Вправний Скарпелю

Променю Вічний

Жезле Премудрий

 

Цілісна Ланко

Столе наш Круглий

Око Ядерне

 

Первню Єдиний

Сяйва Орбіто

Піно Космічна

 

Просторе Повний

Списе Пломінний

Куле Магічна

 

Міро Добірна

З Перснів Намисто

Лику Преясний

 

Ліку Некратний

Коло Буттєве

Формо Округла

 

Сило Найбільша

Часу Спірале

Сонме Множинний

 

Літеро Книги

Стилосе Тексту

Ти Нескінченність

 

Сповнися нами

 

1941

 

Zygmunt Jan RUMEL

LITANIA KOSMICZNA

 

Dłuto Misterne

Promieniu Ciągły

Różdżko Przemądra

 

Ogniwo Pełne

Stole Okrągły

Dno Oka Jądra

 

Substancjo Jedna

Orbito Ogni

Piano Kosmiczna

 

Przestrzeni Pełna

Włócznio Płomieni

Kulo Magiczna

 

Miaro Subtelna

Kolio Pierścieni

Czoło Jasności

 

Liczbo Niedzielna

Kręgu Istnienia

Kształcie Krągłości

 

Sumo Potęgi

Spiralo Trwania

Zbiorze Wielości

 

Litero Księgi

Pióro Pisania

Nieskończoności

 

Wypełń się nami

 

1941

ПІСНЯ III
 
Самоткані полотна тчуть дівчата –
Пріськи, Настки, Ярини – як їх звати? –
на цупку селянську вдяганку
і на вишивку-вишиванку.
 
Прядуть, вишивають на п’яльцях,
і прядеться Волинь в їхніх пальцях,
у лляних лишається ряднах
і в узорах, простих і ладних.
 
Прядуть Пріськи, прядуть Ярини,
і Волинь до полотен лине,
вся в узорах простих, народних, –
ось вона, Волинь на полотнах…
 
Вигортаються скиби землі, як чорні полотна,
хоч весна тут буває голодна.
Гриць весною ту землю плужить,
за хліб Божий Богові служить.
 
Чи в стодолах жита-гречки замало,
що село торік засівало?
Гриць і в голод оре із кіньми,
зерно в землю родючу вкиньмо…
 
Вигортаються скиби землі, як чорні полотна,
хоч весна тут буває голодна.
 
Хоч і голод – засіється скиба,
щоб Волинь не була без хліба…
 
Сплять у росах яри й придолинки,
над ними пісня котиться дзвінко,
котиться дзвінко, до хат долинає,
білі двері на шлях прочиняє.
 
1937
 
Zygmunt Jan RUMEL
PIEŚŃ III (fragment)
 
Samodziały, samodziały tkają dziewczęta
Pryśki, Nastki, Jaryny – nie pamiętam –
na surową, na chłopską odzież
i na hafty, których nie wypowiem.
 
Przędą, przędą na kołowrotkach,
Wołyń w palcach ich barwnie się mota
w proste znaki i proste nici
na płóciennych, lnianych okryciach.
 
Przędą Pryśki, przędą Jaryny,
już oprzędły płótna Wołyniem
w znakach prostych i jak najprościej
na tych płótnach Wołyń się mości…
 
Czarno się skiba kładzie, bo rodny jest czarnoziem,
choć Hryć wiosną orze o głodzie.
O głodzie Hryć wiosną orze
choć chleb i dla niego boży.
 
Czyście żyto ukryli w stodołach,
Że o głodzie Hryć na konie woła,
czy zabrakło kaszy hreczanej
z rodnej ziemi latoś oranej?
 
Czarno się skiba kładzie, bo rodny jest czarnoziem,
choć Hryć wiosną orze o głodzie.
 
Lecz nie wstrzyma głód chłopa dłoni
póki chlebem nie wzejdzie Wołyń…
 
Po rozłogach i jarach rośnych
echem toczy się pieśń donośna,
echem toczy się, do chat dociera,
białe drzwi na gościńce otwiera.
 
1937

 
Вдерлись поночі оружні у двір,
І ворота полягли від сокир…
 
Вже мальованих немає воріт,
розкришилися ворота, як лід.
 
Онде недруг і на призьбу проник,
знай рубає все навкруг!.. Чути крик…
 
Знай посипались тріски і скіпки
Під ударами лихої руки…
 
Заіскрило, загуло – ще лиш мент –
Двері впали і одвірки ущент!
 
Тінь у сінях – знову тінь – вороги
Все спустошують і тнуть до ноги!
 
Три кімнати і криваві сліди…
Ґвалт! Рятуйте від біди – від біди!..
 
У вікно! Тікати в сад!.. Далі бір…
Вдерлись поночі оружні у двір…
 
вересень 1939
 
Zygmunt Jan RUMEL
ZAJAZD
 
Zajechali nocą zbrojni przed dwór -
Toporami wyrąbali wrót zwór...
 
Malowanych - malowanych wrót -
Co zaporą skrzypiały u kłód...
 
Rozrąbali wtargnęli - i w głąb...
Wrzask zahuczał... Odźwierza rąb!
 
Posypały się w drzazgach skry -
Pod toporów ciosem - jak kry...
 
Posypały się skry od drzazg -
Runął w cień - runął w sień dźwierców trzask!
 
Sienią w sień - cieniem w cień - druga sień -
Rąbać sień! Rąbać cień! Rąbać w pień!
 
Cień już padł - sieni dwie - komnat trzy!
Krwawy ślad... Jakiś krzyk!... Iskier skry!
 
Oknem w sad! Ratuj! Mord!... Dalej bór...
Zajechali nocą zbrojni przed dwór...
 
wrzesień 1939

А коли його з вами не буде,
Поховайте й насипте курган
У степу, де вітрів перегуди
Будять сонний сріблястий бур’ян.
 
Хай китайкою ляже на очі
Червонястого місяця схід.
Хай лелека вгорі затуркоче,
Переймаючи вітру політ.
 
Хай затужать орли-верховоди,
Смуток лютня оберне у спів.
Він про вашу і нашу свободу
Все співав і співав, доки жив.
 
Хай же сутінки – всупереч смерті –
В синій колір забарвлюють вись,
Щоб у Всесвіт, над ним розпростертий,
Він довіку щоночі дививсь!
 
Zygmunt Jan RUMEL
NA ŚMIERĆ POETY
 
A kiedy go z wami nie będzie -
Usypcie mu kurhan stepowy -
Aby słyszał, jak burzan pieśń gędzie
I wiatr stepem przewala się płowy...
 
By mu miesiąc wstający z limanów
Oczy prószył kitajką czerwoną...
I kląskanie by słyszał bocianów,
Gdy piórami lotnymi wiatr chłoną...
 
Niech tam orły dziobami pieśń skraszą,
A teorban piosenką zakwili...
Bo o wolę on waszą i naszą
Śpiewał - zanim odpoczął w mogile...
 
Niech tam zmierzchy siniejąc rozgarną
Błękit nieba najczystszy i skromny -
Aby nocą wieczyście już czarną
Patrzył w wszechświat ponad nim ogromny!

Голубили мене дві Матері-Вітчизни,
І перша з них бурштин мені вплітала в чуба,
А друга – лірниця – під плескіт урочистий
порогів річкових заводила про згубу.
 
Одна вела танок золотосяйний – другa
За смертю сліпо йшла у захмелілім танці.
Одна була блакить і босонога туга,
А друга – півня крик і брязкіт кіс повстанців.
 
Дві Матері мене навчили мови, наче
Сплелися пасма два – лиш кров росою бризне.
І серце, надвоє розколюючись, плаче, —
Дві половини, як дві Матері-Вітчизни…
 
липень 1941
 
Zygmunt Jan RUMEL
DWIE MATKI
 
Dwie mi Matki-Ojczyzny hołubiły głowę –
Jedna grzebień bursztynu czesała we włos
Druga rafy porohów piorąc koralowe
Zawodziła na lirach dolę ślepą - los...
 
Jedna oczom tańczyła pasem złotolitym,
Czerep drugą obijał - pijany jak trzos –
Jedna boso garnęła smutek za błękitem –
Druga kurem jej piała buntowniczych kos.
 
Dwie mnie Matki-Ojczyzny wyuczyły mowy –
W warkocz krwisty plecionej jagodami ros –
Bym się sercem przełamał bólem w dwie połowy –
By serce rozdwojone płakało jak głos...
 
lipiec 1941

Уперше кинув ти свій настрій непогожий
Учора й руку дав мені, як вечір гас.
Ішли попідруч ми, й рука моя в той час
Відчула порухи, на пульсування схожі.
 
У мене на щоках умить заграли рожі;
Що сталось, ти спитав; якусь із марних фраз
Я кинула… Це ж рай мені відкрився враз,
Той рай, що знала я зачиненим, о Боже!
 
Серцебиття твоє, неначе диво з див,
Я слухала й собі казала: він ожив!
(Ти знав, що я, йдучи, вслухаюся щокроку?)
 
Та страх у душу впав, мов камінь у затоку:
Чом серце палко так вистукує твоє,
Як не мені воно і не для мене б’є?
 
Louisa SIEFERT
POURQUOI?
 
Pour la première fois, quittant votre air morose,
Vous m’avez, hier soir, donné le bras. Tandis
Que j’allais près de vous ainsi, comme jadis,
J’ai senti contre moi palpiter quelque chose.
 
Mon visage soudain est devenu tout rose ;
Vous m’avez demandé ce que j’avais, je dis
N’importe quoi… : Mon Dieu ! c’était mon paradis,
Dont la porte s’ouvrait quand je la croyais close.
 
J’écoutais, j’écoutais (hélas ! le saviez-vous?)
Votre cœur, sous ma main, qui battait à grands coups,
Et je vous regardais, disant : Il ressuscite!
 
Mais l’effroi s’abattit alors sur moi, plus vite
Qu’une pierre qui tombe en un lac… Oh ! pourquoi
Ton cœur bat-il si fort s’il ne bat pas pour moi?
 
Recueil : "Rayons perdus"
26 Juin 18…

То вуст чужих не відали твої?
Тремтливих рук ніхто не пестив досі?
Ніхто не пробирався крізь волосся
до шиї і не цілував її?
 
Ніхто не дослухавсь до течії
ледь чутних слів, до серця відголосся?
Твою голизну зріти привелося
лиш ручаю й лататтю в ручаї?
 
Невже одвік це горде, княже тіло
в обіймах нічиїх не тріпотіло?
Й в очах, що наче сонячні сади,
 
іще не квітли насолоди бризки?
Твоя жага – лиш світанкові зблиски?
Вершина щастя – ти! Ходи ж сюди!..
 
---
*Незайманій діві (лат.).
 
Kazimierz PRZERWA-TETMAJER
VIRGINI INTACTAE
 
Ust twych więc usta nie tknęły niczyje?
Nikt nie uścisnął twojej drżącej ręki?
Nikt się nie oplótł w twoich włosów pęki
ani się wessał w twoją białą szyję?
 
Nikt się nie wsłuchał, jak twe serce bije,
jak omdlewają słów błękitne dźwięki,
a ciała twego kształt smukły i miękki
zdrój tylko widział i wodne lilije?
 
I nigdy dumne to królewskie ciało
w niczyich ramion uścisku nie drżało?
Pragnienie twoje jest jak blask o wschodzie?
 
Nigdy w tych oczu słonecznym ogrodzie
nie trysła rozkosz kwiatami złotemi?
Pójdź! Tyś jest szczęściem najwyższym na ziemi!
 
1898

Люблю сонета стрій, лади його примхливі:
це мармуру шматок під долотом митця,
і форми родяться з-під вільного різця
тотожні розміром, а образом мінливі.
 
Люблю цю повноту, ці звуки неквапливі:
хоч нота в них одна лунає без кінця,
стома мотивами снується нота ця –
як сто узорів хмар в однім небеснім диві.
 
Люблю я цю малу церковцю: хоч вона
і не собор, але у ній не тісно Богу;
люблю я стежку цю: під нею крутизна,
 
і ти впадеш, якщо непевно ставиш ногу;
люблю я зірку цю, що наче день ясна,
цей подзвін, що й громам здолать його незмога.
 
Kazimierz PRZERWA-TETMAJER
O SONECIE
 
Lubię sonetu trudną, misterną budowę:
zda mi się, że mi kawał marmuru odkuto,
w którym swobodnie rzeźbić może moje dłuto
w rozmiarach wiecznie jednych kształty coraz nowe.
 
Lubię te dźwięki pełne, szerokie, brązowe,
brzmiące wiecznie tą samą melodyjną nutą,
a w nieskończoną różność motywów rozsnutą,
jak mgły na jednym niebie w przeróżną posnowę.
 
Lubię ten mały kościół, w którym jednak może
olbrzymi Bóg się zmieścić, jak w potężnym tumie;
lubię to górne, wąskie, naskalne wydroże,
 
skąd runie, kto stóp pewnie położyć nie umie;
lubię tę gwiazdę małą, co świeci jak zorze,
dźwięk dzwonu, co nie głuchnie w huraganów szumie.
 
(1898)

Гермеса викінчив у мармурі різьбяр:
він висадив змію йому на посох білий,
в сандалі взув його легкі, що мали крила,
і гідну божества усмішку дав у дар.
 
Стоїть, неначе снить, у миртах він, владар,
звитяжник Аргуса, ясної повен сили;
позаду нього ґрот з порфірової брили,
і хилять рожі й лавр гілок своїх тягар.
 
Та шерех негучний вчувається щоночі,
і личко визира з гущавини дівоче,
гарнесеньке, немов украдене в богів;
 
і вибіга вона, красуня прудконога,
і лине, й горнеться, і обіймає бога,
щоб холод мармуру жагу її вгасив.
 
Kazimierz PRZERWA-TETMAJER
POSĄG HERMESA
 
Rzeźbiarz Hermesa posąg wykuł marmurowy,
w dłoń dał mu opleciony wężem posoch biały,
zaś do stóp mu przywiązał skrzydlate sandały
i dał mu uśmiech boski. W alei mirtowej
 
postawiono go na tle groty porfirowej,
skąd się róże i laury ku niemu zwieszały;
i bóg, Argos pogromca, pełen świętej chwały,
zdał się śnić pod różami i laurem u głowy.
 
A co noc się mirtowe gałęzie rozchylą
z lekkim, cichym szelestem i pomiędzy róże
przegląda twarz - Olimpu bogom ukradziona..
 
Spośród gęstwiny stopą wybiega motylą
dziewczyna - i objąwszy pierś boga w ramiona,
wrzące pragnienie gasi na zimnym marmurze.
 
(1898)

Лежу в саду я; виграє
Десь птаство у верхів’ї.
Колись ім’я своє й твоє
На цій корі різьбив я.
 
Вганяв я в дерево ножа,
А ти мені у серце.
Та час усе преобража:
Вже й слід по буквах стерся.
 
Спокійно спогад цей трива,
І сад смиренням диха...
Лишень гойдається трава,
Якась могильно тиха.
 
Leopold STAFF
W OGRODZIE LEŻĘ...
 
W ogrodzie leżę o wieczorze,
Patrząc w lecące ptaki,
Pod drzewem, gdziem wyrzezał w korze
Dwu imion naszych znaki.
 
Dzisiaj nie pozna ich już oko,
Czas i tu sprawił zmianę,
Chociaż je wryłem tak głęboko,
Jak ty w me serce ranę.
 
Tak dawno już. Wsłuchany w ciszę
Spokojnie śnię tę chwilę...
W krąg trawa świeża się kołysze,
Cicha jak na mogile.