Про дохлих коней

Осипають рожеві тюльпани пелюстки на моє підвіконня і, о диво, з ними осипаються з душі пристрасті, що краяли душу, рвали її — не навпіл — на дрібні клаптики, та все по-живому…

Чому люди так ускладнюють своє життя? Та ще якби ж тільки своє! Розставляють крапки над і, докопуються до суті (наче вона скарб), палять мости, а потім їх знову наводять. Підтримують стосунки, щоб було що з’ясовувати. З’ясовують, щоб було що розірвати. І весь цей фарш нашпиговують власними фантастичними вигадками, приперчують художнім словом, присолюють сльозою… а потім ставлять в духовку і сідають на хвилинку за монітор. Щоб опівночі витягти на чорному противні залишки того, що мало бути (на вибір): справою життя, останнім коханням, найміцнішою дружбою.

А я знову думаю про “дохлого коня” з англійського жартівливого прислів’я (дякую, Люцинко: саме на твоїй сторінці ФБ я його прочитала вперше): “Якщо бачиш, що скачеш на дохлому коні, — злізь”.

Злажу з усіх своїх коней, і чомусь згадується російське жартівливе:

“А кони все скачут и скачут, А избы горят и горят”.

І чому мої коні завжди дохлі?

Втім, може, вони й не дохлі. Просто — не мої, тому прикидаються дохлими. І я їм вірю.

Піду далі пішки…

Дякую, тобі, доленько! Скоро видам нову книжку. Якби не коні, вона не написалася б так швидко.