Паркану твого висота – їй-бо –
більша за довжину.
Голубиш, дворе, ти тут, либонь,
розраду свою й весну?
Яка картопля в тобі росте,
який буя огірок?
Та чи відкритий ти, як на те,
для сонця і для зірок?
А може, ти – а чому б і ні –
лиш там привільно й жиєш?
Не знаєш нічого про сірі дні –
небесні нектари п’єш?
І наодинці з тим небом сам
плекаєш розкішний сад,
милуєш троянди, розводиш сарн,
не знаючи горя й зрад?
Чи, може, в’язень ти, і той мур
тобі весь світ зав’язав?
Самотній бранець в чаднім диму –
повзе по щоці сльоза…
Мій брате, дворе, і я ось так
плекаю свої сади.
Мій світ – мій мур: жоден дивак
не зазирне сюди.
Хай хмари, грози – усе дарма:
тут щастя моє – і край!
Моя фортеця, моя тюрма,
всесвіте мій, мій рай…
Дані опрацьовуються...