Пост успішно перенесено до кошика.
Стежте за нашими оголошеннями
26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».
Нові твори на рівноденні
Похмурий ранок
«…Мила моя, што то буде з нами?»
З народної лемківської пісні
* * *
Ні, це не дощ — це просто ранок —
похмурий, сонний, от і все.
Він вересневими дворами
кудись печаль свою несе.
Грачиний грай кружляє в небі,
за обрій літо відліта...
Куди ж ви, теплі, яблуневі,
мої оманливі літа?
Все ближчі дим і гуркіт бою,
і все ясніші — з давнини —
пісні, наповнені журбою,
відлуння вічної війни.
Десь там гуркочуть ешелони,
сирітський не стихає плач.
Там сатаніє наглядач —
лунають стогони й прокльони…
«Що з нами буде і коли?» —
всіх поколінь одне питання:
надія, біль і сподівання
в полоні хижої імли.
Ми ж — найціннішого — я знаю! —
з тобою так і не знайшли.
Тож, милий, навіть не питаю,
що з нами буде і коли…
Вересень 10, 2026, 15:07
Vita nova
Це Ренесанс… Це візія нова,
Нових чуттів, життя нового ера,
Це заново народжена Венера,
Що цілий світ укотре відкрива.
Це книги нашої нова глава,
Яку у парі пишуть наші пера,
Це сни нові, глибокі, мов озера,
І ніби вперше мовлені слова…
І хоч війна гримить ночами люта,
Та нам дарована протиотрута,
Яка смертельний відведе удар
І сили дасть дожити до світання:
Такий крихкий, такий солодкий дар —
Рінашіменто нашого кохання.
18–19.VІІІ.26
Серпень 20, 2026, 2:40
«Тієї мапи вже нема...»
Тієї мапи вже нема,
Що в Тебе висіла роками,
Де вся Європа перед нами,
І Україна зокрема,
Де лагідна блакить морів,
Спокійна сірість суходолу,
Неначе щойно хтось відкрив
Цю землю непорочно-голу,
Немов артерія Дніпра
Святою не стікає кров’ю,
Неначе мордорська мара
Не сіє смерти й безголов’я,
Мов у сусідів у щитах
Немає ще страшних пробоїн
І від новин не їде дах…
Ні лих, ні злочинів, ні воєн.
2.VI.26
Серпень 19, 2026, 13:34
"Надвечір принишк зачарований сад..."
Надвечір принишк зачарований сад -
Дерева, і квіти, і трави.
У дачній альтанці, де твій виноград
І морок такий зеленавий -
У дачній альтанці, сама, у кутку,
Рахуючи болі і стигми,
У звичній тривозі, як у сповитку,
Ти вклякла, сумна і застигла.
За хвірткою саду - Країна Чудес -
Цей світ і страшний, і принадний,
А над головою у безмір небес
Вростає лоза виноградна.
І тягнеться, й рветься, і кличе у вись:
"Поміть мене, заради Бога!"
Неначе шепоче: "Кохана, рвонись!
І викинь, і виплач тривогу.
Згадай, моя люба: я - щастя, я - шлях.
Устань, стрепенися, будь ласка.
І вгору - по цих невагомих щаблях,
Як Джек з призабутої казки.
Твій страх - лиш омана, вечірня імла.
Згадай же, маленька: я - Небо.
І все, чого ти зажадати могла б,
Вже вкладено й влюблено в тебе".
Чому ж так лякає прийдешня зима?
Навіщо дивитися скрушно?
Хіба ти колись залишалась сама,
Моя недовірлива душе?
9 серпня 2026 року
Серпень 11, 2026, 12:48
Незнайомій
У плямах сонця ліс і берег річки.
І плин у вічність золотавих днів.
Ти доглядаєш тут стару капличку,
Вся зіткана із променів і снів.
Курортне розімліле пообіддя
Мене до тебе нині привело.
Іще ліси не відливають міддю,
Ще розкошує в зелені село.
Далеко – мегаполіс і затори,
Столичні будні, вічні й навісні.
Ти підмітала свій маленький дворик,
Ти в очі тихо глянула мені.
А там, на дні очей твоїх не вицвілих –
Ліси прадавні і вода жива,
Небесний безмір і захмарні відстані,
І ніжна казка вічного Різдва.
На цій землі, де ми так часто плачемо,
У дворику, де квіти і зело,
Я вперше світ важкий таким побачила,
Яким його задумано було:
Таким, де відстань виміряна прощами,
Де світлий день довіку не мине,
Де смерть не важча за від’їзд із Моршина,
Де вічність і хвилина суть одне.
Що сталося між нами? Тільки погляди,
Липневий ліс і вигини ріки,
І я, що так потребувала догляду,
І може бути, що через роки
Не хори ангельські, не хмари спінені,
Коли уже перейдена межа,
А шаркання твого смішного віничка
Впізнає першим стомлена душа.
30 липня 2026 року
І плин у вічність золотавих днів.
Ти доглядаєш тут стару капличку,
Вся зіткана із променів і снів.
Курортне розімліле пообіддя
Мене до тебе нині привело.
Іще ліси не відливають міддю,
Ще розкошує в зелені село.
Далеко – мегаполіс і затори,
Столичні будні, вічні й навісні.
Ти підмітала свій маленький дворик,
Ти в очі тихо глянула мені.
А там, на дні очей твоїх не вицвілих –
Ліси прадавні і вода жива,
Небесний безмір і захмарні відстані,
І ніжна казка вічного Різдва.
На цій землі, де ми так часто плачемо,
У дворику, де квіти і зело,
Я вперше світ важкий таким побачила,
Яким його задумано було:
Таким, де відстань виміряна прощами,
Де світлий день довіку не мине,
Де смерть не важча за від’їзд із Моршина,
Де вічність і хвилина суть одне.
Що сталося між нами? Тільки погляди,
Липневий ліс і вигини ріки,
І я, що так потребувала догляду,
І може бути, що через роки
Не хори ангельські, не хмари спінені,
Коли уже перейдена межа,
А шаркання твого смішного віничка
Впізнає першим стомлена душа.
30 липня 2026 року
Серпень 4, 2026, 10:10
Стрічка віршів