В ніч золоту, як зерно на стерні,
вільну від злочинів, сварок і гульбищ, —
тихій, безсонній, самотній мені
раптом здалося, що ти мене любиш.
І похитнувся, аж вирвався світ
з темних думок та із вицвілих рубищ! —
Може, уперше за тисячу літ
дійсно це правда, що ти мене любиш?..
В храмі вітрин, де, мов свічі, слова,
де не цілуєш мене ти (бо люди ж),
як воно світиться, плаче, співа —
дивнеє диво, що ти мене любиш!..
Знаю, в житті переплутано все:
хто тут підкаже, де знайдеш, де згубиш?..
Але заступить мене і спасе
тільки надія, що ти мене любиш…
Дані опрацьовуються...