Розбуди мене завтра, о шостій,
ворухнувшись у тихому сні
й тим порушивши вранішню жорсткість,
після спеки холодну, як сніг.
За півтисячі й три кілометри
я почую твій порух легкий
і, як поле від кроку Деметри
чи купава від сплеску ріки,
теж прокинусь, схоплюся з постелі —
аж зітхне її теплий сувій,
ніби кущик лаванди, по стеблах
пропустивши заряд грозовий.
На розчахнутім в літо балконі
задивлюсь, мов уперше в житті,
як по небу розгулюють коні —
в синіх гривах стрічки золоті,
як летить по бульвару тролейбус,
як тугішає липовий цвіт,
як розгадує сонячний ребус
весь живий розколошканий світ…
А коли вже й будильник, здригнувшись
на столі, серед крапок та ком,
й, певно, сам по собі увімкнувшись,
захлинеться ревнивим дзвінком,
я збагну, що як дощ по дотичній
для землі, спопелілої в зойк,—
так для мене цей телепатичний
і єдиний з тобою зв’язок!..
Розбуди мене завтра…
О шостій…
Дані опрацьовуються...