Пост успішно перенесено до кошика.
Стежте за нашими оголошеннями
26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».
Нові твори на рівноденні
Балада про веселу абатису
Матінка Ельма весела була абатиса.
Річка стрімка і холодна, і темні гаї,
Дикі ліси і гора страхітлива і лиса
Охороняли обитель щасливу її.
Матінка Ельма була поцілована Богом:
Бачила камінь, що стрімко летить із пращі,
Бачила річку і гори, ліси і дорогу –
Зором тілесним і зором своєї душі.
Якось за день до Різдва їй самій довелося
Сивого ранку піти в монастирський курник.
Дівчину страшно худу, з рудуватим волоссям,
Там абатиса уздріла, тамуючи крик.
«Ви захотіли яєць монастирських задарма? –
Ельма всміхнулася, опам’ятавшись за мить. –
Я не збираюся вас видавати жандармам,
Тож заспокойтеся, мила, і ніж приберіть.
Шлях неблизький в ці ліси із північного краю.
Ви у бігах, ви сусідський образили трон.
Бачу, що ви зголодніли. І дайте вгадаю:
Ви – Непокірне Перо, Франсуаза Війон.
Ви для тирана – чорт, чума ходяча,
А я вас нагодую залюбки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
Місяць, і два, і дванадцять спливли за водою –
Тих місяців проминулих немає ніде.
І на веселу країну, безжальний, війною
Ірод північний, палаючи люттю, іде.
Палить і села, й міста, й хутори і в облогу
Ельмину тиху обитель гнобитель бере.
Згорда волає: «Гей ви, шанувальниці Бога,
Я поруйную дощенту склепіння старе.
Вас не врятують ні мур, ні ворота залізні,
Я утоплю монастир у сльозах і в крові.
Браму мені відчиняйте, ще поки не пізно.
Поки не пізно, вклоніться, красуні, мені!»
Ельма сказала: «Я бачу, стомились солдати.
Хто переможе, а хто з нас згорить на золу,
Знає лиш небо. А я вам запропонувати
Можу хіба на вечерю гарячу смолу.
В тебе на півночі книжники вчені придворні
Славлять тебе дифірамбами й стосами книг.
Тільки мене не обдуриш – я бачу твій чорний,
Бачу звірячий і лютий, і хтивий твій лик.
І Бог тобі ніколи не пробачить,
Й мені тобі вклонятись не з руки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
Матінка Ельма весела була абатиса –
І віршувала, і справно читала Псалтир.
Доля її вберегла від катівні і списа,
Вистояв – не похитнувся – її монастир.
Військо заброд полягло у веселій країні.
Все це – не казка. Якщо забажаєш, і ти
Можеш, мій друже, і через століття, і нині
З щирим проханням у тиху обитель прийти.
Ельма Весела не змовчить – вона відгукнеться,
Ельма завжди допоможе, але пам’ятай,
Що абатиса облудне не слухає серце,
З гостем лихим говорити не стане – і край.
Старі ліси – живі, і гори – зрячі,
Хоча віки минули вже й віки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки.
1 квітня 2026 р.
Річка стрімка і холодна, і темні гаї,
Дикі ліси і гора страхітлива і лиса
Охороняли обитель щасливу її.
Матінка Ельма була поцілована Богом:
Бачила камінь, що стрімко летить із пращі,
Бачила річку і гори, ліси і дорогу –
Зором тілесним і зором своєї душі.
Якось за день до Різдва їй самій довелося
Сивого ранку піти в монастирський курник.
Дівчину страшно худу, з рудуватим волоссям,
Там абатиса уздріла, тамуючи крик.
«Ви захотіли яєць монастирських задарма? –
Ельма всміхнулася, опам’ятавшись за мить. –
Я не збираюся вас видавати жандармам,
Тож заспокойтеся, мила, і ніж приберіть.
Шлях неблизький в ці ліси із північного краю.
Ви у бігах, ви сусідський образили трон.
Бачу, що ви зголодніли. І дайте вгадаю:
Ви – Непокірне Перо, Франсуаза Війон.
Ви для тирана – чорт, чума ходяча,
А я вас нагодую залюбки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
Місяць, і два, і дванадцять спливли за водою –
Тих місяців проминулих немає ніде.
І на веселу країну, безжальний, війною
Ірод північний, палаючи люттю, іде.
Палить і села, й міста, й хутори і в облогу
Ельмину тиху обитель гнобитель бере.
Згорда волає: «Гей ви, шанувальниці Бога,
Я поруйную дощенту склепіння старе.
Вас не врятують ні мур, ні ворота залізні,
Я утоплю монастир у сльозах і в крові.
Браму мені відчиняйте, ще поки не пізно.
Поки не пізно, вклоніться, красуні, мені!»
Ельма сказала: «Я бачу, стомились солдати.
Хто переможе, а хто з нас згорить на золу,
Знає лиш небо. А я вам запропонувати
Можу хіба на вечерю гарячу смолу.
В тебе на півночі книжники вчені придворні
Славлять тебе дифірамбами й стосами книг.
Тільки мене не обдуриш – я бачу твій чорний,
Бачу звірячий і лютий, і хтивий твій лик.
І Бог тобі ніколи не пробачить,
Й мені тобі вклонятись не з руки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки».
Матінка Ельма весела була абатиса –
І віршувала, і справно читала Псалтир.
Доля її вберегла від катівні і списа,
Вистояв – не похитнувся – її монастир.
Військо заброд полягло у веселій країні.
Все це – не казка. Якщо забажаєш, і ти
Можеш, мій друже, і через століття, і нині
З щирим проханням у тиху обитель прийти.
Ельма Весела не змовчить – вона відгукнеться,
Ельма завжди допоможе, але пам’ятай,
Що абатиса облудне не слухає серце,
З гостем лихим говорити не стане – і край.
Старі ліси – живі, і гори – зрячі,
Хоча віки минули вже й віки.
О, абатиса все чудово бачить,
Та дуже часто бачить навпаки.
1 квітня 2026 р.
Квітень 1, 2026, 20:43
Дарниця
А.З. і А.Г. – з любов’ю і надією на зустріч
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
9 січня 2026 р.
Вкорінитися в ці ґрунти – так навіки болісно.
Я не знала, що так люблю тебе, сива Дарнице.
Я не знала сама. Я не вмію любити голосно.
Я гадала, ми просто збиралися тут щоп’ятниці.
Переходом, де сірі тіні, летіли з острахом.
Нам грудневі твої вітри холодили вилиці.
Ми шампанське пили під твоїми стрункими соснами,
На ікони твої, наче діти, щиро молилися.
Зігрівався грудень твоїми теплими кухнями,
І від кавових розкошів нам бракувало кисню.
Ми не знали тоді, що ночами, кров’ю набухлими,
Над стражденним Києвом небо колись нависне.
І «німецькі будиночки» зяють свіжими ранами.
І розкидало вас по світах, як ударною хвилею.
Розметало, вас, друзі: хто – в Польщі, а хто – в Іспанії.
Чим же міряти відстань: годинами? болями? милями?
Чи безсонням, чи криком сирен, чи дніпровими водами,
Чи любов’ю, якої і час не зуміє пожерти?
Я і зараз прямую знайомими переходами,
Де «Чернігівська» світиться, наче скляна етажерка.
Ще запахнуть сутінки кавою й вірним «Геннесі»…
Як відплата за вбиті ворогом зими й весни,
Ви повернетесь, друзі. Я вірю, що всі повернуться,
Як відважний ченчик вірить, що всі воскреснуть.
Сива Дарнице, скільки болю в абзацному відступі.
Хай без мене вирують Відні, вальсом запінені.
Я лишаюся. Я не вмію любити на відстані,
У домашні ґрунти кожним хворим нервом вкорінена.
9 січня 2026 р.
Січень 9, 2026, 17:47
Голоси (1)
Подруга
А.В. – на щастя і душевний спокій
Вона – така бездоганна.
Вона – так поза віком.
Вона перелити вміє
В слова – найгостріший біль.
Вона шампанського вип’є
В кафе з чужим чоловіком.
А він по вуха закоханий
У розум її і стиль.
Йому до нестями хочеться
Її – такої глибокої,
Її – такої спокійної,
Як синій вечірній став.
Щоб видихнути – втопитися
У світлі її і спокої,
Та тільки майно і бізнес
На «скво» свою записав.
Вона удає, що байдуже –
І вільно, і добре пишеться.
Вона собі знає ціну
І до пліток глуха.
Тепер ще кави – й додому –
Вона із ним не залишиться.
Як завше, проспектом вечірнім
Втікатиме від гріха.
А він лиш услід зітхатиме:
«Голубко моя й лисице,
Ну що тут поробиш, дівчинко,
Такі вже правила гри.
Здається, вона не зі мною –
Здається, що просто мститься
Комусь у зимовому небі,
Хто їй шепоче згори.
Навіщо, сама не відає,
Іде манівцями вченими.
Куди ж мені, недолугому,
В її фантастичну тьму?»
Вона ж у соборі відвідає
Небесного Нареченого
І знову крізь теплі сльози
Тихо скаже Йому:
«Ти все ще мене жалієш,
Усе ще мости не спалюєш.
Пробач, я іще прокинуся.
Пробач, я ще полюблю.
Ти знову мовчиш, мій добрий.
Ти, певно, мене не схвалюєш
За всіх, кого я відкинула,
За все, що я тут роблю.
Добре Тобі, мій світлий,
такому блакитноокому.
Раз увійшовши в радість,
Завжди на висоті.
Добре так мало бути
У світі цьому жорстокому
І відійти у славі –
Хоч би і на хресті.
Краще вже бути дурепою.
Краще б уже не бачитись.
Краще хай мудра істина
Душу мою омине».
А потім їй стане соромно,
А потім вона розплачеться:
«В усьому правий Ти, милий,
Тільки не кидай мене».
24 грудня 2025 р.
Вона – така бездоганна.
Вона – так поза віком.
Вона перелити вміє
В слова – найгостріший біль.
Вона шампанського вип’є
В кафе з чужим чоловіком.
А він по вуха закоханий
У розум її і стиль.
Йому до нестями хочеться
Її – такої глибокої,
Її – такої спокійної,
Як синій вечірній став.
Щоб видихнути – втопитися
У світлі її і спокої,
Та тільки майно і бізнес
На «скво» свою записав.
Вона удає, що байдуже –
І вільно, і добре пишеться.
Вона собі знає ціну
І до пліток глуха.
Тепер ще кави – й додому –
Вона із ним не залишиться.
Як завше, проспектом вечірнім
Втікатиме від гріха.
А він лиш услід зітхатиме:
«Голубко моя й лисице,
Ну що тут поробиш, дівчинко,
Такі вже правила гри.
Здається, вона не зі мною –
Здається, що просто мститься
Комусь у зимовому небі,
Хто їй шепоче згори.
Навіщо, сама не відає,
Іде манівцями вченими.
Куди ж мені, недолугому,
В її фантастичну тьму?»
Вона ж у соборі відвідає
Небесного Нареченого
І знову крізь теплі сльози
Тихо скаже Йому:
«Ти все ще мене жалієш,
Усе ще мости не спалюєш.
Пробач, я іще прокинуся.
Пробач, я ще полюблю.
Ти знову мовчиш, мій добрий.
Ти, певно, мене не схвалюєш
За всіх, кого я відкинула,
За все, що я тут роблю.
Добре Тобі, мій світлий,
такому блакитноокому.
Раз увійшовши в радість,
Завжди на висоті.
Добре так мало бути
У світі цьому жорстокому
І відійти у славі –
Хоч би і на хресті.
Краще вже бути дурепою.
Краще б уже не бачитись.
Краще хай мудра істина
Душу мою омине».
А потім їй стане соромно,
А потім вона розплачеться:
«В усьому правий Ти, милий,
Тільки не кидай мене».
24 грудня 2025 р.
Грудень 24, 2025, 18:39
Юрій Клен
Два імені. Дві мови. Дві судьби.
Одна лишилась за високим муром
В країні «чорних воронів» і тюрем,
Де мали вижити лише раби.
А друга в путь покликала, аби
Бездомним, але вільним трубадуром
Блукати, виклик кинувши похмурим
Знаменням демонічної доби.
У мандрах нечужою чужиною,
Де все новою дихало війною,
Думками повертатися на схід,
Де мучаться в червонім пеклі друзі,
Й летіти за поетами услід,
Які уже у понадземнім крузі.
6–15.ХІІ.25
Мюнхен
Одна лишилась за високим муром
В країні «чорних воронів» і тюрем,
Де мали вижити лише раби.
А друга в путь покликала, аби
Бездомним, але вільним трубадуром
Блукати, виклик кинувши похмурим
Знаменням демонічної доби.
У мандрах нечужою чужиною,
Де все новою дихало війною,
Думками повертатися на схід,
Де мучаться в червонім пеклі друзі,
Й летіти за поетами услід,
Які уже у понадземнім крузі.
6–15.ХІІ.25
Мюнхен
Грудень 23, 2025, 8:35
Голоси (1)
Стомлений місяць
Ми зустрілися пізно. Де ніч над проспектами висить.
На десятку якому – я їх не рахую, щасливиця.
Ми зустрілися пізно. Так пізно, що стомлений місяць
Задрімав, у долоні холодні ховаючи вилиці.
Тільки тіні ходили навшпиньках, безшумні, як тіні,
Шелесткими алеями парку, дворами поснулими.
Гіркотою медовою віяли квіти осінні.
Ми уже не питали, що буде й було у минулому.
Ми уже не шукали свого й не ховали стигмати,
Не гадаючи, скільки ще долею щастя відведено.
Місяць просто стомився, як ми, й не хотів нам брехати,
Прикидаючись лодією чи задумливим лебедем.
Ми уже розучилися знати, що радість покличе,
Пересядуться болі, як сніг, перейдуть, перемісяться.
Я люблю твоє тихе вузьке нетутешнє обличчя,
Що до мене схиляється, дивно споріднене з місяцем.
Поки сонні дерева скидають розхристаний одяг,
Поки тіні на вітах злітають, немов на трапеції,
Заколисуй мене, заколисуй мене, наче потяг,
Що мандрує крізь ніч, що причалить колись у Венеції.
…І нікого, крім нас, у нічному казковому світі,
У глухому купе з інкрустаціями й оксамитами.
Тільки стомлений місяць, пірнаючи в хмари щомиті,
За вагонним вікном над нічною землею летітиме.
…І прямуючи разом із нами в омріяні далі,
Знову снитиме вітром, плащами і сталлю дамаською,
І поверхнею темною синіх лютневих каналів
Під мостами, що сміхом розквітнули й хитрими масками.
…Так пливти під мостами, де луни, і мох, і химери,
У солодкому сні… напівсні… (як повіки злипаються!)
Знову бачити місяць, який молодим гондольєром
На слухняне весло під мотив баркароли спирається.
8 листопада 2025 р.
На десятку якому – я їх не рахую, щасливиця.
Ми зустрілися пізно. Так пізно, що стомлений місяць
Задрімав, у долоні холодні ховаючи вилиці.
Тільки тіні ходили навшпиньках, безшумні, як тіні,
Шелесткими алеями парку, дворами поснулими.
Гіркотою медовою віяли квіти осінні.
Ми уже не питали, що буде й було у минулому.
Ми уже не шукали свого й не ховали стигмати,
Не гадаючи, скільки ще долею щастя відведено.
Місяць просто стомився, як ми, й не хотів нам брехати,
Прикидаючись лодією чи задумливим лебедем.
Ми уже розучилися знати, що радість покличе,
Пересядуться болі, як сніг, перейдуть, перемісяться.
Я люблю твоє тихе вузьке нетутешнє обличчя,
Що до мене схиляється, дивно споріднене з місяцем.
Поки сонні дерева скидають розхристаний одяг,
Поки тіні на вітах злітають, немов на трапеції,
Заколисуй мене, заколисуй мене, наче потяг,
Що мандрує крізь ніч, що причалить колись у Венеції.
…І нікого, крім нас, у нічному казковому світі,
У глухому купе з інкрустаціями й оксамитами.
Тільки стомлений місяць, пірнаючи в хмари щомиті,
За вагонним вікном над нічною землею летітиме.
…І прямуючи разом із нами в омріяні далі,
Знову снитиме вітром, плащами і сталлю дамаською,
І поверхнею темною синіх лютневих каналів
Під мостами, що сміхом розквітнули й хитрими масками.
…Так пливти під мостами, де луни, і мох, і химери,
У солодкому сні… напівсні… (як повіки злипаються!)
Знову бачити місяць, який молодим гондольєром
На слухняне весло під мотив баркароли спирається.
8 листопада 2025 р.
Листопад 8, 2025, 23:00
Стрічка віршів