їх і зупиняється вражено: дерев’яний ґанок плямистий від сонячних променів, що пробиваються крізь гілля старого клена. А під тим кленом квітнуть приземкуваті вишні, над квітами гудуть бджоли та волохаті джмелі. Равлик повзе стежкою між пухнастих кульбабок. Чому ж її не розбудили? Сорока скрекоче на гілці, вітаючи дівчинку, а вона тре рукою заспані очі. Скільки цікавого відбувалося, поки вона спала!
А скільки незвичного було навколо дому і за кілька кілометрів від нього! Яких бичків наловили вони малими з Миколкою просто голими руками в мілкому ручаї, що збігає від джерела Сковороди розлогим яром у ставок! Звідки вони там взялися, ті бички? В якійсь знайденій пляшці, стомлені довгою мандрівкою, донесли їх додому, випустили у велику каструлю з чистою водою та й поснули. Вони ж не знали, що бички не житимуть у застояній воді… Вранці діти сумно й урочисто рили могилку та ховали бичків, яких позбирали з підлоги навколо столу з каструлею. Подумки заприсяглися більше ніколи не завдавати шкоди живим створінням.
А ось спогад зовсім давній.
— Лесю, хочеш подивитися, як горить земля?
— Та ну, не бреши. Земля не горить, мама казали, — недовірливо хитає головою мале дівча.
— Ходімо покажу!
Увесь всипаний золотавою соломою величезний дощаний сарай, колишній хлів (попередні хазяї, кажуть, тримали там колись корову) впирається в стіну теж дерев’яного — за тоненьким шаром цегли — будинку. Соломи немає лише в кутку, де стоять п’ять заяложених бляшаних бідонів з гасом. Вони, напевно, стояли там завжди, бо чорна масна земля, здавалося, була просочена гасом наскрізь.
Миколка кидає на землю сірника:
— Бачиш, я ж тобі казав! Горить!
Полум’я швидко поповзло в усі боки і вже лизнуло один з брудних бідонів з їдким запахом.
Добігши за ріг будинку до мами, яка ніжилася під сонцем на ґанку, Леся радісно повідомила її, що та помилялася, і земля таки горить, в чому вона може сама переконатися просто зараз, у нашому сараї!
Дивлячись на сполотніле обличчя мами і те, як вона рвонула до сараю «з низького старту», Леся зробила висновок, що час, буває, іноді сповільнюється… Пожежу вдалося загасити, будинок не загорівся. Опіки на руках брата зажили…
А ще у Лесі був Джек. Приблудний шотландський сетер, якого вона приручила вареною картоплею та ковбасою, нашіптуванням добрих слів йому у кудлате вухо і дбайливим піклуванням. Батьки зачиняли його в коморі, аби він не лякав поштарку й не супроводжував дитину до школи. Він там гарчав, гриз дерев’яні двері і як тільки його випускали, летів стрімголов, винюхуючи Лесині сліди, до самої школи. З розбігу він вривався у шкільний вестибюль під ґвалт прибиральниць та переляканих дівчат і біг до дверей класу. Джек супроводжував її всюди, він завивав у коридорі за дверима, якщо чимось ображена Леся плакала в подушку в кімнаті. Іноді їй здавалося, що жодна жива душа ніколи так не любила її, як безоглядно любив її цей м’який, лискучо-чорний вухань з рудою плямою на грудях.
Зрештою щастя не може тривати довго. Батьки порадились між собою, і одного дня Джек зник.
Час зупинився. Леся не могла думати ні про навчання, ні про їжу, ні про друзів. Вона весь час уявляла собі Джека — самотнього, розгубленого, голодного — у чужому селищі. Або, не дай Боже — під колесами потягу чи машини. Вона скрізь шукала його, гукала і плакала. Але він пропав назавжди.
Це була перша зрада. Напевно, тому — найбільша і найгірша зрада в її житті. Можливо, з цієї причини тепер вона мовчки, майже спокійно сприйняла звістку про розлучення батьків: хай собі батько їде куди хоче! Це він забрав у неї Джека, беззахисного, нещасного, відданого друга!
Із Джеком було пов’язано багато смішних, дивних або сумних історій. Як, наприклад, поява в житті Лесі її першої подруги. Друзі дитинства, як кажуть, гірші за родичів: вони знають про тебе геть усе. Навіть те, про що ти сам уже давно забув. Подругу звали Наталкою. Вона, шестирічна, гуляла біля свого двору з білим, пухнастим собакою Пушком. Джек відразу з ним потоваришував, тож довелося знайомитися й дівчатам. Відтоді вони були нерозлучні багато років. Наталці менше пощастило з батьками: мати кинула її з батьком, поїхала від них і, за чутками, щасливо вийшла заміж вдруге. Батько, заповзятий палій, смоктав цигарку за цигаркою, аж поки не втратив одну за одною обидві ноги. Їх відрізáли не відразу, а рік за роком, частинами. Наталка домовлялася з Лесею і вони у супроводі двох собак — чорного й білого — ходили за кілометр від своєї вулиці до районної лікарні, де Наталка щоразу жалісливо кривила обличчя перед медсестрами і просила морфію для тата. Як це не дивно видається тепер, але ампули з морфієм малим давали, і дівчата задоволені поверталися додому: батькові не так боліло.
А скільки було радощів від збирання куль та відстріляних гільз разом з Миколкою та Джеком на навчальному військовому полігоні! Брат набивав важкими трофеями повні кишені собі й малій Лесі, і вони, стомлені, години дві-три чалапали додому. Серед гільз траплялися найбільш цінні — цілі, і щасливий брат потім наколупував з них порох та робив маленькі гарматки. Стріляли вони по-справжньому, лишаючи на руках невеличкі, але досить глибокі сліди.
А розкопки на стародавньому городищі! Археологи давно покинули ті пагорби над річкою, але там ще можна було нарити купу чудернацьких керамічних бусин та глиняних черепків. Сонце палило нещадно, хотілося пити, та й дорога неблизька для малих, але вони почувалися дослідниками давнини, тому не зважали на втому. Джек з повагою обнюхував знахідки та глину й терпляче чекав хазяйку.
В перервах між мандрівками — багато читали. Леся навчилася читати разом з братом, у свої п’ять років. Мати щотижня приносила з бібліотеки великий стос книжок. Наступного тижня його міняли на інший. Особливо любила дівчина книжки Гемінґвея і Джека Лондона. Їй припали до душі їхні мужні герої та скупі слова оповідань. Плакала над долею Кервудського грізлі. Зачитувалася й українськими авторами, особливо любила Кобилянську. «В неділю рано зілля копала» сприйняла як продовження книжки про Марусю Чурай. Вона колись прочитала ту книжку і потім часто співала пісні Чураївни. Мати знала безліч народних пісень, тому діти чули й наспівували їх набагато частіше, ніж можна було почути з хрипливої радіоточки чи маленького чорно-білого телевізора, що його одного разу приніс додому батько.
- Життя
Який слід лишає дитинство в нашому житті? Лесі тепер здається, що вся подальша надбудова життя — всі його ошатні зали, башти, потайні комори й випадкові закапелки — все це тримається на підмурівку, закладеному в дитинстві. Схибив один з будівельників, змахлював каменяр — і розповзлося життя, не зліпиш заново, не повернеш.
Школу вона міняла двічі: іншої десятирічки в районі не було, а восьмирічка промайнула миттю. Десятий клас, інститут, робота молодим спеціалістом за сто рублів на місяць. Випадкове заміжжя: вона ж наївно гадала, що чоловік замінить їй батька, піклуватиметься про неї, купить їй теплу кофтину, зимові чобітки замість рваних кедів, бо мерзла й кахикала безперестанку. Натомість опинилася в ситуації нескінченних абортів. В лікарні нічого не змінилося з часів матері: відсутність знеболення, грубі жарти акушерів: «Чого кричиш! В кущах треба було кричати!». Між абортами нажили двійко діточок. Ще й не одяглися як слід після студентських злиднів, коли жили вдвох на одну стипендію, а вже купа витрат: возик, ліжечко, дитячий столик, манеж, пелюшки-сорочечки… Добре, що друзі допомагали чим могли. Майже все дитяче було, як зараз кажуть, «секонд хенд», тільки від знайомих.
І чого б чоловікові було не провести воду до двору? Носили її важкими емальованими відрами з чавунної колонки, що за два квартали від хати. Коли він був удома — теж носив, але був удома не завжди. Памперсів тоді ще не було, підгузники та пелюшки міняти доводилося щогодини, а то й частіше. А їх же прати треба!
Олександра часто згадує, як одного разу вона лягла в лікарню на обстеження з приводу частого головного болю та низького тиску. Наприкінці її перебування в лікарні, коли лікарі так і не дошукалися жодної причини, до палати завітала жінка-психолог. Питає: «А розкажіть мені, як минає ваш звичайний день». Леся й почала розповідати: встаю, каже, о п’ятій. Треба з пічки золу вибрати та дров принести, щоб легше ввечері було розтопити сухими. Тоді дітей розбудити, одягти, встигнути з ними в дитсадок, бо о сьомій — електричка, на роботу запізнюватися не можна. З роботи приїжджаєш, а садок вже зачинено, діти зі сторожихою сидять — скиглять, додому хочуть. Сторожиха лається. Вдома за день хата прохолола. Треба вугілля внести, розтопити пічку, води принести, зігріти. Тоді вже й картоплю разом чистимо, готуємо вечерю. О десятій наїлися, вугілля в грубку підсипала, штанці дитячі полагодила, щось випрала, розвісила коло пічки, — та й лягаю спати о першій, бо вже й спати ніколи…
Реакція психологині на Лесину розповідь була такою емоційною, що й Леся згадала материне «Може, я щось роблю не так? Чи, може, живу якось не так, як усі?».
Колись, пізніше, в роки перебудови, коли Леся їхала електричкою до міста, до вагону зайшов балакучий сивий дядько з помережаною червоними смугами газетою «Комуніст» в руках. «Поки був Радянський Союз, ми жили добре, — кричав він, — у нас було все, що ми хотіли! А тепер — жебракуємо!».
— А ким ви працювали? — спитала його Леся.
— Яка різниця, ким! В харківському обкомі працював…» — не подумавши, бовкнув він, викликавши хвилю осуду й глузування серед людей.
З чоловіком Олександра таки розлучилася: довго не витримала такого життя. На всі її прохання допомогти щось змінити у побуті чоловік завчено з осміхом відповідав: «А для чого мені щось міняти? Я й так щасливий з тобою».
Втім вона не нарікала на долю. В її подруги, Наталки, он теж не склалося: батько давно помер, вона вже втретє взяла шлюб, а дітей досі так і нема... В неї, Лесі, все-таки двійко… Та чи й можна в чомусь винуватити чоловіка? Він теж, бідолаха, зростав четвертою дитиною в родині без матері, а згодом і без батька. То який з нього до біса чоловік або батько? Хто його тому вчив?
І вона, Олександра, така ж відлюдькувата, як її матір та дід. З дитинства завжди сиділа мовчки десь у куточку: або книжку читала, або малювала щось. А то ще, було, завіється кудись з важким етюдником на плечі — ніхто й не знає, де поділася. Повертається поночі, щаслива: захід сонця над річкою зобразила. А вдома — хоч і речі поскладані, і ліжко застелене, а все ж — пустка-пусткою. Чи грошей не вистачало на всякі фіранки-серветки-килимки, чи, може, не вміла вона облаштувати родинний затишок. Здавалося, начебто живуть сім’єю десь у готельному номері: тільки-но щось зміниться — і гайнуть додому!
У брата, Миколи, теж із сім’єю не вийшло. Довго не женився, Леся вже гадала, й не жениться ніколи. Знайшлася було дівчина, теж така, як він: наче неприкаяна. Прийде з роботи, щось зготує поїсти... А в хаті — немов Мамай пройшов із військом. Так і здається, що вітер кімнатами гуляє, видуває родинне тепло. Побралися вони, пожили недовго разом, дитину нажили та й розлучилися. Лишилася ще одна самотня дитинка при живих батьках. А Микола зовні — викапаний дід Олександр: високий, сухорлявий, мовчазний. Брови густі, чорні. Тількі очі батькові — ясні та блакитні. Чисті такі, аж ніби трохи наївні, дитячі…
В країні життя йшло якимись манівцями та звивистими стежками. З виходом України із Союзу в газетах та журналах почала з’являтися інформація, яку попередня влада ретельно приховувала. Стала Олександра надолужувати знання, яких у школі отримати не могла. Так іноді їй було дивно! У школі малим товкмачили, що вони можуть пишатися своїм краєм, бо Чехов, напевно, писав свою п’єсу якраз про їхні вишневі сади, що сюди, можливо, й Пушкін колись приїжджав («Ось під тим дубом, кажуть, перепочивав!»). Вона, малою, з підозрою дивилася на той дуб, який швидше за все з’явився на світ божий разом з її дідом, а то і з матір’ю, і з гіркотою думала: «А своїх видатних людей в нас, виходить, не було»!
І раптом виявилося, що за кілька вулиць від їхньго будинку розташований будинок Гната Хоткевича — всебічно обдарованої людини, письменника, бандуриста, режисера. Що в Харкові жили і працювали багато чудових письменників та поетів. Іван Багряний, Микола Хвильовий, Еллан Блакитний, Марк Йоґансен, Леонід Первомайський, Роберт Третьяков, драматург Микола Куліш! Скільки видатних імен пов’язано з її рідним містом, і скільки талановитих митців пішло звідси в Сибір, на Соловки і… в небуття! Чудові художники залишили на Слобожанщині частину свого життя: Сергій Васильківський, Михайло Беркос; учень самого Брюллова — Дмитро Бесперчий; його учень, відомий маляр Генріх Семирадський! А режисер театру Лесь Курбас! Його ім’я стоїть серед імен найкращих світових режисерів… Можливо, її дід навіть був свого часу знайомий з ними — а що вони, діти, знали про них? Хіба що тільки час від часу розглядали картини Васильківського та Семирадського на поштових картках та в художньому музеї…
Отже щоб пишатися своїм краєм, немає потреби шукати дуби, під якими Пушкін чи Петро Перший сідали перепочити. Треба своєї історії дошукуватись, могили та спадок своїх видатних предків берегти, раз людей не вберегли. Як Олександра здивувалася, коли почула з радіоприймача, що в Австрії, в Зальцбургу твори геніального Моцарта виконують впродовж 250 років у тій самій церковці, де його хрестили! «А в нас, — подумалося їй, — наче чума пронеслася краєм: геть усе позмітало криваво-червоним вітром за сімдесят років — і геніальних митців, і їхніх шанувальників, і церкви разом з прихожанами, і літописців, які могли б свідчити про їхнє існування. Саму пам’ять людську розвіяно, могили зрівняно». Вона приносила додому новенькі, лискучі книжки Хоткевича, Багряного, надруковані «самвидавські» вірші Третьякова, Зерова, Рильського. Читала сама й ділилася з дітьми та друзями: може, доторкнеться до їхніх сердець, і тоді не перерветься зв’язок поколінь...
- Сад
У вільну від роботи днину Олександра ходила з етюдником до річки або на край селища. Малювала воду, старезні дуби, похилені паркани та дахи, покручені вулички, квіти. Іноді доньки ходили з нею, їм було цікаво мандрувати з мамою. Картини можна було експонувати на виставках, а потім дарувати друзям або продавати. Це не дозволяло нудьгувати, та й до того ж підтримувало її професійний рівень. Олександрі завжди кортіло вигадати щось цікаве: то вона оригінальний светрик сплете доньці, то модне плаття чи штанці пошиє іншій: батько, ще коли Леся малою була, навчив її користуватися швейною машинкою, він стільки всього вмів! А ще влаштовували домашні вечори-посиденьки зі стінними газетами, дружніми шаржами, домашніми міні-виставами… Квітами захопилась: познаходила великі камені — щось сама притягла у двір, щось друзі допомогли — порозкладала, насадила між ним різних квітів. Стежила, коли яка квітка зацвітає, якої вона висоти. Чи не затуляє собою інші, менш високі? Які з них сонце люблять, а яким тінь потрібна; які треба більше поливати, які менше.
Якось в часи перебудови на роботі довго затримували зарплатню, а одного дня раптом відразу всю купу грошей за вісім місяців і видали. Леся на той час вже трохи звикла картинами заробляти, тож гроші «вклали у воду» — підвели пластикові труби від центрального водогону. Коли з’явилася в саду вода — глянула Леся на дідову стару грушу і зрозуміла, що сад зачекався хазяйських рук. Згадала, як малою за руку з дідом ходила по саджанці, як він учив її піклуватися про дерева…
Купила кілька яблуньок та молодих груш, насадила їх поміж пеньків. Прийнялося й кілька дичок вишні. Як колись дід, обережно спилювала наступної весни гілки, підрізала ножем кору, встромляла туди прищепи, замотувала розрізи липкою стрічкою, замазувала садовим варом. Рік минув, другий — а вже аж чотири черешні ваблять ягодами — жовтими, рожевими, темно-червоними, майже чорними. А там і сливи, і яблуні, і груші… Дерева собі підростають, як діти, а Леся тішиться…
Це ж скільки того золотого піску вже вибрав Час із неї та її друзів! Сила та енергія їхня лишилася в картинах, віршах, наукових працях, в деревах і будинках. В усьому, до чого творчо доторкнулися руки, думка і душа. Втім, напевно, ще лишається щось дуже міцне в її кістяку, бо Олександра з кожним роком відчуває себе сильнішою та впевненішою.
Ще тоді, коли лишилася одна з двома дітьми, вона раптом збагнула, що тепер все в житті її родини залежить виключно від неї. Дітлахи ще малі, їм освіту треба дати, одягти як слід. Давно вже нема в живих ні матері, ні батька, ні діда. І будинок, що їй у спадок лишився, вже геть похилився, того й гляди стіна впаде, як її не підпирай. Дах заіржавів, вже де-не-де й стеля почала протікати. Час тече невблаганно, і вона повинна знайти з ним спільну мову.
«Мамо, ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо купити собі комп’ютер!» — якось із болем сказала їй молодша, що вже вивчала програмування в технікумі. «Так, доню, не зможемо…» — машинально відповіла Леся і замислилась. А чому, власне, не зможемо?
Гроші на перший, недосконалий комп’ютер їм позичили кілька друзів та знайомих. За два тижні новенький матово-чорний системний блок з опецькуватим монітором заблимав на Лесиному столі усіма вогниками. На роботі Леся написала заяву на звільнення: вона зрозуміла, що інакше не зможе змінити своє життя: просто не матиме на це часу. «З’їхала з глузду!» — шепотіли за її спиною колеги, вони знали, що Леся кілька останніх років живе сама з дітьми на свою невеличку зарплатню, — і раптом звільняється! А діти? Чим же вона їх годуватиме? Та ще в час, коли знайти роботу неймовірно важко.
За два-три місяці майже цілодобового сидіння за монітором, одночасного навчання, роботи та безпорадних сліз, їй вдалося не тільки навчитися правильно тримати мишку і вивчити кілька потрібних програм, а й заробити перші гроші, яких вистачило щоб повністю розрахуватися з кредиторами. Час пролетів непомітно: якось вони з дітьми жили, щось їли — не голодували… Але коли почали з’являтися «справжні» гроші, Олександра розгубилася: вона не знала, що з ними робити. Весь потрібний одяг уже є, їжа якісна, діти вчаться, книжки вона собі купує які хоче, боргів більше нема, комп’ютерне начиння кілька разів поновили, — куди ж вкладати гроші?
Це питання було для неї не просто незвичним. Воно було незнайоме кільком попереднім поколінням її родичів, і вона наче успадкувала їхню розгубленість.
Придбали всій родині наплічники, коремати та спальні мішки для туристичних походів. Чи не купити ще один велосипед? Зустріла на вулиці Наталку, а та каже: «Нащо тобі велосипед, шубу купуй!» Нащо Лесі та дівчатам шуби? Для молі? Скликали сімейну нараду: чого нам не вистачає для щастя? Зійшлися одностайно: кожному по кімнаті, та ще щоб одна, велика, була спільною, та ще бажано мати велику кухню! Опалення зробити електричне або газове! А ще — ванну кімнату, душ, туалети (треба два, бо що як усім разом туди приспічить?).
Спочатку засумували: ми ж ніколи стільки грошей не заробимо! Але Олександра не з таких! Якщо із садом вона впоралася, то впорається і з будинком. Ніхто ж не обіцяв, що садок даруватиме плоди вже в перший рік. Треба вчитись бути не тільки наполегливими, але й терплячими. Вже й років їй чимало, але дід колись казав: «Помирати зібрався — але жито сій».
Того року позичили грошей і забетонували фундамент. Борги повертали майже весь наступний рік. Так і повелося: рік будують — наступного року віддають борги. Креслення та плани поверхів до цього часу вона встигла завершити. (Боялася комусь признатися, що впродовж багатьох років потроху, кульковою ручкою на випадкових аркушах в клітинку потай вимальовувала та креслила будинок своєї мрії. Нікому їх не показувала, щоб не глузували. Але коли до справи дійшло, порадилася з будівельниками, прочитала в Інтернеті поради тямущих людей. Кожен сантиметр виважила, всі будівельні вимоги врахувала. Освіту ж має відповідну: як не як — а вона за фахом художник-конструктор).
За цей час стільки води спливло! І влада двічі мінялася, і Майдан 2004-го року минув разом із Ющенком та надіями на краще, лишивши по собі розгубленість і відчуття непевності. А що змінилося в країні? Хіба що безробітних та жебраків побільшало.
Леся вірить: якщо наполегливо прагнути своєї мети, колись її обов’язково досягнеш. Дехто вкладає енергію в нові машини, модний одяг, золоті прикраси; хтось — у наповнення холодильника й черева; інші — в коханців чи коханок. Чи щасливі вони від того?
Вона, Олександра, збудує новий простір для себе і родини: широкі вікна в сад, вітражі на скляних дверях, чисті, світлі кімнати для рідних та гостей. Весь тривалий абсурд, всі прикрощі, які супроводжували її батьків та дідів, завершаться. Хтось давно повинен був перервати цей зловісний іржавий ланцюг, тож нехай це буде вона.
А ще тепер Олександра має поряд із собою коханого чоловіка. Зустрілися якось на художній виставці та вже й не розлучалися. Родина має бути повноцінною, це вона давно зрозуміла. Правда, вона не впевнена, що чоловік міг би звалити на свої плечі стільки, скільки того вимагає життя. А якщо він ще й творча особистість… Звичайно ж творча! Леся б не змогла покохати іншого, а талановитих чоловіків слід цінувати й берегти. От вона й береже, не відволікає його від творчості. Погодили всією родиною, що та як, а будівництвом намагається керувати сама. Замовляє цеглу, цемент, пісок, дошки, домовляється з бригадиром, стежить, щоб не було відхилень від проєкту. Проґавиш — будівельники і вікно не там зроблять, і димар неправильно встановлять. Або сходинки будуть незручні, або дах протікатиме… Втім їй ця метушня навіть подобається. Своєрідна творчість: що вигадала, те й зліпила…
Дах зробили зі штучної пластикової черепиці — вийшов наче вишитий рушник: темно-брунатний із червоним хрещатим візерунком. Правда, Леся з осені трохи нездужає, та й роботи всередині будинку лишилося ще дуже багато, але ж характер має непохитний! «Впораюсь», — каже.
А навкруги будинку — садок, мов розкішно ілюстрований календар. У квітні все буяє цвітом, яскраві різнокольорові крокуси та тюльпани визирають з рожевої піни мигдалю. Їм на зміну вилазять гонористі, схожі на орхідеї, іриси, уздовж стежки зацвітає бузок. У сутінках понад вулицями котиться хвилями густий солодкий аромат, і здається, що немає місця на Землі, кращого за їхнє затишне подвір’я. З крихітних ставочків — якраз розміром зі стару чавунну ванну — визирають з-під латаття та кумкають перед дощем молоді зелено-золотаві ропухи. Вранці до води злітаються жовто-блакитні синиці та сороки в ошатних блискучих фраках. З кущів травневими ночами долинає спів соловейка, а в серпні звідусіль сюрчать коники. Стежками, як у дитинстві, повільно мандрують ледачі равлики. Взимку над пухкою білою ковдрою де-не-де стирчать жовтаві китиці гортензій, чорні з опуклим насінням стебла ірисів, тьмяно-рожеві суцвіття великих очитків. Нависають над білими кучугурами червонолисті з яскравими ягодами гілки кизильнику. О будь-якій порі красиво.
Незчулася Олександра, як і діти повиростали. Спитала якось в молодшої доньки, чому це вона стала пізніше, ніж зазвичай, їздити на роботу. «А що, я тобі не казала? — засоромилася та, — я вже місяць як створила свою фірму. Я тепер директорка…». Мати майже не здивувалася: поки діти вчилися, грошей ніколи в неї не просили: заробляли самі. Може, тому, що не було в неї ніколи тих грошей, а може… хтозна чого.
Старша записалася на йогу. Молодша після роботи танцює східні танці: чи то їй, як дідусеві Петру, усе блискуче подобається, чи погладшати боїться. Вже й заміж повиходили. Того й дивись, онуки з’являться. Колись настане їхній час прищеплювати яблуні та черешні, оздоблювати кімнати нового будинку. Леся іноді вагається: чи якісний підмурівок вона спромоглася закласти? Яке дитинство матимуть її онуки? Чи все можливе вона зробила для того, щоб відновити ниточку, яка єднає покоління, допомогти своїм нащадкам налагодити гармонійні стосунки з Часом? Леся сподівається, що гіркий дим минулого розвіється, забудеться і ніколи не торкнеться нових стін. Тепер, коли вона стільки зробила для щасливого майбутнього, їй і дітям можна буде нарешті забути про потрясіння, війни, тривоги, біль.
Як-не-як, а надворі – двадцять перше століття, наближається до кінця 2013 рік!
м. Надвірна
на Івано-Франківщині
Липень 27, 2026, 16:19
Надвірна очима переселенки
Надвірна очима переселенки
*
Це дивовижне місто таїть багато секретів і таємниць.
Може, так завжди буває з містами, які пов’язали свою долю з горами. А Надвірна, якщо ви не знали, — це ворота в Карпати.
Спочатку ви щодня заворожено дивитесь у вікно і дивуєтесь, як гори довкола міста весь час міняють свій колір. Донедавна вони були темно-зелені, потім сині, яскраво-блакитні і навіть фіолетові! Одного дня вони раптом оперезалися верітками туману і стали світло-сірими. А коли з півдня насунулись на місто дощі, гори розчинились у білому мареві і зникли. Майже всі зникли, крім оцієї, найближчої, яскраво-зеленої, що стоїть на варті біля мосту і влітку щовечора ховає за спину розпашіле вечірнє сонце.
Одного ранку ви підходите до вікна — а там нічого немає. Тобто зовсім нічого: ні гір на обрії, ні самого обрію, ні неба, ні міста, ні навіть сірої багатоповерхівки за вікном, ні дерев, ні вулиць. Віконна рама є, є біла шибка. І все. У місті сьогодні зранку – туман!
Там, де є гори, є і річки. Безліч маленьких річок, які то тут, то там пробираються під вулицями, скрадаються попід будинками і раптом виринають в несподіваних місцях. Деякі з них сезонні – влітку їх русла повністю висихають. Втім всі вони линуть до Бистриці Надвірнянської, а там уже діляться на рукави – неглибокі, але бистрі. Щоб приборкати неслухняну річку, вочевидь, із такого рукава і створили в кінці минулого століття два ставка з «поетичними» назвами «Перше озеро» і «Друге озеро». У центральному парку є ще й третє, міське озеро, яке теж так і називається (міська влада – ще ті романтики!) Добре, що хоч місцеві лебеді час від часу влаштовують свої пташині вистави на всіх цих надвірнянських ставках, підтримуючи натхнення місцевих ліриків, фотографів і романтиків.
Якщо вас не надихнули гори, річки і ставки — в місті є величезний парк, музей, руїни старовинних замків і дві прекрасні бібліотеки. Тільки перелік цього багатства обіцяє розкіш спілкування з цим містом.
*
Проживши в Надвірній кілька місяців, можна вже до всього звикнути. Але одного дня ви приходите в поліклініку, займаєте чергу в 45-й кабінет, нічого не підозрюючи, чекаєте на лікаря, а лікар у цей самий час веде прийом в іншому, не менш сорок п’ятому кабінеті з такою ж самою табличкою 45, і ці два сорок п’яті кабінети ніяк не поєднані між собою.
І ти таки знову дивуєшся.
Майже щодня відвідуючи ринок, ви через місяць раптом усвідомлюєте, що власне ринок знаходиться не зовсім там, де ви думали, купуючи майже щоранку пучки кропу і свіжі ягоди. І ведуть до нього потаємні непрості вузенькі коридорчики й стежини, густо заставлені дрібними крамничками і жіночками з кавалками домашнього сиру та пляшками ранкового молока в руках. Якщо зрештою ви таки здогадались протиснутися цими лабіринтами, то опинитесь на речовому ринку. І не факт, що здогадаєтесь пройти далі. Туди, де столи повняться ароматними персиками, сливами й виноградом. Де є огірки й помідори по 15 гривень, а не по 45. Де є все, навіть риба, яку ви, наївні, весь місяць безуспішно шукали тут серед ковбас у магазинах фірми «Рибак».
А ще, якщо ви якось, випадково протиснувшись довгою темною алеєю ринкового секонд-хенду, зайдете в тупик і від безвиході потягнете на себе ручку зачинених дверей, то вважайте, що перед вами відкрився портал. Ви потрапите у довгий, світлий магазин, наповнений різноманітною потрібною всячиною і пройшовши його наскрізь, крізь такі самі непомітні двері зможете вийти просто на овочевий ринок. Проблема полягає в тому, що потім ви кілька тижнів безуспішно шукатимете ті двері. Хоч якісь із них.
Втім, здається, магазини і двері без назви — це одна з традицій Надвірної. Через два місяці пошуків ви випадково знайдете потрібний вам магазин готових кулінарних півфабрикатів просто навпроти вікон свого будинку. Ви проходили повз нього щодня і не здогадувались, що він там є.
*
А вулиці міста, — думаєте, з ними все просто?
Якщо спробувати відшукати потрібний будинок на вулиці Франка, можна зломити собі голову: за номером 28 іде номер 10, за ним – 24, потім 21 і нарешті, ви не повірите: 2. Відразу за ним – 4а і 8... Це все на одному боці вулиці!
Вулиця Юрія Федьковича двічі в різних місцях перетинається з вулицею 100-річчя нафтовиків і один раз упирається сама в себе. На питання «де ти зараз?» можна відповісти: «я йду по вулиці Федьковича, щойно проминув ще одну вулицю Федьковича і скоро дійду до провулку Федьковича».
Не відстають від неї вулиці Дмитра Вітовського і Сірика.
Є також дві коротенькі паралельні вулиці Стуса, дві паралельні вулиці Олекси Довбуша. Нещодавно ми розглядали номери будинків по вулиці Карпатській і з’ясували, що протилежний бік вулиці має свої, незалежні, номери і свою назву: вулиця Довженка!
Шукати певну адресу на карті міста – марна справа: від вулиці Котляревського в один бік відходить вулиця Крушельницької, в протилежний бік, за 50 м від їхнього перетину, — теж вулиця Котляревського… хоча далі – вона раптом стає теж вулицею Крушельницької. А ще трохи далі продовжується знову як Котляревського… Ох уже ці творчі особистості! Ніяк між собою не домовляться!
А я ж, наївна, якось намагалась запам’ятати, які вулиці ми перетинаємо під час прогулянки!.. Йдучи якось по Котляревського протилежною стороною від свого будинку під номером 4, ми раптом здибали там ще один номер 4 — метрів за 300 від нашого. Ну хай може, хтось забув, що будинок з номером 4 вже є на цій вулиці, але ж парні і непарні номери зазвичай розташовуються на різних боках вулиці! Як взагалі та четвірка перестрибнула на інший бік?
Багато вулиць роблять карколомні повороти, щонайменше на 90 градусів, наче намагаючись збити з пантелику переслідувачів, і не міняють при цьому своєї назви.
Вулиця Олени Степанівни переходить в провулки Олени Степанівни. Їх щонайменше шість... чи сім. І всі шість чи сім називаються «Перший провулок Олени Степанівни»,
бо крім них далі ще є
2-й провулок Олени Степанівни,
3-й провулок Олени Степанівни,
4-й провулок Олени Степанівни,
5-й провулок Олени Степанівни...
А чи хтось рахував кількість вулиць Визволення, скільки гілок вона утворила і скільки разів перетинає сама себе?
І — кількість вулиць з іменем Шевченка... Щільно забудований квартал, який чомусь має назву «Майдан Шевченка», оперізаний з трьох боків по периметру вулицями, які всі називаються «Майдан Шевченка», і з четвертого боку — вулицею Чорновола. На тому Майдані Шевченка, який розташований перед вікнами Обласної держадміністрації, містяни вшановують загиблих героїв перед алеєю з їхніми портретами. А на тому Майдані Шевченка, який — з іншого боку кварталу, практично на вулиці Чорновола, — встановлено пам’ятник Кобзарю і час від часу відбуваються концерти.
Це не повинно вводити в оману гостей міста, бо вулиця Шевченка тут теж є, і вона починається не з цього майдану. Вулиця Дмитра Сірика, яка кілька разів перпендикулярна сама собі, двічі перетинає вулицю Шевченка.
Втім за той час, що ми тут перебуваємо, більшість вулиць уже змінили свої старі назви, тож хто тепер взагалі їх тут знайде!
Якщо чесно, я підвищила би ставки листоношам цього міста.
І, якщо чесно, я хотіла б жити тут завжди.
*
Це дивовижне місто таїть багато секретів і таємниць.
Може, так завжди буває з містами, які пов’язали свою долю з горами. А Надвірна, якщо ви не знали, — це ворота в Карпати.
Спочатку ви щодня заворожено дивитесь у вікно і дивуєтесь, як гори довкола міста весь час міняють свій колір. Донедавна вони були темно-зелені, потім сині, яскраво-блакитні і навіть фіолетові! Одного дня вони раптом оперезалися верітками туману і стали світло-сірими. А коли з півдня насунулись на місто дощі, гори розчинились у білому мареві і зникли. Майже всі зникли, крім оцієї, найближчої, яскраво-зеленої, що стоїть на варті біля мосту і влітку щовечора ховає за спину розпашіле вечірнє сонце.
Одного ранку ви підходите до вікна — а там нічого немає. Тобто зовсім нічого: ні гір на обрії, ні самого обрію, ні неба, ні міста, ні навіть сірої багатоповерхівки за вікном, ні дерев, ні вулиць. Віконна рама є, є біла шибка. І все. У місті сьогодні зранку – туман!
Там, де є гори, є і річки. Безліч маленьких річок, які то тут, то там пробираються під вулицями, скрадаються попід будинками і раптом виринають в несподіваних місцях. Деякі з них сезонні – влітку їх русла повністю висихають. Втім всі вони линуть до Бистриці Надвірнянської, а там уже діляться на рукави – неглибокі, але бистрі. Щоб приборкати неслухняну річку, вочевидь, із такого рукава і створили в кінці минулого століття два ставка з «поетичними» назвами «Перше озеро» і «Друге озеро». У центральному парку є ще й третє, міське озеро, яке теж так і називається (міська влада – ще ті романтики!) Добре, що хоч місцеві лебеді час від часу влаштовують свої пташині вистави на всіх цих надвірнянських ставках, підтримуючи натхнення місцевих ліриків, фотографів і романтиків.
Якщо вас не надихнули гори, річки і ставки — в місті є величезний парк, музей, руїни старовинних замків і дві прекрасні бібліотеки. Тільки перелік цього багатства обіцяє розкіш спілкування з цим містом.
*
Проживши в Надвірній кілька місяців, можна вже до всього звикнути. Але одного дня ви приходите в поліклініку, займаєте чергу в 45-й кабінет, нічого не підозрюючи, чекаєте на лікаря, а лікар у цей самий час веде прийом в іншому, не менш сорок п’ятому кабінеті з такою ж самою табличкою 45, і ці два сорок п’яті кабінети ніяк не поєднані між собою.
І ти таки знову дивуєшся.
Майже щодня відвідуючи ринок, ви через місяць раптом усвідомлюєте, що власне ринок знаходиться не зовсім там, де ви думали, купуючи майже щоранку пучки кропу і свіжі ягоди. І ведуть до нього потаємні непрості вузенькі коридорчики й стежини, густо заставлені дрібними крамничками і жіночками з кавалками домашнього сиру та пляшками ранкового молока в руках. Якщо зрештою ви таки здогадались протиснутися цими лабіринтами, то опинитесь на речовому ринку. І не факт, що здогадаєтесь пройти далі. Туди, де столи повняться ароматними персиками, сливами й виноградом. Де є огірки й помідори по 15 гривень, а не по 45. Де є все, навіть риба, яку ви, наївні, весь місяць безуспішно шукали тут серед ковбас у магазинах фірми «Рибак».
А ще, якщо ви якось, випадково протиснувшись довгою темною алеєю ринкового секонд-хенду, зайдете в тупик і від безвиході потягнете на себе ручку зачинених дверей, то вважайте, що перед вами відкрився портал. Ви потрапите у довгий, світлий магазин, наповнений різноманітною потрібною всячиною і пройшовши його наскрізь, крізь такі самі непомітні двері зможете вийти просто на овочевий ринок. Проблема полягає в тому, що потім ви кілька тижнів безуспішно шукатимете ті двері. Хоч якісь із них.
Втім, здається, магазини і двері без назви — це одна з традицій Надвірної. Через два місяці пошуків ви випадково знайдете потрібний вам магазин готових кулінарних півфабрикатів просто навпроти вікон свого будинку. Ви проходили повз нього щодня і не здогадувались, що він там є.
*
А вулиці міста, — думаєте, з ними все просто?
Якщо спробувати відшукати потрібний будинок на вулиці Франка, можна зломити собі голову: за номером 28 іде номер 10, за ним – 24, потім 21 і нарешті, ви не повірите: 2. Відразу за ним – 4а і 8... Це все на одному боці вулиці!
Вулиця Юрія Федьковича двічі в різних місцях перетинається з вулицею 100-річчя нафтовиків і один раз упирається сама в себе. На питання «де ти зараз?» можна відповісти: «я йду по вулиці Федьковича, щойно проминув ще одну вулицю Федьковича і скоро дійду до провулку Федьковича».
Не відстають від неї вулиці Дмитра Вітовського і Сірика.
Є також дві коротенькі паралельні вулиці Стуса, дві паралельні вулиці Олекси Довбуша. Нещодавно ми розглядали номери будинків по вулиці Карпатській і з’ясували, що протилежний бік вулиці має свої, незалежні, номери і свою назву: вулиця Довженка!
Шукати певну адресу на карті міста – марна справа: від вулиці Котляревського в один бік відходить вулиця Крушельницької, в протилежний бік, за 50 м від їхнього перетину, — теж вулиця Котляревського… хоча далі – вона раптом стає теж вулицею Крушельницької. А ще трохи далі продовжується знову як Котляревського… Ох уже ці творчі особистості! Ніяк між собою не домовляться!
А я ж, наївна, якось намагалась запам’ятати, які вулиці ми перетинаємо під час прогулянки!.. Йдучи якось по Котляревського протилежною стороною від свого будинку під номером 4, ми раптом здибали там ще один номер 4 — метрів за 300 від нашого. Ну хай може, хтось забув, що будинок з номером 4 вже є на цій вулиці, але ж парні і непарні номери зазвичай розташовуються на різних боках вулиці! Як взагалі та четвірка перестрибнула на інший бік?
Багато вулиць роблять карколомні повороти, щонайменше на 90 градусів, наче намагаючись збити з пантелику переслідувачів, і не міняють при цьому своєї назви.
Вулиця Олени Степанівни переходить в провулки Олени Степанівни. Їх щонайменше шість... чи сім. І всі шість чи сім називаються «Перший провулок Олени Степанівни»,
бо крім них далі ще є
2-й провулок Олени Степанівни,
3-й провулок Олени Степанівни,
4-й провулок Олени Степанівни,
5-й провулок Олени Степанівни...
А чи хтось рахував кількість вулиць Визволення, скільки гілок вона утворила і скільки разів перетинає сама себе?
І — кількість вулиць з іменем Шевченка... Щільно забудований квартал, який чомусь має назву «Майдан Шевченка», оперізаний з трьох боків по периметру вулицями, які всі називаються «Майдан Шевченка», і з четвертого боку — вулицею Чорновола. На тому Майдані Шевченка, який розташований перед вікнами Обласної держадміністрації, містяни вшановують загиблих героїв перед алеєю з їхніми портретами. А на тому Майдані Шевченка, який — з іншого боку кварталу, практично на вулиці Чорновола, — встановлено пам’ятник Кобзарю і час від часу відбуваються концерти.
Це не повинно вводити в оману гостей міста, бо вулиця Шевченка тут теж є, і вона починається не з цього майдану. Вулиця Дмитра Сірика, яка кілька разів перпендикулярна сама собі, двічі перетинає вулицю Шевченка.
Втім за той час, що ми тут перебуваємо, більшість вулиць уже змінили свої старі назви, тож хто тепер взагалі їх тут знайде!
Якщо чесно, я підвищила би ставки листоношам цього міста.
І, якщо чесно, я хотіла б жити тут завжди.
Липень 27, 2026, 16:15
Довгий лютий 2022-го
Довгий лютий 2022-го
(Із нотатника переселенки)
Життя і війна тривали одночасно...
Марія Матіос «Солодка Даруся»
1.
Все склалося не так, як увпродовж пів року уявлялося нам та обговорювалося в родинному колі майже щовечора. Хоча традиційні прикмети війни з'явилися в нашому житті вже за кілька днів: скотчеві хрести на шибках, затемнення вечірніх вікон фанерою зі старих шаф, що їх Андрій розібрав іще минулого літа; комендантська година — з шостої вечора до ранку; багатогодинні черги за «гуманітаркою», які з'явилися одразу, щойно стало зрозуміло, що всі аптеки і майже всі магазини в селищі раптом зачинились і ніхто не знає, чи працюватимуть вони взагалі, а якщо працюватимуть, то — коли.
Цікаво, чому харчі називають гуманітаркою? Ну, ліки нехай уже... Гуманітарії в нашому розумінні — то представники науки, далекої від фізики й математики — біології, філології наприклад. А тут — пакет крупи, шматок м'яса, хліб — і раптом… гуманітарка!
2.
Ми живемо у власному будинку в південному передмісті. Харків видно вдалечині, якщо споглядати з головної вулиці селища. Він зливається з обрієм на півночі, огинаючи наш край півколом із заходу на схід. Навесні, коли дерева зазеленіють, вони трохи прикриють цю панораму, а поки що — лютий, і всюди лежить сніг.
3.
Щоранку і щовечора з півночі, з різних боків міста, доносяться вибухи. Іноді лунають ближче, тоді земля трохи здригається. Короткі вибухи зовсім близько —це наші відповідають. Спочатку шарпаєшся, але потім уже не так страшно: ми захищені. Гуркіт з північно- західного напрямку означає, що бомблять Холодну Гору. Зі сходу — вибухи в районі ХТЗ. Посередині, залежно від сили звуку — Салтівка, Павлове Поле або середмістя.
Звуки далеких «Градів» викликають відчай: гатять суцільними чергами, не зупиняючись, а там же люди!
Вночі над містом чорне небо іноді світиться червоним.
4.
Молодша донька Аня з сім'єю — в Харкові. Як їй там ведеться?..
Ще кілька місяців тому я помагала клеїти шпалери на дев'ятому поверсі в їхній нещодавно придбаній трикімнатній квартирі. Спитала в неї:
— Навіщо ж ти купила житло з північного боку міста? Кордон з Росією близько, вас перших зачепить у разі чого.
— В разі ЧОГО? Мамо, облиш! Яка війна?! Думай про хороше...
З того часу я весь час намагаюсь думати про хороше, але виходить не завжди.
5.
В один із перших днів війни вулицею, де живе Аня, повз їхній будинок проїхали танки. Так і хочеться написати «німецькі танки». Втім, час показав, що хоч не німецькі, але таки фашистські.
Ми тоді ще нічого не знали про Бучу, Ірпінь, Бородянку...
Ввечері харківська влада оголосила в місті і в районі дводобову комендантську годину: треба перебити і переловити зайд, бо вони дістались майже до центру міста.
Перебили.
Перша гордість за наших охоронців!
6.
Телефонний дзвінок.
— Мамо, ми третій день сидимо з дітьми в підвалі, навколо все здригається від вибухів. Я вийшла вдень купити поїсти, а навпроти горить багатоповерхівка.
— Негайно виїжджайте звідти!
— Мамо, як? Вокзал на протилежному боці міста. Сюди, щоб забрати нас, ніхто не хоче їхати, бо небезпечно.
Другого дня:
— Мамо, друг відвіз нас на вокзал, ми простояли на першій платформі під дощем увесь день, але до поїзда пробитись не змогли. А вже коментантська година. Що нам робити? Діти змерзли, плачуть, хочуть їсти і спати. Весь час сирени, і над вокзалом літають російські літаки...
Наступного дня все повторилося, але цього разу їм вдалося сісти в евакуаційний потяг до Дніпра. Там поки що тихіше. Можна трохи передихнути...
Я й гадки не мала, що подальша дорога заведе мою дитину й малих онучок аж в Іспанію. Певно, десь так в попередньому столітті складалися долі еміґрантів? Ні, я все ж думаю, ця війна не триватиме надто довго, і вони скоро повернуться додому. Аби на той час їм було куди вертатись...
7.
Спочатку нас в будинку разом із друзями було шестеро.
Люди мають різний поріг болю і тривожності, кожен реагує на подразники по своєму. Одному з друзів конче потрібна окрема кімната і гаряча їжа кожні дві години (цікаво, а які запити щодо цього він мав до війни?). Втім, на щастя, кімнат усім вистачило. Подруга здригається від кожного вибуху і надовго зациклюється на якійсь ситуації... Спроби пояснити, розрадити успіху не дають (Ну, добре, добре, хай це дуже важливо! Але ти говориш мені це сьогодні чи не всоте!). Хтось весь час приречено повторює: «Треба виїжджати!»
Треба було б стати психологом: всім зараз важко, але всім важко по-різному.
Моя нездорова старша донька весь час мовчить. Здається, вона так і не зрозуміла, що власне відбувається. Але, хоч як дивно, вона здається спокійнішою, розсудливішою і поміркованішою за нас усіх. Може, так діють ліки?
Пізніше, у Львові, коли щоночі, зачувши пронизливу сирену, ми підійматимемо її сонну з ліжка, змушуючи одягатись, взуватись і бігти з нами через дорогу в холодний підземний гараж перечікувати на морозі кількагодинну повітряну тривогу, вона весь час пориватиметься втекти від нас до теплого ліжка і зрештою скаже спересердя: «Я з вами більше нікуди не поїду, раз ви такі!» Так, наче ми підло обманули її, пообіцявши відпочинок у захопливому турне, а тепер вирішили познущатися...
8.
Триває другий тиждень війни, і ми поки що вдома. Наше селище не бомблять, але за декілька кілометрів на південь від нас за два дні практично повністю знищили бомбами село Яковлівку. Там колись вчителювала моя мама. Вранці мені зателефонувала подруга дитинства, яка напередодні вперто запевняла: «Повєрь, нас нікто бомбіть нє будєт, у нас жє здєсь нєт воєнних!». Тепер же вона трохи нервово повідомила, що вчора чомусь обстріляли Яковлівку: «Странно, там жє совсєм нє било ні нашіх солдат, ні баз»...
9.
Якась блудна ракета днями влучила у приватний будинок в сусідньому селищі Бабаї (верхівки бабаївських дахів видно над лісом з нашого вікна). Кажуть, убило господаря.
Телефоную другу в Бабаї: на щастя, друг живий...
10.
Після ракетних обстрілів місць розташування харківських тероборонівців дізнаємося про втрати. Молоді хлопці та дівчата... Декого знайшли під завалами будівлі тільки через кілька днів. Кожне ім'я — біль. У перші години, ще не знаючи про загиблих, усі разом радіємо, що вижив наш товариш Юрій. А за кілька днів — розпач: наш друг, прекрасний бард Микола Воловик утратив сина. Жодні слова не спроможні втішити батька. Здається, я більше не вірю в силу слова.
11.
Щоранку зауважую зміни на карті бойових дій: Харків, може, орки й не візьмуть, але де замкнеться вороже кільце, якщо воно таки замкнеться навколо Харкова?
Щось підказує мені, що вряд чи в окупації з нами поводитимуться шляхетно. Та і на питання «Гдє тут живут укропы?», певно, кожен другий мешканець нашого прекрасного селища радісно вкаже пальцем на наш будинок. Бо що-що, а погляди багатьох місцевих на «міжнародну політику» ми знаємо, вони не дуже відрізняються від того, що віщає у ворожому телевізорі гаспажа Скабєєва. Та й підвалу в нашому будинку немає — перше ж влучання в дах, стіну чи навіть десь поряд... Ну, ми вже бачили хроніку з харківських новин.
Мабуть, треба хоча б речі зібрати...
12.
Роз'їхались ми поступово, наскільки в кого вистачило витримки.
Все вийшло зовсім не так, як ми заздалегідь намагались передбачити. Книжковий «досвід» часів Другої світової не спрацював. Нам не довелось пробиратися лісовими стежками на захід, ховаючись від ворога або їхати, як колись в ту, давню війну їхала моя юна мама, в товарному вагоні: країна зробила всі поїзди евакуаційними. Не довелось також ділити житло з окупантами. Хоча багато хто зазнав більших випробувань, страшних випробувань — нам просто більше пощастило.
Нам не стала в пригоді стара важка рація Андрія — «зв'язок же раніше у війну зникав, тож про смартфони можна буде забути!» — в цьому він таки не мав рації, хоч і тягнув її, важезну, із собою в сумці. Не довелося нам, як колись нашим мамам і бабусям, ходити по дальніх селах, аби виміняти речі на їжу. Ми не потерпали від холоду і голоду, хоч і багато разів потім наверталися сльози на очі, коли волонтери і просто добрі люди простягали нам на вокзалі порцію гарячого супу, приносили додому пляшку домашнього молока, пакети з овочами, консервами, крупами... Добрих людей, як виявилось, в Україні і в світі дуже багато. Дякуючи друзям, знайшовся притулок і для нас — в селі на Львівщині нам дозволили зайняти аж дві кімнати у тимчасово вільному будинку пана Івана Шквари, де ми й зустріли весну і навіть посіяли в його дворі кріп та петрушку: якщо війна скінчиться раніше, і ми поїдемо додому — хтось інший зможе поласувати свіжою зеленню.
Безмежно вдячні господарю, а також Павлові, Галині й Ользі Карпцям, бібліотекарці пані Надії Омелян, пані Марії Бойко, сусідкам пані Марії, пані Іванні, пані Любові... А ще — панові Леоніду Мазуру і пані Валентині Рудницькій.
13.
Життя і здоров'я людей у цю війну тримається на жертовності наших людей: армійців, медиків, волонтерів, сумлінних працівників щоденного невидимого побутового фронту. Хтось із моїх друзів та знайомих у Харкові щодня під обстрілами ремонтує систему водопостачання — там і наш друг Ігор. Інші вивозять людей у безпечне місце, ризикуючи власним життям — і це, на жаль, не пусті слова, бо волонтери гинуть і дістають поранення. Дякую вам, Василю, Юрію! Хтось збирає гроші і постачає все необхідне для наших воїнів — там і наша відчайдушна, наскрізь поетична Світланка. Хтось приносить їжу та ліки немічним і старим, які не знайшли в собі душевних сил, щоб покинути власну домівку.
І хтось таки б'ється під ворожим вогнем, протистоїть величезній фашистській державі — цьому гігантському динозаврові з людоїдськими звичками і крихітним мозком. Дорогі наші Олександре, Олеже, Сергію, друзі і всі, кого я не назвала тут, ми віримо у вас, ми чекаємо вас. Колись в майбутньому мирному Харкові неодмінно обміняємось новими віршами і піснями.
Кожен з нас не раз зважував подумки свої сили і можливості. На жаль, у мене їх нині небагато, як і в багатьох немолодих людей, та ще й обтяжених піклуванням про недужих близьких. Я доземно вклоняюсь людям, які роблять все можливе і неможливе, наближаючи нашу перемогу і мир. По змозі, час від часу намагаюсь робити невеличкі внески у спільну справу.
14.
А війна триває. Ранить щоденними тривожними звістками. Уже і наше, тимчасово покинуте нами селище бомблять. Сьогодні зруйновано кілька будинків — в новинах пишуть: тридцять. Є загиблі й поранені. Чи буде нам куди повертатись?
Дорогий мені чоловік зараз там: у нього днями помер батько, який з першого дня війни навідріз відмовлявся від евакуації. Не витримало старече серце. Це, так би мовити, невоєнні втрати, але він би ще жив, якби...
15.
Війна триває, і не видно їй ні кінця, ні краю... Вже травень на порозі, але довгий лютий не відступає, не зважаючи на сині мереживні тіні на стежках, ранкові співи дрозда й іволги, висвисти шпаків над буйним цвітом вишень, кружляння лелек над хатами. Не зважаючи на орачів, які вже готують українську землю до нового врожаю.
Віримо в Україну, і вона неодмінно переможе!
Лариса Вировець
28 квітня 2022 р.
Село на Львівщині.
(Із нотатника переселенки)
Життя і війна тривали одночасно...
Марія Матіос «Солодка Даруся»
1.
Все склалося не так, як увпродовж пів року уявлялося нам та обговорювалося в родинному колі майже щовечора. Хоча традиційні прикмети війни з'явилися в нашому житті вже за кілька днів: скотчеві хрести на шибках, затемнення вечірніх вікон фанерою зі старих шаф, що їх Андрій розібрав іще минулого літа; комендантська година — з шостої вечора до ранку; багатогодинні черги за «гуманітаркою», які з'явилися одразу, щойно стало зрозуміло, що всі аптеки і майже всі магазини в селищі раптом зачинились і ніхто не знає, чи працюватимуть вони взагалі, а якщо працюватимуть, то — коли.
Цікаво, чому харчі називають гуманітаркою? Ну, ліки нехай уже... Гуманітарії в нашому розумінні — то представники науки, далекої від фізики й математики — біології, філології наприклад. А тут — пакет крупи, шматок м'яса, хліб — і раптом… гуманітарка!
2.
Ми живемо у власному будинку в південному передмісті. Харків видно вдалечині, якщо споглядати з головної вулиці селища. Він зливається з обрієм на півночі, огинаючи наш край півколом із заходу на схід. Навесні, коли дерева зазеленіють, вони трохи прикриють цю панораму, а поки що — лютий, і всюди лежить сніг.
3.
Щоранку і щовечора з півночі, з різних боків міста, доносяться вибухи. Іноді лунають ближче, тоді земля трохи здригається. Короткі вибухи зовсім близько —це наші відповідають. Спочатку шарпаєшся, але потім уже не так страшно: ми захищені. Гуркіт з північно- західного напрямку означає, що бомблять Холодну Гору. Зі сходу — вибухи в районі ХТЗ. Посередині, залежно від сили звуку — Салтівка, Павлове Поле або середмістя.
Звуки далеких «Градів» викликають відчай: гатять суцільними чергами, не зупиняючись, а там же люди!
Вночі над містом чорне небо іноді світиться червоним.
4.
Молодша донька Аня з сім'єю — в Харкові. Як їй там ведеться?..
Ще кілька місяців тому я помагала клеїти шпалери на дев'ятому поверсі в їхній нещодавно придбаній трикімнатній квартирі. Спитала в неї:
— Навіщо ж ти купила житло з північного боку міста? Кордон з Росією близько, вас перших зачепить у разі чого.
— В разі ЧОГО? Мамо, облиш! Яка війна?! Думай про хороше...
З того часу я весь час намагаюсь думати про хороше, але виходить не завжди.
5.
В один із перших днів війни вулицею, де живе Аня, повз їхній будинок проїхали танки. Так і хочеться написати «німецькі танки». Втім, час показав, що хоч не німецькі, але таки фашистські.
Ми тоді ще нічого не знали про Бучу, Ірпінь, Бородянку...
Ввечері харківська влада оголосила в місті і в районі дводобову комендантську годину: треба перебити і переловити зайд, бо вони дістались майже до центру міста.
Перебили.
Перша гордість за наших охоронців!
6.
Телефонний дзвінок.
— Мамо, ми третій день сидимо з дітьми в підвалі, навколо все здригається від вибухів. Я вийшла вдень купити поїсти, а навпроти горить багатоповерхівка.
— Негайно виїжджайте звідти!
— Мамо, як? Вокзал на протилежному боці міста. Сюди, щоб забрати нас, ніхто не хоче їхати, бо небезпечно.
Другого дня:
— Мамо, друг відвіз нас на вокзал, ми простояли на першій платформі під дощем увесь день, але до поїзда пробитись не змогли. А вже коментантська година. Що нам робити? Діти змерзли, плачуть, хочуть їсти і спати. Весь час сирени, і над вокзалом літають російські літаки...
Наступного дня все повторилося, але цього разу їм вдалося сісти в евакуаційний потяг до Дніпра. Там поки що тихіше. Можна трохи передихнути...
Я й гадки не мала, що подальша дорога заведе мою дитину й малих онучок аж в Іспанію. Певно, десь так в попередньому столітті складалися долі еміґрантів? Ні, я все ж думаю, ця війна не триватиме надто довго, і вони скоро повернуться додому. Аби на той час їм було куди вертатись...
7.
Спочатку нас в будинку разом із друзями було шестеро.
Люди мають різний поріг болю і тривожності, кожен реагує на подразники по своєму. Одному з друзів конче потрібна окрема кімната і гаряча їжа кожні дві години (цікаво, а які запити щодо цього він мав до війни?). Втім, на щастя, кімнат усім вистачило. Подруга здригається від кожного вибуху і надовго зациклюється на якійсь ситуації... Спроби пояснити, розрадити успіху не дають (Ну, добре, добре, хай це дуже важливо! Але ти говориш мені це сьогодні чи не всоте!). Хтось весь час приречено повторює: «Треба виїжджати!»
Треба було б стати психологом: всім зараз важко, але всім важко по-різному.
Моя нездорова старша донька весь час мовчить. Здається, вона так і не зрозуміла, що власне відбувається. Але, хоч як дивно, вона здається спокійнішою, розсудливішою і поміркованішою за нас усіх. Може, так діють ліки?
Пізніше, у Львові, коли щоночі, зачувши пронизливу сирену, ми підійматимемо її сонну з ліжка, змушуючи одягатись, взуватись і бігти з нами через дорогу в холодний підземний гараж перечікувати на морозі кількагодинну повітряну тривогу, вона весь час пориватиметься втекти від нас до теплого ліжка і зрештою скаже спересердя: «Я з вами більше нікуди не поїду, раз ви такі!» Так, наче ми підло обманули її, пообіцявши відпочинок у захопливому турне, а тепер вирішили познущатися...
8.
Триває другий тиждень війни, і ми поки що вдома. Наше селище не бомблять, але за декілька кілометрів на південь від нас за два дні практично повністю знищили бомбами село Яковлівку. Там колись вчителювала моя мама. Вранці мені зателефонувала подруга дитинства, яка напередодні вперто запевняла: «Повєрь, нас нікто бомбіть нє будєт, у нас жє здєсь нєт воєнних!». Тепер же вона трохи нервово повідомила, що вчора чомусь обстріляли Яковлівку: «Странно, там жє совсєм нє било ні нашіх солдат, ні баз»...
9.
Якась блудна ракета днями влучила у приватний будинок в сусідньому селищі Бабаї (верхівки бабаївських дахів видно над лісом з нашого вікна). Кажуть, убило господаря.
Телефоную другу в Бабаї: на щастя, друг живий...
10.
Після ракетних обстрілів місць розташування харківських тероборонівців дізнаємося про втрати. Молоді хлопці та дівчата... Декого знайшли під завалами будівлі тільки через кілька днів. Кожне ім'я — біль. У перші години, ще не знаючи про загиблих, усі разом радіємо, що вижив наш товариш Юрій. А за кілька днів — розпач: наш друг, прекрасний бард Микола Воловик утратив сина. Жодні слова не спроможні втішити батька. Здається, я більше не вірю в силу слова.
11.
Щоранку зауважую зміни на карті бойових дій: Харків, може, орки й не візьмуть, але де замкнеться вороже кільце, якщо воно таки замкнеться навколо Харкова?
Щось підказує мені, що вряд чи в окупації з нами поводитимуться шляхетно. Та і на питання «Гдє тут живут укропы?», певно, кожен другий мешканець нашого прекрасного селища радісно вкаже пальцем на наш будинок. Бо що-що, а погляди багатьох місцевих на «міжнародну політику» ми знаємо, вони не дуже відрізняються від того, що віщає у ворожому телевізорі гаспажа Скабєєва. Та й підвалу в нашому будинку немає — перше ж влучання в дах, стіну чи навіть десь поряд... Ну, ми вже бачили хроніку з харківських новин.
Мабуть, треба хоча б речі зібрати...
12.
Роз'їхались ми поступово, наскільки в кого вистачило витримки.
Все вийшло зовсім не так, як ми заздалегідь намагались передбачити. Книжковий «досвід» часів Другої світової не спрацював. Нам не довелось пробиратися лісовими стежками на захід, ховаючись від ворога або їхати, як колись в ту, давню війну їхала моя юна мама, в товарному вагоні: країна зробила всі поїзди евакуаційними. Не довелось також ділити житло з окупантами. Хоча багато хто зазнав більших випробувань, страшних випробувань — нам просто більше пощастило.
Нам не стала в пригоді стара важка рація Андрія — «зв'язок же раніше у війну зникав, тож про смартфони можна буде забути!» — в цьому він таки не мав рації, хоч і тягнув її, важезну, із собою в сумці. Не довелося нам, як колись нашим мамам і бабусям, ходити по дальніх селах, аби виміняти речі на їжу. Ми не потерпали від холоду і голоду, хоч і багато разів потім наверталися сльози на очі, коли волонтери і просто добрі люди простягали нам на вокзалі порцію гарячого супу, приносили додому пляшку домашнього молока, пакети з овочами, консервами, крупами... Добрих людей, як виявилось, в Україні і в світі дуже багато. Дякуючи друзям, знайшовся притулок і для нас — в селі на Львівщині нам дозволили зайняти аж дві кімнати у тимчасово вільному будинку пана Івана Шквари, де ми й зустріли весну і навіть посіяли в його дворі кріп та петрушку: якщо війна скінчиться раніше, і ми поїдемо додому — хтось інший зможе поласувати свіжою зеленню.
Безмежно вдячні господарю, а також Павлові, Галині й Ользі Карпцям, бібліотекарці пані Надії Омелян, пані Марії Бойко, сусідкам пані Марії, пані Іванні, пані Любові... А ще — панові Леоніду Мазуру і пані Валентині Рудницькій.
13.
Життя і здоров'я людей у цю війну тримається на жертовності наших людей: армійців, медиків, волонтерів, сумлінних працівників щоденного невидимого побутового фронту. Хтось із моїх друзів та знайомих у Харкові щодня під обстрілами ремонтує систему водопостачання — там і наш друг Ігор. Інші вивозять людей у безпечне місце, ризикуючи власним життям — і це, на жаль, не пусті слова, бо волонтери гинуть і дістають поранення. Дякую вам, Василю, Юрію! Хтось збирає гроші і постачає все необхідне для наших воїнів — там і наша відчайдушна, наскрізь поетична Світланка. Хтось приносить їжу та ліки немічним і старим, які не знайшли в собі душевних сил, щоб покинути власну домівку.
І хтось таки б'ється під ворожим вогнем, протистоїть величезній фашистській державі — цьому гігантському динозаврові з людоїдськими звичками і крихітним мозком. Дорогі наші Олександре, Олеже, Сергію, друзі і всі, кого я не назвала тут, ми віримо у вас, ми чекаємо вас. Колись в майбутньому мирному Харкові неодмінно обміняємось новими віршами і піснями.
Кожен з нас не раз зважував подумки свої сили і можливості. На жаль, у мене їх нині небагато, як і в багатьох немолодих людей, та ще й обтяжених піклуванням про недужих близьких. Я доземно вклоняюсь людям, які роблять все можливе і неможливе, наближаючи нашу перемогу і мир. По змозі, час від часу намагаюсь робити невеличкі внески у спільну справу.
14.
А війна триває. Ранить щоденними тривожними звістками. Уже і наше, тимчасово покинуте нами селище бомблять. Сьогодні зруйновано кілька будинків — в новинах пишуть: тридцять. Є загиблі й поранені. Чи буде нам куди повертатись?
Дорогий мені чоловік зараз там: у нього днями помер батько, який з першого дня війни навідріз відмовлявся від евакуації. Не витримало старече серце. Це, так би мовити, невоєнні втрати, але він би ще жив, якби...
15.
Війна триває, і не видно їй ні кінця, ні краю... Вже травень на порозі, але довгий лютий не відступає, не зважаючи на сині мереживні тіні на стежках, ранкові співи дрозда й іволги, висвисти шпаків над буйним цвітом вишень, кружляння лелек над хатами. Не зважаючи на орачів, які вже готують українську землю до нового врожаю.
Віримо в Україну, і вона неодмінно переможе!
Лариса Вировець
28 квітня 2022 р.
Село на Львівщині.
Липень 27, 2026, 16:11
Про пам'ятники Пушкіну
Відповідь знайомій харків'янці на питання "Чому в Україні зносять пам'ятники Пушкіну".
Добрий день, пані Валентино!
Чи завинив Пушкін перед Україною настільки, що варто руйнувати пам'ятники йому?
Я спробую донести своє бачення ситуації.
До речі, якби книжка Платона Воронька не була однією з перших прочитаних Вами, чи звертались би Ви зараз до мене з подібним питанням? Чи напряму казали б: "Как же так? Пушкин - это же наше всё!"?
Я почну здалека, з дитинства. Коли я, дитина з харківської україномовної родини, онучка старшини УНР, дочка вчительки української мови, пішла в перший клас, грамоті нас навчали за російським підручником "Родная речь" з віршами російських поетів і російською азбукою. Підручник української я вперше побачила і взяла в руки тільки в другому класі. Як думаєте: це випадково?
До школи я зростала на українських народних піснях, на казках Верховини, на "Лісовій пісні" Лесі Українки. Тому в якийсь момент я раптом таки зрозуміла, що давно вже пишу вірші чужою мовою, - практично пишу для читачів з іншим менталітетом, які не розуміють мене і моєї життєвої позиції, навіть незважаючи на спільну з ними мову! Пишу мовою, в якій немає того величезного фольклорного пласту, який я встигла всотати в дошкільному віці. Можливо, є інший, чужий для мене. Отже я пишу штучні тексти, що не спираються на звичаї і мову моєї землі... Мертві тексти.
Купаючись в мелодиці російської поезії, я не бачила і не чула поетів своєї країни. Вони жили поруч, навіть в моєму місті, але щоб прийти до них, мені знадобилися десятиліття і зусилля. У літньому вже віці я з подивом заново відкривала для себе незнану досі українську літературу і українську поезію. Дорікала собі, що була незнайома з прекрасними поетами, навіть не знала, що вони живуть поруч.
З віком я збагнула врешті, що ці два мовно-культурні пласти існують паралельно, майже не перетинаючись. Живеш у світі російської літератури - читаєш російських авторів, всотуєш їхні роздуми, їхнє ставлення до життя. На більше просто не вистачить твого часу і душевного простору. Якщо, звісно, ти не мультикультурний літературознавець, а звичайна людина, обтяжена побутом, заробітками, негараздами.
Зробиш над собою зусилля, відсторонишся від звичної російської літератури - зануришся у світ української поезії - неодмінно знайдеш для себе імена і твори, які захоплять тебе і обеззброять, від яких уже не схочеться вертатись в іншомовний світ.
І досі в рідному місті я зустрічаю людей, які кажуть: "Все вершины поэтического слова - это русская поэзия, я не знаю ни одного хорошего украинского поэта".
І я відразу згадую себе 20-30 років тому... Я не була російською шовіністкою. Я просто читала переважно російських авторів...
Хороших авторів... А відтак - нічого не знала про авторів українських!
Це - про роль мови.
А про пам'ятники... Кому б він заважав, той пам'ятник? Стоїть собі та й годі...
Але, певно, треба згадати, хто й коли його встановив. Навіщо в містах України, в яких ніколи не бував російський поет, замість пам'ятників українським видатним діячам встановлювали пам'ятники діячам країни-загарбника?
Згадайте долі Євгена Плужника, Василя Стуса, сотень, тисяч розстріляних, засланих на Соловки, - наше Розстріляне Відродження... Країна-агресор, яка гноїла в тюрмах наших поетів, в мирний час просто пояснювала нашим дітям, що в Україні немає поетів такого рівня, як, скажімо, Пушкін. І ми мовчали. І наші діти підростали, не знаючи СВОГО.
Тепер же, коли наші діти гинуть під російськими ракетами та бомбами, а любителі "руского міра" нагороджують медалями і званнями убивць, катів, гвалтівників і мародерів Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших українських міст та сіл, українці схаменулись. Та так схаменулись, що тріски полетіли - від російських танків, "Буків", літаків і навіть від російських пам'ятників.
Це бажання жертви знищити пам'ять про біль і приниження. Бажання жити своїм, а не нав'язаним життям. Бажання плекати власну культуру і власну еліту.
Це бажання надто довго вбивали, тому воно вихлюпнулося через край. Втім знаючи про щоденні злочини і звірства людей, які називають себе русскімі, я можу зрозуміти тих, хто чистить Україну від всього, що з "русскімі" пов'язано.
Має пройти не одне десятиліття, щоб ця травма загоїлась.
Не знаю, чи відповіла я на Ваше питання, але принаймні спробувала пояснити, чим керуються люди, які серед іншого прибирають пам'ятники.
Пушкіну я б, напевно, не прибирала. Але їх я розумію.
До речі, сьогодні прочитала на ФБ про російських лібералів. Вийшло якось теж в тему, тож додаю до свого листа цитату, а практично весь допис Сергія Борщевського:
"Нарешті сталося. Лише війна підштовхнула українців з їхньою толерантністю позбуватися символів колоніального минулого: збивати таблички, змінювати назви вулиць, станцій метро, переглянути навчальні програми. Робимо те, що мали робити ще на початку дев'яностих. Це деокупація, деколонізація свідомості. Без цього неможливо будувати нову державу. Згадаймо, Мойсей сорок років водив пустелею свій народ, поки не помер останній, хто знав рабство, бо раби нездатні будувати нову державу.
Отже, нарешті сталося, але є одне але. В умовах війни ледь не на всіх українських інформаційних ресурсах щодня зустрічаю дописи російських так званих опозиціонерів. Чому так званих? А тому що влада і опозиція в росії традиційно два боки однієї медалі. Наявність опозиції (нехай вона навіть давно за кордоном і непогано живе коштом закордонних грантів) легітимізує владу.
Та головне інше. В українському інформаційному просторі російська опозиція вирішує свої проблеми. Їхні дописи зосереджені на одній темі: як облаштувати росію після падіння путінського режиму. Це аморально: розмірковувати в українських ЗМІ про капітальний ремонт імперії, яка на Україну напала. Але вони не перейматимуться моральністю. Тому ми повинні припинити надавати їм доступ до мізків наших громадян. Інакше й далі житимемо їхнім життям, як жили в ссср, як жили до цієї війни вже після проголошення Незалежності, читаючи їхні романи і дивлячись їхні фільми, поки герої цих романів та фільмів не вдерлися в наш дім і не почали робити те єдине, що вміють робити - вбивати, грабувати, гвалтувати.
Російські ліберали не менш небезпечні за російських фашистів. Україна ціною тисяч життів переможе путінський режим, а назавтра вони спробують сісти за стіл переговорів, заявивши, що вони інша росія.
А післязавтра почнуть навчати нас демократії.
Ми не маємо права дозволити їм це робити. Не піддаймося на ліберальну балаканину. Наші погляди на майбутнє переможеної росії апріорі не можуть збігатися з поглядами російських лібералів. Денацифікація так денацифікація. Найбрутальніших представників нацистського режиму стратили. Німеччину розділили на окупаційні зони. Німці проходили процес денацифікації. Росія і росіяни не повинні цього уникнути.
А поки що нехай мовчать".
*****************
Слово - моя ти єдиная зброя...
Леся Українка
Добрий день, пані Валентино!
Чи завинив Пушкін перед Україною настільки, що варто руйнувати пам'ятники йому?
Я спробую донести своє бачення ситуації.
До речі, якби книжка Платона Воронька не була однією з перших прочитаних Вами, чи звертались би Ви зараз до мене з подібним питанням? Чи напряму казали б: "Как же так? Пушкин - это же наше всё!"?
Я почну здалека, з дитинства. Коли я, дитина з харківської україномовної родини, онучка старшини УНР, дочка вчительки української мови, пішла в перший клас, грамоті нас навчали за російським підручником "Родная речь" з віршами російських поетів і російською азбукою. Підручник української я вперше побачила і взяла в руки тільки в другому класі. Як думаєте: це випадково?
Я вчилась добре. Я старанно прочитувала за літо всю програмну (і не тільки програмну) літературу. Завдяки родині я однаково легко сприймала написане обома мовами. Зауважу, що не всім учням пощастило мати україномовну родину, і їм читати українською було важче. А твори, які ми читаємо, - це ж не тільки мова. Це насамперед ставлення до життєвих цінностей, яке визначає подальшу поведінку людини в різних ситуаціях. Те, що ми називаємо менталітетом.
Я, на відміну, від однокласників, не плакала в день смерті "видатного генсека" зі словами "Только благодаря ему мы живем в мире!".
Але...
Першими поетами, яких я намагалась полюбити, були Пушкін, Цвєтаєва, Єсєнін, Мандельштам, Лєвітанський.
Скажете, а що в цьому поганого? Власне мабуть нічого. І відповідно перші вірші (а як же інакше?) у тринадцять років я теж почала писати російською мовою: бо ж такі поети нею писали!
До школи я зростала на українських народних піснях, на казках Верховини, на "Лісовій пісні" Лесі Українки. Тому в якийсь момент я раптом таки зрозуміла, що давно вже пишу вірші чужою мовою, - практично пишу для читачів з іншим менталітетом, які не розуміють мене і моєї життєвої позиції, навіть незважаючи на спільну з ними мову! Пишу мовою, в якій немає того величезного фольклорного пласту, який я встигла всотати в дошкільному віці. Можливо, є інший, чужий для мене. Отже я пишу штучні тексти, що не спираються на звичаї і мову моєї землі... Мертві тексти.
Купаючись в мелодиці російської поезії, я не бачила і не чула поетів своєї країни. Вони жили поруч, навіть в моєму місті, але щоб прийти до них, мені знадобилися десятиліття і зусилля. У літньому вже віці я з подивом заново відкривала для себе незнану досі українську літературу і українську поезію. Дорікала собі, що була незнайома з прекрасними поетами, навіть не знала, що вони живуть поруч.
З віком я збагнула врешті, що ці два мовно-культурні пласти існують паралельно, майже не перетинаючись. Живеш у світі російської літератури - читаєш російських авторів, всотуєш їхні роздуми, їхнє ставлення до життя. На більше просто не вистачить твого часу і душевного простору. Якщо, звісно, ти не мультикультурний літературознавець, а звичайна людина, обтяжена побутом, заробітками, негараздами.
Зробиш над собою зусилля, відсторонишся від звичної російської літератури - зануришся у світ української поезії - неодмінно знайдеш для себе імена і твори, які захоплять тебе і обеззброять, від яких уже не схочеться вертатись в іншомовний світ.
І досі в рідному місті я зустрічаю людей, які кажуть: "Все вершины поэтического слова - это русская поэзия, я не знаю ни одного хорошего украинского поэта".
І я відразу згадую себе 20-30 років тому... Я не була російською шовіністкою. Я просто читала переважно російських авторів...
Хороших авторів... А відтак - нічого не знала про авторів українських!
Це - про роль мови.
А про пам'ятники... Кому б він заважав, той пам'ятник? Стоїть собі та й годі...
Але, певно, треба згадати, хто й коли його встановив. Навіщо в містах України, в яких ніколи не бував російський поет, замість пам'ятників українським видатним діячам встановлювали пам'ятники діячам країни-загарбника?
Згадайте долі Євгена Плужника, Василя Стуса, сотень, тисяч розстріляних, засланих на Соловки, - наше Розстріляне Відродження... Країна-агресор, яка гноїла в тюрмах наших поетів, в мирний час просто пояснювала нашим дітям, що в Україні немає поетів такого рівня, як, скажімо, Пушкін. І ми мовчали. І наші діти підростали, не знаючи СВОГО.
Тепер же, коли наші діти гинуть під російськими ракетами та бомбами, а любителі "руского міра" нагороджують медалями і званнями убивць, катів, гвалтівників і мародерів Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших українських міст та сіл, українці схаменулись. Та так схаменулись, що тріски полетіли - від російських танків, "Буків", літаків і навіть від російських пам'ятників.
Це бажання жертви знищити пам'ять про біль і приниження. Бажання жити своїм, а не нав'язаним життям. Бажання плекати власну культуру і власну еліту.
Це бажання надто довго вбивали, тому воно вихлюпнулося через край. Втім знаючи про щоденні злочини і звірства людей, які називають себе русскімі, я можу зрозуміти тих, хто чистить Україну від всього, що з "русскімі" пов'язано.
Має пройти не одне десятиліття, щоб ця травма загоїлась.
Не знаю, чи відповіла я на Ваше питання, але принаймні спробувала пояснити, чим керуються люди, які серед іншого прибирають пам'ятники.
Пушкіну я б, напевно, не прибирала. Але їх я розумію.
До речі, сьогодні прочитала на ФБ про російських лібералів. Вийшло якось теж в тему, тож додаю до свого листа цитату, а практично весь допис Сергія Борщевського:
"Нарешті сталося. Лише війна підштовхнула українців з їхньою толерантністю позбуватися символів колоніального минулого: збивати таблички, змінювати назви вулиць, станцій метро, переглянути навчальні програми. Робимо те, що мали робити ще на початку дев'яностих. Це деокупація, деколонізація свідомості. Без цього неможливо будувати нову державу. Згадаймо, Мойсей сорок років водив пустелею свій народ, поки не помер останній, хто знав рабство, бо раби нездатні будувати нову державу.
Отже, нарешті сталося, але є одне але. В умовах війни ледь не на всіх українських інформаційних ресурсах щодня зустрічаю дописи російських так званих опозиціонерів. Чому так званих? А тому що влада і опозиція в росії традиційно два боки однієї медалі. Наявність опозиції (нехай вона навіть давно за кордоном і непогано живе коштом закордонних грантів) легітимізує владу.
Та головне інше. В українському інформаційному просторі російська опозиція вирішує свої проблеми. Їхні дописи зосереджені на одній темі: як облаштувати росію після падіння путінського режиму. Це аморально: розмірковувати в українських ЗМІ про капітальний ремонт імперії, яка на Україну напала. Але вони не перейматимуться моральністю. Тому ми повинні припинити надавати їм доступ до мізків наших громадян. Інакше й далі житимемо їхнім життям, як жили в ссср, як жили до цієї війни вже після проголошення Незалежності, читаючи їхні романи і дивлячись їхні фільми, поки герої цих романів та фільмів не вдерлися в наш дім і не почали робити те єдине, що вміють робити - вбивати, грабувати, гвалтувати.
Російські ліберали не менш небезпечні за російських фашистів. Україна ціною тисяч життів переможе путінський режим, а назавтра вони спробують сісти за стіл переговорів, заявивши, що вони інша росія.
А післязавтра почнуть навчати нас демократії.
Ми не маємо права дозволити їм це робити. Не піддаймося на ліберальну балаканину. Наші погляди на майбутнє переможеної росії апріорі не можуть збігатися з поглядами російських лібералів. Денацифікація так денацифікація. Найбрутальніших представників нацистського режиму стратили. Німеччину розділили на окупаційні зони. Німці проходили процес денацифікації. Росія і росіяни не повинні цього уникнути.
А поки що нехай мовчать".
*****************
Квітень 26, 2022, 10:43
РИНВА
Брат Микола, бляхар, почепив на березу біля хвіртки, навпроти мого вікна, ринву з нержавійки – блискучу і довгу, оздоблену металевим мереживом: «реклама, — каже, — хай замовляють!»
Кому взимку потрібна ринва, та ще й у мороз мінус двадцять? О другій ночі якийсь дядько вліз на паркан і перерізав мотузку, наче горіх зрізав з ялинки. Важке залізо гепнуло, аж задзвеніло, і мені було видно у вікно, як винахідник стрибав у двір за трубою та дерся з нею через паркан.
Постукавши в стінку Миколі, за хвилину я повідомила у кватирку, куди йому слід бігти, аби наздогнати крадія. Спросоння брат вибіг на мороз (думав, що на хвильку) босим і в самих трусах. Біжить він по снігу, в чому був, і горлає в повну темінь: «Кидай! Дожену — уб’ю!» Чолов’яга вочевидь повірив, бо метрів за сто кинув трофей на дорозі і втік.
Найцікавіше було водію автівки, що вертався додому о другій годині ночі, коли фари висвітили на засніженій дорозі голого й босого хлопця. Від дихання на морозі з його носа клубочилась біла пара. Він бадьоро крокував назустріч машині в обнімку з величезною блискучою ринвою і щасливо посміхався.
Кому взимку потрібна ринва, та ще й у мороз мінус двадцять? О другій ночі якийсь дядько вліз на паркан і перерізав мотузку, наче горіх зрізав з ялинки. Важке залізо гепнуло, аж задзвеніло, і мені було видно у вікно, як винахідник стрибав у двір за трубою та дерся з нею через паркан.
Постукавши в стінку Миколі, за хвилину я повідомила у кватирку, куди йому слід бігти, аби наздогнати крадія. Спросоння брат вибіг на мороз (думав, що на хвильку) босим і в самих трусах. Біжить він по снігу, в чому був, і горлає в повну темінь: «Кидай! Дожену — уб’ю!» Чолов’яга вочевидь повірив, бо метрів за сто кинув трофей на дорозі і втік.
Найцікавіше було водію автівки, що вертався додому о другій годині ночі, коли фари висвітили на засніженій дорозі голого й босого хлопця. Від дихання на морозі з його носа клубочилась біла пара. Він бадьоро крокував назустріч машині в обнімку з величезною блискучою ринвою і щасливо посміхався.
Жовтень 7, 2020, 11:51
Свої
1.
Схожі діагнози об’єднують. Літні жіночки в палаті обласної травматологічної лікарні змовкали хіба що на якусь хвилину, аби перевести подих:
— А в мене ж 140 гусей. Ану їх попатрати! А хлопці мої ще молоді та такі гонорові, куди там! Не допоможуть. А якщо так залишити — що з тих гусей буде? Вони ж за зиму вполовину схуднуть. Чим я їх годуватиму?
— Отож бо й воно! Мені теж один казав: «Ну нащо тобі та корова? Продай та відпочинь хоч трохи!» А я йому кажу: «Не родився ще той хрін, через якого б я свою корову продала!»
— А доїти ж — поки її помиєш, а вона тебе лизькає… Поперек болить, вогнем пече…
— Та й сіна того поки накосиш…
— А поки поскладаєш… А в мене пай — аж два гектари…
— В мене менше, та однак: буряки поприбирати треба? Треба. А моркву… А кролів нагодувати… І в нас же ще нутрії та кури…
— Чоловік покійний було заллє очі і ну з кулаками! Як я тікала колись від нього: дитину вгорну в те, що під руки трапилось, а сама вже — в чому була, неважливо. Аби дитина того не бачила… А він уп’єть та уп’єть… Допилися вони вже зі свекрухою разом. Я обох поховала.
— Дочечка тепер каже: «Мамо, я так тебе люблю»… І онучків маю двоє вже. Малий оце якраз пішов. Такий смішний!
— І мої вже бігають. То їм велосипед купи, то самокат.
— Та й жити ж хочеться, щоб як у людей: щоб і газ у хаті, і тарілку для телевізора почепити, ну й там ремонт зробити… Ото й гаруєш змалку, щоб як усі…
— А Ви чим, Олено, заробляєте? Ви таки змусили нашого анестезіолога говорити українською, — жінки всміхнулись, — він з усіма російською говорить, а з Вами перейшов на українську.
— Та я наче нічого для цього й не робила… Він сам перейшов. Я просто говорю як говорю. Як завжди... Чим заробляю, питаєте? В основному — у видавничій справі: книжками займаюсь. Оце слухаю вас: така мова гарна! Трошки різниться куп’янська від лозівської, але однак рідна. Я квіти теж люблю, як і ви. У мене все подвір’я в квітах, і підвіконня теж усі горщиками заставлені. Там і монстери, й бегонії. Сукуленти люблю різні… А скажіть мені, що, гарбузи вже пора збирати? Бо мороз обіцяли вночі. Пора? Ой, зараз подзвоню чоловікові, хай позаносить. Я їх і не саджала раніше, а цього року зважилась, так вони такі розкішні вродили — хоч малюй! Шкода буде, якщо померзнуть.
— А болить же як! Дохтурь каже: «Дотягла з операцією, тепер не плач! Де ти, бабо, раніше була?»
— Та отож. Нічого, ось повставляють нам шурупи в спину, будемо залізні леді.
— Еге ж, археологи колись розкопають, подумають: «Що то воно за люди такі були з шурупами в сраці…»
— Та добре, як археологи. А як оті металошукачі чортові відкопають? І на цвинтарі полежати не дадуть спокійно…
Наступного дня до палати увійшла скособочена, але метка жіночка:
— Здравствуйте! Я к вам в палату перехожу. Вероника меня зовут.
І заторохкотіла в свій смартфон:
— Представляешь, они здесь все приезжие. Только я местная. Я тут все знаю... Врач сказал, операция в понедельник.
Поміняла місцями чужі харчі в затісному холодильнику, аби покласти свої, пошвендяла з десяток разів палатою в новеньких яскравих біло-червоно-синіх босоніжках, домовилася з лікарями і на вихідні поїхала додому відсипатись.
— Якась ця наша Вероніка — не наша…
Хтось усміхнувсь:
— Може, тому, що пізніше прийшла до нас.
— Та ні. Ось Оленка — своя, це ж відразу видно. А вона ні.
2.
Щодня забирали на операцію когось одного. Наступного ранку решта намагались чимось допомогти кволій жінці, привезеній медсестрами з реанімації.
— Ну нічого, треба ж і тобі колись королівною побути хоч трохи, бо коли б ти ще…
— Оце й на троні трохи покатаюсь. А на рентген, сказали, завтра з вітерцем повезуть, і каталка ж м’якенька: лежи собі та мрій!
Жінки охоче виповідали загалу всі свої давні прикрощі та образи, всі родинні негаразди. Слухали уважно, співчували.
— Молодшій сестрі мати все купувала, що та схоче: хочеш велосипеда — на тобі велосипед, хочеш — на тобі гітару. А мені каже: «Тобі ні, бо ти не заробила». А я ж мала, мені теж хочеться. Отака мати в мене. Я й сіна навезу, і їсти наварю, і корову випасу, а вона поїде по своїх концертах і потім всім тикає під носа фотки: «Оце я в районі співаю, а це нас возили на празник». А воно мені треба, її концерти? Я ось тільки місяць як почала розмовляти з нею, а то ж не спілкувалися багато років. В мене сім’я, діти. Накрутишся біля корови, що світу божого не бачиш, а вона зі своїми концертами».
Жінки з осудом прицмокували і гудили погану матір:
— Ну тобі й дісталося, Наталочко, бідахо…
Розмова легко перетікала з нехитрого сільського побуту на давні дівчачі мрії, з них — на ремонт хати, на таких жаданих і непосидючих дітей, онуків, домашніх тварин. У напівсонній задусі можна було почути кілька діалогів відразу, окремі слова мішалися, складалися в ледь чутні речення.
— А він раптом загарчав на дитину! Я його тоді — в мішок і крізь мішок йому штрикнула два уколи. Він же мені довіряв, він мій собака був, домашній, тож не опирався. Уколи зробила — тріпнувся та й затих. А тоді прикопала та й усе.
Шепоти стихли.
— Нащо ж ти так, Наталко? Це ж був твій друг…
— А чого він гарчить на дитину? Я ж не знаю, що йому потім здумається…
Настала тиша.
Наступного дня одна з жінок з ледь помітним викликом у голосі довго розповідала іншій, як вона любить свого руденького таксика, як ходить з ним по гриби і щодня миє йому лапи. Інші слухали і схвально кивали головами. Виявилося, що в багатьох є домашні улюбленці. Очі співбесідниць потеплішали, розмова наповнилась іменами котиків та собак…
Одного дня провідати Наталку приїхала стара мати зі своїми концертними «фоточками» і відеозаписами в телефоні.
— А що? Не все ж мені возитися вдома з цеглою та цементом! Воно ж таки важко: ану все життя — то город, то худоба! То копійчину якусь заробляєш, то хату будуєш, бо ж дітям десь треба жити. Ніколи його не добудуєш і всіх грошей не заробиш, а душа ж іноді й празника просить. Оце наш художній колектив, співаємо народних пісень… Гарний костюм тут у мене? — Вона ходила від ліжка до ліжка, охоче підносила жінкам до обличчя свій смартфон, тицяючи пальцем в екран, і вмикала відео. Аж поки показала все й задоволена поїхала додому в село.
— Молодець твоя мати, — озвався хтось із жінок.
— Отож замість щось путнє робити — ходить развлєкається собі, а ти, дочко, працюй! — пробурмотіла працьовита дочка.
Втім, очевидно було, що єдність таких схожих у своїх вподобаннях та нещастях жінок трохи похитнулася.
3.
Часу на розмови було вдосталь. З них поставали прикмети сільського побуту: сміття, прикопане біля двору або й не прикопане, просто звалене під деревами через дорогу (не наймати ж машину за власні гроші!), вигнаний із двору старий собака (бо яка з нього вже користь?), часті крадіжки худоби заїжджими, а то навіть і сусідами, та й просто давня звичка тягти все, «що погано лежить», нечисленні сільські розваги, обмежені застіллями, пиятикою та російською естрадою в супроводі російської ж телепропаганди…
— А що ви ото весь час читаєте, Оленко? — якось спитала одна з жінок.
— Візьміть і ви почитайте. Ось у мене ще є книжка цікава, вам сподобається, і написана легко.
— Знаєте, — сказала та за кілька днів, повертаючи книжку, — щось я не можу таке вчитати, вибачте. Не второпаю, про що воно.
Охочих читати цікаві книжки в палаті більше не знайшлося, і Олена замислилась, як це так буває, що люди розмовляють однією мовою, мають багато спільних вподобань і водночас не розуміють простих речей. Власне навіть не цікавляться ними.
«Не наша» Вероніка повернулася з дому і до самої операції торохкотіла по телефону про подругу з Німеччини, про супермаркет «Ашан», який в Росії працює вже давно, а в Україну, на жаль, цивілізація приходить довго. Про якісні німецькі шурупи для хребта за вісімдесят тисяч гривень, які — це ж усім відомо — набагато кращі за китайські, хоч і дорожчі вдвічі.
— А врач спрашивает, укрáинские не будем ставить? — сміється. — Нет, что вы, укрáинские, ха-ха, конечно, нет.
Жінки примовкли і уважно дослухались до опису переваг нової душової кабінки й переліку побутових досягнень успішної харківської родини. Цікаво, про що думала кожна з них? Що грошей з проданого на базарі за останній рік молока не вистачило б на такий омріяний добробут? Що саме такий плазмовий телевізор вони з чоловіком хотіли придбати вже давно, бо якось нуднувато в хаті вечорами, і поговорити нема про що, якщо онуків давно не бачили? Чи про те, що зрештою, в кінці життя, всі вони заберуть з собою хіба що оці дорогі титанові шурупи в хребті, зароблені власним горбом: хто чотири, хто вісім, хто аж десять… І неважливо буде, які вони: китайські, українські чи німецькі.
Олена ж думала про те, що слово український має наголос на ї. Про те, що в неї вже років із п’ятнадцять немає телевізора і це їй не заважає. Що крадіжки — то майже традиція, законсервована в мозку з радянських часів, і тому вони навіть не вважаються великим злочином. А ще про те, що їй ніколи не буває нудно. Ні з чоловіком, ні з друзями, ні на самоті. Іноді люди, думала вона, все життя женуться за недосяжною метою. А що, як ця їхня мета хибна? І цього не втямиш, доки не розігнешся…
4.
— Завтра знімаємо шви, і готуйтесь на виписку, — сказав Олені на обході лікар.
Відтоді час потік, наче молоко, тричі розведене водою. Його стало багато і змінився його смак.
Вероніку забрали в операційну, і жінки нарешті змогли вголос висловити своє невдоволення безцеремонністю, з якою вона без дозволу порозтикала всі чужі баночки з кефіром та супчиком на нижні полички холодильника, і тепер без допомоги неможливо взяти їх звідти, бо «в кожної ж спина». Не нагнешся.
Що об’єднує людей найдужче, так це, напевно, жарти. Ні до, ні після операції спільний регіт не змовкав. Напевно, це була найвеселіша палата на всю травматологію. Коли почуваєшся безпорадним і змушений годинами лежати в ліжку, веселить геть усе: і згадка про неочікувану здибанку з солдатом у кукурудзі, і розмови про тату й пірсинг перед спільним майбутнім походом на дискотеку, і кумедна молодеча переконаність у власній звабливості.
Молоко часу таки збігло, вечір загус і за вікном загуркотів грім. Блискавки освітлювали напівтемну палату, гроза набирала сили.
Не спалося. Кожному думалось щось своє, але було якось трохи тривожно.
— Ой, як гримить! Чи будинок встоїть?
— Чуєте, літак гуде? Ось бомбитиме!
— Та чи ти дурна? Тут аеродром недалеко, то й гуде.
— А я ото не можу дивитись, коли в нас за селом солдати їздять. На танках, з автоматами, страшні такі. Я все боюсь, що вони нас постріляють. Бо для чого вони туди приїхали?
— Еге ж, вони, певно, й стріляють, бісові діти. Ми ж не знаємо. А ще ж пиячать. І тягнуть собі все, що погано лежить. Того й гляди, ворота вкрадуть. В сусіда було потягли.
— І кому ця війна потрібна? Хтось гроші собі на ній заробляє. Жили собі добре без тієї війни...
— Кажуть, «Батьківщину захищати». Від кого її захищати? Мене, наприклад, ні від кого захищати не треба.
— Там такі ж люди, як ми, вони ж нас не чіпають. Як ґвалтують? Кого арештовують? Та нікого вони не чіпають. А наші літаки їх бомблять. Я ж кажу: це вигідно комусь. Точно як колись в Афганістані: нащо наші хлопці тоді гинули? В сусідки онук в АТО пішов, так вона його зреклася.
— То все бандерівці. Понаїхали і воюють, як оце в нас у Краматорську… Я їх боюсь.
«Почалося, — з гіркотою подумалось Олені, — я вже сподівалася, що оминемо цю тему, а не вийшло. Щось їм пояснювати — марна справа. Ці, такі щирі, такі працьовиті україночки, незважаючи на війну, посилають своїх дітей працювати в Росію, чіпляють на свої хати «тарілки», щоб слухати новини з вуст брехливих російських пропагандистів і абсолютно не розуміють, що відбувається навколо. Вони гудять синів своєї країни за те, що ті захищають їхні домівки. Вони обирають до влади політиків, які нищать Україну і віддають її ворогу. І це так само природно для них, як насипати гори побутового сміття в лісочку, навпроти хати, і при цьому бідкатись, що там уже давно не можна збирати гриби, бо ті стали отруйними. Вони за життя всотали сумнівні радянські цінності і з ними досягли літнього віку. Їх уже не перевиховаєш, але вони вже виховали власних дітей і тепер виховують онуків. Як розірвати це замкнене коло?».
— Ви б краще чужих солдатів боялись. Чого ж ви своїх боїтесь? — голос Олени в освітленій загравами й вуличними ліхтарями палаті прозвучав гучно і трохи хрипко. — Вони винні, що захищають вас і вашу землю? А до шпиталю ви не хочете зайти, щоб подивитись хлопцям в очі? Туди, де прострелені легені, відірвані ноги та руки… Це ж наші з вами діти там лежать, вони за нас із вами своє здоров’я й життя втрачають. Так, у Харкові лежать. А ще в Дніпрі, в Києві — шпиталі по всій Україні. Я буваю там іноді, пригощаю хлопців, спілкуюсь з ними. Переказати від вас вітання?
Можна було б сказати, що в палаті запала тиша, але за вікном гуркотіло й гриміло. Голосно періщила злива і нервово спалахували блискавки. До ранку жінки крутилися з боку на бік, зітхали, та не спав ніхто. В Олени шалено боліло серце, гупало і не давало дихнути. Коли розвиднилось, вона наважилась повернутись обличчям до жінок:
— Доброго ранку, дівчата! Всі живі?
— Доброго ранку, Оленко! Слава Богу, ранок настав. Така ніч важка була…
— Зараз уже й Вероніку привезуть з реанімації. Добре, що ми вже ходити почали, хоч допоможемо.
— А мій чоловік сьогодні тортика обіцяв нам усім принести. Не хворійте більше! — обізвалася Наталка.
— Ви, Оленко, не подумайте… Ми теж ходили до солдатів: носили їм полуниці попоїсти та й овочів свіжих. Все правильно ви кажете…
Займався новий день. За вікном у дзеркалах калюж тріпотіли від вітру червоні та жовті плащики кленів впереміш з клаптиками дзвінкої небесної блакиті. Заклопотані ранкові перехожі оминали дощові баюри і квапились кожен по своїх, таких різних справах.
Нарешті сьогодні додому, до своїх! — згадала Олена, — вони вже, певно, зачекались!
Схожі діагнози об’єднують. Літні жіночки в палаті обласної травматологічної лікарні змовкали хіба що на якусь хвилину, аби перевести подих:
— А в мене ж 140 гусей. Ану їх попатрати! А хлопці мої ще молоді та такі гонорові, куди там! Не допоможуть. А якщо так залишити — що з тих гусей буде? Вони ж за зиму вполовину схуднуть. Чим я їх годуватиму?
— Отож бо й воно! Мені теж один казав: «Ну нащо тобі та корова? Продай та відпочинь хоч трохи!» А я йому кажу: «Не родився ще той хрін, через якого б я свою корову продала!»
— А доїти ж — поки її помиєш, а вона тебе лизькає… Поперек болить, вогнем пече…
— Та й сіна того поки накосиш…
— А поки поскладаєш… А в мене пай — аж два гектари…
— В мене менше, та однак: буряки поприбирати треба? Треба. А моркву… А кролів нагодувати… І в нас же ще нутрії та кури…
— Чоловік покійний було заллє очі і ну з кулаками! Як я тікала колись від нього: дитину вгорну в те, що під руки трапилось, а сама вже — в чому була, неважливо. Аби дитина того не бачила… А він уп’єть та уп’єть… Допилися вони вже зі свекрухою разом. Я обох поховала.
— Дочечка тепер каже: «Мамо, я так тебе люблю»… І онучків маю двоє вже. Малий оце якраз пішов. Такий смішний!
— І мої вже бігають. То їм велосипед купи, то самокат.
— Та й жити ж хочеться, щоб як у людей: щоб і газ у хаті, і тарілку для телевізора почепити, ну й там ремонт зробити… Ото й гаруєш змалку, щоб як усі…
— А Ви чим, Олено, заробляєте? Ви таки змусили нашого анестезіолога говорити українською, — жінки всміхнулись, — він з усіма російською говорить, а з Вами перейшов на українську.
— Та я наче нічого для цього й не робила… Він сам перейшов. Я просто говорю як говорю. Як завжди... Чим заробляю, питаєте? В основному — у видавничій справі: книжками займаюсь. Оце слухаю вас: така мова гарна! Трошки різниться куп’янська від лозівської, але однак рідна. Я квіти теж люблю, як і ви. У мене все подвір’я в квітах, і підвіконня теж усі горщиками заставлені. Там і монстери, й бегонії. Сукуленти люблю різні… А скажіть мені, що, гарбузи вже пора збирати? Бо мороз обіцяли вночі. Пора? Ой, зараз подзвоню чоловікові, хай позаносить. Я їх і не саджала раніше, а цього року зважилась, так вони такі розкішні вродили — хоч малюй! Шкода буде, якщо померзнуть.
— А болить же як! Дохтурь каже: «Дотягла з операцією, тепер не плач! Де ти, бабо, раніше була?»
— Та отож. Нічого, ось повставляють нам шурупи в спину, будемо залізні леді.
— Еге ж, археологи колись розкопають, подумають: «Що то воно за люди такі були з шурупами в сраці…»
— Та добре, як археологи. А як оті металошукачі чортові відкопають? І на цвинтарі полежати не дадуть спокійно…
Наступного дня до палати увійшла скособочена, але метка жіночка:
— Здравствуйте! Я к вам в палату перехожу. Вероника меня зовут.
І заторохкотіла в свій смартфон:
— Представляешь, они здесь все приезжие. Только я местная. Я тут все знаю... Врач сказал, операция в понедельник.
Поміняла місцями чужі харчі в затісному холодильнику, аби покласти свої, пошвендяла з десяток разів палатою в новеньких яскравих біло-червоно-синіх босоніжках, домовилася з лікарями і на вихідні поїхала додому відсипатись.
— Якась ця наша Вероніка — не наша…
Хтось усміхнувсь:
— Може, тому, що пізніше прийшла до нас.
— Та ні. Ось Оленка — своя, це ж відразу видно. А вона ні.
2.
Щодня забирали на операцію когось одного. Наступного ранку решта намагались чимось допомогти кволій жінці, привезеній медсестрами з реанімації.
— Ну нічого, треба ж і тобі колись королівною побути хоч трохи, бо коли б ти ще…
— Оце й на троні трохи покатаюсь. А на рентген, сказали, завтра з вітерцем повезуть, і каталка ж м’якенька: лежи собі та мрій!
Жінки охоче виповідали загалу всі свої давні прикрощі та образи, всі родинні негаразди. Слухали уважно, співчували.
— Молодшій сестрі мати все купувала, що та схоче: хочеш велосипеда — на тобі велосипед, хочеш — на тобі гітару. А мені каже: «Тобі ні, бо ти не заробила». А я ж мала, мені теж хочеться. Отака мати в мене. Я й сіна навезу, і їсти наварю, і корову випасу, а вона поїде по своїх концертах і потім всім тикає під носа фотки: «Оце я в районі співаю, а це нас возили на празник». А воно мені треба, її концерти? Я ось тільки місяць як почала розмовляти з нею, а то ж не спілкувалися багато років. В мене сім’я, діти. Накрутишся біля корови, що світу божого не бачиш, а вона зі своїми концертами».
Жінки з осудом прицмокували і гудили погану матір:
— Ну тобі й дісталося, Наталочко, бідахо…
Розмова легко перетікала з нехитрого сільського побуту на давні дівчачі мрії, з них — на ремонт хати, на таких жаданих і непосидючих дітей, онуків, домашніх тварин. У напівсонній задусі можна було почути кілька діалогів відразу, окремі слова мішалися, складалися в ледь чутні речення.
— А він раптом загарчав на дитину! Я його тоді — в мішок і крізь мішок йому штрикнула два уколи. Він же мені довіряв, він мій собака був, домашній, тож не опирався. Уколи зробила — тріпнувся та й затих. А тоді прикопала та й усе.
Шепоти стихли.
— Нащо ж ти так, Наталко? Це ж був твій друг…
— А чого він гарчить на дитину? Я ж не знаю, що йому потім здумається…
Настала тиша.
Наступного дня одна з жінок з ледь помітним викликом у голосі довго розповідала іншій, як вона любить свого руденького таксика, як ходить з ним по гриби і щодня миє йому лапи. Інші слухали і схвально кивали головами. Виявилося, що в багатьох є домашні улюбленці. Очі співбесідниць потеплішали, розмова наповнилась іменами котиків та собак…
Одного дня провідати Наталку приїхала стара мати зі своїми концертними «фоточками» і відеозаписами в телефоні.
— А що? Не все ж мені возитися вдома з цеглою та цементом! Воно ж таки важко: ану все життя — то город, то худоба! То копійчину якусь заробляєш, то хату будуєш, бо ж дітям десь треба жити. Ніколи його не добудуєш і всіх грошей не заробиш, а душа ж іноді й празника просить. Оце наш художній колектив, співаємо народних пісень… Гарний костюм тут у мене? — Вона ходила від ліжка до ліжка, охоче підносила жінкам до обличчя свій смартфон, тицяючи пальцем в екран, і вмикала відео. Аж поки показала все й задоволена поїхала додому в село.
— Молодець твоя мати, — озвався хтось із жінок.
— Отож замість щось путнє робити — ходить развлєкається собі, а ти, дочко, працюй! — пробурмотіла працьовита дочка.
Втім, очевидно було, що єдність таких схожих у своїх вподобаннях та нещастях жінок трохи похитнулася.
3.
Часу на розмови було вдосталь. З них поставали прикмети сільського побуту: сміття, прикопане біля двору або й не прикопане, просто звалене під деревами через дорогу (не наймати ж машину за власні гроші!), вигнаний із двору старий собака (бо яка з нього вже користь?), часті крадіжки худоби заїжджими, а то навіть і сусідами, та й просто давня звичка тягти все, «що погано лежить», нечисленні сільські розваги, обмежені застіллями, пиятикою та російською естрадою в супроводі російської ж телепропаганди…
— А що ви ото весь час читаєте, Оленко? — якось спитала одна з жінок.
— Візьміть і ви почитайте. Ось у мене ще є книжка цікава, вам сподобається, і написана легко.
— Знаєте, — сказала та за кілька днів, повертаючи книжку, — щось я не можу таке вчитати, вибачте. Не второпаю, про що воно.
Охочих читати цікаві книжки в палаті більше не знайшлося, і Олена замислилась, як це так буває, що люди розмовляють однією мовою, мають багато спільних вподобань і водночас не розуміють простих речей. Власне навіть не цікавляться ними.
«Не наша» Вероніка повернулася з дому і до самої операції торохкотіла по телефону про подругу з Німеччини, про супермаркет «Ашан», який в Росії працює вже давно, а в Україну, на жаль, цивілізація приходить довго. Про якісні німецькі шурупи для хребта за вісімдесят тисяч гривень, які — це ж усім відомо — набагато кращі за китайські, хоч і дорожчі вдвічі.
— А врач спрашивает, укрáинские не будем ставить? — сміється. — Нет, что вы, укрáинские, ха-ха, конечно, нет.
Жінки примовкли і уважно дослухались до опису переваг нової душової кабінки й переліку побутових досягнень успішної харківської родини. Цікаво, про що думала кожна з них? Що грошей з проданого на базарі за останній рік молока не вистачило б на такий омріяний добробут? Що саме такий плазмовий телевізор вони з чоловіком хотіли придбати вже давно, бо якось нуднувато в хаті вечорами, і поговорити нема про що, якщо онуків давно не бачили? Чи про те, що зрештою, в кінці життя, всі вони заберуть з собою хіба що оці дорогі титанові шурупи в хребті, зароблені власним горбом: хто чотири, хто вісім, хто аж десять… І неважливо буде, які вони: китайські, українські чи німецькі.
Олена ж думала про те, що слово український має наголос на ї. Про те, що в неї вже років із п’ятнадцять немає телевізора і це їй не заважає. Що крадіжки — то майже традиція, законсервована в мозку з радянських часів, і тому вони навіть не вважаються великим злочином. А ще про те, що їй ніколи не буває нудно. Ні з чоловіком, ні з друзями, ні на самоті. Іноді люди, думала вона, все життя женуться за недосяжною метою. А що, як ця їхня мета хибна? І цього не втямиш, доки не розігнешся…
4.
— Завтра знімаємо шви, і готуйтесь на виписку, — сказав Олені на обході лікар.
Відтоді час потік, наче молоко, тричі розведене водою. Його стало багато і змінився його смак.
Вероніку забрали в операційну, і жінки нарешті змогли вголос висловити своє невдоволення безцеремонністю, з якою вона без дозволу порозтикала всі чужі баночки з кефіром та супчиком на нижні полички холодильника, і тепер без допомоги неможливо взяти їх звідти, бо «в кожної ж спина». Не нагнешся.
Що об’єднує людей найдужче, так це, напевно, жарти. Ні до, ні після операції спільний регіт не змовкав. Напевно, це була найвеселіша палата на всю травматологію. Коли почуваєшся безпорадним і змушений годинами лежати в ліжку, веселить геть усе: і згадка про неочікувану здибанку з солдатом у кукурудзі, і розмови про тату й пірсинг перед спільним майбутнім походом на дискотеку, і кумедна молодеча переконаність у власній звабливості.
Молоко часу таки збігло, вечір загус і за вікном загуркотів грім. Блискавки освітлювали напівтемну палату, гроза набирала сили.
Не спалося. Кожному думалось щось своє, але було якось трохи тривожно.
— Ой, як гримить! Чи будинок встоїть?
— Чуєте, літак гуде? Ось бомбитиме!
— Та чи ти дурна? Тут аеродром недалеко, то й гуде.
— А я ото не можу дивитись, коли в нас за селом солдати їздять. На танках, з автоматами, страшні такі. Я все боюсь, що вони нас постріляють. Бо для чого вони туди приїхали?
— Еге ж, вони, певно, й стріляють, бісові діти. Ми ж не знаємо. А ще ж пиячать. І тягнуть собі все, що погано лежить. Того й гляди, ворота вкрадуть. В сусіда було потягли.
— І кому ця війна потрібна? Хтось гроші собі на ній заробляє. Жили собі добре без тієї війни...
— Кажуть, «Батьківщину захищати». Від кого її захищати? Мене, наприклад, ні від кого захищати не треба.
— Там такі ж люди, як ми, вони ж нас не чіпають. Як ґвалтують? Кого арештовують? Та нікого вони не чіпають. А наші літаки їх бомблять. Я ж кажу: це вигідно комусь. Точно як колись в Афганістані: нащо наші хлопці тоді гинули? В сусідки онук в АТО пішов, так вона його зреклася.
— То все бандерівці. Понаїхали і воюють, як оце в нас у Краматорську… Я їх боюсь.
«Почалося, — з гіркотою подумалось Олені, — я вже сподівалася, що оминемо цю тему, а не вийшло. Щось їм пояснювати — марна справа. Ці, такі щирі, такі працьовиті україночки, незважаючи на війну, посилають своїх дітей працювати в Росію, чіпляють на свої хати «тарілки», щоб слухати новини з вуст брехливих російських пропагандистів і абсолютно не розуміють, що відбувається навколо. Вони гудять синів своєї країни за те, що ті захищають їхні домівки. Вони обирають до влади політиків, які нищать Україну і віддають її ворогу. І це так само природно для них, як насипати гори побутового сміття в лісочку, навпроти хати, і при цьому бідкатись, що там уже давно не можна збирати гриби, бо ті стали отруйними. Вони за життя всотали сумнівні радянські цінності і з ними досягли літнього віку. Їх уже не перевиховаєш, але вони вже виховали власних дітей і тепер виховують онуків. Як розірвати це замкнене коло?».
— Ви б краще чужих солдатів боялись. Чого ж ви своїх боїтесь? — голос Олени в освітленій загравами й вуличними ліхтарями палаті прозвучав гучно і трохи хрипко. — Вони винні, що захищають вас і вашу землю? А до шпиталю ви не хочете зайти, щоб подивитись хлопцям в очі? Туди, де прострелені легені, відірвані ноги та руки… Це ж наші з вами діти там лежать, вони за нас із вами своє здоров’я й життя втрачають. Так, у Харкові лежать. А ще в Дніпрі, в Києві — шпиталі по всій Україні. Я буваю там іноді, пригощаю хлопців, спілкуюсь з ними. Переказати від вас вітання?
Можна було б сказати, що в палаті запала тиша, але за вікном гуркотіло й гриміло. Голосно періщила злива і нервово спалахували блискавки. До ранку жінки крутилися з боку на бік, зітхали, та не спав ніхто. В Олени шалено боліло серце, гупало і не давало дихнути. Коли розвиднилось, вона наважилась повернутись обличчям до жінок:
— Доброго ранку, дівчата! Всі живі?
— Доброго ранку, Оленко! Слава Богу, ранок настав. Така ніч важка була…
— Зараз уже й Вероніку привезуть з реанімації. Добре, що ми вже ходити почали, хоч допоможемо.
— А мій чоловік сьогодні тортика обіцяв нам усім принести. Не хворійте більше! — обізвалася Наталка.
— Ви, Оленко, не подумайте… Ми теж ходили до солдатів: носили їм полуниці попоїсти та й овочів свіжих. Все правильно ви кажете…
Займався новий день. За вікном у дзеркалах калюж тріпотіли від вітру червоні та жовті плащики кленів впереміш з клаптиками дзвінкої небесної блакиті. Заклопотані ранкові перехожі оминали дощові баюри і квапились кожен по своїх, таких різних справах.
Нарешті сьогодні додому, до своїх! — згадала Олена, — вони вже, певно, зачекались!
Жовтень 7, 2020, 11:24