Матінка Ельма весела була абатиса.
Річка стрімка і холодна, і темні гаї,
Дикі ліси і гора страхітлива і лиса
Охороняли обитель щасливу її.
 
Матінка Ельма була поцілована Богом:
Бачила камінь, що стрімко летить із пращі,
Бачила річку і гори, ліси і дорогу –
Зором тілесним і зором своєї душі.
 
Якось за день до Різдва їй самій довелося
Сивого ранку піти в монастирський курник.
Дівчину страшно худу, з рудуватим волоссям,
Там абатиса уздріла, тамуючи крик.
 
«Ви захотіли яєць монастирських задарма? –
Ельма всміхнулася, опам’ятавшись за мить. –
Я не збираюся вас видавати жандармам,
Тож заспокойтеся, мила, і ніж приберіть.
 
Шлях неблизький в ці ліси із північного краю.
Ви у бігах, ви сусідський образили трон.
Бачу, що ви зголодніли. І дайте вгадаю:
Ви – Непокірне Перо, Франсуаза Війон.
 
Ви для тирана – чорт, чума ходяча,
А я вас нагодую залюбки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
 
Місяць, і два, і дванадцять спливли за водою –
Тих місяців проминулих немає ніде.
І на веселу країну, безжальний, війною
Ірод північний, палаючи люттю, іде.
 
Палить і села, й міста, й хутори і в облогу
Ельмину тиху обитель гнобитель бере.
Згорда волає: «Гей ви, шанувальниці Бога,
Я поруйную дощенту склепіння старе.
 
Вас не врятують ні мур, ні ворота залізні,
Я утоплю монастир у сльозах і в крові.
Браму мені відчиняйте, ще поки не пізно.
Поки не пізно, вклоніться, красуні, мені!»
 
Ельма сказала: «Я бачу, стомились солдати.
Хто переможе, а хто з нас згорить на золу,
Знає лиш небо. А я вам запропонувати
Можу хіба на вечерю гарячу смолу.
 
В тебе на півночі книжники вчені придворні
Славлять тебе дифірамбами й стосами книг.
Тільки мене не обдуриш – я  бачу твій чорний,
Бачу звірячий і лютий, і хтивий твій лик.
І Бог тобі ніколи не пробачить,
Й мені тобі вклонятись не з руки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
 
Матінка Ельма весела була абатиса –
І віршувала, і справно читала Псалтир.
Доля її вберегла від катівні і списа,
Вистояв – не похитнувся – її монастир.
 
Військо заброд полягло у веселій країні.
Все це – не казка. Якщо забажаєш, і ти
Можеш, мій друже, і через століття, і нині
З щирим проханням у тиху обитель прийти.
 
Ельма Весела не змовчить – вона відгукнеться,
Ельма завжди допоможе, але пам’ятай,
Що абатиса облудне не слухає серце,
З гостем лихим говорити не стане – і край.
 
Старі ліси – живі, і гори – зрячі,
Хоча віки минули вже й віки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки.
 
1 квітня 2026 р.

А.З. і А.Г. – з любов’ю і надією на зустріч
 
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
 
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
 
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
 
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
 
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
 
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
 
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
 
9 січня 2026 р.
 

А.В. – на щастя і душевний спокій
 
Вона – така бездоганна.
Вона – так поза віком.
Вона перелити вміє
В слова – найгостріший біль.
Вона шампанського вип’є
В кафе з чужим чоловіком.
А він по вуха закоханий
У розум її і стиль.
 
Йому до нестями хочеться
Її – такої глибокої,
Її – такої спокійної,
Як синій вечірній став.
Щоб видихнути – втопитися
У світлі її і спокої,
Та тільки майно і бізнес
На «скво» свою записав.
 
Вона удає, що байдуже –
І вільно, і добре пишеться.
Вона собі знає ціну
І до пліток глуха.
Тепер ще кави – й додому –
Вона із ним не залишиться.
Як завше, проспектом вечірнім
Втікатиме від гріха.
 
А він лиш услід зітхатиме:
«Голубко моя й лисице,
Ну що тут поробиш, дівчинко,
Такі вже правила гри.
Здається, вона не зі мною –
Здається, що просто мститься
Комусь у зимовому небі,
Хто їй шепоче згори.
 
Навіщо, сама не відає,
Іде манівцями вченими.
Куди ж мені, недолугому,
В її фантастичну тьму?»
Вона ж у соборі відвідає
Небесного Нареченого
І знову крізь теплі сльози
Тихо скаже Йому:
 
«Ти все ще мене жалієш,
Усе ще мости не спалюєш.
Пробач, я іще прокинуся.
Пробач, я ще полюблю.
Ти знову мовчиш, мій добрий.
Ти, певно, мене не схвалюєш
За всіх, кого я відкинула,
За все, що я тут роблю.
 
Добре Тобі, мій світлий,
такому блакитноокому.
Раз увійшовши в радість,
Завжди на висоті.
Добре так мало бути
У світі цьому жорстокому
І відійти у славі –
Хоч би і на хресті.
 
Краще вже бути дурепою.
Краще б уже не бачитись.
Краще хай мудра істина
Душу мою омине».
А потім їй стане соромно,
А потім вона розплачеться:
«В усьому правий Ти, милий,
Тільки не кидай мене».
 
24 грудня 2025 р.

Два імені. Дві мови. Дві судьби.
Одна лишилась за високим муром
В країні «чорних воронів» і тюрем,
Де мали вижити лише раби.
 
А друга в путь покликала, аби
Бездомним, але вільним трубадуром
Блукати, виклик кинувши похмурим
Знаменням демонічної доби.
 
У мандрах нечужою чужиною,
Де все новою дихало війною,
Думками повертатися на схід,
 
Де мучаться в червонім пеклі друзі,
Й летіти за поетами услід,
Які уже у понадземнім крузі.
 
6–15.ХІІ.25
Мюнхен

Ми зустрілися пізно. Де ніч над проспектами висить.
На десятку якому – я їх не рахую, щасливиця.
Ми зустрілися пізно. Так пізно, що стомлений місяць
Задрімав, у долоні холодні ховаючи вилиці.
 
Тільки тіні ходили навшпиньках, безшумні, як тіні,
Шелесткими алеями парку, дворами поснулими.
Гіркотою медовою віяли квіти осінні.
Ми уже не питали, що буде й було у минулому.
 
Ми уже не шукали свого й не ховали стигмати,
Не гадаючи, скільки ще долею щастя відведено.
Місяць просто стомився, як ми, й не хотів нам брехати,
Прикидаючись лодією чи задумливим лебедем.
 
Ми уже розучилися знати, що радість покличе,
Пересядуться болі, як сніг, перейдуть, перемісяться.
Я люблю твоє тихе вузьке нетутешнє обличчя,
Що до мене схиляється, дивно споріднене з місяцем.
 
Поки сонні дерева скидають розхристаний одяг,
Поки тіні на вітах злітають, немов на трапеції,
Заколисуй мене, заколисуй мене, наче потяг,
Що мандрує крізь ніч, що причалить колись у Венеції.
 
…І нікого, крім нас, у нічному казковому світі,
У глухому купе з інкрустаціями й оксамитами.
Тільки стомлений місяць, пірнаючи в хмари щомиті,
За вагонним вікном над нічною землею летітиме.
 
…І прямуючи разом із нами в омріяні далі,
Знову снитиме вітром, плащами і сталлю дамаською,
І поверхнею темною синіх лютневих каналів
Під мостами, що сміхом розквітнули й хитрими масками.
 
…Так пливти під мостами, де луни, і мох, і химери,
У солодкому сні… напівсні… (як повіки злипаються!)
Знову бачити місяць, який молодим гондольєром
На слухняне весло під мотив баркароли спирається.
 
8 листопада 2025 р.

                   Тільки в розлуці, здаля споглядаючи наше кохання,
                   Велич його й висоту можемо бачити ми.
 
                   Ігор Качуровський
 
Удосвіта, до сотворіння світу,
Коли ніщо й не думало світити,
 
Коли не існувало ще нічого,
Крім Передвічного самого Бога,
 
Який лише виношував Свій задум,
І землю уявляв з Едемським садом,
 
І небо, і світил небесних хори,
Що суходіл освітлюють і море,
 
І між усіх істот — Адама й Єву,
Які, авжеж, спокусяться миттєво,
 
І всі від них посталі покоління,
Що ніби хвилі котяться невпинні,
 
І кожному з людей в земному колі
Накреслював усі зиґзаґи долі, —
 
Тоді Він приділив і нам з Тобою
По келиху любовного напою,
 
В обидва гіркоти розлук додавши,
Щоб ми сп’яніли, випивши, назавше.
 
13–14.VII.25

Явись мені у чистому вогні,
Єдина для усіх століть, крилата,
Розстріляна — он слід від кулі ката —
Й воскресла з мертвих у недавні дні;
 
В хітоні тонкотканім і броні,
Шляхетніша, ніж помста і відплата,
Жагою справедливости пойнята
Спокійною, мов небеса ясні, —
 
Явись, тримаючи в руках сяйливих
Безцінні манускрипти, в спецархівах
Поховані чи спалені дотла;
 
Творців назвавши їхніх поіменно,
Яких на смерть росія прирекла,
Явись мені, явись мені, Камено…
 
31.VIII–1.IX.25

(З циклу «Сонети Перемоги»)
 
Ніхто не знає розкладу тривог,
Ніхто не знає графіка терору.
Сьогодні тихо, обстріл був учора.
Що буде завтра — знає тільки Бог.
 
Розвіявся на ранок чорний смог
Від вибухів — і знову вись прозора.
«Без жертв», — повідомляють з монітора,
І це одна з найбільших перемог.
 
Молитва — за святих у камуфляжі,
Що нищать дрони і ракети вражі,
Життя стеблинку бережуть хистку.
 
Вітання і словечко найніжніше —
Тому, хто вдячний теж за те, що дише.
Хто поряд. Чи далеко. На зв’язку.
 
4.VII.25

* * * * *
 
За дощами, за роками
заховалось наше літо –
віддзвеніло, відплескало,
відбуяло пустоцвітом.
 
Поки голосом кумедним
щось наспівувало здуру, –
колесом велосипедним
закотилося в баюру.
 
І розсипалося, зникло,
не залишило і знаку.
Наше поле знову дике –
наганяє вітер мряку.
 
А було ж надій так рясно!
Десь є цвинтар літ мрійливих –
літ мінливих, вередливих,
літ, невитрачених вчасно…