У плямах сонця ліс і берег річки.
І плин у вічність золотавих днів.
Ти доглядаєш тут стару капличку,
Вся зіткана із променів і снів.
 
Курортне розімліле пообіддя
Мене до тебе нині привело.
Іще ліси не відливають міддю,
Ще розкошує в зелені село.
 
Далеко – мегаполіс і затори,
Столичні будні, вічні й навісні.
Ти підмітала свій маленький дворик,
Ти в очі тихо глянула мені.
 
А там, на дні очей твоїх не вицвілих –
Ліси прадавні і вода жива,
Небесний безмір і захмарні відстані,
І ніжна казка вічного Різдва.
 
На цій землі, де ми так часто плачемо,
У дворику, де квіти і зело,
Я вперше світ важкий таким побачила,
Яким його задумано було:
 
Таким, де відстань виміряна прощами,
Де світлий день довіку не мине,
Де смерть не важча за від’їзд із Моршина,
Де вічність і хвилина суть одне.
 
Що сталося між нами? Тільки погляди,
Липневий ліс і вигини ріки,
І я, що так потребувала догляду,
І може бути, що через роки
 
Не хори ангельські, не хмари спінені,
Коли уже перейдена межа,
А шаркання твого смішного віничка
Впізнає першим стомлена душа.
 
30 липня 2026 року

Відчуй мене – до вій, до родимок,
Поки живий, поки жива.
За «арештантськими городами»
Надвечір засюрчить трава.
 
Принадною і перезрілою,
Терпкою, наче каркаде,
Веселою старою дівою
Кривим завулком ніч іде.
 
І вслід за нею, чорнобривою,
Живою, як гаряча ртуть,
Забутих арештантів привиди
У теплих сутінках встають.
 
Встають із вигірклими болями,
Із виразками слів і дум –
Під млосним місяцем виполюють
Липневий опівнічний сум.
 
Такими ніжними і п’яними
Ми чуємося тільки мить.
І тяжко зранена Лук’янівка
Під зорями тривожно спить.
 
Відчуй, ще поки не запізно нам
Гадати про добро і зло,
Читати потягів запізнення
На діамантових табло.
 
Над «арештантськими городами» –
Ніч – подруга і вартова.
Впиваймось літом і свободою –
Поки живий, поки жива.
 
19 – 22 липня 2026 року,
Київ – Моршин

Ти мені – ні посестра, ні згуба.
Наша казка – дивна і проста.
А між нами, мила, стали руба
Слава, відстані і суєта.
 
Ти скажи мені, бо я не знаю,
Чи далекий Хтось, попри роки,
Молоде вино й тобі вливає
У сердечні зношені міхи?
 
Знаєш, а вино і досі бродить.
Де вже ремствувати на судьбу?
В марево за обрієм відходить
Липень, мов самотній марабу.
 
А услід, де невагоме пір’я
Птах над берегами розгубив,
Ходить білий кіт по надвечір’ю,
Білий-білий серед теплих нив.
 
Наче дивний птах, без сліз і зграї,
Зболені карбуючи рядки,
Ти за обрій в даль нічну ступаєш.
Ти уже не можеш навпаки.
 
Я ж у вашім полум’ї горіти
Не змогла б, далека. А зате
Я умію втішно муркотіти
І ловити сонце золоте.
 
Не рукою – лиш рядком торкнутись
Зможу крізь твої літа гіркі.
Так торкаються котячі вуса
Сторожко – знайомої руки.
 
Не прошу ні визнання, ні дружби,
Та коли самотньо стане вкрай,
Стане світ нудним і осоружним,
І холодним, просто пригадай…
 
Пригадай, долаючи безвір’я,
Як долає сонце свій зеніт:
Ходить білий кіт по надвечір’ю.
Мов душа моя – твоїй услід.
 
16 липня 2026 р.
 

LADY AZURE
 
(by Mykola Voronyi)
 
In a wave of azure wing –
Jolly Spring,
Flying high in shiny splendor,
So diaphanous and tender;
From beyond the cloudy pile –
Just a smile,
But the winter would surrender.
 
Here She comes out of the blue –
In a hue –
Nothing really can withstand her;
Lady Azure – what a manner!
Woods and meads and hills and fields –
All God wields –
For Her name they sing “Hosanna!”
 
Lady Azure, but a gleam
Of a dream,
Bathes millions of flowers
In the gentle dewy showers,
Weaving gossamers of bloom
On a loom, –
I’ll be watching it for hours.
 
On and on, the dreams unscroll
In my soul,
Winding viny arabesco,
Now cameo, now alfresco,
Catching up with azure song –
Sing along! –
Blending slowly in grotesco.
 
April 25-27, 2026

І знову я на пошту – як на прощу,
А пообіддя тихе і п’янке.
Тривога – від Лубен до Пирогощі.
І все-таки… не думай про лихе.
 
Сплатити за огрядненький пакунок.
На розі є один такий кіоск…
Там капучино – як магічний трунок,
Бариста сивий, мудрий, як Амос.
 
Над озером до сутінків читати,
Перегортати теплі сторінки –
Себе колишню знову пригадати
В тринадцять літ на березі ріки.
 
Сосновий ліс, ромашки сиві чари
І теревені о нічній порі.
Там звалося латаття «ненюфари»,
Там замки височіли на горі.
 
Там дивовижні слалися тумани,
І красені без скарг і без розмов
Блідим красуням з хижими вустами
Крізь непомітні для сторонніх рани
Свою гарячу віддавали кров.
 
Я вдячна вам, задумливий бароне,
За ці казки, за млосний холодок,
І за роки, такі безоборонні,
За ночі, де непевний кожен крок,
 
За ваших лицарів наївне кредо,
За бал з чаклунками у доміно.
…Не дівою-вампіром, а «шахедом»
Убитий лагідний віконт Рено.
 
…А десь, затиснувши надію в жменях,
Крізь біль, крізь страх, крізь сльози і крізь лють
Не білим дівам, а землі стражденній
Звитяжці кров гарячу віддають.
 
Московському боввану, а не Калі
Сміливця Райта в жертву віддали.
Настане вечір – стихнуть магістралі,
Погасне озеро в серпанку мли.
 
…Повільно пройде стомлений бариста
Повз комиші, де теплий легіт стих,
А там, у книзі, хвацьке товариство
Розійдеться по спальнях гостьових.
 
Хай буде тиха ніч. А нам – по вірі –
В невідворотність ранку, крик півнів.
Що важить оповідка про вампірів
Проти теперішніх ночей і днів?
 
Проти безумств північної корони
І юрм, кривавим зваблених вином?
І все-таки спасибі вам, бароне,
За мрії ці, за казку перед сном.
 
8 травня 2026 р.

Матінка Ельма весела була абатиса.
Річка стрімка і холодна, і темні гаї,
Дикі ліси і гора страхітлива і лиса
Охороняли обитель щасливу її.
 
Матінка Ельма була поцілована Богом:
Бачила камінь, що стрімко летить із пращі,
Бачила річку і гори, ліси і дорогу –
Зором тілесним і зором своєї душі.
 
Якось за день до Різдва їй самій довелося
Сивого ранку піти в монастирський курник.
Дівчину страшно худу, з рудуватим волоссям,
Там абатиса уздріла, тамуючи крик.
 
«Ви захотіли яєць монастирських задарма? –
Ельма всміхнулася, опам’ятавшись за мить. –
Я не збираюся вас видавати жандармам,
Тож заспокойтеся, мила, і ніж приберіть.
 
Шлях неблизький в ці ліси із північного краю.
Ви у бігах, ви сусідський образили трон.
Бачу, що ви зголодніли. І дайте вгадаю:
Ви – Непокірне Перо, Франсуаза Війон.
 
Ви для тирана – чорт, чума ходяча,
А я вас нагодую залюбки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
 
Місяць, і два, і дванадцять спливли за водою –
Тих місяців проминулих немає ніде.
І на веселу країну, безжальний, війною
Ірод північний, палаючи люттю, іде.
 
Палить і села, й міста, й хутори і в облогу
Ельмину тиху обитель гнобитель бере.
Згорда волає: «Гей ви, шанувальниці Бога,
Я поруйную дощенту склепіння старе.
 
Вас не врятують ні мур, ні ворота залізні,
Я утоплю монастир у сльозах і в крові.
Браму мені відчиняйте, ще поки не пізно.
Поки не пізно, вклоніться, красуні, мені!»
 
Ельма сказала: «Я бачу, стомились солдати.
Хто переможе, а хто з нас згорить на золу,
Знає лиш небо. А я вам запропонувати
Можу хіба на вечерю гарячу смолу.
 
В тебе на півночі книжники вчені придворні
Славлять тебе дифірамбами й стосами книг.
Тільки мене не обдуриш – я  бачу твій чорний,
Бачу звірячий і лютий, і хтивий твій лик.
І Бог тобі ніколи не пробачить,
Й мені тобі вклонятись не з руки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
 
Матінка Ельма весела була абатиса –
І віршувала, і справно читала Псалтир.
Доля її вберегла від катівні і списа,
Вистояв – не похитнувся – її монастир.
 
Військо заброд полягло у веселій країні.
Все це – не казка. Якщо забажаєш, і ти
Можеш, мій друже, і через століття, і нині
З щирим проханням у тиху обитель прийти.
 
Ельма Весела не змовчить – вона відгукнеться,
Ельма завжди допоможе, але пам’ятай,
Що абатиса облудне не слухає серце,
З гостем лихим говорити не стане – і край.
 
Старі ліси – живі, і гори – зрячі,
Хоча віки минули вже й віки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки.
 
1 квітня 2026 р.

А.З. і А.Г. – з любов’ю і надією на зустріч
 
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
 
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
 
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
 
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
 
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
 
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
 
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
 
9 січня 2026 р.
 

А.В. – на щастя і душевний спокій
 
Вона – така бездоганна.
Вона – так поза віком.
Вона перелити вміє
В слова – найгостріший біль.
Вона шампанського вип’є
В кафе з чужим чоловіком.
А він по вуха закоханий
У розум її і стиль.
 
Йому до нестями хочеться
Її – такої глибокої,
Її – такої спокійної,
Як синій вечірній став.
Щоб видихнути – втопитися
У світлі її і спокої,
Та тільки майно і бізнес
На «скво» свою записав.
 
Вона удає, що байдуже –
І вільно, і добре пишеться.
Вона собі знає ціну
І до пліток глуха.
Тепер ще кави – й додому –
Вона із ним не залишиться.
Як завше, проспектом вечірнім
Втікатиме від гріха.
 
А він лиш услід зітхатиме:
«Голубко моя й лисице,
Ну що тут поробиш, дівчинко,
Такі вже правила гри.
Здається, вона не зі мною –
Здається, що просто мститься
Комусь у зимовому небі,
Хто їй шепоче згори.
 
Навіщо, сама не відає,
Іде манівцями вченими.
Куди ж мені, недолугому,
В її фантастичну тьму?»
Вона ж у соборі відвідає
Небесного Нареченого
І знову крізь теплі сльози
Тихо скаже Йому:
 
«Ти все ще мене жалієш,
Усе ще мости не спалюєш.
Пробач, я іще прокинуся.
Пробач, я ще полюблю.
Ти знову мовчиш, мій добрий.
Ти, певно, мене не схвалюєш
За всіх, кого я відкинула,
За все, що я тут роблю.
 
Добре Тобі, мій світлий,
такому блакитноокому.
Раз увійшовши в радість,
Завжди на висоті.
Добре так мало бути
У світі цьому жорстокому
І відійти у славі –
Хоч би і на хресті.
 
Краще вже бути дурепою.
Краще б уже не бачитись.
Краще хай мудра істина
Душу мою омине».
А потім їй стане соромно,
А потім вона розплачеться:
«В усьому правий Ти, милий,
Тільки не кидай мене».
 
24 грудня 2025 р.

Два імені. Дві мови. Дві судьби.
Одна лишилась за високим муром
В країні «чорних воронів» і тюрем,
Де мали вижити лише раби.
 
А друга в путь покликала, аби
Бездомним, але вільним трубадуром
Блукати, виклик кинувши похмурим
Знаменням демонічної доби.
 
У мандрах нечужою чужиною,
Де все новою дихало війною,
Думками повертатися на схід,
 
Де мучаться в червонім пеклі друзі,
Й летіти за поетами услід,
Які уже у понадземнім крузі.
 
6–15.ХІІ.25
Мюнхен

Ми зустрілися пізно. Де ніч над проспектами висить.
На десятку якому – я їх не рахую, щасливиця.
Ми зустрілися пізно. Так пізно, що стомлений місяць
Задрімав, у долоні холодні ховаючи вилиці.
 
Тільки тіні ходили навшпиньках, безшумні, як тіні,
Шелесткими алеями парку, дворами поснулими.
Гіркотою медовою віяли квіти осінні.
Ми уже не питали, що буде й було у минулому.
 
Ми уже не шукали свого й не ховали стигмати,
Не гадаючи, скільки ще долею щастя відведено.
Місяць просто стомився, як ми, й не хотів нам брехати,
Прикидаючись лодією чи задумливим лебедем.
 
Ми уже розучилися знати, що радість покличе,
Пересядуться болі, як сніг, перейдуть, перемісяться.
Я люблю твоє тихе вузьке нетутешнє обличчя,
Що до мене схиляється, дивно споріднене з місяцем.
 
Поки сонні дерева скидають розхристаний одяг,
Поки тіні на вітах злітають, немов на трапеції,
Заколисуй мене, заколисуй мене, наче потяг,
Що мандрує крізь ніч, що причалить колись у Венеції.
 
…І нікого, крім нас, у нічному казковому світі,
У глухому купе з інкрустаціями й оксамитами.
Тільки стомлений місяць, пірнаючи в хмари щомиті,
За вагонним вікном над нічною землею летітиме.
 
…І прямуючи разом із нами в омріяні далі,
Знову снитиме вітром, плащами і сталлю дамаською,
І поверхнею темною синіх лютневих каналів
Під мостами, що сміхом розквітнули й хитрими масками.
 
…Так пливти під мостами, де луни, і мох, і химери,
У солодкому сні… напівсні… (як повіки злипаються!)
Знову бачити місяць, який молодим гондольєром
На слухняне весло під мотив баркароли спирається.
 
8 листопада 2025 р.