Упам’ятку мені, як Віктор Тимченко, уславлений харківський поет старшого покоління, називав Ольгу ТАРАНЕНКО (нар. 1957) «донею». А для багатьох молодих вона, багаторічна керівничка літературної студії «Зав’язь», — радше літературна «мама». Причому «мама» не суворо-догматична, не забронзовіла, а така, для якої найважливіше — щоб її підопічні відростили власні крила й відчули щастя самостійного лету.
Пані Ольга здається людиною емоційною і вразливою; на спілчанських зустрічах саме її промови завжди найзворушливіші, по-людському теплі. Як авторка вона вдумлива і весела водночас; у поезії їй вдається зберігати надзвичайно свіжі, безпосередні інтонації та дівчачий гумор — варто лиш перечитати вірш про «лабутени в метро» зі сміливими синекдохами або «Гала-концерт “Літо”» зі збірки «Перейми», доступної на сайті Харківської філії НСПУ. Сама назва вже містить у собі гру слів: читаємо «перéйми» — і в уяві постає болісний, але сповнений надій етап народження нового життя; читаємо «перейми́» — і чуємо заклик перейняти поетичну естафету або навіть священний вогонь.
У «Переймах» знайдемо і ущипливу соціальну сатиру, і докір сучасникам, і відчайдушний пошук Бога, спробу діалогу з Ним. «Де Ти, де Ти, ну де ж Ти?! Хоч раз озирнися...» — чи не так само палко і самозречено звертався до Нього зрілий Поль Верлен. А ще пані Ольга створила вінок сонетів; утім, може здатися, що в лещатах цієї строгої класичної форми їй тіснувато. Натомість у її верлібрах, яких у збірці чимало, — і афористична точність, і зухвальство талановитого жарту. «Хвала, як халва, недорога й солодка» — хоч-не-хоч, а запам’ятається.
Розпитую пані Олю, яким є її секрет збереження цієї вічної юності душі, свіжості погляду. Як на мене, ключем є щира, непідробна цікавість до світу. Сама ж пані Оля киває на творчу молодь, у середовищі якої перебуває все життя: я тут, мовляв, не лише навчаю, а й навчаюся. Згадується спостереження Володимира Базилевського: «Поет завжди дитина, допоки він поет».
 
 
ПРО УЧНІВСТВО, ВЧИТЕЛЮВАННЯ ТА ДУХОВНИЙ ДОСВІД
 
Поезія — це коли ти вже наче й не ти,
а хтось кращий за тебе
торкається невідомого, незнаного —
і воно з’являється.
Ольга Тараненко
 
— Пані Ольго, про Вас відгукуються як про людину, яка вчить молодь писати. Але спочатку, ясна річ, читати, вчитуватися — в поезію, в поетів. А хто для Вас був таким провідником, який показав Вам шлях у світ поезії? Як починалася Ваша пригода з літературою?
— Чим простіше запитання, тим складніше на нього іноді відповідати. Ось і зараз: звісно, що моїм учителем був і лишається досьогодні Віктор Петрович Тимченко, поет, земляк, людина талановита, багатюща і щедра душею. Саме в сімдесяті роки минулого століття він зорганізував літературну студію в Деркачах, на якій велися різні літературні та навкололітературні розмови й суперечки; долучалися і Віктор Степанович Бойко, і Микола Чумак, і валківський прозаїк Анатолій Перепьолкін, а подеколи Олександра Ковальова та Ірина Мироненко. Приїздили і Роберт Третьяков, і Григорій Гельфандбейн
— Вашу книжку «Перейми» можна завантажити на спілчанському сайті. Промовистою є вже сама назва, багато чого підказує й одна з мініатюр:
 
Скільки слід померти за життя,
щоб хоч раз
по-справжньому
родитись!
 
Як відбувається оце «народження душі»? Це самотній процес — тільки людина наодинці з долею — чи хтось може посприяти, допомогти душі оприявнитись, усвідомити себе? Приходить на думку Сократ із його маєвтикою: мистецтво ставити філософські питання він порівнював з акушерським ремеслом, бо ця методика, як він вважав, допомагає народженню людських думок…
— У безлічі «народжень» і прозрінь душі впродовж нашого віку не існує якогось певного алгоритму. Якісь знання чи передчуття можуть по крихті збиратися з дитинства, з юності, зростати й формуватися разом із тобою. А це, звісно, накопичення досвіду і впливи інших людей, до яких дослухаєшся.
Бувають і такі миті, коли ніби без попереджень, без підготовки переходиш на новий рівень… Наприклад, була в мене кількахвилинна зустріч із молодим прозаїком зі студії Гельфандбейна в бібліотеці імені Короленка. Перестрівши мене в коридорі та привітавшись, він запитав моєї думки про щось, а про що — сьогодні вже й не пам’ятаю. І я відповіла не задумуючись, упевнено й легко. Це його вразило й породило тугу: «Яка ти молодець, так легко знаходиш відповіді і не сумніваєшся, а от я… постійно мучуся безліччю питань, своєю невпевненістю та роздумами…». І він так тяжко й безпорадно зітхнув! Чи не звідтоді я також важко знаходжу відповіді, багато розмірковую та сумніваюсь. І вдячна, що не проминула тоді цього уроку.
— Я б, мабуть, навпаки — тужила за втраченою легкістю і впевненістю...
Втім, легкості, повітря й світла у слові Ви точно не втратили. У Вас чимало описів просвітлених станів душі: тут і молитва в храмі, і творення поезії, і образ прохача-музиканта, який, навіть граючи на баяні задля милостині, звертається більше до неба, ніж до юрби. Що це за досвід, як Вам здається? Коли людина творить або молиться, вона стає вищою, переходить якісь земні межі?
— Переконана, що без пошуків духовних джерел і без пережиття власного релігійного досвіду, позитивного чи негативного, одним розумом і за короткий час до духовних витоків не під’єднатися. Душа і розум, спроби глибокого проникання у світ, але з любов’ю й глибокою повагою до світу як до безконечно живого ТВОРІННЯ, де все є одним цілим, — необхідна умова для людини творчої.
Маю відчуття, що цього навчає і Григорій Савич Сковорода. Що десь отак до слова і творчості підступився і Григорій Квітка-Основ’яненко (через тимчасову сліпоту, через світло, яке побачив у церкві, через спроби стати ченцем).
 
ПРО СПОТВОРЕННЯ СВІТУ І ПРО ДОЛАННЯ ПОТВОР(НОГО)
 
І знову світ ділиться, по живому рветься.
Ольга Тараненко
 
— Пані Ольго, в одній з Ваших давніших біографій сказано, що завдяки Спілці письменників Ви колись отримали кімнату у славнозвісному будинку «Слово» на перехресті вулиць Культури та Літературної. Цитую: «…цей будинок створили на власні кошти і за власним проєктом письменники. Він закладений у 1927 році, у 1932 році почав заселятися і скільки пережив трагедій. Квартира, де нині розміщаються і мої кімнати, колись належала Миколі Кулішу». Як Вам там жилося?
— У будинку «Слово» я мала спочатку одну кімнату в чотирикімнатній квартирі. З часом ми викупили ще одну. Однак потім з’їхали звідти. Будинок не всіх приймає на постійне місце проживання, це відчув і інший письменник, мій добрий приятель, який мешкав там у той самий час, що і я. І мої діти, тоді ще зовсім малі, і я — ми відчували цей будинок як живий... Великий, похмурий і живий.
Звісно, діти на той час не знали дивовижної та страшної історії його, але я знала. І не забувала. Отож заходили до під'їзду (третього, по центру) і стишувались, наче боячись порушити його сувору мовчазність і монументальність.
Можливо, річ у тому, що заходити «в історію» варто з чимось не менш вагомим, а не так, як я... наче перехожа в музей…
— Зізнаюсь Вам як харків’янка харків’янці, що моя причетність до цього будинку ще прозаїчніша: в одному з його підвальчиків в останні роки розташовувалася добра приватна ЛОР-клініка, пацієнткою якої я була.
Торік, на жаль, на долю будинку знову випали нещастя: він постраждав від російського ракетного обстрілу, зазнав істотних пошкоджень.
…Ще до великої війни Ви писали про «спотворення світу», яке настає після «сотворення». Здається, з початком війни він, знайомий нам світ, спотворився стократно, тисячократно — так, що ми його вже заледве впізнаємо. Наче відкрито скриньку Пандори, з якої вирвалися всі архаїчні потвори, давно вже, здавалося б, забуті в цивілізованому світі: шовінізм, насильство, садизм. Вирвалися, щоб спотворювати світ, тиранити мирних людей. Як це відчувається Вам? Як людині — створінню крихкому — зберегти себе і свої світи, коли від нав’язаної нам війни не сховатися?
— І не слід ховатися. Необхідно лишатися самим собою. І бути, і не поступатися своїм буттям. Війна ця — у різних формах — тягнеться вже років чотириста. Вона то явно кривава, зі зброєю та смертоносною технікою, як нині, то ведеться підступно: підкупами (скільки розумників було куплено за звання та нібито необмежені можливості в науці, у громадській діяльності!), крадійством (переписування історії, привласнення імен творців та їхніх полотен, пісень), перелицюванням правди. А був же і Голодомор, і репресії, і вбивства шістдесятників... Однак до розуміння цієї правди кожен має дійти сам і зрозуміти, а де ж твоя ріднизна — в Україні чи отам за поребриком, де ніхто не вимагатиме переходу на українську.
Перемішування народів не могло не датися взнаки. Самих лишень кримських татар упродовж двадцяти чотирьох годин вивезли з рідних місць. І наших вивозили як «ворогів народу» та «глитаїв», знищуючи нажите великою працею добро. А інших — навпаки, ввозили, даруючи необмежені права та наші землі. Безліч людей, і не тільки українців, купили за можливість мати житло на масштабних будівництвах за радянщини…
Війну слід сприймати як украй жорстокий урок, тож маємо-таки повернутися й довчити — чи й наново вивчити — те, що пропустили мимо вух і серця, вилікуватися від сліпоти. І вирішити остаточно, на якій вулиці живемо: на проспекті Григоренка чи й досі чіпляємося за проспект Жукова?
— Пані Ольго, те, що сьогодні відбувається у ворожій нам Росії та її державі-сателіті Білорусі, можна описати Вашими словами:
 
Любов перемолотили, слово посадили.
І живе стало мов мертве,
таке скалічене, покривлене,
вивернутий хутром звір.
 
Як нам, українцям, бути далі з таким сусідством?
— Знаєте, пані Люцино, гадаю, що мені повезло, бо не маю близьких стосунків із тамтешніми літераторами. Не уявляю, як би нині страждала ще й за них.
Але сусідство це нікуди не подінеться. Отож, повторюся, маємо досконало засвоїти урок нинішньої війни. Вивчити й не забувати. Берегтися від спокуси, від «лукавого». Коли лобом до лоба, то бачиш, які в сусіда очі лихі та хижі, але ж сусід цей має предовгу практику — залазити в душу, майже непомітно, солодко.
— «По-братньому»...
— Так. Сусід здатен на підлість, а ще — він безконечно жадібний. Тож ні на мить про це не слід забувати. І не пускати в свою економіку. І створити на нових засадах армію, і досягти для неї гарного матеріального й технічного оснащення, розвивати сектор сучасної зброї.
— За Вашими спостереженнями — як війна вплинула на українське суспільство? Особисто мене бентежить надзвичайно високий градус внутрішньої аґресії в соцмережах — коли свої дуже злобно виступають проти своїх же з якихось благеньких приводів. Чи нема у Вас такого враження? Як повернути українському суспільству толерантність, взаємну повагу і загальну єдність у головному, попри розбіжності в дрібніших речах?
— Безперечно, все це є. Переосмислення себе і світу — справа тяжка, тривала в часі. А сила звичок — непоступлива. Не всі готові до духовного «перезавантаження», особливо ж ті, хто був далекий від реалій ідеологічно-політичних, тобто ті наші співгромадяни, для яких аж тепер спливає правда про Сандармох чи Соловки, про знищення кобзарів, про Василя Стуса, про вбивства Бикова, Чорновола[6]. Ці кілька імен — наче символи цілої верстви кращих наших співвітчизників, які втримували «бій на передовій» ідеологічного фронту. Тож завдання складне, «відгавкування» буде багато. І тільки коли «перекипить» і остаточно «вивариться», тоді й почне вирівнюватися ситуація. Головне — здобути перемогу у війні й налагоджувати мирне життя.
— Що може сьогодні робити, на Вашу думку, звичайна цивільна людина, щоб допомогти своїй країні, наблизити закінчення війни та перемогу?
— У моєму оточенні чи не всі якось причетні до допомоги. Це і кошти, і здача крові, і волонтерські справи (плетіння сіток, пакування гуманітарної допомоги, транспортні перевезення тощо). Школярі зайняті щонайменше збиранням деталей для дронів!
Аж проситься процитувати Івана Білика: «…і Боримисл одкрив ту істину, що її кожен раніш або пізніш мусить одкрити: насамперед і над усім — плем’я, земля, де народивсь, а тоді вже всі, кого маєш за найближчих і найдорожчих, і в самому кінці — ти сам» («Скіфи»).
— Цитата пропаґує самозречення і цим аж лякає. Хоча в наші часи суспільний запит на таку жертовність, на жаль, є.
…Про інший парадокс війни. Ми з Вами бачились на онлайн-зустрічі, присвяченій пам’яті Василя Борового, на початку жовтня. Це було невдовзі після чергового обстрілу харківського середмістя російськими ракетами: обстріл забрав два життя цивільних харківців і залишив по собі руйнування в історичному центрі міста. Я мала суперечливі відчуття: з одного боку — трагедії, смерті, руїни, з іншого — люди, яких я давно знаю, лишаються в місті, знаходять у собі сили брати участь у мистецьких заходах, читають поезію, гамують неминучу тривогу й святкують життя, як уміють. Яким є Ваш досвід перебування в Харкові в період повномасштабної війни?
Не секрет, що нашого мера Ігоря Терехова частина харків’ян звинувачує в надмірному піклуванні про благоустрій під час війни, недоречному, на їхню думку, і чіпляє йому глузливе прізвисько «квітникар». А Ви — я чула — впевнено сказали: «навіть під обстрілами — висаджувати квіти — треба!»
— Мене цього навчив Харків. Безумовно, перша вимога — підтримувати воїнів-захисників, друга — беззахисних людей прифронтового міста. І обов’язково плекати, попри всі труднощі та обстріли, чистоту міста і його красу. Це не менше додає самоповаги та гордості, відчуття внутрішньої незламності.
Є велика втома від війни, однак завдяки Харкову, його впертій повсякденній праці й боротьбі за своє, за красиве, чисте, рідне, з’явилася впевненість: ми були, є і будемо!
 
ПРО СКЛАДНІ ПИТАННЯ І ПРО РОЗКІШ ЧИТАННЯ
 
Бо слава й багатство — такі ото два шакали,
 що точно віднайдуть того, кого і шукали,
і доведуть-таки до цілковитої згуби!
Ольга Тараненко
 
— Пані Олю, читаючи Вашу збірку, зачепилася за оцю звучну фразу про «шакалів»: мені схотілося водночас і винести її в епіграф, і вступити з Вами в полеміку. Ці Ваші слова цілком узгоджуються з християнською, вужче — з православною традицією зневаги до матеріального. Але я маю сумнів: чи справді ця зневага є добрим рецептом гідного життя? Чи, зневажаючи успіх і гроші, не впадаємо ми в самооману, бажаючи розрадити самі себе в нашій неуспішності, в нашому безгрошів’ї? Якби Вас питала дитина, чому багатство є згубою, — як би Ви пояснили?
— Це згуба в тому випадку, коли матеріальне бере гору й цілком підминає під себе людину. Ми ж знаємо не з однієї книги і не з одного фільму, що коли націлюєшся лише на гроші та поліпшення матеріального боку свого життя, то цьому не буде ні кінця ні краю. Справжні радість і втіха ніби підмінюються «штучними» речами. Справді щасливих людей з-поміж багатіїв мало. Багатство і матеріальні забаганки — це як обрій, до якого ніколи не дійдеш.
Важко, але можливо, — коли матеріальне і духовне як два крила, що дозволяють людині плинути в часі, уподібнюючись до птаха, який покладається на повітря двома крильми одночасно, підтримуючи таким чином гармонію руху, врівноваженість лету.
Однак чимало знаємо прикладів і таких, коли «крило духовне» стає ледь не руба і людина перестає зважати на матеріальне життя, на оточення, на родину. І це теж катастрофа, піке, з якого не кожен може вибратися живим (творці-самогубці, творці, що піддалися залежності від алкоголю або наркотиків).
А потрібна гармонія, рівновага раціонального і чуттєвого. Ось так мені це бачиться.
— «Читаємо швидко, по діагоналі (щоб нічого не встигло зачепити за живе?), або не читаємо й зовсім», — нарікаєте в своїй книжці Ви. Мені здається, в останні роки читають якраз багато, питання в тому, щó читають: інтернет-новини, телеграм-канали, соцмережі. З одного боку, відмова від книжки — це режим економії душевних сил, вимушена зосередженість на нагальному, на побутовому (бо неквапно читати паперову книжку, не відриваючись на хатні справи і підробітки, — це в наші часи мало не розкіш, яку ще треба собі дозволити). З іншого — люди самі не помічають, як засмічують свій мозок інформаційним шлаком з Інтернету... На Вашу думку, чи існують сьогодні книжки, які насправді варто читати, щоб змінити своє життя на краще?
— Ви, пані Люцино, дуже точно все описали і відзначили суттєві моменти сьогоднішнього збору інформації. А читання художньої літератури — це, і на моє переконання, і на Ваше точне визначення, — розкіш! Та хіба ми, слабкі людські створіння, не хочемо й не маємо права на розкіш? Отож тут знову — кожному вирішувати і бажати свого.
Книжок, які дозволять відчути розкіш читання, — дуже багато! І вітчизняних, і світових авторів, і класиків, і сучасників; є книжки різних жанрів і різного обсягу. І тут немає ради—поради, кого і що читати, бо сама людина краще знає, з якою книжкою вона цю розкіш відчує, що їй більше до вподоби: соціально-психологічний роман/повість чи фентезі, поезія чи драматургія, детектив чи іронічна проза тощо.
— А що Ви сьогодні читаєте? У що вірите? Що допомагає триматися особисто Вам, не занепадати духом?
— Зачепилася за «Історію України, написану у V ст. до нашої ери Геродотом»[7].
Перейшла до трилогії улюбленого письменника Івана Білика «Скіфи».
Добре сприйняла збірку віршів Павла Вишебаби, подаровану мені моїм колишнім гуртківцем Данилом Колтиковим (нині тимчасово працює в Китаї).
Трохи колюче сприйнялася збірка Катерини Калитко «Люди з дієсловами»: талановито, але дещо безвідповідально, не побачила в ній служіння слову.
І, як завжди, багато побіжного читання рукописів, окремих творів, добірок на конкурси (робота така). Радію, що є «Поезія Подкаст»[8]. Що є колективні збірки реґіональних відділень Національної спілки письменників України і серед них — книжка «З вірою в перемогу» Харківського відділення НСПУ, яку зібрав та впорядкував наш невтомний поет, організатор і енциклопедист Віктор Степанович Бойко.
А в що я вірю? Вірю в перемогу наших захисників. У перемогу правди.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Варшава — Харків
листопад-грудень 2023 р.
 
 
 
Використано світлини з приватного архіву Ольги Тараненко
 
 
 
[1] На жаль, невдовзі після цієї розмови, а саме 15 грудня 2023 року поет, прозаїк і літературний наставник Віктор Тимченко помер у 93-літньому віці, залишивши по собі добру пам’ять і цілу плеяду вихованців. – Тут і далі прим. Л.Х.
[2] Григорій Гельфандбейн (1908–1993) – харківський письменник, який писав і україномовні, і російськомовні твори, багаторічний керівник Літературної студії при Харківському тракторному заводі.
[3] Посилання на книжку: https://kharkiv-nspu.org.ua/knyha-poezij-perejmy-olhy-taranenko
[4] Наведемо тут уривок статті про будинок «Слово» у Вікіпедії: «У травні 1933 року з арештом мешканця будинку Михайла Ялового починається хвиля репресій проти діячів української культури, що згодом отримує назву Розстріляне відродження. Водночас, передчуваючи наближення тотального терору після арешту свого приятеля Ялового, інший мешканець будинку Микола Хвильовий вчиняє самогубство. Будинок ”Слово” отримує недобру славу, незабаром Іван Багряний (заарештований в 1932 році) називає його „Крематорій”, згодом — ДПЗ (рос. дом предварительного заключения – будинок попереднього ув'язнення). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шістьох».
[5] Насправді Микола Куліш жив не в цій квартирі, а в сусідній, у помешканні №33; Ольга Тараненко отримала житло у квартирі №32, де в різний час жили Петро Панч, Кость Гордієнко та Іван Вирган. — Прим. Володимира Науменка.
[6] Український радянський кінорежисер Леонід Биков (1928–1979) та український дисидент, політв’язень пізньорадянського періоду, політичний діяч епохи Незалежності В’ячеслав Чорновіл (1937—1999) загинули в автокатастрофах. За деякими версіями, автокатастрофи були невипадковими; втім, ці версії залишилися недоведеними.
[7] Книжка з цією назвою вийшла друком у 2012 році в Києві у видавництві «ФОП Стебеляк». Містить переклад тих фрагментів «Історії» Геродота, в яких ідеться про стародавню Скитію (Скіфію) та її мешканців.
[8] «Поезія Подкаст» – популяризаторський проєкт, який започаткувала поетка, літературознавиця, членкиня НСПУ Антоніна Тимченко у 2023 році до Дня Незалежності України. Youtube-канал проєкту повністю присвячений українській поезії: будь-який літератор або шанувальник поезії може зголоситися до участі, начитавши обраний вірш українською мовою (це може бути текст власного авторства або, наприклад, вірш улюбленого поета). Адреса Youtube-каналу: https://www.youtube.com/@Poezija_Podkast

З Антоніною ТИМЧЕНКО (нар. 1985), харківською поеткою та літературознавицею, завжди доброзичливою і доречною модераторкою спілчанських письменницьких зустрічей, яка багато років залучала до них молодь, а літнім літераторам допомагала порозумітися з технічними засобами зв’язку, — мені давно хотілося поговорити. І поговорити було про що, тому розмова затяглася. Аж раптом... її перервало повномасштабне російське вторгнення: саме те, про що нас попереджали, але нам не вірилося, трагедія, якої ми боялися понад усе. Тому й інтерв’ю вийшло незвичайним: частково воно позначене мирним часом, коли можна було спокійно читати вірші, погойдуючись на медитативній хвилі й вишукуючи приховані сенси за добре знаними словами, а частково обпалене війною.
Тоня обізвалась до мене наприкінці березня 2022 року. Виявилося, вона в Польщі, як і я. У перші дні березня вона з родиною змушена була тікати з обстрілюваного Харкова. Вона уникає публічного розкриття подробиць, але, ручаюся, її історія могла б правити за узагальнену ілюстрацію долі українських жінок, які ціною величезного напруження сил рятували своїх найближчих від смертельної небезпеки.
І все ж насамперед я дивлюсь на Тоню як на авторку чудової лірики, в якій гармонійно поєднується традиційне і сучасне, безпосередньо-живе та ідеалістично-філософське. Мало того: я вперше зустрічаю містянку, яка б здобулася на настільки автентичне, місцями майже фольклорне звучання своєї поезії. Дослухатись лише до назв її поетичних збірок: «Посаг», «Бабинець»... Хочеться вірити, що ні метушня повсякдення, ні перипетії війни та евакуації не стишать її поетичного голосу, а зміцнять його, нададуть йому нових, не менш глибоких та щирих інтонацій.
 
«ДУЖЕ ЛЮБЛЮ ЛІТЕРАТУРНІ ЛЕҐЕНДИ»
 
— Тоню, Ти досить рано з’явилася в літературному просторі Харкова, ще молодою дівчиною видала декілька поетичних збірок, які зазвучали саме Твоїм — негучним, але дуже красивим, лагідно-розважливим, неповторним голосом. Як це було, з чого розпочинався Твій шлях?
— Слово… Воно прийшло до мене завдяки Богові, батькам, що привчили читати й виражати почуття, бабусі й дідусеві, що розмовляли українською, та другим бабусі й дідусю, що розповідали казки та навчали складати вірші.
Мій дідусь Іван Казанцев, уже ставши дідусем, раптом відкрив у собі можливість писати — він, що зростав без матері на суворій півночі, потім працював на шкідливому підприємстві, постарівши, раптом заговорив ніжними й проникливими віршами, гіркими й гумористичними, тужливими й мудрими. Це було відкриття, вийшла книжка його поезій. Справжні вірші справжнього поета! Який виховав сам себе — без студій та літінститутів, усе життя жадібно читаючи й напружено переживаючи кожну подію, кожен нюанс почуття і слова.
Для нас із ним поезія стала невичерпною темою для розмов і додатковим приводом для взаємоповаги. Почалося із жартівливих віршованих листів (ми жили в різних містах) дідуся до малої онуки й недолугих спроб онуки скомпонувати римованого листа-відповідь. А завершилося (коли я стала юнкою і в мене виходили вже трохи вправніші твори) довгоочікуваними взаємочитаннями при зустрічі: хто що нового написав, поки не бачилися, хто що нового прочитав.
І коли дідуся паралізувало й він більше не міг складати віршів — усе одно багато читав і лівою (не паралізованою) рукою переписував твори, які подобалися, у товсті зошити…
А я вже у дев’ятому класі потрапила до Обласної літературної студії «Зав’язь», під керівництво Ольги Тараненко. Ольга Степанівна стала моєю «літературною мамою», а час, проведений у студії, — одним із найнеймовірніших у житті. Студія допомогла визначитись із професійним спрямуванням, поглядами на літературу… та й на інші речі у світі.
— У Твоїх віршах дуже багато зворушливої ніжності до родини, до батьків. Батьки підтримували Тебе у Твоїх підліткових шуканнях, у Твоєму інтересі до творчості?
— Батьки підтримували й підтримують в усьому.  Це вони подарували крила, відчуття волі й віру, що все вийде. Стабільність і радість. Упевненість у любові. Дай Боже їм здоров’я та благодаті, радості на щодень!
— Сакраментальне питання для Харкова: чи Ти з україномовної родини?
— Батьки російськомовні. Бабуся з дідусем по маминій лінії були російськомовними. Якраз мамин батько й навчив віршувати.
Бабуся з дідусем по татовій лінії були україномовними. Від них — моя ніжність до української.
— Тоню, Ти не лише поетка, а й бардеса. На нашій «стіні слави» у харківському Будинку письменників є й Твій портрет — із гітарою.
— Насправді «бардеса» — загучне ймення для мене, адже склала всього кілька пісень, та й нот не знаю — лише мінімум найпростіших акордів, яких стане зіграти нескладні мелодії.
Поезія в серці давно, а музика прийшла окремо. Співати я любила змалку, а от з інструментами не траплялося дружити. А студенткою подумала: адже вдома є татова гітара, дай спробую піти навчатися. І записалася на гурток туристської пісні до міського Палацу дитячої та юнацької творчості. Керівниця Ірина Миколаївна Федорова виявилась чуйним педагогом і, що найважливіше для мене, філологом. Це глибока людина, яка тонко відчуває слово, пише пісні.
Барди й туристи — особливий народ. Легкий на підйом, веселий, безтурботний, але дуже зичливий, завжди готовий підставити плече. У гуртку панувала особлива атмосфера, це був новий формат, новий досвід спілкування для мене, ще одна студія-сім'я (крім Літературної студії на базі нашої Спілки).
До речі, гурток цей дуже важливий для Харкова, адже постійно представляє наше місто на виїзних фестивалях та конкурсах, співпрацює з Клубом імені Юрія Візбора (Будинок учених), фестивалем «Есхар», проводить міський конкурс молодих бардів «Стежинка».
Тож мені дуже пощастило на кілька років улитися в цей колектив. Дотепер вдячна за науку, що лишилася зі мною, і за спілкування, що озвучило якусь нову струнку в мені.
Іще на гуртку я зацікавилася україномовними бардівськими піснями, було важливо вивчити й співати саме їх. І тоді один з моїх поетичних наставників Віктор Степанович Бойко поділився касетами (а в нього є безліч цікавезних записів!) Ольги Богомолець, Зої Слободян. А потім я спробувала награти мелодію й на свої вірші.
З окремою вдячністю згадую поїздки на бардівські конкурси, де познайомилася з  прекрасними людьми, чия творчість є глибоко духовною: Володимиром Завгороднім та Ігорем Жуком (його «Пісня Йосипа» в серці назавжди), а також із «літописцем» української бардівської пісні Петром Картавим, який видає цікавий бюлетень із цієї тематики.
— Ти дослідниця творчості Володимира Свідзінського, авторка серйозних літературознавчих праць. Чому саме Свідзінський? Що він для Тебе важить?
— Щодо Володимира Свідзінського — це про випадкову невипадковість. І про любов на все життя.
На третьому курсі університету (я вчилася в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна) ми обирали майбутнє спрямування — мовознавство чи літературознавство. І викладачі обох профільних кафедр «рекламували» кожен свій науковий семінар. Мовляв, приходьте до мене, займатимемося морфемікою чи літературою Середньовіччя…
— Пам’ятаю-пам’ятаю, як це відбувалося! Адже Каразінський університет — це й моя alma mater.
— І ось Михайло Павлович Сподарець сказав, що пропонує досліджувати творчість авторів 20-30-х років ХХ століття. Назвав кілька імен. Серед них було для мене невідоме — Володимир Свідзінський. І я подумала: о, цікаво, хто це; мабуть, його й візьмуся вивчати. Ось і вся історія.
Далі були принесені Михайлом Павловичем ксерокопії книг Володимира Євтимійовича, розвідок про нього. Саме тоді вийшов друком двотомник, упорядкований Елеонорою Степанівною Соловей, — і вона приїхала з презентацією до Харкова. Я, щаслива, придбала ті книжки, й відтоді вони стали моїми настільними.
Практично всі мої подальші літературознавчі дослідження — саме про творчість Володимира Свідзінського. Глибоко імпонує й відлунює в душі його постать, його тиха, вразлива вдача, його вміння виплітати із суму й самотності казку, ткати світло — часом непоказне, але таке потужне. У тиші говорити про найважливіше. Це один із питомих образів української людини, сродної, за Григорієм Сковородою, до добра. Такий собі Божий чоловік, відлюдник, філософ. Може, й мандрівний філософ, як Сковорода, хоча мандрував Свідзінський не містами й селами, а розгалуженими стежками прекрасного саду власної душі, доріжками свого художнього світу, у якому всього було вдосталь. Є тут і Божественне, і земне: сад, сонце, вогонь, рослини, тварини. І містичне: таємниця, пошуки невідомого. І почуття, стани: тиша, самотність, утрата… З такого світу поетові не хотілося виходити, але його жорстоко вихопили звідти, як він і пророкував. Щоправда, остаточно так і не спіймали…
Навіть у буквальному розумінні — здається іноді, що Володимир Свідзінський лишився живий після того страшного спалення[1]. І десь іще довго ходив, незнаний і невпізнаний (за висловом Елеонори Соловей). Хіба являвся доньці Мирославі…
— Відомо, що Мирослава Свідзінська мешкала в Харкові. Чи траплялося Тобі спілкуватися з нею?
— Я планувала навідати Мирославу Володимирівну, але дізналася, що… вона померла. З її спогадів та розповідей близьких знаю, що донька поета жила самотою, звинувачувала себе в загибелі батька й плекала пам'ять про нього та його вірші. Вірю, біля Бога вона нарешті знов зустрілася з татусем...
Повертаючись до припущень, скажу: дуже люблю літературні леґенди, — це такі магніти, що притягують тебе до певного періоду, освітлюють його магічно, дають відчути звук, запах, час. Ти йдеш на подвір'я будинку «Слово» і наче бачиш Миколу Хвильового на ковзанці, Остапа Вишню й Майка Йогансена, які виходять «блукати в інші луки» (Свідзінський) — у мисливському вбранні, з хортами. А звідкись виринає дехто в цивільному і йде впритул, майже плече-в-плече з ними, слухає розмову, бо він — «вуха». А ось Володимир Сосюра, красивий, як мачо, — несе нововидану книжку своїх віршів, щасливий. І щиросердо дарує двірникові (ще одні «вуха»), а той зі словами, мовляв, яка книжечка гарна, товста, — видирає аркуш та й на самокрутку…
Про це фантастично цікаво розповідає на літературних екскурсіях харківський поет, етнограф Михайло Михайлович Красиков.
Подобається мені й задум роману Варвари Жукової[2] «Свідок» — стилізація, автор якої, сучасний науковець, припустив, ніби Володимир Свідзінський вижив. І хоча з дечим у романі я категорично не згодна — усе ж здорово думати, наче поет між слів, між рядків, може, як шараду, зашифрував якусь надважливу інформацію про буття, щось гіперстрашне для системи…
Поезія — це справді код, на розгадування якого не вистачить життя.
— Ти згадуєш про пані Елеонору Соловей. Ти незмінно приходила на всі харківські зустрічі з нею. Вважаєш її своєю наставницею в літературознавстві?
— Ну, найпершим моїм наставником у літературознавстві був Михайло Сподарець, йому уклінно вдячна, що відкрив для мене постать Володимира Свідзінського, багато розповідав про той період.
Кандидатську дисертацію писала під керівництвом Юрія Миколайовича Безхутрого. Ще коли він викладав у нас курс «Художній світ Миколи Хвильового», пам’ятаю, подумала: «О, здорово! Ось де справжній аналіз літературного твору!». Хоча до того припали до душі й практичні заняття, які вів Павло Миколайович Бабай, — то були мої початки на шляху до науки... Так чи інак, Юрій Безхутрий  — прекрасний філолог, уважний педагог, що дав багато слушних порад, упевнено й спокійно організував аспірантську роботу.
Елеонора Степанівна Соловей здавалася мені недосяжним взірцем, прикладом істинного науковця — глибокого, розважливого. Тож згодом я була просто щаслива, коли вона погодилася бути опонентом на захисті моєї дисертації.
Вражала й вражає високість її духу, яскравий розум, гаряче вболівання за справу, гідність і рівне ставлення до всіх — як до відомого професора, так і до дівчинки-студентки.
Спілкуємося й нині — і щоразу відчуваю її тепло, її ніжність і зичливість, її життя у слові. Дуже поважаю та щиро люблю.
— Я охоче перечитую її автобіографічну есеїстику: в ній так живо постають і давно померлі поети, і чарівні Чернівці з-перед кількох десятиліть.
— Так, есеїстика неймовірна, адже оце і є, здається, та форма спілкування, коли автор не ховається за ширму наукового викладу, а відкриває читачеві своє серце й відкриває серце читачеве, розповідає й співпереживає. Співтворить зі сприймачем свої образи-картини, свій текст.
 
«ТВОРЧІ СТУДІЇ — ПОТРІБНІ.
ЦЕ НАДЗВИЧАЙНА НАСОЛОДА — КОЛИ ТОБІ ДОПОМАГАЮТЬ РОСТИ»
 
— Тоню, в Харкові Ти багато робиш для місцевої Спілки письменників, опікуєшся спілчанським сайтом, попри те що ця праця не оплачується нині, — по суті, це діяльність на волонтерських засадах. Під час пандемії і карантину Ти була активною організаторкою дистанційних спілчанських зустрічей. Що важить для Тебе Спілка і робота для неї? Адже давно вже чуються критичні голоси: мовляв, творчі спілки — не більш як бюрократичний пережиток радянського минулого…
— Спілка для мене нині, як і двадцять років тому, коли я й мріяти не насмілювалася про те, щоб до неї належати, — це насамперед імена. Ними захоплююся й на них рівняюся: Віктор Тимченко, Римма Катаєва, Олександра Ковальова, Віктор Бойко, Ольга Тараненко. І ще, звичайно, багато-багато хто, від самого початку, від 1930-х років. Люди, які сюди приходили, тут читали свої твори.
Високі долі, самовіддана робота — в ім’я слова, безкорислива допомога молодим письменникам, творення спільного літературного простору. Тільки це. Решта розмов, якісь дивні, як на сьогодні, перестороги — лише порожній звук.
Головне — не обвішувати голосно Спілку ярликами, а робити те, що ми, конкретно ми, можемо зробити в цій організації. І — чесно кажучи, я роблю для Спілки менше, ніж мені б хотілося. Ми всі нині робимо мало, кожен більше в собі, своїх сімейних справах, праці... адже, на жаль, в організації відсутні оплачувані посади, як Ти вже сказала. Тож усі ведуть «подвійне життя», позаяк треба заробляти.
До речі, для скептиків пропоную маленький квест, усього на одне питання. Чому той, хто невисокої думки про Спілку, досі не створив у Харкові, у якому перед вибухом великої війни мешкало під дві сотні літераторів, альтернативної організації, нової, сучасної, продуманої, яка б продуктивно діяла роки, десятки років? Отож.
— Особисто я з боку «спілкоскептиків» чула більше той арґумент, що література, як і будь-яке мистецтво, — справа індивідуальна й колективізму не терпить. Але то вже міркування суто абстрактного характеру, тоді як Спілка розв’язує, бува, цілком практичні задачі — наприклад, видання вартісних книжок небагатих на гроші письменників, зокрема поетів-ліриків, які самі не спромоглися б фінансово на таке видання.
— Низький уклін тим справдешнім літераторам, письменникам до глибини душі, які мислять категоріями не заробляння, а служіння літературі, самовідданості, творення мистецького контексту, підтримання високого рівня харківської літературної школи. Бо саме такою і є функція творчого об’єднання. Ось у чому родзинка. Один письменник, навіть супергеніальний, навряд зможе самотужки закрити всі ці ґештальти. Та й не завжди першокласний гравець стає першокласним тренером. А саме наша харківська літературна школа — як традиція, яка об’єднує принципи творчої роботи, — забезпечує незмінно високий рівень письма, безперервність літературних поколінь. Хай звучить пафосно, але, на мій погляд, це так.
— Тільки чесно: як Ти ставишся до спілчанських чвар і дріб’язкової боротьби за владу?
— Це не перше й не останнє об’єднання, у якому є незгоди, еґоїзм чи моменти непродуманості, неорганізованості. А хіба, до речі, не буває такого всередині кожного з нас чи в наших сім’ях? Це псує настрій, але зациклюватися на цьому не слід.
Щодо організації Спілки насмілюсь висловити такий варіант. Обласні філії не мають підпорядковуватись київській як головній. Адже кожен реґіон має свої особливості.
— Як гадаєш, повинна Спілка мати державне фінансування чи має перетворитися на своєрідний творчий клуб, фінансований самими його членами та меценатами?
Коли живий був Василь Боровий, я якось поставила йому схоже запитання: на його думку, хто має платити за існування літератури — держава, читачі чи самі митці… А як вважаєш Ти?
— Запитання провокативне. Фінансування з боку держави — питання непросте. Можливо, ліпше було б державі, якщо вона дійсно хоче допомогти, вибудувати правильну інформаційну політику, даруй на слові, пропаґанду? Якісно рекламувати національний і місцевий продукт, давати квоти на рекламу, книгорозповсюдження, книгодрукування… Можливо, ґранти на проєкти, які потім окупляться. Організовувати державні закупівлі для бібліотек, для навчальних закладів. Зняти скажений податок від продажу в книгарнях.
Ну, й змалюю картинку мрії. Щоб прийшла я, наприклад, до супермаркету, а там були не лише журнали про зірок шоу-бізнесу, а й полиця з книжками Люцини Хворост, Юлії Максимейко, Ольги Тараненко, Сергія Жадана... І щоб коштували ті книжки по 30, 40, 50 гривень. Щоб я, беручи хліб за 15-20 гривень, могла собі раз-два на тиждень книжку придбати. І на чеках, листівках, коробках цукерок, ярличках чайних пакетиків — маленькі, по рядку, цитати з українських, а в Харкові — конкретно харківських авторів... Уявляєш, як здорово? І тоді література потихеньку заходитиме в оселі. Ті, хто читав завжди, охоче читатиме й далі. А ті, хто не читав і часом помічав лише цитати із Вільяма Шекспіра на чайних пакетиках, тепер знайде, наприклад, на плитці шоколаду з горіхами мініатюру Олександри Ковальової: «Осінь завжди очей шукає, / Щоб раділи їй, щоб хвалили. / Мов дитина мала, довірливо / Викладає скарби небачені: / Жолудь, яблуко і горіх». А завтра підійде до полички й купить книжку Олександри Прокопівни за ціною шоколадки. І тоді, можливо, в голові, окрім телевізійних гоп-гоп, крутитимуться й інші рядки...
І ще. Що треба, як на мене, постійно фінансувати — це існування літературних фондів та агенцій. Де працюватимуть профі, обізнані на сучасному літпроцесі, можливостях і потребах письменників. Люди, які дбатимуть про книгорозповсюдження, організовуватимуть виступ тощо.
У Харкові нині схожу роботу провадить, наприклад, Наталія Васильєва. Унікальна особистість, яка водночас є прекрасним прозаїком, наставницею, редакторкою, а також засновницею видавництва «Відкриття». До речі, вона багато робить і для Спілки письменників.
— Досить давно вже Ти щороку активно працюєш для поетичного фестивалю «Молода Слобожанщина». Що дає Тобі ця робота? Яких молодих поетів Тобі вдалося в такий спосіб відкрити для літератури? Які нові літературні друзі в Тебе знайшлися?
— Цей фестиваль і семінар є ніби вінцем річної роботи літературних гуртків міста й області, а також Обласної літстудії при Спілці письменників. «Молодій Слобожанщині» понад два десятки років, і це унікальне явище в Україні. До нас якось приїхали кияни на інший (реґіональний) фестиваль — і дуже здивувалися, що такі заходи можуть бути організовані не лише як виступи й неформальне спілкування, а і як важлива творча робота: обговорення, взаємочитання… Узагалі харківська школа роботи з молоддю, певно, одна з найсильніших. Традиція проведення плідних засідань літстудій, майстер-класів, розгляду рукописів, видання альманахів та індивідуальних книжок… Завдяки Вікторові Петровичу Тимченку, одному зі старійшин нашої спілчанської сім'ї, усе організовано чітко й радісно, із великим професіоналізмом та відкритим серцем до кожного молодого автора (незалежно від його віку насправді).
— Дехто з молодих запитує, чи Ти, часом, не його родичка.
— Ні, ми просто однофамільці. Я йому безмежно вдячна, як і іншим нашим літературним вчителям. Це надзвичайна насолода — коли тобі допомагають рости, навчають саморедагування, підсобляють словом і ділом. Коли ти потрапляєш у коло абсолютних однодумців — усі різні, але бажання висловитися у віршах чи прозі, бажання звіритися в цьому є потужним об'єднавчим фактором, — відбувається майже сакральне дійство, щось камерне, сокровенне. І коли таке тепло трапилося в житті з тобою, тобі хочеться віддавати його іншим. Створити свій гурток, долучитися до проведення літературних заходів…
Колись я завдяки заняттям у літстудії «Зав'язь» познайомилась із чудовими людьми, які нині стали відомими письменниками — у нас і в інших країнах. І їхні імена тепер звучать на виступах, їхні твори читаємо в альманахах. Дуже боюся когось не назвати, але серце повне радості й глибокої поваги до всіх, із ким зводила доля. Спробую тут перерахувати найперших зав'язівців, ми разом починали: Ніна Онопрієнко, Юлія Баткіліна, Наталія Спесивцева, Ольга Лисенко-Бережна, Анастасія Скубеник, Данило Колтиков, Олена Якименко, Світлана Драченко-Щиголєва, Юлія Максимейко, Ярослав Скидан, Марія Сорокіна...
Загалом я із задоволенням читаю все, що пишуть харків’яни нашого з Тобою віку. Цікаво й різноманітно!
Звичайно, поважаю позицію Сергія Жадана, з його творчості більше подобається поезія.
— Мабуть, не варто ділити літературних друзів на «нових» і «старих»… Кого ще Ти залюбки читаєш?
— Леоніда Талалая. Володимира Базилевського. Івана Малковича. Романа Скибу...
По-новому відкриваю для себе класику, смакую її. Особливо неймовірний пласт — перша половина ХХ століття.
— Ти згадала Володимира Базилевського. Це мій найулюбленіший з українських поетів, крім того, за моєю читацькою шкалою це надзвичайно глибокий філософ і чіпкий, влучний критик. Пам’ятаю, колись давно я в його книжці літературної есеїстики «Лук Одіссеїв» із радістю натрапила на цитату з Твого раннього вірша — строфу, що закінчувалася рядком «дерева українською шумлять». Для Тебе вони й справді шуміли українською, попри те що зростала Ти у зросійщеному Харкові?
— Люцино, крізь призму сьогоднішнього — боляче озиратися на тогочасні події й відчуття. Але — я б дуже хотіла, щоб ми пам’ятали про україномовний Харків, Харків Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Павла Тичини, Володимира Свідзінського, Володимира Сосюри, Леся Курбаса. І — Василя Мисика, Івана Виргана, Ігоря Муратова, Роберта Третьякова, Василя Борового, Григора Тютюнника... Бо забути про це —
 
«...страшна  омана,
Бо  тi,  що  прийдуть  пiсля  нас,
По  хибному  меридiану
Не  зможуть  вивiрити  час» (Третьяков).
 
Гадаю, в ці дні ставлення до мови в Харкові змінюється, але що буде далі — велике питання й великий біль... Молю Бога, щоб управив, аби все було по волі Його, аби швидше припинив війну!
 
«У ТЕКСТАХ МАЄ БУТИ ЕНЕРГІЯ СВІТЛА.
ТОДІ ЦЕ ТВОРЧІСТЬ, ЩО ВИВИЩУЄ ЛЮДИНУ, ПРИМНОЖУЄ ДОБРО»
 
— Ти містянка, але у Твоїх віршах чимало традиційної сільської образності, а ще повторюється мотив дороги і втечі, зокрема втечі від мегаполіса. «За стінами — гомін, макдональдси, зоряні війни, / але я від тебе нізащо туди не піду». У великому місті постіндустріальної епохи Тобі незатишно?
— Затишно, чому ж. І посеред природи затишно. Затишок — це, мабуть, не про ландшафт, а про внутрішній стан, про відчуття. Урешті, про впевненість, чи то пак надію, що завтра ти житимеш у цьому самому місці й воно буде мирним. І всі твої будуть із тобою...
Тепер розумію це, як ніколи.
Моя «втеча» — не так із якогось локусу, як просто погляд у себе, самовслухання, плекання острівця затишку та спокою.
А ще — рух від гамірного, тимчасового, неглибокого до вічного, мудрого, справжнього.
— «Сіамські близнюки — робота і утома»… Практичне питання: як Тобі вдається поєднувати викладацьку роботу, літературознавчу діяльність, материнство, літературну творчість, працю на користь Спілки? Як розставляєш пріоритети?
— Завжди складно було їх розставляти. Не вмію заощаджувати енергію, перерозподіляти. Моментами щось одне захоплює повністю, тож із «самоперемиканням» маю проблеми. Намагаюся навчитися. Бо часто якраз домашні й страждають, адже «подвиги» десь там, десь для когось, а не для своїх...
— У «Ковельських яблучках» Ти пишеш: «І щоб таки повернулася / і була тут, / бачила злигодні / і дороги невигідні, / і жúли рвала, / і жилá тільки тут, / і умирала». В іншому вірші: «І дай же нам, Боже, любити так самобезжально…» Невже оця самобезжальність є неминучою? Невже обов’язково «рвати жили» — жити і любити на розрив аорти? Поетові інакше неможливо? А де ж піклування про себе, дещиця здорового еґоїзму, сибаритства?
— Про еґоїзм і сибаритство, жалощі до себе, певно, варто забути, тому що це в принципі, на мою думку, неправильно.
— Навіть у розумних дозах? Тут я з Тобою не погоджуся. Мені здається, без любові до себе нема здорової любові до іншого, розуміння іншого.
— Як на мене, про любов найкраще сказано в 1-му посланні апостола Павла до коринтян: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується» (переклад Івана Огієнка).
— Чи не здається Тобі, що наше покоління змалечку вчили недооцінювати гроші, ледь не зневажати їх, орієнтуватися тільки на піднесений, духовний план, — і на цій економічній наївності ми трохи ошукалися? Як Тобі вдається робити щоденний вибір між заробітком і духовною поживою? Чи варто нам взоруватися на Свідзінського, який стоїчно переносив бідність?
— На таке категоричне питання однозначно не одповіси. Звісно, творчість і заробіток — речі одномоментно несумісні. Але задовольняти базові потреби слід усім, тож за результати своєї праці, врешті-решт, непогано б отримувати плату, надто коли маєш сім'ю.
Справді, ми трохи не з того боку звикли підходити до питань власності — либонь, так у нас закоренилися соціалістичні тенденції радянського виховання. Такий собі шкідливий стереотип: «ти щось маєш — значить, злодій». А насправді — хіба це погано, якщо ти старанно навчаєшся, старанно працюєш — і отримуєш винагороду, адекватну твоїй роботі? У чому тут підступ чи зрада? Хочеш/можеш працювати ще більше — і прибуток маєш більший. Нормально.
От я раніше завжди соромилася обумовлювати з працедавцем оплату своєї роботи. Ніяково почувалася. Але згодом спало на думку: а чи не обкрадаю я свою сім’ю, свідомо занижуючи ціну свого робочого часу? Намагаюся знайти золоту середину.
Але речі творчі, для душі, для друзів, звичайно, слід робити не за гроші. Спершу оплачуваною працею забезпечивши родину. Ну, й щоб на світло та інтернет вистачало (всміхається).
— Тоню, в деяких Твоїх текстах звучить протистояння між словом і буттям, між теоретичним розумом і самою серцевиною життя. Можливо, це опозиція між завченим і прожитим, випробуваним на власному досвіді. Ось тут, наприклад, Твоя лірична героїня нарікає: «Зовсім не знаю, як білизну золить, / і козака любити, й гуляти гаєм. / Все історизми, софізми, арґо, кліше, / екзистенційність, натурфілософія, ретро... / От і печаль тому, / що розум лише — / це набутне, / а життя не знаю зсередини».
Чи не згодна Ти з тим, що іноді якраз утеча в абстракції, в теоретизування стає порятунком від надмірного болю життя? Відомо, що багато хто починає писати саме у зв’язку з необхідністю долати душевний біль: це такий собі ескапізм або сублімація нездійснених бажань, які рвуть людину на шмаття.
З іншого боку — чи можливо, щоб Буття і Слово не протистояли одне одному, а зливалися в гармонії, утворюючи отой священний Логос античних філософів?
— Не знаю, як воно — утекти в абстракції. Теорія, відірвана від життя, якась порожня. Можливо, я надто приземлена для цього.
А ось утекти в роботу — так. У художній чи справдешній сюжет життя іншої людини — так. Особливо в художній. Книжка захоплює.
Книжка і є слово плюс буття. Особливо коли твір по-справжньому високий — мудрістю, чесністю, отією геніальною простотою та щедрістю на світло, яка втішає тебе, веде до катарсису. Звідси навіть можна взяти досвід, якого бракує.
— Як Ти уживаєшся з літературою, модною у 1990-і, у 2000-і, — зі скандальною поезією, яка містить ненормативну лексику, з підкреслено цинічною, епатажною прозою?
— На мій погляд, така література існувала й раніше, як альтернатива більш виваженій. Просто згодом вона відсіювалася, не лишаючи помітного сліду в історії.
Нецензурщина... От є стійке відчуття, що все це тимчасово, криза підліткового віку чи що...
— Ти віриш, що письменник, ширше — митець повинен бути етичним? Чи для мистецтва достатньо естетики, а добро і зло — річ відносна?
— Гадаю, однозначно має бути етичним (пам’ятаєш, у Ліни Костенко було про «тендітні пальці етики»?). Щоб у текстах була енергія світла. Тоді це творчість, що співвідноситься з Божим прикладом. Вивищує людину, примножує добро.
Адже деструктивне спочатку руйнує сприймачів, а тоді й саморуйнується. Навмисна маячня та витівки заради витівок, здається, сіють смуток та сум’яття... Це все хворобливі прояви.
— Одна з Твоїх ранніх книжок звалася «Бабинець»: як відомо, так називали місце у церкві, де мали стояти жінки, окремо від чоловіків. На Твій погляд, доцільно ділити літературу на «чоловічу» і «жіночу» з огляду на авторство? Чим жіноча оптика відрізняється від чоловічої і наскільки ці різниці є принциповими й неподоланними?
— Гадаю, сенсу в такому поділі немає. Є шаблони, що, мовляв, жіноча література експресивніша або що твори, написані жінками, — виключно для жіночої аудиторії... Ясна річ, в основі такого бачення лежить патріархальний світогляд.
Але саме українці як доволі чуттєва нація, здається, здатні розвіяти ці міфи. Такі генії, як Тарас Шевченко та Іван Франко, приміром. Шевченко — людина, що абсолютно самобезжально присвятила себе поезії правди та віддала життя за цю поезію. Письменник надзвичайної амплітуди почуттів, він міг прошепотіти-прокричати відчайдушне: «Молю вас, благаю». Після жаскої картини загибелі двох закоханих дати пасторальні рядки: «Ідуть дівчата в поле жати / Та, знай, співають ідучи», показавши силу контрасту. Мало того, далі він вдається до ще більших крайнощів: дівчата хочуть пожартувати з коханців: «Цікаві (нігде правди діти) / Підкралися, щоб ізлякать», і лише потім бачать страшну правду (ще один контраст)...
А «Сойчине крило» Івана Франка? Там настільки точно виписані листи героїні, що направду здається, ніби твір написала жінка.
А «Сентиментальна історія» Миколи Хвильового?..
— Скажу чесно: я жінка і я ніколи не розуміла цього твору. І взагалі — Хвильовий для мене часто заскладний і надто дисгармонійний.
— Гаразд, тоді візьмімо ніжну й гармонійно-прекрасну лірику поетів ХХ століття — незалежно, жінок чи чоловіків…
Тож — ні, гадаю, розмежовувати літературу на «чоловічу» і «жіночу» ніяк не варто.
— «Притулити до вуха знайдену мушлю / і чути голос Бога» — написала Ти в одному з віршів. Скажи, Ти вірянка з дитинства? Як Ти прийшла до релігії?
— Немовлям я хрещена, хоча в нашій родині (як і в багатьох на той час) не було традиції ходити до церкви. Але мої рідні завжди стояли за моральність та людинолюбство.
Не пам’ятаю точно, коли я почала замислюватися про питання релігії, але бабуся з дідусем точно їздили до церкви, дідусь читав молитви, часом релігійні книги.
Незабутній вплив на мене мало знайомство з владикою Ігорем (Ісіченком), архиєпископом УАПЦ, який викладав у нас в університеті давню літературу. Здається, саме тоді почала всерйоз цікавитися християнством, пробувала постити.
Нині не завжди й не повною мірою виконую всі церковні приписи, проте стараюся неділями хоч ненадовго ходити на літургію, водити малих.
— Як Ти розповідаєш дітям, зокрема старшому, про Бога?
— З дітками треба читати — повну чи адаптовану версію Біблії, привчати до вранішніх та вечірніх молитов, молитов на всяку потребу.
— Що віра дає дитині, на Твій погляд, і що вона дає дорослій людині? Чи допомагає вона протистояти злу?
— Віра дає безмір, наближає до Бога. Думаю, так краще не міряти: що кому дає віра. Бог дарує свою милість усім. Питання, скільки місця у твоїй душі для Бога, наскільки ти прагнеш вірити сильніше, любити відданіше, радіти щиріше.
— Як Тобі вдається не зневірюватись? Що у повсякденні допомагає зберігати віру і вдячність світові?
— Слово «радість» дуже важливе, це ключ до вдячності — Богові за життя, за цей світ, кожній людині й події, кожній миті.
Пам’ятаю, у книжці Елеонор Портер «Поліанна» священник порахував, що слово «радість» у різних формах зустрічається в Біблії понад вісімсот разів! Тож, підсумовує авторка, коли Господь Бог стільки разів указав нам на радість, значить, Він дійсно хоче, щоб ми раділи.
— «Цінувати мить», як закликає назва однієї з пісень барда Олександра Смика, яку й мені пощастило заспівати.
— Так. Адже світ є прекрасним, він створений Богом. Мені хотілося б вірити сильніше, навчатися цінувати те, що маю. Гадаю, правильно часом зупинитися, піймати радісну мить і сказати: «Аж от воно, щастя».
 
«МОЛЮСЯ ЗА УКРАЇНУ»
 
— Тоню, з якими емоціями Ти зустріла 24 лютого 2022 року? Одні кажуть, що варварська жорстокість росіян, бомбардування мирних міст стали для них абсолютною несподіванкою, інші стверджують, що цього варто було чекати й особисто вони передбачали все наперед. Як було в Тебе?
— Ясна річ, до останнього не вірилося. Хоча близько місяця ми читали в інтернеті попередження, застереження, говорили про це в сім'ї. Я навіть думала, куди їхати в разі чого... Але ми не усвідомлювали, що це стане реальністю. Бо ніколи не мали такого досвіду.
Значить, на жаль і сором, надто товстошкіро сприйняли війну на Донбасі. Спершу, звісно, жахалися, намагалися допомагати, а тоді звикли, бо допоки тебе особисто не стосується, то здається, що десь воно далеко. А виявляється, було під самим носом.
У мене, як і в кожного, були якісь чекання, справи…
— Я, приміром, 23-го допізна робила переклад і, лягаючи спати в ніч проти 24-го, думала, що завтра буде звичайний робочий день. А прокинулась від звуків далеких вибухів на Північній Салтівці. Спершу здалося, що якісь телепні о п’ятій ранку запускають петарди.
— От і я 23-го ввечері завершувала переклад для видавництва «Ранок». Якраз устигла надіслати...
— В одному з довоєнних віршів Ти повторювала, чи то закликаючи, чи то заклинаючи: «будь тут / у важкості цих приголосних / будь тут / у чорноті цих букв»… Для людини, яка пише такі слова, еміґрація неприпустима за жодних обставин.
— До 24 лютого це було так. Я не хотіла їхати з України та свого Харкова.
— Але евакуація — інша річ: вона не є нашим вільним рішенням, це виїзд вимушений, внаслідок чужого насильства над нашою землею.
— Нині багато думок у голові. От, мовляв, гадала, ніби патріотка, а тепер в іншій державі. Але відповідаю собі: здається, ніколи не ховалася, намагалася бути уважною до пам'яті, до людей. Однак тепер виїзд став необхідним — також задля спасіння людей, моїх близьких, за яких більше нема кому відповідати.
Україна в серці, говорю українською, викладаю українську… Сталого дому-раю поки що немає, і за цим велика туга, бо, як писала Ліна Костенко, «І кожна пташка хатку собі в'є…», а ми поки що не можемо звити собі хатку. Та що ми… Хлопці й дівчата в окопах — як воно їм? Українці після полону, поранені, зґвалтовані — як воно їм? А загиблі… Що й говорити. Прийшла страшна біда. І тепер настільки цінуєш той рай, який був, — хай і не безтурботний, але свій, прекрасний, сповнений повітря, сонця, пташиного співу…
Вдячна Богові за спасіння рідних, стараюся працювати, щоб ми мали мирне життя. Молюся за Україну.
— Хто допоміг урятуватися Тобі й Твоїй родині?
— Моїм батькам допомогли виїхати з Північної Салтівки військові волонтери, яких порадила харківська культурна та громадська діячка… Я не знаю, чи коректно називати імена без дозволу цих людей, але моє серце сповнене довічної вдячності до них.
Дуже допоміг дівер, його львівські друзі, які надали нам прихисток.
Безмежна подяка львівським медикам, вони повсякчас нами опікувалися. Це неймовірні люди з великими гарячими душами.
І, нарешті, спасибі нашим польським друзям, які пустили нас у свій дім і у своє серце, дбають, мов про рідних!
— Як Ти адаптувалася в Польщі? Що можеш сказати про поляків?
— Польща перевернула моє серце, я часто ловлю себе на думці, що ще ніколи не відчувала вдячності до такої кількості людей водночас.
Поляки неймовірні. Виявляється, бажання підтримати українців сформувалося не згори (з боку влади), а знизу — звичайні люди прийшли до можновладців і сказали: ми хочемо допомогти, скеруйте, як це правильно зробити. І це вражає. Пам’ятаю очі, почуття поляків, які підтримували й підтримують нас увесь цей час. Не кожен може беззастережно впустити незнайомців, іноземців у свій дім. А вони зробили це найпершими. Спасибі, спасибі їм від усього серця!
— Багато жінок нині змушені любити своїх чоловіків на відстані. Що б Ти їм порадила?
— Якщо поміркувати, у Твоєму питанні вже міститься відповідь: любити. І якнайбільше спілкуватися: телефон, месенджери. Про дрібниці, про важливе. Не тягти ковдру на себе — мовляв, я сама все вирішу. Це гординя, отой крок від «ми» до «я». На жаль, сама на таке грішу.
Повторюся, ми ніколи ще не стикалися з такими обставинами. Але мусимо це якось пережити. І, як твердить психологиня Тетяна Вишко, ця вся ситуація — про любов. Маємо дати цій любові перемогти в нас. А ще — про надію та віру, які є надважливими в нашій психіці, у житті.
               — Твоє бачення: як війна вплинула на нашу літературу? Чи змінилося щось у цінностях, що їх несуть літературні тексти?
— Звичайно! Больовий досвід іще довго даватиметься взнаки, навіть по перемозі. Стало більше оцієї розчахнутої соціальної тематики, змінився погляд — ізсередини назовні, від «я» до зовнішніх реалій. Іншими, виразнішими барвами заграло загалом сприйняття себе як українця. У голові крутиться пісня гурту «МЕРІ»: «Ні, я з України — проти вас я не проти, / Але мені треба знати, хто тут хто...».
І література частково зробилася помічною на фронті, адже підтримує бойовий дух, допомагає читачеві переживати, а авторові сублімувати біль чи психотравми.
— У Харкові як місті культурного помежів’я здавна сусідили й дружили україномовні та російськомовні поети, Ти як досвідчена спілчанка добре це знаєш. І в Твоїх віршах трапляються цитати з російськомовних авторів — як вияв пошани. Як Ти вважаєш, повномасштабна війна щось змінила в цьому мирному сусідстві? Чи нині бути «українським, але російськомовним» поетом — негоже?
— Я поважаю кожну націю, та страшенно шкода, що наші сусіди стали для нас такою темною хмарою, і це не могло не кинути тіні на їхню мову… З іншого боку — поет пише тією мовою, якою йому пишеться, і в момент творення поезії він не може перекладати її іншою мовою, на щастя чи на жаль. Тому…  хай кожен автор вирішує це для себе.
Втім, бувають унікальні історії, спроможні перевернути наші уявлення… Візьмімо поета Сергія Шелкового: народжений у Львові, живе в Харкові, зазвичай писав російською. Дуже сильні, густі вірші. Усім серцем любить українську культуру, досліджує та популяризує її. Приміром, переклав вірші Володимира Свідзінського. А тепер, після повномасштабного вторгнення, перейшов на українську! І це знову дуже сильні, густі вірші!
— Чи можеш Ти писати вірші після 24 лютого? Чи можеш писати про війну?
— Довго не писала. Чому? Одним словом не пояснити. Часом мучило почуття провини: мовляв, я поїхала, то що я можу написати про війну, чи маю право… Потім потроху стали приходити слова. Розуміння, що й навіщо відбувається.
Дай Бог сил Україні пережити це! Вічна пам'ять полеглим, сил живим!
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Осінь 2021 — весна 2023 рр.
Харків — Варшава — Познань
 
 
 
ХАРКІВ
1
Місто — покинута лялька
зі скляними очима.
Не тікайте налякано,
сіли б, спочили.
Поговорили б разом,
як бути з містом,
щоб загуділи траси
словом, змістом,
як постачати рими
в дальні квартали,
щоб на дротах і ринвах
крига розтала…
 
Й місто світає.
Слухаю: українською
вірші читає.
Вірші Свідзінського.
 
2
1920-ті
Моя любов міцнішає і тихшає,
А іноді — уже й не помічаю.
Дроти для телеграфу порозвішані,
Купую рафінад, брикети чаю,
Заходжу вранці в церкву Миколаївську,
На вулиці стрічаю Мещанінова
І з візником вітаюся і лаюся,
Підкочую забрьохані штанини.
А Харків мій чимдужче розвивається,
Більшовиками шириться і повниться.
Горбатий міст над Лопанню схиляється,
Вона — звивається, як полюбовниця.
 
Сідай — трамвай відходить від Вокзальної,
Завмерле серце струшує, полоще.
…А про любов я так і не сказала —
Вона під крильцем в голуба на площі.
 
 
* * *
Господи, спаси й сохрани моїх батьків
на лункій бруківці, в теплій постелі, посеред ріки.
Мамина ласка й татова сила сталі й кріпкі,
ось вони, поруч, відстань руки.
 
Яблука спіють, сливи солодкі, ангел в гіллі
молитись допомагає, слово трима.
Господи, збережи їх, це діти твої малі,
це мої тато й мама.
[1] За інформацією дослідників, життя поета Володимира Свідзінського (1885–1941) обірвалося трагічно в жовтні 1941 року. 27 вересня (війська гітлерівців уже наближалися до Харкова) він був заарештований НКВД за звинуваченням в антирадянській агітації. Разом з іншими арештантами його гнали під конвоєм на схід. За найпоширенішою версією подій, коли виникла загроза оточення німецькими загонами, арештантів загнали до господарської будівлі, яку підпалили. — Прим. Л.Х.
[2] У статті «З історії однієї літературної містифікації» Олег Соловей висловлює впевненість, що за цим псевдонімом криється ІБТ, себто Ігор Бондар-Терещенко, який, здогадно, написав «Свідка» з участю Анни Білої. – Прим. Володимира Науменка.

З Ольгою ТІЛЬНОЮ (нар. 1979), поеткою, прозаїком та перекладачкою з англійської мови, ми попереднього разу стрічались наживо десь так у 2019 році — тобто в щасливі, умовно мирні часи (пишу «умовно мирні», бо всім відомо, що війна триває з 2014-го). Я міркувала, кого з наших поетів варто запросити на чергові посиденьки Харківського українського культурно-мовного клубу «Апостроф». Хотілося послухати когось цікавого, глибокого, але некрикливого, когось із тих, для кого цінність поезії — в самій поезії, а не в самовихвалянні і не в демонстративному проголошенні позицій.
Пані Оля тоді ласкаво пристала на моє запрошення. Я зустріла її в середмісті, десь на Сумській, і через площу Поезії — даруйте мені цей ненавмисний символізм, але з пісні слова не викинеш, — провела до Клубу. Того зимового вечора, попри снігову кашу на тротуарах, елеґантна жінка з пишним чорним волоссям, тримаючи мене попідруч, ступала так легко і ґраційно, що годі було й подумати, що поряд зі мною людина незряча. На самому ж заході вона говорила про поезію свого улюбленого Роберта Ґрейвза — перекладів з нього читала більше, ніж своїх авторських віршів, — а ще про те, що для письменника доба Інтернету має свої переваги; хочеш пробитися до читача — не мусиш більше оббивати видавничих порогів, підготуй сам книжку, зверстай і виклади на письменницькому або й своєму власному сайті для всіх охочих.
Її поетичному вислову не властивий пафос і трибунність: її інтонації — камерні, буденні та інтелектуальні водночас, а місцями зворушливо «дівчачі». Можливо, вона нерівна як поет, але чого їй точно не бракує, так це щирості. Її лірична героїня не ідеалізує ні себе, ні героя, ні дійсності: вона тонко відчуває недосконалість світу й водночас десь у глибині тримається за його — часом несподівану — красу.
2022 рік приніс Харкову повномасштабну війну. Я відчула полегкість, довідавшись, що Ользі з родиною вдалось евакуюватися на захід України. За підтримки журналіста Деніела Джерстла вона написала англомовну статтю про свою евакуацію — «Here’s what Ukrainians with disabilities face as we cope with war» («З чим стикаються українці з неповносправністю, переживаючи війну»). Уривки з цієї статті я використаю як епіграфи до окремих розділів нашої сьогоднішньої розмови: це унікальний досвід, який говорить сам за себе і вже сам у собі є обвинувальним актом проти російської аґресії.
 
«Я — ТОВАРИСЬКА САМІТНИЦЯ»
 
До вторгнення я жила
зі своїми літніми батьками, які теж незрячі,
у маленькій квартирі в північній частині Харкова,
приблизно за сорок кілометрів від російського кордону...
 
24 лютого я прокинулась о 5:01 ранку
від звуків далекої стрілянини...
 
Звуки, які ми чули, були звуками обстрілу цивільних територій:
це були удари по школах, лікарнях і житлових будинках
у ​​населених пунктах поблизу кордону...
 
Зі статті Ольги Тільної
 
— Пані Олю, почнімо із запитання на вкрай делікатну тему. Ви людина незряча, але ні у Ваших поезіях, ні в прозових текстах цього абсолютно не помітно. В них багато картинок, кольорів. «Зливає небо день в зелений дзбан — і дітлахи стають золотолиці». Як Вам це вдається?
— Коли було написано цитований вами вірш, я ще трохи бачила. Адже люди, котрі втрачають зір уже в дорослому віці, пам’ятають кольори, відтінки, форми, розташування і можуть усім цим успішно користуватися. З часом, звичайно, щось у пам’яті стирається, щось, навпаки, робиться яскравішим, але помилкою буде думати, що світ незрячих є абсолютно чорним. Це стосується тільки тих, хто зовсім нічого не бачить від народження. Але й ці люди не почуваються неповноцінними, оскільки не знають, чого позбавлені.
Відсутність певного досвіду надає щасливу здатність не почуватись окраденими. Якщо ви, скажімо, ніколи не літали у космос, то й не знаєте, що слід жалкувати за відсутністю почуття невагомості.
— Не заперечиш. Але як Ви прийшли в літературу? Кому завдячуєте першими кроками? Ваша перша поетична книжка містить згадку про Віктора Бойка як наставника...
— Справді, Віктор Степанович Бойко був редактором багатьох моїх книжок, а до однієї написав передмову. Саме він, якщо можна так сказати, був моїм хрещеним батьком у літературі. Він керував літстудією в гімназії імені Короленка, куди мене якось привела подруга; він-таки заохочував до професійного зростання, зокрема через літературні семінари при харківському відділенні НСПУ.
Саме Віктор Бойко вперше привів мене на обласне радіо до Владлени Вікторівни Костенко, світла їй пам’ять, із якою ми потім тісно і плідно співпрацювали ще довгий час.
Але я не стала б у творчому плані такою, якою я є, якби не наставницький вплив Ольги Степанівни Тараненко й Олександри Прокопівни Ковальової. Саме пані Олександра, пишучи передмову до моєї першої збірочки віршів, помітила в тих писаннях потенціал до художньої прози.
— Одна з Ваших поетичних збірок — «Ходім туди, де спить трава...» — вийшла під спільною обкладинкою з віршами Олександри Ковальової.
— Часом мені здається, що ми з Олександрою Прокопівною — якісь наче споріднені душі, бо на рівні думок і відчуттів сприймаємо багато чого у світі однаково й розуміємо одна одну на відстані та без слів, хоча наживо спілкуємося не так і часто.
— І все-таки: вірші чи проза?
—  Для мене головне — це висока художність та інтелектуальна наповненість літературного твору, а вірші то будуть чи проза — не так уже й важливо. Поезія, як на мене, має бути емоційно насиченою, стрункою, влучною, щирою та правдивою. Усе те саме стосується й прози, але в ній змістове навантаження може переважати емоційну складову. Мені подобаються вірші, в яких немає штучності, зате є вправно оформлена в словесну оболонку нестримність емоційного стану. Якщо ж цей стан іще знаходить відгук у моїх почуттях, думках або переконаннях, то взагалі чудово.
Проза подобається грамотно й динамічно написана, без надмірних моралізаторських пошуків, але з подвійним, а може й потрійним тлумаченням сенсів і подій. В останні років десять не читаю класики — лише твори сучасних авторів. І тут, можу з гордістю сказати, нам, українцям, є ким пишатися. Я захоплююся талантом Люко Дашвар, із приємністю сприймаю нові твори Юрія Винничука. Радію письменницькому зростанню Ірени Карпи та літературним успіхам Любка Дереша, Сергія Жадана та інших. Із задоволенням спостерігаю за потужною хвилею жіночої української літератури з її найсильнішими, на мою думку, авторками: Галиною Вдовиченко, Мариною Гримич, Ларисою Денисенко, Наталією Доляк, Євгенією Кононенко, Дарою Корній тощо.
Взагалі — я щиро переконана, що українська література, принаймні з початку ХХ століття, була і досі є значно ближчою до західних літератур, аніж так широко рекламована та славлена багатьма література російська.
— На попереднє запитання Ви відповіли як читач, а я питала Вас як авторку. Адже з-під Вашого пера, крім кількох поетичних, вийшла й прозова книжка з провокативною назвою «Збочення». Вона побачила світ у 2008-му. «Часи змінились, і ставлення до власних творів також...» — пишете Ви. Що б Ви змінили у своїх текстах нині?
— Цікаве запитання… Мабуть, змінила б усе. Моє життя змінилося, й це не могло не відбитися на творчості.
Я не пишу автобіографічних творів, але особистий досвід, ціннісна шкала, ставлення до подій і явищ неминуче відображаються в тому, про що і як ми пишемо.
— Але що саме змінилося? З’явилась певна відстороненість, дистанція, побільшала відстань між сьогоднішньою Ольгою Тільною і тією дівчиною, яка писала перші ліричні вірші?
— Звісно. Я подорослішала, змінила ставлення до багатьох речей. Зробилася менш категоричною, втратила чарівну здатність чекати, що от-от у житті станеться щось дивовижно прекрасне. Але я не заперечую написаного колись, не шкодую про сказане в тих найперших віршах. Іноді мені трохи шкода, що тепер уже не зумію бути аж такою відвертою у висловленні емоцій, вже боятимусь збитися на банальність.
— «Сувора правда нашого життя, коли грошей і друзів завжди мало...» Ви більше самітниця чи людина товариська?
— Я дуже товариська самітниця (сміється). Якщо людина є перфекціоністкою, в неї апріорі не може бути багато друзів, адже друзями вона вважає далеко не всіх, із ким товаришує або спілкується. Друзі, як відомо, пізнаються в біді, і це, чесно кажучи, дуже справедливий, хоча й болючий тест.
Хоча насправді я не люблю оцієї своєї... самодостатності. Вона реально заважає швидко адаптуватись у нових умовах, легко заводити друзів. Відповідно, намагаюся розвивати комунікативні навички, і це мені непогано вдається, хоча самодостатності й не скасовує.
З іншого боку, не можу сказати, що хотіла б чогось у собі позбутися, щось докорінно змінити в характері. Розумію, що це неможливо. Запізно перекроювати себе після сорока. Під впливом зовнішніх обставин можуть змінитися наші звички, поведінка, а внутрішній стрижень, на мою думку, хай уже залишається таким, як є.
 
«ПРОТИСТОЯННЯ УМОВНОГО СВІТЛА Й УМОВНОЇ ТЕМРЯВИ
Є НЕВІДДІЛЬНОЮ СКЛАДОВОЮ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА»
 
Лише після того як університет
офіційно оголосив про призупинення занять,
я зрозуміла, наскільки кепською є ситуація,
і почала думати про евакуацію сім’ї з міста.
Однак було вже запізно.
Поїзди та автобуси були скасовані.
На АЗС не було палива, а в банкоматах — готівки.
На кожній трасі, що вела з міста, були затори.
З прилавків магазинів зникла більшість харчів.
 
Звуки обстрілів наближалися, й люди дедалі дужче панікували.
 
1 березня вибух бомби пошкодив школу-інтернат
для сліпих дітей імені В. Короленка в Харкові,
поранивши двох людей та налякавши кілька десятків
теперішніх і колишніх учнів, які зібралися там
перед посадкою в евакуаційний автобус.
 
Зі статті Ольги Тільної
 
— Пані Олю, в одному з віршів Ви дуже точно висловили острах, який супроводжує чесного митця впродовж усього життя: «...і знову, як уперше, страшно, бо ти — ніякий не знавець, і є за тебе значно кращі». Як Ви вважаєте, скільки у творчості свідомої роботи, а скільки — натхнення, тієї таємничої стихії, якої ми не контролюємо?
— Важко сказати. На початку творчого шляху, коли ти ще навпомацки просуваєшся у своїх художніх мандрах, коли ще не виробився ні внутрішній редактор у твоїй голові, ні характерний стиль у писанні, очевидно, інтуїція відіграє провідну роль. Коли ж є певний досвід, сформовані орієнтири, коли руку, так би мовити, вже набито, тоді, мабуть, свідома творча робота може часом і переважати натхнення. Але я такого не люблю. Тому, ймовірно, і пишу не так багато. Хочу, щоб поезія і проза залишалися актами творчості, а не ставали ремеслом.
Я маю чудову професію, що, слава Богу, забезпечує мене шматком хліба, і можу собі дозволити задоволення не лише від нових публікацій, а й від самого процесу творчості. Для мене це дуже багато важить.
— Тоді — декілька слів про професійне життя. Ви викладаєте курс про спеціальну та інклюзивну освіту в Харківській гуманітарно-педагогічній академії, а крім того, працюєте в літературі не лише як автор, а і як перекладач. Це цікавезний фах. За переклади романів Колма Тойбіна «Майстер» і «Будинок імен» Ви 2018 року отримали відзнаку від Literature Ireland.
— Так, я перекладач і це моя повсякденна робота. Я з радістю співпрацюю з видавництвом «Фабула», перекладаючи для них і художню прозу, і публіцистику. Але час від часу повертаюся до перекладів з англомовних поетів, і це вже радість суто для мене. Перекладацький доробок мій не дуже великий, але не такий і малий. Першими моїми «пробами пера» були спроби перекладу сонетів Шекспіра, що їх мусила вчити напам’ять, коли вчилася на українсько-англійському відділенні філфаку Педуніверситету. Мені нецікаво було просто завчати поетичні рядки, тож узялася до перекладу й так захопилася, що не зупиняюся й досі. Твори для перекладу обираю виключно на власний смак.
Мене захоплює сам процес, кортить відтворити українською те, що, як мені здається, прагнув передати автор. Із наявними вже перекладами, що їх робили перекладачі — мої попередники, знайомлюся не до створення свого тексту, як традиційно радять робити, а вже опісля.
— Прецікавий аналіз поетичних перекладів деколи робить знаний перекладознавець Віталій Радчук зі своїми студентами. Вони порівнюють обраний твір зарубіжної літератури — зазвичай компактний, — із його перекладами, що були зроблені різними українськими перекладачами. Виходить справжнє дослідження — кому з перекладачів удалося максимально зберегти букву і дух першотвору, а хто не зумів уникнути втрат.
— Власне, завдяки своєму підходу я швидко помітила, що чимало перекладачів, за посередництвом яких ми всі знайомилися з творчістю того ж таки Шекспіра, Гаусмена[1], Кіплінґа, багато в чому, так би мовити, грішили проти істини, «підправляючи» ритміку, римування, спрощуючи деякі метафори, щоб нашій публіці було легше сприймати чужоземну літературну традицію.
— Хто з англомовних поетів, яких Ви перекладали, Вам найближчий?
— Мабуть, Роберт Ґрейвз[2]. Кількісно його віршів я переклала найбільше, і емоційно він мене зачіпає. Мені цікава його техніка, образність, метафорика.
— Ще одне запитання про мови, але вже в аспекті не стільки фаховому, скільки соціальному. Нам — мені й моїм друзям — усі попередні роки дуже бракувало в Харкові українського: української мови на вулицях, української музики в кав’ярнях і концертних залах тощо. Власне, для заповнення цієї прогалини й був створений Клуб «Апостроф». Ви теж відчували цю нестачу?
— Так, безперечно. Бували дні, коли я виходила з дому й мені здавалося, що я інопланетянка. Навколо було стільки людей, які спілкувалися чужою мені мовою, озвучували чужі мені переконання, прагнули неприйнятних для мене речей...
— Судячи з соцмереж, настрої в Харкові після повномасштабного вторгнення суттєво змінилися. Як Ви гадаєте, можна сподіватися на те, що відтепер Харків усвідомить себе як українське місто?
— Щось ніби й змінилося на краще, та боюся, що в Харкові сподіватися на швидку українізацію не варто. У місті залишилася та сама промосковська влада, й вона, як і раніше, робитиме все, аби не дати Харкову усвідомити своєї національної приналежності.
Доки харківські чиновники всіх рівнів послуговуватимуться російською, доки в закладах харчування звучатиме російська попса, доки наші лікарі та вчителі, двірники та контролери в громадському транспорті говоритимуть російською, Харків залишатиметься зараженим московською бацилою.
— У Вашій детективній повісті «Yellow Submarine» (яка, попри деяку схематичність персонажів, справді має динамічний сюжет) герой є росіянином — і він-таки, попри удавано чемну манеру спілкування, виявляється цинічним садистом. Сьогодні це звучить лиховісно-пророчо. Чи стала для Вас несподіванкою жорстокість росіян, ті звірства, які вони чинять на окупованих територіях?
— Ні, несподіванкою це не стало. І на жаль, і на щастя.
На жаль — бо прикро, що твої найгірші очікування справджуються.
На щастя — бо психологічно була трохи краще підготована до цьогорічних подій і глибоко в душі давно вже для себе вирішила, що доведеться робити.
Тут варто сказати, що в університеті нас дуже добре вчили. З курсів історії України, історії літератури, історії мови ми знали, що північний сусід ніколи не бажав нам добра, завжди прагнучи загарбати все найкраще, що в нас є: найкращих учених, письменників, релігійних діячів, науковців, художників, музикантів… Цей перелік можна продовжувати нескінченно. Так повелося від самого початку існування Московії, так є і так буде доти, доки вони не зникнуть.
Про те, що зникнути можемо ми, думати страшно, прикро й узагалі не хочеться.
— Інший Ваш текст із дещо пророчим звучанням — вірш «Що буде далі?» з епіграфом з короля Артура: «Ми весь час намагаємося протистояти темряві, яка з ордами варварів насувається з північного сходу. Поки що нам вдається стримувати морок, але прийде час — і темрява нас поглине». Звідки взято цей епіграф?
— Колись давно читала книжку (вже не згадаю, на жаль, ні назви, ні автора), в якій про короля Артура писалось як про одного з останніх оборонців римської цивілізації на британських островах. У тексті він був показаний таким собі мислителем, просвітником, борцем за вищість науки та прогресу. Чомусь саме ці його слова запали в душу й запам’яталися на довгі роки. Очевидно, тому, що протистояння умовного світла й умовної темряви є невіддільною складовою розвитку людства і час від часу загострюється на певній території. От тільки неможливо відсторонено споглядати, коли це відбувається в твоїй власній країні, коли події зачіпають безпосередньо тебе, коли ти мало не фізично відчуваєш, як невігластво і хаос захоплюють усе те, що освічені люди століттями плекали та вирощували, не покладаючи рук.
— Що має робити кожен українець для перемоги світла над темрявою?
— Що тут можна вдіяти? Мабуть, те, що ми всі нині робимо: спростовувати фейки, боротися зі стереотипами, розвивати в собі та інших широту світогляду та гнучкість мислення. Це дозволяє дивитися на ситуацію під багатьма різними кутами зору, правильно оцінювати шанси і ризики, бути винахідливими, творчо розв’язувати проблеми.
 
«CИЛЬНІ ЗАВЖДИ ТЯГНУТЬСЯ ДО СИЛЬНОГО,
А СЛАБКИЙ МОЖЕ СПОДІВАТИСЯ ХІБА НА КРИХТИ З ПАНСЬКОГО СТОЛУ»
 
Розмірковуючи про ті перші тижні війни в Харкові,
я зрозуміла ось що:
мати важку інвалідність у зоні військового конфлікту —
це бути залежним від чиєїсь допомоги.
Незалежно від того, наскільки кмітливим ти був у «нормальному житті»,
коли з неба почнуть падати бомби і ракети,
ти станеш украй безпорадним
і не зможеш вижити без допомоги інших.
 
Але я не хочу жити за рахунок благодійності інших.
Більшу частину свого життя я працювала,
щоб здобути фінансову незалежність...
 
Зі статті Ольги Тільної
 
— Пані Олю, де Ви мешкаєте тепер, як Вам живеться нині? Чи маєте плани, — хоча всі ми, авжеж, розуміємо, що про далекосяжні плани нині говорити не випадає?
— Я на Івано-Франківщині. Про плани, дійсно, говорити важко, хоча всі про них запитують, особливо друзі з-за кордону. Як би хотілося знову мати змогу будувати плани! Відсутність такої можливості, мабуть, гнітить мене найдужче. Правду кажуть: хочеш насмішити Бога — розкажи про свої плани…
А ще, як я пересвідчилася на власному досвіді, варто боятися здійснення своїх бажань. Декілька років тому хотіла пожити на заході України, попрацювати в котромусь із тутешніх вишів, відчути себе українкою серед українців… От, тепер маю, та хіба ж думалося, якою ціною все те здійсниться?..
— «Чорнобривці в містечку Сент-Ендрюс так по-харківськи пахнуть мені...» — писали Ви колись. Сьогодні, коли війна вигнала нас із рідного міста, — чи належите Ви до тих, хто мріє повернутися до Харкова, коли там стане безпечно? Чи вірите, що душевний спокій можна знайти і деінде?
— Хотіла б я сама знати відповідь на це запитання!
Об’єктивно — я розумію, що мені пощастило опинитися там, де я є, і в такому стані, в якому я є. Але суб’єктивно: хіба можна так просто перекреслити частину себе, величезний пласт свого життя, свого досвіду? Правду кажуть, що гарно там, де нас немає, адже ми схильні ідеалізувати далекі місця, чуже життя. Ми прагнемо змін, а коли їх отримуємо, починаємо шкодувати за колишнім. Очевидно, так уже влаштована людська природа.
А нам, біженцям, тепер узагалі, схоже, погано буде навіть у раю. Принаймні мені так відчувається.
— Що повномасштабна війна змінила у Ваших уявленнях, Вашому світогляді?
— Довела, що ми жили дуже красивим і щасливим життям. Маю на увазі себе, своїх колег і друзів. Ми тяжко працювали, але мали змогу задовольняти практично всі свої потреби та найактуальніші бажання. Ми не відмовляли собі в якихось покупках, відпочинку, розвагах. А головне, ми самі керували власним життям — у межах можливого, звісно.
Нині ж ми живемо в нав’язаній кимось іншим реальності. Нас позбавлено щасливої здатності відчувати насолоду від теперішнього моменту. Не знаю, як кому, а мені й досі не вдається цілковито розслабитися, не вслухатися в довколишні звуки, підсвідомо чекаючи повітряної тривоги, а за нею — вибухів чи гулу нашпигованих бомбами російських винищувачів.
— А художні тексти про війну Вам пишуться? Чи, навпаки, відчуваєте, що поки не готові про це говорити як митець?
— Про війну в розумінні бойових дій — не пишеться. Щоб про таке писати, слід мати відповідний досвід, а в мене його, слава Богу, немає.
Потроху пишуться вірші про життя в умовах війни, про те, що відчуваєш, виїхавши з рідної оселі, рідного міста, про те, що болить нам усім у ці дні, тижні та місяці. Можливо, колись напишеться проза, в якій я зумію відобразити ширшу картину, узагальнити чи, навпаки, конкретизувати думки, погляди, ставлення різних людей до всього, що з нами сталось. Але ще не час.
Написання якісної прози вимагає виваженості, художнього переосмислення, певної, можливо, відстороненості. Особисто я наразі не в змозі емоційно відсторонитися від усього, що переживає моя країна, моя родина. Не кажучи вже про те, що тривалі періоди без електрики і тепла в оселі якось не сприяють творчому натхненню, а часто повністю унеможливлють навіть щоденну науково-викладацьку працю.
— «На своїй землі ми у своєму праві на життя, на волю, на красу, на мир», — ці Ваші рядки написані давно, але більш ніж актуальні сьогодні. Чого б Ви побажали українським захисникам і всій Україні в цей тривожний і трагічний час?
— Я б побажала нам усім стійкості. Віри, впертості, любові до своєї землі в нас достатньо, але вороги наші такі численні, такі безпринципні та захланні, що вимотуватимуть нас, доки матимуть змогу. Перемога буде за нами, хоча й настане вона нескоро. Я бажаю собі й усім іншим до неї дожити, не втратити близьких і рідних, не розгубити іскорок добра та любові до ближнього й до себе.
А ще, можливо, нам варто навчитися в супротивника щирої переконаності у власній обраності. Хочу, щоб ми повірили в месіанство України, яка нині направду рятує цивілізований світ від варварської навали.
— Серйозно? А мені категорично не подобається російська імперська самозакоханість і самовпевненість. Я, навпаки, боюсь, щоб українці внаслідок війни не набралися цієї зверхності, культу сили, жаги домінування, презирства до всього слабкого, вразливого.
Чи Ви мали на думці, що раніше нам властивий був комплекс меншовартості й тепер корисно впорснути дозу здорової впевненості в собі — суто задля рівноваги?
— Я вважаю, що завжди слід бачити сильні сторони ворога й чесно зізнаватися собі у власних прорахунках, аби зрозуміти, як краще діяти, щоб перемогти. Україна, надмірно постраждала від репресій та переслідувань за радянських часів, свідомо чи підсвідомо відмовилася від будь-якої національної ідеології, а це, як виявилося, нам дуже зашкодило. І досі в нас актуальне старе запитання Остапа Вишні: «Якої ви, лорде, нації?». Я знаю десятки людей, які й сьогодні не ототожнюють себе з Україною, з нашою трагічною історією, натомість асоціюють себе з певною географією чи політичним устроєм.
Дійсно, комплекс меншовартості, прищеплюваний нам століттями колонізаторської політики, в’ївся у свідомість народу й досі процвітає навіть на найвищому рівні державної влади. Нам так довго вбивали у голови необхідність наслідувати могутніших сусідів, так довго розповідали, що за кордоном життя ліпше, що ми розучилися цінувати своє, пишатися власними досягненнями, а вони в нас, як не дивно, досить-таки непогані.
Мені прикро, що в Україні починають вихваляти та прославляти винаходи співвітчизників не тоді, коли вони оббивають пороги владних структур, намагаючись отримати підтримку своїх новаторських починань, а значно пізніше, коли закордонні фонди, університети чи корпорації вже гідно оцінили результати їхніх пошуків та почали ці результати впроваджувати.
Cильні завжди тягнуться до сильного, а слабкий може сподіватися хіба на крихти з панського столу. Росія це дуже добре розуміє і впродовж віків розповідає світові казочки про свою могутність, велич, обраність, хоча, як ми знаємо, все це досягалось і досягається шляхом експлуатації поневолених народів. Тому я й кажу, що нам слід навчитися розуміти себе, цінувати власну ідентичність, пишатися нашими здобутками, розповідати всім про наші перемоги.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Варшава – Івано-Франківськ, осінь 2022 р.
Ольга ТІЛЬНА
 
*  *  *
 
Де ви, мої лагідні вересні
в школярсько-студентському Харкові,
з читанням конспектів в тролейбусі,
з дріманням на лавочці парковій,
де двоє сиділи з морозивом
і знехотя так сперечалися
чи то про теорію розвитку,
чи то про основи аналізу?
 
Де ж ви, мої лагідні вересні
із тихими, свіжими ранками,
коли тобі дивно і весело
вслухатись в вороняче каркання,
коли тобі радісно бачити
юнацький запал першокурсників
і погляди їхні розпачливі
в німому чеканні неуспіху?
 
Чи ви коли ще повернетеся,
мої тяжко плекані радості
з того довоєнного вересня,
де сни наші мирні зосталися,
в яких ще не знали нічого ми
про бомбардування та обстріли
і де не були ми мов човники
на пляжі безлюдного острова…
 
4.09.2022
Івано-Франківськ
 
 
[1] Альфред Гаусмен (1859–1936) — англійський поет-парнасист.
[2] Роберт Ґрейвз (1895–1985) — британський поет, романіст і критик.

24 лютого 2022 року змінило життя всіх нас. Особливо драматичні зміни зачепили мешканців українського Сходу і Півдня. Харків, колиска «Березоля», став одним з перших заатакованих Росією міст.
У нових обставинах, коли все дотеперішнє обнулилося, кожен ухвалював рішення сам для себе — що робити далі. Для мене таким рішенням стала якнайшвидша евакуація, разом з родиною, з обстрілюваного міста — інших варіантів я просто не розглядала. Але Харків живе і стоїть надалі — хоча цілі квартали міста зруйновані, а населення зменшилося вдвічі. Хто лишився в місті, як і чим вони живуть, на що сподіваються?
З першого дня повномасштабного вторгнення в Харкові залишається письменник Сергій Жадан, який веде також і волонтерську роботу — допомагає ЗСУ. Залишилася в місті поетка Світлана Загреба: вона теж серед волонтерів і захоплює всіх своєю мужністю. Не виїхав нікуди й російськомовний поет, культуролог Михайло Красиков, інтерв’ю з яким я публікувала в «Березолі» торік: він пов’язаний з фондами, які надають гуманітарну допомогу літнім людям та інвалідам.
Героїня моєї сьогоднішньої розмови не є титулованим літератором, однак тогоріч один з її віршів якимось внутрішнім світлом і прозорістю припав мені до душі, я поклала його на музику, і вийшов ненав’язливий, суто харківський «Блюз під пам’ятником Сковороді». Нещодавно я з подивом довідалася, що Ольга ВОЛКОВА (нар. 1980), викладачка англійської мови і членкиня Товариства «Просвіта», теж залишилася в Харкові й волонтерить. Хоча з її чудовою англійською вона б легко знайшла собі місце за кордоном.
Ось як я її представила своїм слухачам колись: «Харківська „просвітянка”, пані Оля Волкова... мініатюрна, тоненька, як балетниця, з непокірними темними кучерями, затягнутими у вузол на потилиці, — працює вчителькою англійської мови в одній з харківських шкіл. Вона ніколи не підвищує голосу, але в її спокійних інтонаціях, бува, прослизає лукавинка: наче вона й без демонстративних виявів учительської влади знає секрет, як укоськувати неслухняних дітваків».
Сьогодні я побачила пані Олю з іншого боку: її твердий внутрішній стрижень, надвисоку самовимогливість («боятися соромно» — тричі в коротенькій розмові повторила вона), відданість і прагнення допомагати тим, хто слабший. І я не могла не поговорити з нею — про її повсякдення, її локальний особистий фронт і про місто, до якого більшість із нас — тих, хто поїхав, — мріє повернутися.
 
«БОЯТИСЯ ЯКОСЬ СОРОМНО»
 
— Пані Олю, що Вас тримає в Харкові? Ви мешкаєте на багатостраждальній Салтівці — в районі, який обстрілювався не раз, — але вирішили не виїжджати. Чому? Що допомагає долати страх? 
— Насправді обстріли не страшні, страшна окупація.
У перші дні війни ми з Ігорем (чоловік пані Ольги, «просвітянин» Ігор Алексєєв, шанувальник філософії Григорія Сковороди, багаторічний активіст українського руху в Харкові. — Л.Х.) жили в центрі, волонтерили. Думали, що в разі погіршення ситуації відступатимемо на захід, долучатимемось до збройних чи незбройних рухів опору.
Коли ворога відігнали, ми повернулися у наш район, бо зрозуміли, що там потрібна допомога. У підвалах жили люди, які не мали змоги дійти до найближчої крамниці чи аптеки, тож ми допомагали цим людям. Також трохи зайнялися зоозахистом.
Наш район усе ж безпечніший, ніж передова, тож боятися якось соромно.
— У перші дні повномасштабного вторгнення, коли Харків обстрілювали, здавалося, з усіх можливих видів зброї, в багатьох був шок. Яка реакція була у Вас? Ви готувались до небезпеки, чекали на велику війну?
— Найбільше відчувала лють.
Я не готувала заздалегідь валізи, але на 90% була певна, що напад буде. Але сподівалася, що його вдасться зупинити на самому початку, що не буде стількох окупованих територій та таких тривалих бойових дій.
— Що Вас найбільше вразило (неґативно і позитивно) після 24 лютого?
— Неґативно вразило — і вражає надалі! — те, що й досі є люди, які не розуміють, що за ворог перед нами. Які щось верзуть про «треба домовлятися», про «братні народи» тощо. Їх значно поменшало, але й донині такі є.
Не можу змиритися з тим, що віднаходяться на наших землях зрадники, колаборанти.
Обурює, коли люди тікають, кидаючи домашніх улюбленців напризволяще.
Злюся, коли люди беруть гуманітарку, яку волонтери везли їм під обстрілами, а потім крутять носом: мовляв, привезли не те, що вони б хотіли. Буває всяке...
Але позитивних вражень незмірно більше. Скільки людей волонтерять — і старенькі, і підлітки! Скільки пішло добровольцями на фронт... А яку мужність мають ті, хто в Херсоні, Маріуполі, інших тимчасово захоплених містах нині протидіє окупантам! Це нечувано сміливі, незламні люди.
І, вертаючись до близької мені теми хатніх тварин: значно більше людей, які виявляють до них милосердя, не на словах, а на ділі рятують кожне життя. І військові наші з передової передають тварин волонтерам, і комунальники, і звичайні містяни рятують, беруть додому покинутих або й геть безпритульних тварин. Ніби в людей відкрилась особлива потреба — зробити бодай щось добре, хай і не масштабне.
Позитивно вразила підтримка України світом, хоча часом хочеться ще, і більше, і швидше.
Позитивні емоції та вдячність відчуваю за те, що всі комунальні служби працюють, навіть у ситуації небезпеки, щоб життя в нашому місті, наскільки це можливо, залишалось комфортним.
— Школу, в якій Ви працювали, зруйновано. Чи відомо Вам, що з Вашими учнями, чи підтримуєте з ними контакт? 
— Більшість учнів виїхала на початку війни, хоча на сьогодні дехто вже повернувся. Деякі навіть трохи займаються англійською, бо під час навчального року не було змоги повною мірою опанувати програму.
— Із початком навчального року плануєте працювати й далі, викладати онлайн?
— У нас нема вибору — лише онлайн-робота. Щоправда, я не люблю такого формату і не вмію гаразд працювати в зумах та інших застосунках. Тож нині є трохи часу, щоб підучитися. Якщо вдасться, працюватиму й надалі. Якщо не дуже виходитиме — можливо, доведеться шукати іншу роботу.
— Як Вам здається, чому росіяни так часто руйнують саме школи? Що це — ірраціональна ненависть до освіти?
— Це ненависть до правди. Адже школа — не просто джерело інформації: це чинник формування особистості. В українських школах діти вивчають і українську мову, яка ріже ворогові вухо, і історію, яку ворог спотворює, і право, і етику, біля яких орки й поряд не стояли.
Ще, як мені здається, знаходяться провокатори, які запускають дурні чутки про штаби або склади в школах, — і потім у школи прилітає. У нашій школі на Салтівці, авжеж, не було ні складів, ні штабів, але це не врятувало.
 
«ЧАСОМ ОХОПЛЮЄ ВІДЧУТТЯ, ЩО ПОКИ Й НЕ ЖИВУ.
ОТ ПЕРЕМОЖЕМО — ТОДІ ЗНОВ ЖИТИМУ»
 
— У Харкові, згідно з публікаціями місцевої преси, працює лише 10% від довоєнної кількості підприємств. Що роблять, де працюють харківці, які не виїхали? Як і чим живе місто в ситуації постійної загрози?
— Хтось сидить на гуманітарці — переважно пенсіонери, інваліди, люди незахищених категорій. Хтось таки працює. Нині людей у місті менше, але воно потроху оживає, відчиняються крамниці, пекарні, перукарні, ксерокси. Потихеньку щось ремонтується, бо треба ж якось запускати економіку.
— Як функціонує волонтерський Харків? Ви залучені до волонтерського руху; як минає Ваш день?
— У перші місяці наш з Ігорем графік був завантажений. Спершу працювали на евакуацію Намету («Все для Перемоги» — волонтерський намет, який з 2014 р. стояв на майдані Свободи в Харкові, перед будівлею Обладміністрації. 1 березня 2022 р. у будівлю Обладміністрації поцілило дві російські ракети, внаслідок чого всередині будинку загинуло 28 людей; у волонтерському наметі дивом ніхто не постраждав. — Л.Х.). Потім — зранку отримували хліб і розносили Північною Салтівкою. Поступово обстрілів стало менше, хліба й до хліба — більше, люди стали сміливіше пересуватися, почали приходити по хліб самі, крім дуже стареньких чи хворих. Згодом ми долучилися до організації, що розвозила готові страви, Ігор опікувався логістикою доставок. Нині ми коли й відвідуємо адресно конкретних людей, то вже не від організації, просто з власної ініціативи.
А мережа доставок їжі, ліків і далі існує, є кілька фондів. Однак тепер уже допомогу роздають більш вибірково, бо людей дедалі більше вертається до міста. Зазвичай у кожному будинку обирають старосту, він (або вона) формує списки, передає до організації, і людям привозять відповідну кількість пакетів гуманітарної допомоги.
Триває і підтримка армії: сітки, збір коштів, певних речей.
Ну й моя улюблена тема: зоозахист. Нині ми піклуємося про вивезеного з передової трилапого кота, який потребує серйозного лікування, тож періодично возимо його до ветклініки, а паралельно шукаємо йому господаря, бо через свою хворобу він має жити окремо від інших котів, а в нас уже є двоє. Зооволонтери постачають корми, допомагають із лікуванням, перевезенням тварин.
Особисто я ніде не реєструвалася, посвідчення волонтера не маю, просто допомагаю чим можу.
— Чи можливо це — радіти, жити повноцінним життям у країні, охопленій війною? Усі ми пригнічені тяжкими, трагічними новинами, страхом, невизначеністю майбутнього. Що особисто Вам допомагає не зламатися?
— Чесно кажучи, я не певна, що я не зламалася... Іноді здається, що вже переламана — далі нікуди. Але допомагає молитва. Приклад інших людей змушує триматися, бо соромно розклеюватися, коли довкола більш мужні люди у складніших умовах роблять значно більше, ніж ти. Розумію, що маю обов'язки перед сім'єю, учнями, тими ж котами, тож мушу триматися.
Нині іноді знаходиться час на арт-терапію — з бісеру плету трохи. А загалом... часом охоплює відчуття, що поки й не живу. От переможемо — тоді знов житиму.
— Синдром відкладеного життя, він нині є в багатьох...
— Так, тому «радіти життю» — це гучно сказано. Я радію кожній нашій перемозі, кожному HIMARSу, кожному деокупованому селищу, кожному військовому, звільненому з полону, радію кожному листу від когось із друзів або рідних.
Тихий ранок, коли можна побігати на стадіоні, — радість. Прогулятися над річкою, помилуватися краєвидами — теж. Одужання котика — успіх. Із таких дрібниць складається нині життя, і про це теж колись будуть спогади: незважаючи ні на що, нам вдалося те чи те.
Ігор мене всіляко підбадьорює. Хоча нині в нього в університеті роботи багато, він і волонтерство переважно «тягне» — можна сказати, всі проєкти в цьому напрямку він започаткував, і вдома дуже допомагає.
— Мені відомо, що пан Ігор допомагає розбирати завали зруйнованого салтівського корпусу Педагогічного університету імені... того ж таки Сковороди.
— Так. Тому мені опускати руки просто соромно.
 
«РОСІЯНИ — ХВОРА НАЦІЯ,
ЯКА ПІШЛА НЕ БОЖИМИ ШЛЯХАМИ»
 
— Пані Олю, як Вам здається, що сталося з Росією і росіянами? Що сталося з тими, кого ми вважали своїми сусідами, до яких багато хто з українців їздив на заробітки, з якими укладали шлюби впродовж багатьох десятиліть? Чи Ви згодні з тими, хто каже, що Росія була хижою і аґресивною завжди, що в цьому її сутність, її національний характер — підпорядковувати собі інші народи, а кого не вдається підпорядкувати, тих знищувати?
— Так, протягом усієї історії, відколи росіяни з'явилися, вони нас ненавиділи. Заздрість це чи що — не знаю. А в останні роки на цей ґрунт ще й отруйна пропаґанда лягла. Тому те, що тепер відбувається, — це як розкритий нарив. Квінтесенція ненависті.
Як вірянка я ще думаю, що це й суто духовна проблема: імперська зверхність, жорстокість, брехливість — це все від гордині, яка засліпила Росію. Росіяни — хвора нація, яка пішла не Божими шляхами. Тепер вони дедалі більше відриваються від реальності, живуть у якійсь матриці. Замість розв’язувати свої проблеми, вони шукають ворогів, яких можна було б звинуватити у своїх бідах. І, здається, людей такого штибу там більшість.
Часом я замислююся над питанням: чи очільники їхні цинічно брешуть, свідомо створюючи для свого народу таку картину світу, де всі довкола — вороги й «нацисти»? Чи вони й самі в це вірять?
— Можна змінити багато чого — але не географію. Як далі бути з тим, що Харків розташований за сорок кілометрів від неадекватного сусіда? Чи вірите Ви, що в місті колись знову буде безпечно?
— Нам ще дуже довго доведеться жити так, як живе Ізраїль. Будуватимемо бомбосховища, зміцнюватимемо ППО, озброюватимемось. Що ж тут удієш... Колись буде безпечно, бо рано чи пізно РФ зазнає повного краху, може, навіть розділиться на кілька держав. А колись, можливо, навіть покається (Німеччина ж свого часу перехворіла й виправилась)... Але то вже, боюся, якщо й буде, то за декілька поколінь.
— Чи вірите Ви, що Україні вдасться втримати Харків? Чи вірите в нашу перемогу? Наскільки реалістичною є наша найбільша мрія — завдати поразки північному монстрові?
— Безперечно, вірю в перемогу, в ЗСУ, в Божу допомогу. Ми втримаємо Харків, визволимо всі наші землі. Давид переміг Голіафа, хоча в це мало кому вірилось. Правда на нашому боці, чужого ми не прагнемо, а наше нам по праву належить. Саме вже усвідомлення цього надає бойового духу.
Світло, добро, свобода, демократія, взагалі адекватність, звичайно, переможуть. І хочеться, щоб із цим упоралося наше покоління. Щоб не передавати цієї проблеми нащадкам.
— Про що ще Ви мрієте? Що хотіли б робити після перемоги?
— Особливо ні про що не мрію. Хочеться перемоги, а тоді вже й подумаю над мріями, планами. Щойно запрацює ковзанка — ходитиму. Запрацює театр — піду: в нас з Ігорем були квитки на 25 лютого, зірвався похід. З'їжджу до улюблених місць: Ужгород, Івано-Франківськ, Кам'янець-Подільський, Чернівці, Жовква, Карпати, Черкащина. Побуваю там, де ще не встигла: у Луцьку, Чернігові, Сумах. Я й Харківщину ще не всю дослідила... Але це не мрії. Це бажання. Мрія нині лише одна: Перемога.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Варшава — Харків
Серпень 2022 р.
 


 
Ольга ВОЛКОВА
 
БЛЮЗ ПІД ПАМ’ЯТНИКОМ СКОВОРОДІ
 
Йому довірливо на плечі
сідають голуби, бува.
І ловить крапельки малеча
з фонтанів, де вода жива.
А в краплях — райдуги барвисті,
проміння сонця і блакить...
Тут, у старому середмісті,
цей скромний пам'ятник стоїть.
 
Лунають монастирські дзвони,
і наче храм — дерев шатро.
Пізнай себе — й неси до скону
у світ любов, красу, добро...
Сковорода у середмісті,
свобода у людських серцях.
І люблять янголи присісти
спочити в нього на плечах.
 
2020

Коли я кільканадцять років тому молодою журналісткою прийшла на роботу до редакції «Березоля», Ірина МИРОНЕНКО (нар. 1960) була однією з найяскравіших постатей у редакційному колективі. Колоритна південна зовнішність, гостре перо, вольова вдача, багата мова, присмачена іронією, подекуди жорсткуватою… Відтоді мені приводилося бачити пані Ірину і в ролі поетки на літературному вечорі, і в ролі журнального критика, і за студійним мікрофоном, як ведучу різних радіопрограм, — і щоразу там, де присутня вона, нема місця байдужості, поверховості, недбальству: завжди вона діяльна і сповнена ідей, завжди навколо неї вирує енергія.
Багато хто з вірних березільських читачів пам’ятає «Хроніку», якою у свій час відкривалося кожне число часопису, і її авторку, бойову харківську інтелектуалку, від якої не раз перепадало горе-політикам — хоч місцевого, хоч державного рівня. Дехто з читачів може згадати й вірші Ірини Мироненко на журнальних сторінках. «Я вдалася у матір, у матінку-ніч. Я не жінка, а думка з тонких протиріч…» Іноді ці протиріччя прориваються назовні: привітність і певна закритість, товариськість і сильне відчуття внутрішньої незалежності, гостра критика негараздів сучасності й водночас — заборона собі та іншим «скиглити».
У дні, коли подорожі обмежено й тільки інтернет скорочує відстані, — хай ця розмова стане вітанням з Харкова, міста, яке було березільською колискою. Вітанням для всіх шанувальників журналу: і киян, і мешканців віддалених куточків України, і навіть тих, хто читає нас за океаном.

 
«ДОІНТЕРНЕТНИЙ, ДОФЕЙСБУЧНИЙ СВІТ
ПОТРЕБУВАВ БІЛЬШЕ ВІРШІВ,
КНИЖОК ІЗ ЗАПАХОМ ДРУКАРСЬКОЇ ФАРБИ…»
 
— Пані Ірино, колись Ви обрали російське відділення філфаку. Чим був зумовлений саме такий вибір?
І попри цей вибір — як Вам вдалося не піддатися голосу звабливої сирени, російської культури, і повернутися до рідної Ітаки — культури української?
— Не було жодної одіссеї. Не було залитих воском вух, аби чути тільки себе… Вивчати російську філологію і складати вірші українською — не було ні втечею, ні пристосуванством.
Я вступала до університету 1978 року. Філфак тоді ще був в особняку на вул. Гоголя, а не в головному корпусі на майдані Свободи, як нині….
Щодо майбутньої професії в мене у дитинстві однозначної певності не було. В першому класі мені щедро малювалося. Якось сказала мамі: «Буду художником! Намалюю гарну картину, продам її, а на ті гроші куплю тобі шубу. Ти ж її так давно хочеш!» Але в художній школі на першому ж занятті нас чомусь змусили проводити під лінійку прямі на різній відстані. Що саме в нас таким чином перевіряли, не уявляю. Але бажання вчитися у мене після цього зникло.
Через декілька років читання книжок про єгипетські розкопки наштовхнуло на ідею стати археологом і відкрити засипане пісками або вулканічним попелом стародавнє поселення. Якось у школі ми писали твір на тему «Моя майбутня професія». Щоб учні були відвертими, вчителька обіцяла не цитувати, хто що обирає. Але незабаром вирішила мене повиховувати й навернути до активного позакласного життя. При всіх на уроці висміяла: «Мироненко археологом хоче стати, а руки забруднити боїться — не ходить збирати металобрухт». Ще й однокласники посміялися з мого вибору: «Що, могили будеш розкопувати?» Навіть записку підкинули: «Мне нужен труп, я выбрал вас. До скорой встречи. Фантомас».
Що ж до мови… Навчання у райцентрівській школі (родом я з Нової Водолаги, що на Харківщині) залишило мені на згадку фрагменти доль виморених сільською домашньою роботою вчительок української мови та літератури. В однієї з них ми писали твори за дикою методикою. Вона діставала якийсь пошарпаний посібник, викликала когось до дошки — найчастіше мене, — щоб чіткими буквами переписала кілька абзаців, а весь клас мав сумлінно копіювати їх до зошитів. Далі текст стирався і писалося продовження. Хто робив при цьому помилки, закреслював або щось виправляв, бачив наступного дня під своїм «твором» червону двійку. Мені ж дозволялося чиюсь затверджену міністерством нудоту переписати з методички пізніше. Й автоматом ставилося «5» за марудну сорокап’ятихвилинну каліграфію на горбатій від часу шкільній дошці.
Натомість у вчительки російської мови та літератури був цілий театр, де ми із дитячим захопленням ставили казки Пушкіна. Тримаєш, бувало, чорний, із погнутою ручкою совок для вугілля, ніби це люстерко, та примовляєш кокетливо й водночас вимогливо: «Свєт мой, зєркальце! скажи, да всю правду доложи!» Усі регочуть, а ти вперто ведеш монолог далі… Цікаво, чи практикував хтось із режисерів на репетиціях подібне виховання стійкості акторів-початківців до гигикання залу?
І наші літературні стінгазети, оформлені на шпалерах, були єдиними на всю велику школу і цікавими для багатьох.
Іще ми разом з Валентиною Василівною Филимоновою (до заміжжя Пісною) шукали родичів тих, хто похований у братській могилі. То були 70-і роки; діти й онуки загиблих солдатів цілими сім’ями приїздили з різних областей України і навіть із Середньої Азії, щоб уперше побачити рідне ім’я на граніті. Вони розповідали про похоронки, часом химерні, в яких значилося: «…загинув за визволення Нововодолазького району Харківської області, похований під великим деревом…». Ніби оте велике дерево було єдиним на десятки кілометрів!
Словом, вийшло так, що найцікавіші уроки, вистави, пошукова робота — все це велося в нашій школі російською мовою.
На український філфак після такого вступати було б дивно. Хоча конкурс туди був значно менший. Люблю мандри, тож не без логіки фантазувала: російську вивчають усі країни соцтабору, може, колись і мені трапиться журналістська робота в одній з цих країн. Або хоча б у котрійсь із республік Союзу, наприклад, у Литві…
Зрештою, на той момент я вже хотіла бути журналісткою. Так і склалося. Я нею стала, причому україномовною. Адже й багатотиражка «Сигнал» Харківського велозаводу, і Літфонд, і обласне радіо (мої головні місця роботи) працювали українською.
— Як Ваші батьки ставилися до Вашого вибору філфаку, до журналістського фаху, до Вашого поетичного покликання?
— Батьки мене по-своєму любили… Між іншим, вони разом навчалися у школі, були випускниками паралельних класів. Але вступити до інститутів пробували тільки одного разу — після вручення атестатів. Наприкінці 50-х іще спрацьовували пільги для дітей, чиї батьки загинули на війні. Мої діди з фронту повернулися: один — з Берліна, другий — з Далекого Сходу. Тож Ніна Водолажченко (дуже «місцеве»  прізвище, з натяком на перших поселенців колишньої козацької слободи XVII століття на Муравському шляху!) і Дмитро Мироненко за конкурсом не пройшли ні до зоовету, ні до гірничого інституту. Стали вони відповідно фельдшером-лаборантом санепідемстанції (мама) та начальником райпожежнагляду (батько). Відтак, я перша в родині здобула університетську освіту.
— Чия допомога була для Вас важливою на початку шляху? Ваша добра подруга, поетка, прозаїк і перекладачка Олександра Ковальова розповідала зокрема, що дуже прихильно поставився до Вас, іще зовсім юної, Василь Мисик. Також Ви вдячно відгукувалися про Роберта Третьякова…
— Найважливішим було моє існування в енергетичному колі двох літературних студій 70-80-х років: Дергачівської і Центральної обласної імені Тичини, що при Харківському осередку Спілки письменників. Ними опікувався Віктор Петрович Тимченко, якому нині вже понад дев’яносто. Він став першим професійним письменником, якого я — ще школяркою — побачила у Новій Водолазі.
Кумедний нюанс: дитиною я довго була переконана, що всі письменники давно померли, як-от Шевченко чи Леся Українка. У моєї дочки вийшло навпаки — вона мала цілу бібліотечку дитячих книжечок з автографами авторів, теплими побажаннями. Й одного разу моє миле дошкільня, покрутивши в руках яскраві казки Пушкіна, незадоволено запитало: «А чому Пушкін мені тут нічого не написав?» Для неї всі літератори були живі — приятелювали з мамою, надсилали свої новинки…
Отож про тих, хто живе тепер в історії літератури, в нашій пам’яті. Василь Олександрович Мисик знайшов час для передмови до моєї дебютної збірки. Роберт Степанович Третьяков запропонував до друку в журналі «Прапор» («тепер «Березіль»), де він очолював відділ поезії, мою студентську добірку. Доінтернетний, дофейсбучний світ потребував більше віршів, книжок із запахом друкарської фарби… То тепер я майже відвикла від паперових носіїв, швидше знайду вірші земляків на сайті, аніж прориюся крізь хащі бібліотек.
Крім того, мене стимулювали й підганяли своїм суперництвом вірші поетів-ровесників, і не тільки з Харкова.
Вічно юна Таня Шамрай і досі своєю присутністю у посмертних книжках і збережених листах підтримує мене у переконанні, що поезії ще когось цікавлять у цьому світі, окрім авторів, їхніх мам і доньок. Мені так само до болю близькі її вірші.
— У Ваших текстах чимало описовості: читаючи їх, легко зблизька уявити собі те, що було в описуваний момент перед очима авторки. Це домінування візуального, а ще інтелектуальна іронія і жорсткувата мелодика рядка, ці спонтанні вкраплення варваризмів, каламбурів і рекламних мемів («„Світ дублянок і шкіри” ще має на продаж надії…») ріднить Вас, скажімо, з харків’янином Олександром Бобошком, якого Ви характеризували позитивно в передмові до однієї з його збірок. З ким ще Вас поєднують дружні і творчі зв’язки?
— Настав той період, коли дружу не стільки з людьми, скільки з їхніми віршами і прозою. Карантин відтяв багато контактів.
Радію, коли виходять книжки Оксани Лозової у Львові та Оксани Шалак у Києві (активного довголіття авторкам). Дистанційка принесла знайомство з молодим білоруським літератором Янкою Лайковим. Він єдиний на знак підтримки старшого друга, якого виключали із письменницької спілки за політичні погляди, наважився теж покласти письменницького квитка і заяву про вихід із давно не творчої організації. Минуло кілька місяців — і Янку «попросили» з роботи у газеті «Література і мистецтво». Формально пішов за власним бажанням — бо пропонували прибрати біло-червоно-білу символіку та різкі коментарі з фейсбук-сторінки. Він не прибрав. Підробляв і до того на заправці… Як далі складеться доля цього молодого поета і критика, а також його родини? Невже єдине, що нам залишиться після всіх вірусів біологічного і політичного походження, — це дружити текстами та голосами у скайпі?..
 
«ВДЯЧНА ЧОЛОВІКОВІ Й ДОНЬЦІ,
ЩО ПОРЯД ІЗ НИМИ СМІЮСЯ ЧАСТІШЕ, НІЖ ПЛАЧУ»
 
— Пані Ірино, на початку 90-х років Ви були хоч і молодою, але вже відомою поеткою та журналісткою. Як Ви пам’ятаєте той час? Як Ви сприйняли крах СРСР і здобуття Україною незалежності?
— 1989 року я працювала у письменницькому клубі. До народження дитини мені залишалося кілька місяців, але я тягала важкий радіомагнітофон і за службовим обов'язком допізна засиджувалася на установчих зборах нових політичних сил, які знайшли дах у Спілці.
Майже щодня відбувались оті зібрання нових партій. Зала була переповнена, велися гарячі дискусії до восьмої чи дев’ятої вечора. Скільки там усього говорилося! Які персонажі вивищувалися над трибуною! Слухачі сиділи, бувало, навіть на піаніно, звідки я їх не дуже чемно зганяла…
— У багатьох були великі надії в ті роки. На що надіялися Ви? Що з тих надій справдилося, а що ні?
— Були надії на відкриття книжкових спецсховищ, повернення заборонених, замовчаних імен, на свободу слова. Але коли переміг Кравчук, зрозуміла, що Україна ще довго тягтиме совєтські схеми у нові дні. Красномовний харківський приклад: щоб не руйнувати комуністичної символіки, монументальні серп і молот на адміністративній будівлі перефарбували відповідно жовтою і блакитною фарбою…
Я не вірила в економічний розквіт чи стрімкий безвіз. Не вірила, що «червона» Верховна Рада буде працювати на державотворення, а не на примноження особистих статків. Тобто не зачаровувалася, тому й не розчаровувалася згодом.
Розпад Союзу підштовхнув багатьох до прірви беззаконня і безробіття. У 1991-му я з маленькою донечкою була вдома. І мене незаконно звільнили з Літфонду. Я попросилася на обласне радіо. Керівниця не дуже хотіла мене брати: сама згодом призналася мені — навіщо, мовляв, редакції рухівка… А я хоч і спілкувалася з багатьма рухівцями, й не тільки в Харкові, але сама потреби офіційно долучатися до організації не відчувала.  За все життя до жодної партії не належала.
— Політика цікавить Вас чи радше дошкуляє?
— Нарешті після радіороків можу дозволити собі не знати імен тих, хто їде на верховній політичній каруселі.
— Ви любите подорожувати, легко вступаєте в діалог з іншими культурами (хай і близькими — білоруською, польською). Якою мірою Ви — «громадянка світу», «світового міста», «великого Вавилону», а якою — все-таки українка, захоплена чаром рідної провінції?
— Так, я люблю подорожі, але коронний карантин їх обірвав. Діалоги перейшли у листування (мейли, месенджери, вайбер). Мандрів і живих зустрічей це замінити не може, але хоча б дізнаєшся, як справи в колег, читаєш їхні нові тексти.
«Громадянка світу» — то не про мене, на жаль. Цього світу я занадто мало бачила, знаю його лише на відстані слів. «Чар провінції» — можливо, і є, але більше, на жаль, тупої марудності — що в місті, що в селі. Причому й столиця наша — така провінційна, що ніякі каштани не рятують, ні ті, що на тортах, ні ті, що на Хрещатику.
               — А чи не згодні Ви з тим, що сучасна цивілізація, інформаційні технології стирають давню межу між провінцією та мегаполісом, між селом і містом, що село нині — геть не таке, яким воно було в часи, коли «не було ні скайпу, ні ел-джі»?
— Я вважаю, що в мегаполісах не жила: Харків до них не дотягує. Навіть суто за цифрами, що хоча б приблизно визначають його площу й населення.
Провінцію — у її минулому й сьогоденні — досліджують історики та філологи. Найцікавіше про українську провінцію, на мою думку, пише доктор історичних наук Володимир Маслійчук (каразінець, який викладає у Могилянці, але в багатьох справах часто буває у Харкові та рідних Вільшанах). Ось його архівні знахідки та міркування цікаво почитати.
Місто і село й далі різняться потребами. Старше покоління — це останні морально скалічені свідки післявоєнної голодовки сорок шостого року. Молодші деградують або емігрують. Змінюються громади й окремі політичні персонажі. Однак жадібність і жорстокість не мають сільської чи міської прописки.
— Свого часу, видаючи «Каскадні сходи», Ви порівняли відчуття поета, який повертається до писання після багаторічного мовчання, з відчуттями велосипедиста, який довго не сідав на свого залізного коня.
— Доречно пояснити, що перед виходом «Каскадних сходів» у мене була величезна пауза. Я списувала віршами пухкі нотатники, змінила друкарську машинку на комп’ютер, але чи не єдиним місцем побачень із читачами залишався журнал «Березіль». Чесно кажучи, видавати книжки власним коштом я не збиралася. За цей час устигла не тільки вирости, а й навчитися вправно фотографувати моя дочка Марія — її фото оформили і «Каскадні сходи», і мої наступні книжки. Я дочекалася програми книговидання за кошт міського бюджету. Дякую видавництву «Майдан» і його директорові Анатолію Стожукові, який сприяв виходу трьох моїх книжок віршів.
«Місто в сірих яблуках» — це вже Київ, серія «Зона Овідія», якою опікується Тарас Федюк. Тішуся, що Тарас і мене запросив долучитися до створення цієї особливої бібліотеки літературних… коли не вигнанців, то вже точно не заспівувачів різних літпоколінь.
— Ще раз згадаю іскрометну, а місцями й ущипливу соціопсихологічну «Хроніку», яку Ви вели на перших шпальтах часопису «Березіль». Як розпочалася і як довго тривала Ваша співпраця з «Березолем»?
— Приємно, що Ви читали ту «Хроніку» часів протистояння «помаранчевих» та «біло-блакитних». Тоді я — за сумісництвом із роботою на обласному радіо —відповідала в журналі за публіцистику і листи читачів. Найдужче любила огляди свіжих випусків, сама їх готувала, коли випадала черга. Уже й наклад пішов до читача, а ми в редакції, ще сперечалися про ту чи іншу публікацію, ловили внутрішні перегуки тем і тенденцій.
«Березіль» (колись «Прапор») — мій перший журнал. Я вже згадувала: мене там надрукували ще студенткою. Тоді журнал продавався у кіосках «Союздруку». Пам’ятаю, поїхала до Вовчанська погостювати в сусідки з гуртожитку — і купила на тамтешній автостанції той пам'ятний журнал. А потім… Час летів — аж крила теліпалися! Змінювалося журнальне керівництво, меншав склад редакції, кількість редакційних кімнат. Закінчилося переїздом до Києва. Ось тоді й перервалися мої публікації.
— То як Ви оцінюєте ситуацію навколо журналу в останні роки, внаслідок якої редакція опинилася в Києві? Чи збіднів Харків без «Березоля», як Ви гадаєте, — чи новий час запропонує, та, власне, вже пропонує незгірші альтернативи?
— Чи втратив Харків на тому, що редакції як місця зустрічі не стало? Так, для старшого покоління літераторів це втрата. Молодші вже не сприймають такі завалені рукописами й подарованими книжками кабінети зі старезними меблями як місце спілкування. А загалом — всеукраїнський журнал, який ніколи не зосереджувався тільки на авторах із Харкова, проходить спільний для багатьох друкованих ЗМІ шлях: кажу про витіснення паперової продукції електронними виданнями та групами в соцмережах.
Театр «Березіль» Курбас створював у Києві, але розгорнувся він у Харкові. З паперовим тезком виходить навпаки — тривалий харківський період доточився київським.
Значно менше в часі існує видання «Харків-Lit». Не сприймаю його як альтернативу. Природно, що журнали народжуються й помирають, а іноді, вже померши, відроджуються на короткий час (як було з «Українським засівом» у Харкові). Читала б з інтересом березільську фейсбук-сторінку, але вести її на ентузіазмі нема кому. Частіше зустрічаю анонси журналу «Київ».
— Під час медіареформи 2017-2018 рр. так багато моїх знайомих журналістів утратило роботу, що кортить назвати ту реформу горезвісною. На Ваш погляд, чи можна було здійснити її м’якше, професійніше, з меншими втратами?
— Якщо Ви маєте на увазі постання Суспільного ТБ і радіо на кістках регіональних філій (колишніх ОДТРК), то це спланована централізація, уніфікація інформпростору, коли бачимо не тільки спільні назви, наприклад, «Про головне» (навдивовижу близький переспів московських «Старих пєсєн о главном»!), не тільки близнюки-сайти, а й конвеєр молодих облич і голосів, які з'являються і зникають, вчаться-ганьбляться й біжать далі, залишаючи глядачам-слухачам бажання шукати інформацію десь в інших інформнішах.
Не хочу вдаватися до умовного способу — «а чи можна було б зробити інак?». Намагання чинити спротив у Львові та Херсоні закінчилися тотальними звільненнями.
Вас, пані Люцино, запрошували у гості до харківського радіодому в різні роки — і коли там було багатоголосо, і коли мій кабінет залишався єдиним «живим» на весь перший поверх. Від грудня 2020 р. моїх авторських програм не стало в ефірі. Регіональні відрізки по всій Україні мінімізовано. Як у 2019 році казав сивий швед на тренінгу для харківських телерадіоредакторів (для кореспондентів, коментаторів, ведучих програм було передбачено більшу платню, тому всіх уніфікували під посаду «редактор»), — «ви не повинні орієнтуватися на аудиторію, яку становлять покоління із травматичним досвідом, тобто на тих, кому понад п’ятдесят, хто переобтяжений своїми травмами, — вони мають відійти». Себе він у дзеркалі не бачив! Повчав тубільців….
А попереду була пандемія. То вже геть інше «скорочення» і переформатування всього світу.
— Пішовши з радіо, Ви не розгубилися — тепер Ваш голос можна почути зокрема в подкастах проєкту «Громада» (Група місцевих ЗМІ Харківщини).
— Подкасти схожі на авторські програми, тільки у них свій фіксований архів та трішки інші «правила гри». Свій назвала «Градусник».
— Повернімося тоді до поезії… Як Ви гадаєте, писання є цілющим саме в собі, безвідносно до читача, — чи все-таки поет не може бути самодостатнім, він як повітря потребує чийогось відгуку, як нині кажуть, фідбеку?
— Про зцілення писанням і до мене багато хто заявляв. «Коли мені не допоможуть вірші, то вже не допоможуть лікарі…» (Дмитро Павличко).
Але реакція хоча б одного читача мені особисто необхідна. Така вимоглива читачка — моя дочка Марія Чумак. Вона — вже другий у нашій сім’ї каразінець, випускниця історичного факультету. Марія вже мене підтримує відчутніше, ніж я її. Більшість моїх збірок оформлено її фотографіями. Вона перечитує мої рукописи і дуже тонко та влучно критикує.
Ми всі втрьох подібні між собою — моя мама, я і Марія. Тільки мами вже з нами давно немає.
З Марійкою в нас дуже схожі ще й голоси. Характери — ні. Тут у ній більше батьківського, «чумацького». «Хай терпне турок, потерпає лях. Благословляю ваш Чумацький шлях!» - таку телеграму нам із моїм чоловіком Петром Чумаком надіслав на весілля поет Анатолій Перерва.
— Людина творча, людина, яка пише, хоч-не-хоч потребує більшої міри автономності, більшої дози усамітнення, ніж може собі дозволити людина сімейна. У Вас родинне життя ніколи не заважало творчому?
— Є люди з великою потребою самотності. Не належу до них. «Жінці потрібно для когось варити варення». Я просто вдячна чоловікові й доньці, що поряд із ними сміюся частіше, ніж плачу.
 
«ХОЧ ТАМ ЩО — НЕ МАРНУЙМО СОБІ ЖИТТЯ СКИГЛІЙСТВОМ»
 
— Пані Ірино, в останні роки і Харків, і Україна втратили чимало «володарів дум», дисидентів-шістдесятників, борців за Незалежність, видатних літераторів… Яка з утрат виявилася для Вас найболіснішою?
— Смерть Анатолія Перерви.
Коли у письменницькому клубі була презентація моєї збірки «За спиною століття», Анатолій Антонович надіслав СМС. Ніби відчув на відстані, що багато хто цитує рядок із книжки: «Муха на морді коня лапками витерла сльози». Не забув і «Все чудесно відносно шкали буднів, все буденно відносно шкали чудес» — це з моєї першої добірки в газеті «Лензміна», де він тоді працював і писав до публікації передмову. Я гадала, що загубила Перервину епіграму, та ось через роки натрапила на неї в хащах ноутбукових файлів.
 
Асоціація з ЄС (посвята ІМ)
 
Заблукала ріка у ярках,
і грозі вже бракує експресії.
А старий конокрад доріка,
що укотре затримують пенсію.
За спинόю століття — туман,
лиш деінде хисткі силуети.
Не розгледиш чогось зокрема:
коні, квіти, собаки, поети…
Але все ж хтось шепоче «come in»,
аби ствердить закон Демокрита.
І розпалює сторож камін,
щоб могли ми хоч руки зігріти.
Все чудесно, на жаль, не щодня:
вчора — скрипка, а завтра — морози.
Все відносно. На морді коня
муха лапками витерла сльози.
 
А.П., 07.11.2013 р.
 
— Шкода, що вже не спитаєш у поета, що він мав на увазі під законом Демокрита…Чи не сплутав, бува, з відомим Гераклітовим — Panta rhei («Все тече»)?
— Демокріт вважав, що всі тіла складаються з атомів, їх неможливо знищити. Атоми перебувають у постійному русі. Хоча це не закон, а його гіпотеза. Атоми безкінечно різноманітні. Отакі й ми, люди-віршарі. Таке моє прочитання…
Навіть коли Перерва — вже вільним пенсіонером — залишив разом із дружиною Харків і подався до рідної Вербівки, фейсбук дозволяв відчути його легку готовність озватися епіграмою чи пародією, веселим чи буденним знімком. Ще уявляла собі його дотепні мемуари про молодіжну газету і Харківський літмузей, про друзів-поетів з різних міст України. Не написалося... А мо’, десь у його домашньому архіві ще відшукається…
Ось наш останній словесний пінґ-понґ на моїй ФБ-сторінці — Анатолій Антонович щедрим експромтом озвався на звичайний підпис знімків:
 
На холодильнику вже розцвітає тюльпан,
На підвіконні іще осідають замети.
Лютий лютує, неначе ошуканий пан,
Бо вже в барлозі проснулись ведмеді-поети.
Час березолю озвучать Грінченко і Даль.
Скоро зів'януть завії — вони ж тимчасові!
Квіти кімнатні розквітли в Ірин і Наталь,
Але ж куди нам подіти запаси зимові?
 
Я відповіла так:
 
Жовкнуть у нас на полицях Грінченко і Даль.
Позамітало човни на фаянсі казкові.
Порозкладаймо пасьянси із шісток і краль.
Але ж куди нам подіти запаси любові?
 
І репліка Анатолія Антоновича:
 
Спи, мій котику, не ний.
Березіль ще крижаний.
 
— Анатолій Антонович, крім того що добрий поет, був по-справжньому доброю людиною. Пам’ятаю його жарти й оту теплу лукавинку в очах.
— Взагалі найстрашніше в житті — це смерть дорогих і рідних людей. Найпершим моїм подібним потрясінням став похорон Василя Олександровича Мисика. Прощалися з ним у письменницькому клубі. По черзі передавали присутнім жалобні пов'язки, поети і прозаїки ставали у почесну варту біля домовини. Стояла і я, гірко плачучи. Плакала мовчки, але сльози текли по щоках, а руками не помахаєш, щоб їх витерти. У моїй родині ще всі були живі, я натоді ще не пережила смерті рідних. Коли помер Василь Олександрович, дуже схожий на мого діда — і ставленням до молодих, і характером, навіть манерою говорити, — я мала відчуття, наче втратила рідну душу.
Згодом били в серце потрясіння від смерті діда по матері, а тоді й самої мами — в мене на очах…
— Як упоратися зі смутком? Чи допомагає писання долати горе?
— Коли поховали маму, я… ввімкнула ноутбук. Там залишилася гра з рівнями, які необхідно було пройти, щоб скласти мудру античну фразу. Механічно дісталася до фінального слова і крапки. Проте легше не стало. І до перших роковин мало що втішало.
Проте писалися вірші, відвертали увагу — це були рядки про інше, не про тих, кого я втратила. Ще залишалося багато радіороботи, вона ніби торсала мене за плечі — іди, сідай до мікрофона або пиши черговий сценарій.
— Можливо, оце дочасне відвертання уваги певною мірою й рятує. В одній з книжок, у прозовій ремарці, Ви натякнули: «я говорю про їжаків і терен, поїзди і зникле вміння — чорнити копита коням. Щоб не про війну…»
А що Ви відчули з початком війни? Чи не було відчуття абсурду — війна у ХХІ столітті в серці Європи, безпосередньо за нашим порогом?
— Навпаки, було й залишається відчуття, що війна — закономірна, спланована і тривала. І до неї абсолютно байдуже багатьом у нашій країні. Наче вона існує десь паралельно.
Лише для меншості харківців усе надто близьке і гірке.
— Незадовго до війни 2014-го — власне, наприкінці 2013-го, — Ви написали вірш про Харків під час війни попередньої: «Евакуюються трагедії, ідеї, переселяються заводи і верстати…» З подальшої перспективи це звучить як пророцтво: навесні 2014-го почалося велике переселення кримчан і донбасівців, та й з Харкова — не секрет — чимало людей вирішило про всяк випадок виїхати. Чи розглядали б Ви для себе і для своєї родини таку можливість, якби, крий Боже, Харків був захоплений?
— Війна триває, і я не хочу будити лиха такими версіями. Хіба що згадаю мою знайому з Польщі. Вона не літераторка, але вправна господиня і водійка, ми з нею чимало кілометрів уздовж нашого західного кордону проїхали. Я за польсько-українською програмою культурної взаємодії зустрічала в їхньому домі Великдень. І вже сам на сам вона сказала мені абсолютно серйозно: «Іренко, якщо війна буде вже в Харкові, ми приймемо вашу сім'ю».
— У Вашій автобіографії сказано про Ваш «журналістський інтерес до забутих сторінок історії та літератури». Мені теж це близьке. Як гадаєте, що рухає нами, коли ми не женемося за найпопулярнішим, за тим, що на слуху, а шукаємо забутого, обійденого увагою? Що це — своєрідне прагнення відновити справедливість? Посилити національну культуру, повертаючи їй багатство та розмаїття? Вберегти щось цінне і вразливе від загибелі й забуття?
— Останній варіант мені найближчий. Забуте, майже втрачене, а не ті хрестоматійні персонажі, про яких пишуть, неначе у школі про Мавку або князя Андрія Болконського. Усі!
Люблю говорити з людьми, яких до мене ще не розпитували, вчитуватися у несподівано вцілілі листи або щоденники. Мені там комфортно, хоча іноді моторошно від подій, що відбувалися на очах тих співвітчизників. Від того, що вчинили з ними.
В історії російської літератури є термін «мєлкотравчатиє пісатєлі». Письменники другорядні або й третьорядні, але популярні у свій період. Серед них дуже багато вихідців з України. Без них історія світового літпроцесу виявилася би фраґментарною.
Я трохи писала про них у своїй університетській дипломній роботі, в якій досліджувала 20-30-і роки ХІХ століття. Між іншим, я ще застала старожилів, народжених наприкінці того, дев’ятнадцятого століття: вони мешкали в далеких селах або на околицях міст. Ось так…
— «Грошезалежний уламок етнічних анклавів» — написали Ви в одному з віршів про діда, який продає яблука. Здається, так можна сказати й про багатьох обійдених удачею українських письменників, мистецтвознавців, та й взагалі гуманітаріїв у зросійщеному Харкові. Як упоратися з відчуттям приниження, зумовленим отією «грошозалежністю»? На Вашу думку, якою взагалі є роль матеріального чинника у доброму, гармонійному житті?
— Той дід із вірша знайшов собі крихітний заробіток, то нащо скиглити нам, значно молодшим і освіченим?! Є таке зневажливе сільське — «хто на шо вчився». Якщо я обрала роботу зі словом, а не з валютою чи нерухомістю, то чому маю заздрісно позирати на чиїсь авантюрні великі заробітки?
Гармонійне життя не вимагає персонального автопарку чи триповерхового маєтку. Але так, побутовий комфорт (хай простіше — затишок) потребує коштів. Зникли або майже зникли гонорари — варто шукати інших шляхів, щоб не марнувати собі життя скиглійством.
— А як Ви реагуєте на несправедливість — чи то в суспільстві, чи то в особистих взаєминах? Боретесь, відсторонюєтеся, мститеся чи ставитесь до неї як до неминучого зла цього світу?
— Намагаюся уявити, що станеться через рік, аби не так страждати. Точно не вмію розробляти планів помсти кривдникам.
— Ви любите планувати творчу роботу чи волієте не загадувати, дозволяючи життєвому потоку підкидати нові ідеї та задуми?
— Дещо планую. Але виринають несподівані ідеї — написати статтю, рецензію, подкаст, розділ майбутньої книжки… Тому є й план, і живий потік. Так цікавіше.
— Чого б Вам хотілося побажати на найближчі роки собі, читачам, країні?
— Жити без страху.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Харків, 2021 р.
 
 
[1] Come in — «увійдіть» (англ.).

У Харкові, місті, в якому українська культура здавна сусідить із російською, літератори з українського та російського культурних просторів теж незрідка перетинаються і спостерігають одне за одним — напівревниво-напівзацікавлено. У 2014 році, коли захиталися мури нашого спільного державного дому, багато дружніх зв’язків, у тому числі літературних, обірвалося, чимало мостів спалено. Однак Михайло Михайлович КРАСИКОВ (нар. 1959 р.) — не з тих, хто палить мости. Він — з тих, хто їх зводить.
Російськомовний поет, який з величезним ентузіазмом працює на культуру українську — як у широкому значенні цього слова, так і в локальному. Філолог, етнограф, фольклорист, краєзнавець, мистецтвознавець, громадський інспектор з охорони культурної спадщини Харківської області, засновник і директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби» імені Гната Хоткевича та ґалереї «ART KhPI» (на базі Харківської політехніки, де — на катедрі українознавства, культурології та історії науки — пан Михайло професорує), голова Ради Неформального товариства друзів Зінаїди Серебрякової… Довгенький перелік, та ще й далеко не повний!
Але для мене Михайло Красиков — усе-таки насамперед дуже самобутній поет-афорист, філософ, представник отієї старої міської інтеліґенції, ліберальний гуманізм якої в наші жорсткі часи вважається ледь не застарілим. Не в моді нині ідеалізм, донкіхотство, наївна віра в людину — в ту саму людину, яку поет в одному зі своїх лапідарних верлібрів назвав «твариною, яка годується спогадами». Але, їй-право, якщо якогось дня таких донкіхотів забракне — світ перетвориться на вкрай незатишне місце.
 
               «МАЮ ТАКУ ПОТРЕБУ — ДІЛИТИСЯ ЗНАННЯМИ»
 
— Пане Михайле, за дипломом Ви — філолог-русист, але набагато відоміший Ви як культуролог і мистецтвознавець. А ще Ви — краєзнавець, фольклорист і поет. Здається, ледь не все, що традиційно підпадає під сферу гуманітаристики, хоч як широко її розуміти, — це Ваше. Звідки такий масштаб зацікавлень і обізнаності?
— Справді, я закінчив російське відділення філологічного факультету Харківського університету, отримав диплом у 1982 році. Але мені завжди хотілося чогось більшого, ніж той обсяг інформації, що нам давали.
У школі мені не завжди вистачало часу читати улюблені книжки: весь час мусив «підтягувати» фізику та математику, які давалися мені значно складніше, ніж гуманітарні науки. Врешті-решт, опинившись на першому курсі, я просто збожеволів від радості: скільки цікавого відразу! Мені було дивно, що деяким моїм однокурсникам до всіх цих скарбів було байдуже.
Я пішов на курси есперанто, згодом навіть потрапив на з’їзд есперантистів у Києві. Там було кілька значних перекладачів, зокрема нас вітав Микола Лукаш: тоді мені це ім’я мало що говорило, але пізніше я дізнався про масштаб цієї особистості. Це була ґрандіозна подія!
Відвідував я й зустрічі у Центральному лекторії товариства «Знання». Ці лекції дуже любила харківська інтеліґенція. Там було багато тем з історії мистецтва, показували репродукції картин, яких ніде більше не можна було переглянути — адже Інтернету ще не було. Виступати до Харкова приїздили непересічні мистецтвознавці з Ермітажу і з Третьяковської ґалереї, на рівні завідувачів відділів.
Та й в університеті був Факультет громадських професій, який пропонував масу всього цікавого. У мене, юнака, розбігалися очі: спочатку я записався на соціологію, потім ходив на журналістику, а до кінця довів мистецтвознавство — склав іспит і отримав диплом.
А ще була філармонія на Сумській, де із захопленням слухав поезії у виконанні чарівної Олександри Лєсникової, колишнього нашого земляка Дмитра Журавльова і його доньки Наталі. Пощастило побувати на виступах тодішніх кумирів: Булата Окуджави, Андрія Вознесенського, Давида Самойлова, Юрія Левітанського, Юнни Моріц, Сергія та Тетяни Нікітіних, Олени Камбурової...
— Відтоді збігло майже півстоліття. З названих Вами кумирів радянської інтеліґенції багато хто вже відійшов. Із-поміж тих, хто дожив до наших часів, одні перед обличчям неетичної політики Російської Федерації не завагалися означити свою чітку позицію — і цим зберегли право іменуватися моральними авторитетами. А інші, на жаль, стали на антиукраїнський бік…
— Але повернімося до тієї, минулої доби. Стояв 1977 рік. На першому курсі університету ми поїхали у фольклорну експедицію до Богодухівського району. Нас привезли в село Кленове і дали завдання: збирати фольклор. Пішли ми на вулицю — на перший, так би мовити, сеанс. Сидить бабуся на подвір’ї, і я візьми та запитай її жартома: «Бабусю, у вас часом хвольклору немає?» Бідолашна зробила круглі очі й розвела руками: «Не знаю, дітки... Скільки живу, такого ще не сіяли!» (сміється). Ось таким був мій перший досвід як фольклориста.
Але з часом контакти з місцевими в мене таки встановилися, і хтось запропонував відвезти мене до сусіднього села, що звалося Кадниця. Там жив дуже цікавий дід, старий вчитель, Григорій Іванович; у нього зберігалися давні записи, які він занотовував ще замолоду… Нині важко усвідомити: я розмовляв з людиною, народженою у 1880-і роки!
— Цей зв'язок часів, ця тяглість багато для Вас важить?
— Безперечно. Це просто неймовірно! Втім, я ще тоді зрозумів: ось що варто вивчати, а не оті праці Леніна та історію комуністичної партії, які нас змушували штудіювати.
Хочу принагідно згадати про Риту Микитівну Піддубну, яка була науковою керівничкою моєї дипломної роботи. Це була леґенда, зірка! Еталон жіночої елеґантності — всі дівчата намагалися бути схожими на неї. Але й вимоглива — боялися її страшенно. Вона викладала історію російської літератури. Я тоді очолював Студентське наукове товариство факультету, а її призначили його кураторкою. Ми з нею могли говорити дуже вільно. Мені іноді було навіть дивно: як це я з «самою Ритою» можу так розмовляти… Бувають наукові керівники-догматики, а Рита Микитівна дозволяла мені писати те, що я хотів і як хотів. І, здається, значною мірою саме вона допомогла мені сформуватися людиною вільною — вільною у думках, у способі мислення.
— Як же їй вдавалося уникати ідеологічних моментів, які були натоді всюдисущі в гуманітарних науках?
— Вона від цього просто ухилялася. Може, колись і посилалася на комуністичних ідеологів, але дуже побіжно. Я відчував, що в душі вона просто зневажає ці «ритуали».
— Сьогодні Ви самі — викладач, передаєте свої знання тим, хто набагато молодший за Вас.
— Формально людина стає викладачем, коли отримує відповідний диплом. Але ж педагогічний талант — це зовсім інше.
Візьмімо Христину Данилівну Алчевську. Вона народилася в сім’ї пана Журавльова, чоловіка дуже жорстокого: він знущався і з кріпаків, і з домочадців. Власній дочці він забороняв учитися, хоча для дворянської родини це був нонсенс. На всі намагання матері дати доньці освіту Журавльов казав: «А зачем ей? Любовные записочки писать?». І це при тому, що сам він був учителем — викладав російську словесність! А що робила Христя? Вона від природи мала потяг до пізнання світу. Дівчина підслуховувала під дверима репетиторські уроки двох своїх братів, а потім, якщо вони чогось не розуміли, пояснювала їм. Інколи вона викрадала з батькової бібліотеки книжечку і, ховаючись, читала. Читала вголос і слугам у двірській; мала добрі акторські здібності — всі плакали або сміялися, коли вона читала…
Малий Ілля Мечников збирав навколо себе сільських хлопців і розповідав їм про те, про що дізнався з книжок. Хлопці не дуже хотіли його слухати, то він їм навіть гроші платив, щоб вони тільки слухали. Ось таке покликання до просвітництва…
Не можу не згадати ще Гната Хоткевича — недарма ж я директор етнографічного музею його імені! (Сміється.) Хоткевич — мій улюблений герой, герой на всі часи. Між іншим, я мав щастя спілкуватися з його дочкою — Галиною Гнатівною… Словом, коли Хоткевич навчався в реальному училищі, мати давала йому гроші на їжу, а він собі потроху з тих грошей відкладав; потім улітку, коли приїздив до Дергачів, привозив своїм одноліткам олівці, зошити, книжечки і вчив їх читати, писати…
З усіх цих історій можна зробити висновок: педагогом людина народжується! Є люди, в яких нема потреби набувати знань і потім ними ділитися, а є такі, кому це вкрай потрібно. Мені здається, я цю потребу маю.
— Спілкуючись із молоддю, Ви почуваєтеся «сполучною ланкою» між епохами?
— Є таке відчуття. Але, на жаль, молодше покоління не завжди хоче перебирати цю естафету.
— Переймаєтеся через це? Засмучуєтесь, коли вередлива молодь не цікавиться тим, чим горите Ви?
— Замолоду я був вельми прискіпливим викладачем, вимагав, щоб кожен студент вивчив геть усе. А нині на ці речі дивлюся значно простіше. Трійки ставлю абсолютно спокійно, коли двійок ставити не можна. Я зрозумів: якщо самій людині не треба знань, якщо вона не має внутрішньої мотивації, то жодна зовнішня сила не змусить її вчитися.
— Викладач мусить орієнтуватися на авдиторію, тоді як поети переважно задивлені в себе. А Ви екстраверт чи інтроверт?
— Мабуть, у мені одне з другим поєднується. З одного боку, я маю від природи бажання ділитися знаннями, а з другого — неодмінно треба вміти тікати в себе. Інакше нічого путнього не вийде. Для поета найбільше щастя — коли його ніхто не чіпає, він може сидіти собі за зачиненими дверима й писати. На жаль, таких днів у моєму житті замало…
 
«РОМАНТИЗМ — ПРОТИОТРУТА ВІД ЦИНІЗМУ»
 
— Як починався Михайло Красиков як поет? Виходячи з віршами на публіку, чи не боялися Ви якихось насміхів, скепсису?
— Я був хлопцем дуже сором’язливим, але попри те ще у школі виходив на аматорську сцену й навіть грав провідні ролі у виставах. Переборював себе. А сходячи зі сцени, знову ставав тихим (сміється). Пам’ятаю, перший вірш я написав класі у сьомому-восьмому. Лежав удома хворий, і тут по радіо передали, що В’єтнам звільнений, — і це так схвилювало! Нас-бо виховували в дусі інтернаціоналізму!.. Потім уже пішло щось тривіальне про кохання… Усе це було, авжеж, ще дуже незрілим, але важливим було те, що я відчував хвилювання, натхнення, і перебувати у такому стані мені подобалося.
— Ви товаришуєте з багатьма україномовними поетами, інколи перекладаєте їхні вірші. А самому ніколи не хотілося писати українською?
— Українською я написав тільки один, здається, вірш, і той з домішкою латини. Він складається з одного лише рядка: «Cogito ergo — сум».
— Містко. «Бо у великій мудрості багато журби; і хто примножує пізнання, примножує скорботу…» Але як долати цей сум? Чи маєте рецепт?
— Мене… (замислюється) трохи рятує романтизм. Я за вдачею романтик: мені подобаються романтичні дівчата, романтичні вчинки, якісь такі безумства… Іноді цей романтизм межує з ідіотизмом (усміхається). Але якщо взагалі романтики в житті не відчуваєш, утрачаєш здатність її розуміти, тобі буде не дуже цікаво жити. А для поета це взагалі, здається, смерть. Хоч яким скептиком стає поет — у ньому мусить залишатися бодай дещиця від романтика.
— Поет може бути скептиком, але не циніком?
— Так, романтизм — це така протиотрута від цинізму. Хоча сьогодні легко стати й циніком, надто коли стежиш за політичними подіями.
— Ви — засновник Неформального товариства друзів Зінаїди Серебрякової. Чому саме ця малярка? Як вона прийшла у Ваше життя? Цей вибір теж подиктований Вашим внутрішнім романтизмом?
— Мабуть, так. На початку 2000-х я познайомився з фотохудожником Володимиром Оглобліним, який саме тоді щойно відкрив для себе Зінаїду Серебрякову як нашу землячку. Він готував виставку, їй присвячену, — про село Нескучне на Харківщині, в якому вона народилася. І запропонував мені написати якісь поетичні підписи до цих фоторобіт. Я тижнями медитував над фотоетюдами Оглобліна і написав цілий цикл поетичних мініатюр.
А потім я проводив у Харківському художньому музеї виставку за результатами міського студентського краєзнавчого конкурсу «Харківські дворики», і виявилося, що аж три проєкти були присвячені дворику на Конторській, 25, де майже три роки мешкала Серебрякова. Після закінчення виставки студентка-художниця Олександра Лиманська запропонувала провести у Нескучному пленер, що я й зробив наступного року. А пізніше зорганізував ще низку пленерів, зокрема й міжнародних: до нас приїздили французи, поляки, росіяни, художники з різних куточків України, було створено багато цікавих художніх робіт.
Провів я й міжнародну наукову конференцію «Серебряковські читання», запросивши родичів художниці по лінії батька і матері — Бенуа й Лансере. Впорядкував перший в Україні альбом, присвячений Серебряковій: «Нескучне: зустріч через століття». А ще — ось уже майже десять років влаштовую для дітей і дорослих щорічні серебряковські конкурси та виставки, як на Харківщині, так і за її межами.
2011 року заснував оте згадане Вами Неформальне товариство друзів Зінаїди Серебрякової. «Неформальне» — бо нема жодного офіціозу: ані членських внесків, ані обов’язкових зібрань.
Серебрякова… Ще в шкільні роки мене зачарував її відомий автопортрет «За туалетом». Іноді мені здається, що ми особисто знайомі й вона мій друг. Маю такий пунктик: часом «дружу» з людьми, яких уже нема…
— Один з таких Ваших друзів — харківський двомовний поет Сергій Черняєв. Він загинув у 2002-му, і Ви робите все можливе, щоб його доробок не був забутий.
— Так, я намагаюся щороку проводити вечори пам’яті Сергія, видаю його поетичну спадщину. Це був справжній трагічний поет: здавалося, він відсампочатку знав, що його земний шлях буде недовгим. Він однаково сильно писав і російською, і українською. Мені б не хотілося, щоб його забули: я певен, що цей поет дуже багато може сказати нам, сьогоднішнім, про минуще і вічне, про життя, смерть і безсмертя. 2020 року, у рік 50-ліття від дня народження Сергія, я видав книжку своїх російських перекладів його україномовної медитативної лірики —«Золы узоры» — і разом із друзями провів вечір памʼяті Черняєва на подвірʼї Харківського літмузею. Принагідно дякую Вам за участь у цьому заході.
— Як Ви все встигаєте, як розставляєте пріоритети?
— Оскільки час нашого життя короткий, доводиться обирати — що конче треба зробити, а від чого можна й відмовитися. Мій принцип такий: я роблю те, що інші зроблять погано або не зроблять узагалі. Якщо я знаю, що про щось уже добре написав хтось інший, я волію мовчати, не конкурую, не намагаюсь перевершити те, що і так є довершеним.
Але є речі, які знаю тільки я і про які можу написати саме я. Це не тільки віршів стосується. Коли помер Леонід Ушкалов, видатний харківський літературознавець, я не міг не написати про нього статтю. Мене просто вразила його смерть, він мені здавався вічним, кремезним, непохитним, в усіх розуміннях слова… І я про це написав.
 
«ХОЧЕТЬСЯ ЗБЕРЕГТИ ТЕ, ЩО БУЛО КОЛИСЬ,
ЗБЕРЕГТИ БОДАЙ У ЛЮДСЬКІЙ ПАМ’ЯТІ»
 
— Пане Михайле, Вам належить культурознавча ініціатива «Харківські дворики». Ви збираєте екскурсійні групи й розповідаєте охочим, яку історію ховають у собі будиночки старого Харкова. Крім того, Ви берете активну участь в ініціативах із порятунку тих пам’яток, які місцева влада хоче зносити.
— Стан архітектури — тема, яка мене хвилює в останні роки чи не найдужче. На моїй пам’яті не раз мінялася влада, але нічогісінько не змінилося у ставленні до архітектурних надбань: те саме недбальство. Все це вганяє мене в неймовірний скепсис і тугу. Декілька років тому ми створили ініціативну групу #SaveKharkiv (до неї входять також Ольга Багалій, Олена Рофе-Бекетова, Ірина Гончарова, Олена Горошко, Пилип Дикань, Катерина Кублицька та деякі інші активісти): ми боремося, пишемо листи, іноді навіть здобуваємо якісь локальні перемоги…
Розповім про один з епізодів такої боротьби. Ідеться про Покровський собор у самісінькому серці Харкова (той, при якому є чоловічий монастир). Це пам’ятка козацького бароко, історична будівля, зведена 1689 року. Такі будівлі мають певну колористику, і в законодавстві написано, що їхнього вигляду не можна змінювати, а коли й можна, то тільки з дозволу відповідних організацій, зокрема Міністерства культури, яке відповідає за пам’ятки національного значення. А церковники Московського патріархату взяли цей храм і перефарбували!
Почнімо з того, що козацький храм не повинен мати золотих бань. Золоті бані — це візантійська традиція, яка прийшла до нас із Московії. Зрештою, золотими бані собору зробили ще у ХІХ столітті, потім, за більшовиків, усе занепало, а митрополит Никодим у 1990-ті знову визолотив бані. За козацькою ж традицією, мури собору мали бути білими, а бані — чорними. Про це не раз розповідали в інтерв’ю мої друзі — архітектори Володимир Новгородов і Володимир Лопатько: вони справжні експерти, фахівці з історії архітектури. Ми втрьох не раз давали інтерв’ю, казали про те, що наш храм є визначною пам’яткою архітектури XVII століття, що це українське бароко… А церковники у травні-червні 2019 року пофарбували мури в якийсь зловісний синюшний відтінок, а деталі розписали білою фарбою. Це вже називається наришкінське, або московське бароко. Зробити в нашій ситуації з козацького храму московський — ну, на радіо я сказав, що цим мала б зацікавитися СБУ (сміється).
Словом, подивившись на цю наругу над собором, я схопився за серце, а потім за перо і накатав листа до тодішнього міністра культури Євгена Ніщука, який нас одразу підтримав. Не минуло й тижня, як пан міністр написав і до тодішньої голови області — пані Світличної, і до єпархії: поверніть, мовляв, храму білий колір!
— І як відреаґували церковники Московського патріархату?
— Єпархія на словах визнала, що «трошки помилилася», бо, мовляв, «таку фарбу їм подарували». І начебто погодилася відреставрувати храм належним чином. Відповідний проєкт готується, але надто довго. Єпархія не має права пручатися, однак намагається це все максимально загальмувати. І навіть паперовий процес може тягтися не рік, не два, навіть не п’ять. І обласний Департамент містобудування і архітектури — це ще той «захисник» нашої архітектурної спадщини...
У 2014 році ми намагалися запобігти зведенню багатоповерхівки в історичному центрі міста, на вулиці Квітки-Основ’яненка. І тоді ми теж мали підтримку з профільного міністерства. Але місцеві чиновники просто не виконали наказу міністра про заборону цього будівництва: обійшли закон і дозволили бізнесменам побудувати те, що ті хотіли.
— Яку роль ця місія — захисника старовинних пам’яток — відіграє у Вашому житті? Ви й у деяких віршах то оплакуєте знесені будівлі, то прагнете порятувати «класичні будинки дев’ятнадцятого століття», оскаржуючи «вирок постмодерну»…
— Це речі екзистенційного характеру. Ще студентом я любив старі вулички. Мешкав на Новоселівці, з університету додому ходив Конторською. То була моя улюблена вуличка, я знав там кожну цеглинку, хвірточку… Занурювався в цю старовину. Йшов собі й вірші складав дорогою (всміхається).
А тепер іду, бува, якоюсь старою вулицею — і хапаюся за голову: тут будинок знесли, тут вікна поміняли… Гірко! Думаєте, приємно писати листи головам адміністрацій, міністрам, спілкуватися з чиновниками? Але ж хтось мусить це робити…
Оті ж таки «Харківські дворики» теж з’явилися, можна сказати, з відчаю. Відчувши, що все це можуть знищити, я зорганізував своїх студентів: ми робили фотографії, відео, записували розповіді старожилів, влаштовували виставки…  Хочеться зберегти те, що було колись, зберегти це бодай у людській пам’яті. І розповісти про те, чого завтрашні покоління можуть уже не застати.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Харків, 2020 р.
 
 

У харківській філологічній спільноті досить довго тримала першість мовознавча школа моєї альма-матер — Національного університету імені Василя Каразіна. Здобутки іншого вишу — Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди — тривалий час оцінювалися скромніше. Але в останні двадцять — двадцять п’ять років, коли столичні мовознавці говорять про своїх харківських колег, у першу чергу лунає ім’я Сергія ВАКУЛЕНКА (нар. 1960), доцента катедри української мови Педуніверситету, дослідника і поліглота, який, сам вивчившись у каразінців, дуже багато зробив для авторитету сковородинівців.
Дослідник києво-могилянських схоластичних рукописів, знавець мовної філософії Олександра Потебні, перекладач фундаментальної англомовної праці Юрія Шевельова, засновник українсько-польського напрямку на своєму факультеті, семасіолог, історик мови і джерелознавець, а ще блискучий промовець і ентузіаст науки, голова Харківського історико-філологічного товариства, — це все про мого нинішнього співрозмовника.
Сергій Валентинович ласкаво погодився розділити один зі своїх вечорів із Харківським Українським клубом «Апостроф» і за лаштунками розповів…
…ПРО ЛЮБОВ ДО МОВ ТА ПОВНОЦІННІСТЬ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР
 
— Пане Сергію, у Вас дуже цікава наукова біографія. Насамперед: скількома мовами — окрім української та російської — Ви володієте?
— Скількома мовами людина володіє — непросте питання, бо йдеться про різний рівень володіння. Навіть свої знання української мови я ще міг би вдосконалювати — я не знаю всього, що можна було б знати. І з інших мов я знаю далеко не все — хоча, може, й більше, ніж хто інший.
Є мови, яких я ніколи не вивчав, але можу ними читати, мало того — бачу помилки і навіть можу їх виправляти; а от говорити цими мовами я не вмію. Що мені казати — знаю я ті мови чи не знаю?
— Є таке поняття, як пасивне володіння.
— Є таке поняття, але — формально — маю я право приписувати собі володіння такими мовами чи ні?.. Я часто віджартовуюсь: Бог мені дав здібності до мов, але не дав здібностей до арифметики, тому полічити мови, які знаю, я не можу.
— То дозвольте, я почну. Ви знаєте польську — адже Ви полоніст…
— Так, це правда.
— Володієте шведською.
— Шведську я вивчав, говорив нею, але багато чого забулося. Оце недавно довелося її інтенсивно пригадувати. З нью-йоркського архіву Юрія Шевельова я маю копію рукописних нотаток до його лекційного курсу порівняльно-історичної граматики східнослов’янських мов, прочитаного восени 1951 року по-шведськи в Люндському університеті. Цей конспект мені вдалося розшифрувати, потім я його переклав, і переклад уже вийшов друком. То був перший етап у зруйнуванні Шевельовим концепції «давньоруської» мови.
Португальську знаю, бо три роки прожив у Португалії й дуже полюбив цю країну.
Румунську колись вивчав самотужки, але донедавна не мав нагоди побувати в Румунії. Натомість у 2018-му їздив туди аж тричі і був дуже втішений, що можу слухати румунською мовою конференційні доповіді, розв’язувати нею прості побутові питання тощо.
Англійську я вивчав найдовше. Чеською теж якось володію. Латину колись вивчав в університеті, але метода її викладання залишила мене розчарованим: я зрозумів, що, попри успішно складений залік, опанувати мову мені так і не вдалося. До латини я звернувся вже дещо пізніше, коли мені треба було читати тексти, писані по-латині, зокрема філософію Нового Часу — праці Гоббса і Коменського; я почав виписувати латинські речення разом із перекладом на ту мову, яку я вже знав, аж доки через кілька місяців не зрозумів, що, власне, переклад мені вже й не потрібен: я досить добре розумію латину й сам.
— Ви харківець?
— Так, народився в Харкові. Мовознавців у моїй родині не було, обоє батьків — інженери. Батько мріяв зробити інженера й з мене, але я пручався. Мене вабили мови.
— Родина була зросійщена?
— Родина була двомовною. Я багато часу проводив із бабусею Фросиною, а бабуся — то була жива скарбниця щирої слобожанської говірки. Вона походила з села Маслівка під Чугуєвом, якого вже давно нема: село знищили ще в 1930-і роки, коли вирішили там побудувати танковий полігон. Приїхали комсомольці з оркестром і восени позривали стріхи з селянських хат. Людям лишалося тільки вантажити свої речі на вози й тікати, бо наближалася зима, — під звуки оркестру. Жодної компенсації від влади не було. Так бабуся опинилася в Чугуєві…
У школі я дуже захоплювався мовами, сам попросив батьків узяти мені репетитора з англійської. Згодом пішов на Харківські державні курси іноземних мов — вечірні; то була вже середина 1970-х. Саме там я й опанував англійську. Потім ходив на французьку, потім — на німецьку. Заняття тривали по чотири академічні години тричі на тиждень — це було чимало.
— Схоже, окрім хисту до мов, Ви маєте дуже систематичний характер, ретельно плануєте свою роботу і свій час, — чи так це?
— З одного боку так, з другого — без натхнення теж нічого не зробиш, і треба, щоб воно прийшло. Трапляється, що, пишучи наукову статтю, застрягаєш на одній фразі й потім ходиш три-чотири дні, не знаючи, куди далі вивертати хід думки.
Я закінчив Харківський університет імені Каразіна (тоді — імені Ґорького). Про цей університет Потебня говорив, що він у сукупності своїй дає більше, ніж можна було б припустити, якщо оцінювати його викладацькі сили нарізно. У моєму випадку це щира правда. Викладачів, які справили на мене істотний вплив, було не так і багато, але загальна атмосфера сприяла доброму вишколу — для тих студентів, авжеж, які хотіли цей вишкіл здобути.
І все-таки — з викладацького складу особливо запам’яталися троє. Віктор Маринчак, відомий у Харкові священник, який і дотепер, скільки мені відомо, працює на кафедрі російської мови. Професор Валерій Акуленко, який викладав загальне мовознавство. І Олег Миронов — фахівець із світової літератури.
— За першим напрямком Ви русист…
— Так, я вчився на спеціальності «російська мова як іноземна». Річ у тім, що викладачів російської мови коли-не-коли відряджали за кордон «просвіщати» чужинців. Я обрав цей напрямок, бо хотілося побачити світ, почути іноземні мови в живому спілкуванні.
— Отже, після університету Ви якийсь час викладали іноземцям російську мову.
— Так, російська для іноземців у Харківському політехнічному інституті, був такий цікавий досвід. Іноземці були й з Африки, і з Азії, і з європейських країн соціалістичного табору, і з Латинської Америки; загалом я мав студентів із понад сорока країн. Таке розмаїття було корисним для мене як викладача: це допомагало зрозуміти, які саме в людей можуть бути труднощі з опануванням мови.
Однак зарплатня моя була дуже низькою, я мусив заробляти більше, тому пішов до Торговельно-промислової палати позаштатним перекладачем. Там уже була своя «мафія»: наприклад, дістати текст на переклад з англійської мови я не мав жодних шансів, усе вже було забите «своїми» людьми. Натомість перекладачів з інших мов бракувало. Спочатку я перекладав з італійської, потім взявся за чеську, французьку, словацьку, португальську… Бувало, абсолютно не розумів того, що перекладаю. Адже тексти траплялися з дуже різних дисциплін. Сьогодні є текст із будівництва, завтра — з металургії, післязавтра — з сільського господарства, далі — з медицини, комп’ютерної техніки… Авжеж, я мав технічні словники, шукав потрібні терміни, але як вихідний термін, так і перекладений залишалися для мене однаково загадковими. І це навчило дуже уважно придивлятися до граматики.
— За принципом «глокої куздри»…
— І саме завдяки цьому з мене згодом вийшов компетентний лінґвіст.
— А не завдяки аспірантурі?
— Аспірантура радше дала мені змогу формалізувати мій статус. Було це в Москві, й не без користі для мого фахового розвитку, оскільки туди, на відміну від Харкова, потрапляли західні наукові праці. Моя тема стосувалася до порівняльної лексикології англійської та російської мов. Більшу частину проведеного в аспірантурі часу я просидів у бібліотеці: читав англійською мовою «Семантику» Джона Лайонза, праці структуралістів: французьких (Бернара Потьє), італійських (Тулліо Де Мауро), німецьких (Горст Ґекелер). Залюбився я тоді в дуже цікавого мовознавця, який був відомий під ім’ям Еухеніо Косеріу. Його ім’я і прізвище читали на іспанський штиб, хоча був це молдованин, із Північної Басарабії, і насправді його звали Еуджен Кошеріу. В Уруґваї він видав класичну працю «Синхронія, діахронія та історія», після чого й став славнозвісним Еухеніо Косеріу. Для мене він зробився  справжнім «учителем із книжок». Я вдячний московським бібліотекам за те, що мав там змогу ознайомитися з його працями.
— То Ви завзятий відвідувач бібліотек?
— Так, і дуже багатьох у дуже різних країнах. До речі, наші бібліотеки організовані суттєво інакше супроти західних. У нас так: книжки зберігаються у сховищі, ти собі за каталогом або картотекою декілька замовляєш, і їх тобі виносять. А в західних університетах є бібліотеки, де книжки у відкритому доступі: заходиш — і бачиш полиці. Незліченне число полиць! І ти розумієш, як жалюгідно мало в порівнянні з усім цим огромом може вмістити твоя голова. Хоч до кінця життя читатимеш — не прочитаєш і 1% з усього цього розмаїття!
— Як у стародавній притчі: що більше ти знаєш, то більше непізнаного бачиш навколо себе…
— Десь так.
— Отже, Ви лінґвіст-поліглот, а не лише русист, як писалося у Вашому університетському дипломі.
— Той запис, що стоїть у моєму дипломі: «російська мова як іноземна», — дуже правдивий, адже російська — то справді мова іншої землі. У нас тут бути людиною російської культури, як на мене, — безнадійна затія. Культура є живою, коли вона повна, а повна вона тоді, коли охоплює весь діапазон, від фольклорних форм до найвищих творів мистецтва. Я знаю багатьох людей з Харкова, які думали, що вільно володіють російською мовою, але, побувавши у Москві, поживши там певний час, говорили: «Московська російська мова — жива, а наша — мертва». Мова мусить повсякчас живитися соками від землі, від сільських говірок. Коли цього нема — не буде пуття.
— Чи Вас — уже як викладача української — не засмучують випадки, коли, приміром, студентка з україномовної провінції, освоюючись у Харкові, вважає за потрібне перейти на російську?
— Ну, є такі, але… Оцей «переход на русский язык» — що він дає? Послухаймо, як розмовляють навколо нас: «я короче типа как бы это самое»… Усі ці вставні слова свідчать про нездатність побудувати речення, в якому був би початок і кінець. Що це означає? Що людина геть здезорієнтована. Рідну мову вона забула, а чужої не навчилася. Коли потрапляєш до тієї самої Москви і чуєш тамтешню російську мову, то розумієш: там переважна більшість людей значно красномовніша від наших. Наші «русскоязычные» й одного речення, бува, до пуття сформулювати не можуть. З такою мовою далеко не заїдеш. Тому я думаю, що на наших землях перспектива все ж таки за українцями.
 
…ПРО АВТОРСЬКИЙ КУРС ПОЛЬСЬКОЇ, СУЧАСНЕ СТУДЕНТСТВО
ТА МУДРІСТЬ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
 
—Пане Сергію, наступного року після захисту дисертації Ви опинилися в Педагогічному університеті — й невдовзі започаткували там нову спеціальність: «українська мова та література і польська мова». Як Вам вдалося передбачити майбутню популярність і потрібність польської мови?
— Це було вельми цікаво. Я навчався в педінститутській докторантурі. Тема дослідження була пов’язана з побудовою семантичної теорії. То була суто теоретична тема, з різних причин я не довів її до кінця.
Але під час докторантури я з’їздив на півроку до Польщі. Домігся там стипендії. Досліджував польських філософів-схоластів XVII століття — мене цікавило, щó вони думали про мову. У наших теперішніх підручниках з мовознавства пишуть, що знакову теорію мови започаткував швайцарський мовознавець Фердінан де Сосюр, але це не зовсім правда: в тодішніх польських авторів-схоластів, та й не тільки польських, знакова теорія мови викладена дуже добре. До речі, слово «схоластика» я особисто вважаю компліментом: схоластика дуже дисциплінує думку, бо не дає жодних можливостей для мисленнєвих хитань.
По виході з докторантури мене спитали, чи не хочу я викладати польську мову. У 1990-х роках із якоїсь причини студентам зменшили навчальне навантаження з різних дисциплін, і цей час треба було чимось заповнювати. Тоді всі студенти українського факультету педуніверситету прослухали в мене річний курс польської мови. Викладати, щоправда, доводилося «на пальцях», бо я не мав жодних підручників узагалі. На друкарській машинці наклацував матеріали до занять, розробляв авторський курс… Зрештою, це було цікаво.
Перший рік закінчився, домовилися, що на другий продовжуємо. Й ось наприкінці серпня зустрічаю в дверях університету нашого декана українського факультету Станіслава Стасевського, а той мені й каже: «О, знаєш, ми під тебе відкрили спеціалізацію „польська мова”!». Я ґречно подякував, хоча подумки зітхнув: адже, як мені це бачиться, не завадило б усе-таки й головного фіґуранта попередньо про це запитати… Але, хай там як, то був позитивний поворот.
Ішов тоді 1997 рік. Відтоді ми випустили далеко понад сотню фахівців із польської мови. І в ті часи, хоч там що, студенти були кращі!
— А що не так зі студентством нині?
— Нині ми живемо в епоху студентів, які читають лише екран своєї мобілки. Якщо текст трохи довший за коротке повідомлення, він їм у голову вже не заходить. Спостерігаю: ходять люди з цими смартфонами, там, як правило, якась гра або картинка, під нею підпис на один-два рядочки. Це вам нічого не нагадує? Це ж ніби дитячі книжечки! Тільки раніше це все було для семирічних, а тепер і 27-, і 37-річні опановують світ у такий самий спосіб. Для них такі повідомлення — джерело знань. Як наслідок — з образу світу сучасної молоді практично зникли причиново-наслідкові зв’язки.
За моїми спостереженнями, запровадження ЗНО теж завдало шкоди. Розпочалося стрімке падіння рівня знань. Якщо дитина вчиться насамперед задля того, щоб скласти ЗНО, для її інтелектуального рівня це може мати катастрофічні наслідки.
Крім того, нині на філологічний факультет ідуть далеко не найсильніші випускники шкіл. То в мої часи були дуже добрі умови для того, щоб виросло талановите покоління філологів. А нині найздібніші йдуть на прибутковіші професії — юрист, економіст тощо…
— Програміст…
— Ну, так. Туди, де кращі матеріальні перспективи. Теперішня молодь дуже сильно зорієнтована на соціально-економічний чинник.
Раніше такого жорсткого матеріального стимулу не було, й обдаровані люди цілком могли за покликом душі йти у філологи. За соціалістичних часів хоч на якій роботі ти був, зарплатню отримував однакову — ну, хай на двадцять карбованців більшу чи меншу, — але яка, зрештою, різниця, коли був дефіцит і на ті карбованці однаково нічого не можна було купити?
А нині, звичайно, філологи на шкалі добробуту стоять дуже низько. Та й усі представники гуманітарних наук, усі освітяни — і викладачі вищих навчальних закладів, і шкільні вчителі, — мають нині той самий статус, недостатньо високий.
— Як Ви самі миритеся з цим несправедливо заниженим статусом? Не обурюєтеся?
— У 1990-і роки, коли вже зовсім було кепсько, я мав невеличку екзистенційну кризу. Я спостерігав, як люди, значно менш здібні, але нахабніші, пробивалися в торгову, бізнесову еліту. І думав: чим же я гірший? І в оцей момент мене порятував Григорій Сковорода — своєю наукою про те, що кожна людина має робити те, що їй судилося. Тоді вона буде щасливою. А якщо не робитиме того — оте зовнішнє не принесе їй щастя.
— Знана його теорія «спорідненої праці».
— «Кожна посудина може бути повною незалежно від її розміру» — ось як висловлював це Сковорода. Я зрозумів, що якогось відносного добробуту мені для життя вистачає, я не бідую. Коли комусь треба, навіть гроші позичаю, а сам ніколи не прошу позик. Я розумію, що насправді мої прибутки є дуже скромними, але не маю з цього приводу ніяких жалів. Думаю, що вчинив правильно, не покинувши свого фаху.
 
…ПРО ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА І КАВУ, ПРОЛИТУ НА КОМП’ЮТЕР
 
— Пане Сергію, Ви є перекладачем фундаментальної праці видатного мовознавця-еміґранта Юрія Шевельова, написаної по-англійському: «Історична фонологія української мови». Як Вам вдалося отримати таке амбітне замовлення і блискуче його зреалізувати?
— Ота поїздка до Польщі, про яку я згадував, і вивела мене на Шевельова. Все вийшло випадково. Моє перебування в Варшаві добігало кінця, я вже ладнався їхати додому. Та зателефонував мені професор Януш Ріґер, давній приятель Шевельова, і питає: «Чи не хотів би ти перекласти з англійської мови „Фонологію…” Шевельова?». Я сказав: так, це цікава пропозиція.
Як виявилося, раніше вже була спроба перекласти «Фонологію…» у Львові, але там не впоралися: текст був досить складний термінологічно. А я, на щастя, ще в Торговельній палаті навчився перекладати навіть те, чого не розумію (сміється). Я покликав собі до пари свого однокурсника Андрія Даниленка, і ми з ним написали пробні переклади — кожен по розділу переклав. Надіслали Шевельову, той схвалив. То були перші місяці 1995 р.
— Як Ви згадуєте ту перекладацьку працю, сам процес роботи?
— Комп’ютери на той час, авжеж, уже були, але коштували так дорого, що я комп’ютера ще не мав. Спочатку писав текст зовсім по-старому, чорнильною авторучкою, потім передруковував на машинці й висилав на перегляд Шевельову. Причому процес був дуже складний:  спершу переклад мандрував до Варшави, Ріґер про всяк випадок робив копію — ануж пошта загубить посилку! — й аж тоді переправляв Шевельову. Той спочатку вносив правки, а коли перекладено було вже третину книжки, дозволив, щоб далі все робили без нього.
Книжка вийшла лише 2002 року. Гроші на неї було виділено відразу, але якийсь час вона з різних причин пролежала у видавництві. Згідно з інсайдерською інформацією (сміється), однією з причин зволікання стала… кава, ненароком пролита працівницею видавництва на комп’ютер, у якому була електронна версія книжки. Полагодити комп’ютер не вдалося, і нічого не залишилося ні від нього, ні від електронної «Фонології». Довелося відновлювати…
— Чи спілкувалися Ви з Шевельовим особисто? У 90-і роки він приїздив до Харкова.
— Так, приїздив, але ходив як естрадна зірка: дуже важко було до нього підступитися. Ні разу я не застав його самого. Я його бачив, слухав його виступи, але особистих контактів між нами не було аж до 1996 року, коли він останнього разу був у Харкові, а ми вже закінчували роботу над перекладом «Історичної фонології…». У Харкові тоді проходив Третій Міжнародний конґрес україністів; ми зустрілися у Шевельова в готелі, якусь годинку поговорили. Оце й увесь досвід живого спілкування.
— Які Ваші враження про нього? Який він був у спілкуванні?
— Цікавий. На той момент йому було під дев’яносто років. Він умів говорити так, що його слухали. Під час його лекцій стояла мертва тиша: всі боялися пропустити бодай слово. Голос він мав трошки монотонний, але слухати його було дуже цікаво, й усі підпадали під отой чар. Шевельов був дотепний, іронічний, до кінця життя любив жартувати… по-всякому. Я шкодую, що не дуже багато листувався з ним. Уже згодом я збагнув, що і йому це, мабуть, було треба, не тільки мені.
— Йому було самотньо на чужині?
— Я зрозумів це, коли читав його листування з іншими, коли сам почав готувати до друку його листи. Йому було цікаво отримувати будь-які звістки з Харкова. Він хотів кожну подробицю знати: що відбувається, як люди це оцінюють. А я собі думав: ну, про що я йому писатиму? Чуже життя — хіба може воно цікавити американського професора?
— Він говорив українською чисто, як до еміґрації?
— Так, українською він говорив ідеально. А от англійською — з акцентом, хоча писати нею з часом навчився дуже елеґантно. Та все ж — не вважайте за нескромність, — можливо, український текст «Історичної фонології…» стилістично трошки кращий, ніж англійський. Шевельов не мав часу стилістично вилизувати таку велетенську книжку. А я мав вибір, як перекладати. Кожен перекладач такий вибір має: варіантів перекладу того самого речення чимало, можна варіювати. Вправний перекладач — водночас і сам собі редактор.
А взагалі всі писання Юрія Шевельова дуже змістовні. Мудрованими термінами, науковим жарґоном він не зловживав.
— До речі, про стилістику: мені подобається мова Ваших текстів. У них можна зустріти слововжиток, який я, крім Вас, бачила хіба що у мовознавців 1920-30-х років, наприклад у Василя Сімовича.
— Я маю прихильність до цього. Я вважаю, що у працях тих часів дуже доладна термінологія. Я намагаюся й студентів до неї привчати. Назвук — початок фонетичного слова. Визвук — кінець фонетичного слова. Дуже зручні терміни.
 
…ПРО ХІФТ, ПРАВОПИС-2019 І ТВОРЧІ ПЛАНИ
 
— Пане Сергію, не можу не запитати Вас про Харківське історико-філологічне товариство — славетний ХІФТ, який Ви очолили після смерті його багаторічного голови, професора журналістики Ігоря Михайлина. Але навіть «у добу Михайлина» Ви були науковим секретарем ХІФТу, і його робота значною мірою трималася саме на Вашому ентузіазмі. Що таке ХІФТ сьогодні? Що він дає спільноті вчених-гуманітаристів і Вам особисто?
— Коли я буваю десь поза Харковом, інколи чую від людей ремарочки на зразок: «А чому б ХІФТові не взяти й не зробити оцього й отого…» Йдеться при цьому про великі наукові проєкти. Я, розмовляючи з тими людьми, замислююсь: от як вони уявляють собі той ХІФТ? Наче якийсь хмарочос у середмісті Харкова, на якому стоять чотири осяйні літери — ХІФТ? (Сміється.) Ось така в нас, бачте, потужна організація, яка все може!
Насправді ХІФТ навіть не має власного приміщення. Ми збиралися у різних місцях; останнім часом засідаємо в Каразінському університеті — співпрацюємо з Центром імені Дмитра Багалія, нам там затишно, добре.
ХІФТ потрібен тим, хто прийшов у науку не заради кар’єри. Тим, хто щиро кохається в тому, що робить. У ХІФТі, попри формальні посади голови та наукового секретаря, немає жодних субординаційних зв’язків: усі члени в нас рівні.
— А скільки всього у вас членства нині?
— Тридцять п’ять осіб, представники кількох вишів Харкова, а є також науковці з Полтави, Києва, Львова, Берліна, Нью-Йорка. Іноді якісь нові люди приходять, запитують, чи можна і їм вступити до ХІФТу. У засіданнях може взяти участь будь-хто — вони відкриті. У нас можуть доповідати і не-члени товариства, які хочуть пройти добру апробацію, аналогів якої нема деінде. Приїздять з різних міст: Києва, Дніпра, Сум, Полтави, колись приїздили й з Донецька…
Формат такий: доповідь, як правило, триває до години, далі — півторагодинне обговорення. Присутні можуть ставити будь-які запитання, хвалити або критикувати. Не всі слухачі є вузькими фахівцями, іноді люди збираються дуже різні, але це те інтелектуальне коло, спілкування в якому завжди йде на користь.
— У ХІФТі бував і професор Леонід Ушкалов, відомий літературознавець, який торік помер. Знаю його як сковородознавця, упорядника листів Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського, — але не тільки. Це була людина дуже широкої ерудиції; його манера супроводжувати текст глибокими, інформативними і багато в чому особистими коментарями трохи нагадує стиль іншого знаного перекладача та есеїста, львів’янина Андрія Содомори. Дуже імпонує така наука — не суха, а жива, з душею.
— Леонід Ушкалов навчався зі мною одночасно на тому самому факультеті. Він був старший за мене на чотири роки: перш ніж вступити до університету, ще служив в армії й учився на робітфаку. Недарма кажу: то були гарні часи для філологів! Навчатися приходили здібні люди, які потім віддавали себе науці.
Згодом ми з Леонідом працювали у Педагогічному університеті імені Сковороди на сусідніх кафедрах: він — на кафедрі української літератури, я — української мови.
Ушкалов для мене є втіленням дослідницької сумлінності. Скажімо, надумавши писати статтю про Квітку-Основ’яненка, він позичив у мене його повне семитомове видання творів і прочитав геть усе — від початку до кінця. Оце — дуже показова ілюстрація його методу роботи: максимальна ґрунтовність.
— Якщо можна, декілька слів про історію ХІФТу…
— Наш ХІФТ засновано коли не за царя Панька (сміється), то за царя Олександра II. У Харківському університеті був історико-філологічний факультет, а при ньому — історико-філологічне товариство. Воно проіснувало з 1886 року до 1919-го. Першим його головою був професор Надлер, історик; опісля був Марин Дринов, теж історик, болгарин; потім був Олександр Потебня, потім Микола Сумцов. Сумцов очолював Товариство найдовше — від 1897 й аж до 1919 року. На відміну від сьогодення, тоді ХІФТ мав від університету щорічну субсидію на свою діяльність.
Якщо ж говорити про ХІФТ нової формації — ми існуємо з 1991 року. На установчих зборах, які ухвалили рішення про відродження Товариства, я присутній не був — долучився у 1993-му. Покійний професор Михайлин любив розповідати: на тих найперших зборах висунули тезу, що мовою Товариства має бути тільки українська, — і спільнота за це проголосувала, тільки двома голосами переваживши тих, хто хотів, щоб було дві мови: українська і російська. Товариство й досі є суто україномовним: і доповіді, й дискусії ведуться українською.
— А іноземні гості в ХІФТі бувають? Беруть участь у засіданнях?
— Так, хоча й не дуже часто. Як правило, це українці, які працюють за кордоном. Мій однокурсник, філолог Андрій Даниленко давно мешкає в США, але приїздить і виступає в нас. Був у нас Роман Горбик зі Швеції. Приїздив колись Марцін Ґачковський із Вроцлава; він, до речі, теж виступав українською.
— Якщо університет не субсидіює діяльності ХІФТу, хто фінансує його наукові збірники, які особисто Ви укладаєте і редагуєте?
— По-різному бувало. Починали ми зі спонсорської допомоги; до речі, долучився і Юрій Шевельов, який давав гроші на перші томи нашого «Збірника…». Я, приєднавшись до Товариства, майже відразу став науковим секретарем і, відповідно, взявся за редаґування. Згодом ми навчилися продавати попередній наклад, а за той виторг друкувати наступні книжки. Прибутку це не дає, але на плаву ми тримаємося, ніколи ще не просили грошей за друк з авторів, як роблять нині всі університети.
— Тепер, коли Ви стали головою Товариства, хто обійняв посаду наукового секретаря?
— Професор-мовознавець Анатолій Нелюба.
— Ви людина наукового крою мислення; чи не обтяжує Вас суто організаційна робота?
— Ви знаєте, ні. По-перше, її не так багато, бо збираємося ми лише раз на місяць; по-друге, вона дає щире задоволення. Як правило, із засідання всі виходять щасливі — саме тому, що змогли відірватися від безглуздих проблем, з якими стикається кожен на роботі, від бюрократичної тяганини, яка неймовірно зросла супроти давніх часів.
— У Вашому списку праць багато робіт присвячено Потебні. Чим він Вас зацікавив?
— Можна сказати, що я є його теоретичним послідовником. Я поклав багато сил, щоб зрозуміти, що саме хотів сказати Олександр Потебня. Його теорія про внутрішню форму — як слова, так і художнього тексту, — чи не найліпше пояснює той спосіб, завдяки якому люди розуміють одне одного. Це досить складна теорія. На Заході, до речі, дуже мало хто її здатен збагнути. Зрозумівши дещо в Потебні, я намагався в різні способи донести це до наукового загалу. Щоправда, наразі в мене це виходило лише фраґментарно. Не знаю, коли зможу це все систематизувати, зібрати докупи.
Час мій поглинає викладацька робота. Крім того, часто з’являються якісь невідкладні проблеми. То меморіальну дошку Шевельова розтрощили, то реформа правопису… (сміється).
— Принагідно — не можу Вас не спитати: якої Ви думки про реформу правопису 2019 року?
— З одного боку — сама потреба реформування назріла давно, з другого — текст нового Правопису багато в чому недопрацьований, неузгоджений. Інколи здається, що його не вичитали як слід. Наведу один лише приклад. У § 131 говориться: «У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання  буквосполучення au  шляхом  транслітерації  як ау, допускаються  орфографічні  варіанти…», — і далі приклади: аудієнція/авдієнція, аудиторія/авдиторія, лауреат/лавреат… Але ж, даруйте, ці слова — не грецького походження!..
— Латинського…
— Авжеж.
— Які тенденції, на Вашу думку, превалюють у сучасному мовознавстві?
— На жаль, нині замість науки на гребені опинилася… риторика. Що саме я називаю риторикою? У більшості сьогоднішніх праць нового знання нема або дуже мало, натомість дуже люблять називати загальновідоме іншими словами. На цьому й робиться більшість наукових кар’єр сьогодні. Гра модними термінами. І це не тільки в нас, це скрізь, в усьому світі.
— Але хто з Ваших сучасників-науковців є для Вас авторитетом? Хто Ваш улюблений мовознавець — окрім згаданих уже Потебні й Шевельова?
— В кожного є свої сильніші та слабші сторони.
— Я, наприклад, люблю Ларису Масенко. Вона соціолінґвіст, її праці читаєш як белетристику — настільки легко вона пише і настільки точні в неї діагнози.
— Так, її публікації дуже корисні, недарма їх розтягають на цитати. Її може читати широке коло читачів. У її текстах здобутки багатьох досліджень узагальнюються і набувають завершеності.
Згадався мені австрійський україніст Міхаель Мозер. Він мені імпонує зокрема й тим, що не хворіє на любов до модної термінології. Крім того, він має доступ до мало знаних у нас джерел. У нього є багато неочевидного, нового, такого, що може здивувати. Дуже рекомендую.
— Наостанок — стандартне питання: Ваші творчі плани?
— (Замислюється.) Навчаючись у докторантурі, я працював над проблемами побудови семантичної теорії. Я й досі мрію дописати і видати книжку, яка колись планувалася як монографія під докторську дисертацію: там має йтися про згаданих уже схоластів, польських і українських учених XVII–XVIIІ століть, про їхні теоретичні напрацювання в галузі мовознавства на тлі попередньої європейської традиції. Для цієї роботи я маю все… Усе, крім часу. Хіба як на пенсію вийду…
 
Спілкувалася
Люцина ХВОРОСТ
Харків, 2019–2020 рр.
 

На схилку минулого року, наприкінці листопада – на початку грудня, нам із Ларисою Вировець випало побувати на Буковині: мене запросили до участі у фестивалі імені Назарія Яремчука, який щороку проводиться у Вижниці, на малій батьківщині співака. Яремчук – постать для Чернівеччини культова; але по дорозі до Вижниці ми зупинилися в Чернівцях, і там нам поталанило зустрітися з іншою культовою постаттю України літературно-музичної – Тамарою СЕВЕРНЮК (нар. 1940). Жінкою, чиї вірші стали піснями, – і ті пісні співали зокрема Василь Зінкевич («Забудь печаль», «Море вечорове») і моя улюблена Лілія Сандулеса («Чарівне танґо»). Крім цього, на рахунку пані Тамари – понад три десятки виданих поетичних книжок.
Задля ближчого знайомства ми провели поетично-пісенний вечір на трьох: Тамара Севернюк, Лариса Вировець і Люцина Хворост. Артистизмові, харизмі й завзяттю Тамари Артемівни варто було позаздрити – і це попри те, що напередодні їй дошкуляло хворе серце, як подейкували в кулуарах. Ми бачили: сцена її наснажує, відмолоджує, окрилює. Хто ввечері 28 листопада 2018 року був із нами в чернівецькому Центрі мистецтв «Вернісаж», той довго ще не забуде бардівських пісень пані Тамари, її гітари і капелюшка, заводіяцьких приспівів у дусі йодлю і танґових па в її виконанні.
Ми з Ларисою повернулися до Харкова, але наше ненав’язливе спілкування з Тамарою Артемівною не припинялося. Траплялися між нами й суперечки: можливо, виною тому приналежність до різних поколінь, але часом мені видавалося, що у світі поезії пані Тамара орієнтується легше, ніж у непростих суспільно-політичних реаліях нашого часу. Її підкреслена ностальгія за роками її молодості, послідовне небажання вірити у ворожість політики нинішньої Росії – все це не могло не викликати протесту в мене, харків’янки, яка надто добре пам’ятає 2014 рік і пережитий тоді страх. Але варто усвідомлювати, що немолодих людей, які мислять так, як пані Тамара, в нас не так і мало, – серед міської інтеліґенції зокрема. Це факт, який треба знати.
Попри все – неможливо не цінувати її високодушного ідеалізму, її старосвітської, аристократичної жіночності, її пісенного таланту, настояного на роках і довгій самотності. Нікнейм пані Тамари в електронній пошті – промовисте грецьке «Артеміда»: з одного боку – те саме, що Артемівна, з другого – ім’я богині-полювальниці, яка мала мужність не шукати чоловічої підтримки, а лишатися самотньою. Українська Артеміда все життя полює на слова, покликані заворожувати дійсність звуком і ритмом, надавати їй магічного виміру.
  
«СЕРЦЕ ШУКАЛО СЛОВА, А СЛОВО ШУКАЛО СЕРЦЯ»
 
– Пані Тамаро, що Вам найяскравіше пам’ятається з Ваших ранніх років? Вони у Вас припали на війну...
– Цим запитанням, пані Люцино, Ви відправили мене, як поштового листа, туди, де всі були і де вже давно нікого нема, а отже, того листа ніхто не прочитає, бо нема кому його чекати.
Усе тепер там змінилося… Іншим став мій Старокостянтинів, як і вся Хмельниччина. Інші люди на моїй – колись Татарській, нині Садовій – вулиці. І хата наша, де живуть інші господарі, змінила солом’яну стріху на бляшаний дах. Незрушними зосталися лише могили з рідними іменами на більш як скромних пам’ятниках:
 
Севернюк Лариса Іванівна
 Севернюк Артем Якович
 
Тато був військовиком, із селянського роду.   Мама – вчителькою початкових класів, походила з інтеліґентної родини священнослужителів.
По нашій родині пройшлося зубчате колесо репресій – хоч про це вдома ніхто не говорив: від подальших неприємностей оберігали і нас, дітей, і себе. Вже по смерті мами я дізналася від старшої сестри, що її батько – перший мамин чоловік – був розстріляний (посмертно – реабілітований).
– Ким він був? У чому його звинувачували?
– Є речі, про які немало людей не хочуть не те що говорити – навіть згадувати... Я ніколи не розпитувала сестри про те. Маму, як дружину ворога народу, ставили до стінки… Дивом їй вдалося залишитися живою. Це біда, яка сталася не тільки з нашою сім’єю…
Ми з братом були молодші; наш тато пройшов усю Другу світову й повернувся інвалідом другої, а невдовзі й першої групи. У п’ятий повоєнний рік він помер. Мама залишилася з нами трьома.
Я мала десять років, коли це сталося.    Звук падіння грудки землі на пробите цвяхами віко труни залишився жахом на все життя. Це найбільша моя дитяча печаль: перше усвідомлення, що життя – скінченне.
Мені випала гірка доля – провести за межу найдорожчих, найближчих, найлюбіших людей. Це завжди страшенно боляче, й погамувати біль утрат не здатен жоден здоровий глузд. Але саме той… отой, з дитинства закарбований у пам’яті звук прощання, розставання назавжди, – залишив у серці незгладимий рубець.
Сьогодні, коли я думаю, що закарбовує дитяча пам'ять донбаських дітлахів, у мене холоне душа. І я не можу змиритися з тим, що це на нашій землі ллється невинна дитяча кров, що це в нас убиваються, губляться, нищаться життя…
– Це була перша серйозна печаль, – а якою була перша велика радість?
– Дитинство не має споминів, бо воно не має минулого, воно ще не знає, що таке вік. Дитина захоплюється, щомиті відкриваючи світ і всотуючи світло, яке дарує їй ця безтурботна пора. Навіть якщо насправді та пора дуже важка – для дитини вона все одно безтурботна.
Але існує дитяча пам'ять, яка оживає в наших срібних роках, і тоді воскресають подекуди зовсім несподівані картини, картинки, епізоди – як кіноплівка німого кіно.
…От стою над тихоплинною моєю Ікопоттю, слухаю голоси старезних верб, уловлюю терпке хлюпотіння живої води під напівструхлявілою дерев’яною кладочкою, а перед очима пропливають кола, кола… і з їхньої серцевини виринають незнищенні кадри: мама полоще випрану білизну, брат із вудкою летить на місток, що чомусь зветься Чортовим, а зовсім близько біля кладочки гойдаються два діряві човни, і сусідські хлопчиська вичерпують із них стемнілі хвилі.
І нічого не змінилося, і все там безхмарно-радісне: смачними здаються й борщі з лободи і кропиви, і «макуха» – замість соняшникової халви; і весело озиваються тамтами ціпів на колгоспному току, де золотіють зерна, звільнені з обмолочених, міцно зв’язаних перевеслами, снопів, а ми допомагаємо дорослим засипати цим зернистим золотом цупкі мішки… А потім, уже поночі, коли в небі засвічуються зірки, ми, вмостившись на тих мішках у кузові «студебекера», супроводжуємо цей дорогоцінний вантаж до самого заготзерна, горді з того, що виконуємо дорослу справу, – і задивляємося в темно-синє безмежжя.
Ми були щасливі тим, що скінчилася війна і в неї тепер можна тільки гратися. То через роки напишеться про тоді не зрозумілі нам, повоєнній дітлашні, дорослі тяготи й гіркоти:
 
В’язала снопи. Боже милий, коли це було?
А мама на плечах носила із лісу паліччя.
Потоки гіркот сповивали вечірнє село ­–
Палилось в печах, і дерева ховали обличчя
 
Від іскор чи зір, чи від місяця з втомлених веж.
Вогонь жебонів, як вода між сухих очеретин.
Ні поля того, ані лісу тепер не знайдéш…
Вогонь жебонить і допалює давні портрети.
 
Уже й ті «портрети» позаходили у темні дзеркала. Але дитяча пам'ять усе будить і будить забуте, заснуле, хоче вберегти від безпам’ятства…
А яке щастя було – змайструвати із соняшникових стовпців та висохлого городнього бадилля халабуду, і там, заховавшись від усього на світі, відкрити нову – з бібліотеки – книжку, і читати, читати, читати… сміятися і плакати разом з героями, переживати їхні пригоди – веселі й сумні, трагічні й подвижницькі, високі й підлі… І таким чином пізнавати ази життя.
«Мамо!..» – хочеться гукнути навіть мовчки – і знову повернутися туди, до рідних оберегів, до такої близької, а вже далекої моєї тихоплинної Ікопоті, до тої не стемнілої в пам’яті прозорої гладіні, де назавжди зосталися мої дитячі очі.
Наш великий Василь Сухомлинський наголошував, що роки дитинства – то насамперед виховання серця. Та й у Яна Коменського десь було: тільки те в людині міцне, тривале і надійне, що ввібрала вона у першій життєвій порі – дитинстві.
Ну, й у молодості – додала б я зі свого сивого Евересту.
               – Ви так щиро згадуєте про перший досвід книжки... Це він спонукав Вас обрати філологічну освіту?
– Якось холоднувато звучить мені це означення – «філологічна освіта». Смію думати, що не я, а мене обрало Слово. А Слово, як відомо, було у Бога, і Слово було Бог, тож на все воля Божа.
Я не навчалася в літінститутах, на різних там кіно- чи драматургічних курсах – як майже усі наші тодішні класики... Ніхто мене за руку не вводив у той святий храм Слова, де сьогодні стільки гендлярів розвелося, що годі знайти Ісуса, який би вигнав те хапарне панство навіки. Бо чого лиш не понавидавали сьогодні! Розкошують бездарні нахаби, які уміло забираються на драбину літературних ієрархій та ще й керують звідти. На щастя, ті драбини недовговічні…
Особисто я покладалася й покладаюся на пошук і долю. Серце шукало Слова, а Слово шукало серця. І знайшли одне одного. І сталося те, що сталося.
 
Судьба всегда была ко мне щедра,
И это время упрекнуть мне нечем.
Мой дух был мукой тела искалечен,
Но это стало школой для пера…
 
Я свято переконана, що страждання вивищує душу, фільтрує розум, загострює світобачення і світосприйняття. Напевно, воно стало для мене своєрідним поштовхом до поглибленого осмислення себе самої. Моє письмо взагалі – не дидактика і не диктат, а радше сповідальність. Не ховаюсь за маскою «ліричної героїні». Ви ж бачите, мої вірші – це моя ж оголена душа. А моє слово – її уста...
– Ви процитували вірш російською мовою. І навчалися на російському відділенні філфаку…
– Так, але навчання на російському філфаку геть-зовсім не завадило мені стати українською поетесою. Голос крові завжди тихесенько, але невідворотно звучить у тобі й кличе. І ти йдеш за ним, не б’ючи себе в груди і не вдаючи із себе подвижника-супермена.
Рідна мова – це природно; ніякими заборонами її не задушиш і не вб’єш, якщо ти сам цього не допустиш.
Але мій спочилий в Бозі російський філфак, який навчав мене духовності, гуманності, живе могилою в моїх грудях, і нічого я з тим вдіяти не можу. Над тим нерідко нахиляється в печалі моє рідне українське Слово.
Колись Антон Павлович Чехов пожартував, що національної науки немає, це така ж нісенітниця, як національна таблиця множення.
Могла б навести багато цитат із Тараса Григоровича Шевченка, але вони також російською мовою. А у нас дійшли до того, що його «Тризну» перекладають українською.
– Тарас Шевченко жив в умовах імперії – і подеколи мислив мовою імперії. Але чому сьогоднішні українці приречені на мову імперії?
– Мова не винна. Жодна мова.
– Ви народилися на Хмельниччині – а як опинилися в Чернівцях?
– Потрапила сюди, як і всі, хто мріяв навчатися в колишній Резиденції буковинських митрополитів, архітектурному шедеврі Йосипа Главки – нашому університеті. Коли вперше побачила його, перехопило подих.
– Чим ознаменувалися Ваші студентські роки?
– Я не дуже люблю згадувати своє студентство в Чернівецькому – нині національному, імені Юрія Федьковича, а в мої часи – просто державному університеті. Сповнений мук був період – через хворобу, яка часом змушувала мене пересуватися на милицях. Вона на всі п’ять років вибила мене з кола здорових обранців щасливої долі й поклала сумну печатку на всі подальші літа. Але повторюся: на все воля Божа. Ось бачите – ще живу…
І все ж таки моє студентство подарувало мені чимало див. Насамперед це – дорогі мої навчителі, яким я вдячна за те, що моїй пам’яті і понині є що робити. Зіновія Флоріанівна Пенюк – викладачка латини, моя духовна мати, яка забрала мене з прохідної кімнати студентського гуртожитку і, попри кляту мою хворобу, довела мене до закінчення університету. Вона відкрила моїй душі безмежний світ літератур різних народів, бо сама, знаючи вісім мов, перекладала з німецької, польської, румунської, французької, італійської… Про цю людину з небесної літери я написала книгу «Щоб пам'ять почула слова».
А друге диво – викладачка зарубіжної літератури Олена Володимирівна Плаушевська. Її лекції були як унікальні моновистави; вони викликали бажання робити щось своє так само глибоко, високо і натхненно. На її кафедру студенти усіх «призовів» завжди клали чи то тоненьку гілочку вересу, чи якусь невибагливу милу квітку… Знак любові, захоплення і вдячності.
І ще – незабутній наш буковинський златоуст, викладач української літератури Анатолій Миколайович Добрянський, чия дорогоцінна, багатюща книгозбірня стала надбанням Чернівецької муніципальної бібліотеки під орудою унікальної містознавиці, книгозберігача та збирача, директорки Лесі Ілярівни Щербанюк.
– Про Анатолія Добрянського тепло згадує й літературознавиця Елеонора Соловей, з якою Ви навчалися на одній паралелі. Це відома дослідниця творчості Володимира Свідзінського, нині вона мешкає в Києві.
– Так, я пам’ятаю Елеонору – пам’ятаю красивою, мудрою, з неперевершеною довгою косою і милою усмішкою, хоча всміхалася вона нечасто. Ми вчилися на російському філфаку, а потім працювали разом у газеті «Молодий буковинець». У мене досі зберігається її дослідницька книжка про Ларису Рейснер... Елеонора завжди вирізнялася дуже дорослим, «ученим» мисленням.
Згадую про них усіх, розповідаю – і серце б’ється любов’ю, незважаючи ні на що.
 
 
«НЕ ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ-ПЕРЕКИНЧИКІВ»
 
– Пані Тамаро, не буде перебільшенням сказати, що сьогодні Ви – жива мистецька леґенда Чернівців. Ваші книжки видають, про Вас говорять, на Вас взоруються. Ви багато важите для міста; а місто – що воно важить для Вас?
– Чернівці – це світ, де переплелися багатовекторні орбіти народів, релігій, культур, мистецтв, епох, якщо хочете.
 
Це давнє місто…
Площі, храми ці…
Мінливих віх несмертні силуети.
Це – наше місто. Наші Чернівці –
Біблійна Мекка
Всіх митців й поетів.
 
Це – сивий лірник,
Той, що гранить час.
Торкне струну
І мовчки стулить очі.
Він бачив світ і знає все про нас,
Хоча не мовить всує слів пророчих.
 
О, Чернівці!
Оаза дивини!
І тих глибин, де – вічність,
А не дати…
Не відвертаймо серця від струни,
Що має що вікам заповідати.
 
Ви запитуєте, що це місто для мене важить?
 
Мені судьбою стала ця земля,
Тут все моє – легке й тяжке, мов брила:
Моя печаль, що душу окриля,
Моє життя…
А станеться – й могила.
 
Тут народилася моя перша книжечка «Серце вміє співати», і саме тут чекає появи на світ… моя тридцять третя – «Відчайдушне життя».
А ще – в цього міста, в буковинського краю були великі діти. Діти-світочі, яких знає мало не весь творчий світ.
Письменники, поети: Ольга Кобилянська, Пауль Целан, Арон Пумнул, Міхай Емінеску, Роза Ауслендер, Михайло Ткач…
Композитори: Сидір Воробкевич, Володимир Івасюк, Левко Дутковський, Леонід Затуловський, Павло Дворський, Микола Мозговий…
Співаки: Йозеф Шмідт, Лідія Липковська, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару…
Художники: Євзебій Ліпецький, Одарка Киселиця, Микола Івасюк, Іван Холоменюк, Євген Удін, Наталя Ярмольчук…
Це лиш дещиця того золотого спадку – і живих, і відбулих, хоча вони все одно живі!
– Яка багатонаціональна палітра…
– Так, саме тут, у Чернівцях, мені випало вивчати складові компоненти дивовижного еліксиру – гуманності й толерантності.
– Не вперше Ви робите акцент саме на толерантності.
– Усі ми живемо у Господньому храмі, лише бракує талану збагнути це і не плямити його святості.
– Говорите як громадянка світу.
– І все ж – ні-ні та й полине душа до рідної хати, в той дорогий куточок, де живе ще на городі мамина чорна вишня, ягідки якої сушилися на білих рушниках під високим ласкавим сонцем ріднизни. Неоціненні солодощі.
Щоразу, як приїжджаю додому, стаю до каплички. Вона присвячена пам'яті засновника мого Старокостянтинова – князя Костянтина Острозького, київського воєводи, маршалка землі Волинської, який розбив татарські війська під Снявою, Дубном, Острогом. Видрукував знамениту Острозьку Біблію і Новий Заповіт. Відкрив під проводом грека Лукаріса першу Академію – українську! А 1561 року на терені села Колишенець заснував моє рідне місто.
– Які ще міста дорогі Вам?
– О, за своє життя я набачилась багато міст і містечок! Переберу по пам’яті: Київ, Львів, Ужгород, Харків, Дніпро, Ялта, Одеса, Феодосія, Гурзуф, Коктебель… Берлін, Бухарест, Будапешт, Варшава, Москва, Вільнюс… Єрусалим, Назарет, Вифлеєм… Ветцлар, Бремен, Дебрецен, Волгоград, Рязань, Новосибірськ, Краснодон…
Але три міста: Старокостянтинів, Чернівці, Санкт-Петербург (пам’ятаю його як Ленінград) – залишаться в мені назавжди.
Санкт-Петербург тричі повертав мені життя: в Нейрохірургічному інституті імені Полєнова (дяка професору Маргариті Баламутовій), у Військово-медичній академії (спасибі Ганні Чубач і Михайлові Дудіну) і в космічній клініці МСО-122 (уклін Павлові Загребельному).
Вижила. От і живу, намагаючись лишити по собі бодай якесь світло…
– Гортаю Ваші книжки й натрапляю на вірші, присвячені Олександрові Морозу, Любові Голоті... Кого ще Ви можете назвати своїми літературними друзями?
– Таке складне просте запитання… Що сказати? «Одних уж нет, а те далече…»
Існує таке дивне диво, що має назву «спорідненість». Є гарне українське слово – товариш. Вони приходять начеб нізвідки, ці твої товариші. Я впізнаю їх за благословенними імпульсами творчої близькості, навіть не бачивши жодного разу в житті.
Назву декілька дорогих мені імен: Світлана Антонишин, Михайло Дяченко, Наталія Дзюбенко-Мейс, Лариса Міллер, Олена О’Лір, Наталя Муратова, Олександр Лисак, Володимир Спектор…
Слава Богу, заборонити нам спілкуватися з душевно близькими людьми ніхто не владний. Кордони безсилі. Слава Інтернету! І – Книзі!
З іншого боку… Дивлюсь сьогодні на тих поетів, прозаїків, публіцистів, ба навіть гумористів, які не так і давно були «червоними повпредами», «командорами» найпередовіших комуністичних ідей, мрій та намірів… З усіх газетних шпальт, з усіх телеефірів навчали нас моральних цінностей, людських чеснот, ідеї дружби народів, героїки трудових буднів тощо. Як легко вони перетворилися на дволиких янусів!
               – Борис Олійник не перетворився, до речі.
– Я глибоко поважаю невідступників. Не люблю людей-перекинчиків. Навіть якщо вони обдаровані. Їхнє слово перестає бути вартим довіри, а навпаки – викликає спротив, якщо не зневагу.
Зрозумійте, я не є апологетом радянських часів у тому, що було в них чорним. Але було в них і багато того, що не варто було знищувати. І в ті часи атмосфера людської спільності була інша…
І тут не тільки неґатив – тут же й чесноти: вірність слову, відповідальність за кожен свій крок, прагнення бути правдивим, чесним перед собою і людьми, відданим Батьківщині.
– Тільки ось Батьківщину різні наші співгромадяни нині бачать ой як по-різному.
– Я належу до когорточки тих диваків, які ще думають, що то на них тримався світ і що той зворохоблений нині світ ще їх чує.
Засуджую все нелюдське, що було в ту епоху. Зрештою, у 1930-ті, в роки репресій, я не жила. Я жила пізніше – в роки відбудови держави після страхіть, які, здавалося, ніколи вже не прийдуть на нашу землю. А вони прийшли…
– На всіх заходах із Вами з’являється вірна подруга-компаньйонка – пані Валерія.
– Про Валерію я могла б написати книгу, але скінчилося на тому, що одну їй лише присвятила. Лерочка сама з Донбасу. Закінчила Харківський інститут торгівлі і за направленням приїхала в Чернівці. Той, хто мав стати її долею, загинув у шахті... Трагедія наклала свій відбиток на все її подальше життя.
Ми разом уже понад сорок років, вона живе через дорогу від мене. Ми як сестри. Без неї мене вже на цьому світі, напевно, не було б... Мене вона возила по всіх лікарнях, а мої рукописи возила до видавництв. Довга дорога... довге життя...
Усі останні роки її очі майже не висихають, бо плаче, кровить її рідна земля. Знаєте, коли говорити про всі ці речі відсторонено, то це так собі... десь там сепари... якесь там АТО... а тут перед очима – трагедія, пояснень якій не годне дати серце.
 
 
«МІСІЯ ПОЕТА – МИРОМ КРОПИТИ ЗЕМЛЮ, ЛІКУЮЧИ ЇЇ РАНИ»
 
– Пані Тамаро, повернімося до слова – до того, що було Вашою метою і порятунком усі ці роки. Які книжки Ви любите?
– Старі. Коли я була молода, вони були мені опорою в моїх реанімаціях, палатних боксах, у лабетах барокамер. З ними я проходила школу терпіння і сили волі. Це «Овід» Етель Ліліан Войнич. «Мужність» Джека Лондона. «Нетерпіння серця» Стефана Цвейґа. «Повість про справжню людину» Бориса Польового.
Тепер уже романів я не люблю. Люблю щоденники, листування, начерки в записниках, вибіркові думки великих – тих, хто життя прожив, а не перебіг, і мав що сказати, що лишити по собі.
Щоденники Делакруа, Ренуара, Марії Башкирцевої, Михайла Пришвіна, Ольги Кобилянської, Олександра Довженка, нашого незабутнього Петра Сороки, Володимира Брюґґена, Олеся Гончара, звичайно ж, Тараса Шевченка…
Епістолярій Марини Цвєтаєвої, Лесі Українки, Катерини Білокур, Бориса Пастернака, Рільке, Ван Ґоґа, Ігоря Качуровського, Василя Стуса, Олександра Марченка…
Записники Антона Чехова, Льва Толстого. Нотатки Лідії Чуковської про Анну Ахматову.
Люблю поетів: Ліну Костенко, Ігоря Павлюка, Богдана-Ігоря Антонича, Неонілу Стефурак, Павла Гірника, Ірину Жиленко, Василя Стуса, Леоніда Талалая.
Коли сумно, читаю роздуми і афоризми французьких моралістів XVI–XVIII століть: Монтеня, Ларошфуко, Лабрюєра, Паскаля.
Частенько перечитую «Сойчине крило» Франка, «Меланхолійний вальс» Кобилянської, «Фіалки по середах» Моруа, «Ніжність» Барбюса. Гортаю Стендаля, Ромена Роллана… Або пишу сама.
Книжки – це як наркотик… а часом – і як отрута.
– А чого в літературі категорично не любите?
– Кон’юнктурщини. Творів «на злобу дня».
Не сприймаю абракадабричної літератури, яка розбещує, затуманює, блокує думку, висушує душу.
– Чимало Ваших віршів покладено на музику, і вони стали піснями. Як розпочалася Ваша співпраця з композиторами?
– У ті далекі вже радянські часи, які нині модно ганьбити…
– А Вам вони досі дорогі…
– …отже, в ті часи ми, молоді й не дуже, творчі люди – художники, поети, співаки, композитори, – частенько збиралися чи то під дахом офіційних мистецьких спілок, чи то в когось удома, чи то в улюбленому паркові. Зустрічалися, спілкувалися, обмінювалися враженнями, гостренько полемізували щодо «вищих структур», читали літературу, яка ходила тільки по руках вірних і вільних від зашореності друзів. Так були прочитані сторінки з Солженіцина, Гумільова, деякі твори Ліни Костенко, Миколи Вороного, Драй-Хмари та інших. Була ж пора молодих Євтушенка, Ахмадуліної, Вознесенського… забороненої Цвєтаєвої, майже невідомого Мандельштама… Проривалися і Стус, і Холодний…
Обмінювалися не лише враженнями, а й подарунками. У мене вдома немає порожніх стін – там полиці із книжками, скромна музична апаратура і картини, картини, картини: Андрій Холоменюк, Юрко Гушкевич, Рудольф Лекалов, Зоя Слободян, Олег Любківський, Тамара Покотило, Наталя Ярмольчук, Тетяна Царик, Олександр Гармидер, Фелікс Мішин… Така собі домашня ґалерея. І з кожною картиною пов’язана певна життєва історія.
А я так само дарувала свої книжки – і так вони потрапили до рук, які творили музику. Перші пісні з’явилися на «готові тексти», хоча я не люблю це означення, бо то – таки поезія.
Йосип Ельгісер, Леонід Затуловський, Анатолій Кос-Анатольський… Перші мої пісенні ластівочки, перші свята.
Далі – доля. Я почала відгукуватися на пропозиції композиторів – написати вірші до їхньої музики. Цікаво, хоч і складно… Якщо мелодія тебе чимось зачепила, якщо на неї відгукнулася душа, ти гарячково шукаєш словесний відповідник почуттю. Хоча композитор, може, вкладав у свій твір якісь інші бентеги, зовсім не схожі на твої…
Так народилися мої пісні: присвячені Володимирові Івасюку «Маки для сина» на музику Павла Дворського; «Забудь печаль» і «Чарівне танго» – разом з Леонідом Затуловським; «Море вечорове» з репертуару Хуліо Іґлесіаса; «Ця осінь», «Самотній блюз», «Сальвія палає», «Крапля смутку», «Сніг танцює» – у творчому дуеті з проникливим, незвичайним, хай і не розкрученим Олександром Моргаєнком.
Дещо окремо стоять п’ять пісень, які написав на мої вірші дуже своєрідний маестро – всесвітньовідомий Валентин Сильвестров. Серед них мені особливо дорогий «Спомин жовтої лампи».
– Поезія для читання і поезія для співу – чим відрізняються ці жанри?
– Поезія є поезія, вона народжена з першопочатком гармонії Всесвіту. Усе в цьому світі – поезія.
Але Ви питаєте, чим відрізняється поезія для співу… Либонь, у пісні слово має бути ще виразнішим, ще більш наснаженим сюжетно – і при цьому полегшеним для слуху. І треба, щоб між словом та музикою існувала та гармонія – почуттєва! – яка б не залишила байдужими ні розум, ні серце.
Пісня має бути такою, наче вона створена саме для тебе, тільки для тебе… А як це відбувається – навряд чи хто може пояснити. Та й чи варто? Одвічна таємниця творення…
– Власне, деякі свої вірші Ви «омузичуєте» й самі, а потім самі ж їх і виконуєте. Виконуєте дивовижно артистично! Мені теж близька така творча практика. Чи можна назвати Вас шансоньє?
– Господь з Вами, пані Люцино! Який я шансоньє? Ґеніальний Шарль Азнавур здригнувся б, почувши таке! (Сміється.) Просто буває, що слово натрапляє на внутрішню мелодію, яка там бринить, невідомо яким чином. Мені здається, музика вкладена в кожного з нас від народження, лиш до пори спить…
Буває – не сплю… Думається про дорогих і найдорожче… Володарює тиша. Та тиша, в якій звучить ще не створена найгеніальнішим генієм музика.
Іноді беру гітару. Торкаю струни. Озвучую своє сокровенне… Але не наважуюся називати це композиторством. Це вихлюп емоцій, у якому обіймаються мелодія і слово.
               – Ще старожитні греки вважали, що музика і лірична поезія – споріднені мистецтва: ними опікувалася одна муза – Евтерпа.
– Так, музика й поезія – неподільні, взаємозрощені.
Музика, як і поезія, є скрізь. Послухайте тишу, зупиніться біля картини, погляньте у чисте чи захмарене небо, пориньте поглядом у морське бездоння… Хіба ви не почуєте музики?
Торкніть устами квіткову пелюсточку чи щойно впалий листочок – усе це наснажене мелодіями.
Хтось читає – не обов’язково вірші, – а інший вловлює мелодійну вібрацію голосу. Хтось слухає музику, а чує десь у підсвідомості, як ворушиться слово. Ту всесвітню гармонію має в собі кожна людина. Але не кожен здатен відчути, збагатити її і збагатитись нею, і, що найголовніше, – по-людськи розпорядитися тим скарбом протягом життя.
От я переглядаю відео одного з останніх концертів Назарія Яремчука у Львові. Смертельно хворий. Видно, що співає через біль: йому лишалося жити сорок днів. Вологе прекрасне чоло, глибоченні сумні очі. Болісна, але – усмішка… А голос! Голос!.. Назарій співав наживо!
І згадується з російського поета Володимира Соколова:
Спасибо, музыка, за то,
Чего и умным не подделать,
За то спасибо, что никто
Не знает, что с тобой поделать.
 
– Пані Тамаро, поет і держава, поет і політика... У Ваших віршах прочитується певне несприйняття політики, розчарування нею.
– Не просто «певне», а повне. Політика, як на мене, річ брудна.
Мимоволі згадується Юрій Винничук: «До влади прийшли бандюки й брехуни, / Наперсточники й свинопаси…».
Або Сергій Жадан: «Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї. / Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни…».
– Як несподівано почути з Ваших вуст цитату з Жадана – і водночас як логічно.
– Поняття «держава» не є мені близьким. Я люблю не державу, а Батьківщину, вражену сьогодні бацилами політиканства.
«Уся історія держав, – писав колись гнаний і прощений Солженіцин, – є історією переворотів і захоплення влади…»
Це відбувається з нами, на наших очах. Поет не може стояти осторонь. Але його знаряддя – Слово! Його місія – не «…глаголом жечь сердца людей», бо вони й так уже обпечені, а миром кропити землю, лікуючи її рани.
               – Але держава – єдина повноцінна форма існування народу. А коли на твою землю приходить ворог зі зброєю, мироточиві слова безсилі…
– Бачите, в нас кожен відстоює свою правоту і проповідує свою ідеологію, пориваючись знищити – і часом нищать! – того, хто думає і діє інакше. То хай же моя поезія йде до людей із довірою та відлунням Шевченкового «обніміться, брати мої…».
 
Ходять думи мої по світах, як наївні прочани,
Капле небова синь на зімкнуті пошерхлі уста.
Я не вірші пишу – я Землі перев'язую рани,
Над якими зірки – мов пробиті долоні Христа.
 
– Що для Вас найважливіше в людях?
– У кожній людині для мене найдорожча її людяна сутність: чистота помислів, чесність діянь, вірність у стосунках особистих і суспільних, самокритичність, гумор, надійність і… так, толерантність.
– А чого не зуміли б пробачити?
– Не сприймаю єдиного – зради…
Саме з її нечистот – усі вселенські нещастя: підлість, зло, підступність, хамелеонство, ненависть, жорстокість. І, якщо хочете, сама смерть – та, що настає не тоді, коли вмирає тіло, а тоді, коли вбито душу. Хіба таке прощається?..
– І наостанок: Ваше ставлення до релігії? Володимир Базилевський колись висловився: «поет-атеїст – явище неприродне, рідкісне...» Погодитеся з ним чи спростуєте?
– Парадоксальний не тільки «поет-атеїст», а кожен, хто думає, що на світі Божому він живе сам по собі.
У наші студентські роки ми вивчали такий предмет, як науковий атеїзм, жодного разу не тримаючи в руках і не маючи перед очима Святого Письма – Біблії. Але слово «Бог», попри те, не стало для нас чужим. Моя бабця Мотря ще в дитинстві нашіптувала мені: «Слухай, дитино, і запам’ятай слова святі, які в усьому твоєму житті допоможуть тобі і заступлять тебе від біди. Повторюй їх щораз перед сном і на зорі дня: «Усяке дихання хай хвалить Господа…». Це був Псалом 150-й – тепер знаю…
І справді – наївно, але й перед дверима студентських аудиторій, де приймали екзамени, й перед операційними, де чаїлася надія на життя, та й за якихось інших життєвих ситуацій я згадувала ту бабусину настанову… Вперше кажу про це.
Релігія є формою вияву віри. Посадиш квітку, ритуально щоранку нагодуєш дворових котиків, насиплеш узимку зернят для пташки, поглянеш на небо… запалиш свічу – і навіть не вимовиш слова «Бог», а Він – з тобою.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
весна-літо 2019 р.
Харків – Чернівці
 

Письменник Олександр КЛИМЕНКО (нар. 1970) родом з Коростишева, що на Житомирщині, а мешкає і працює в Луцьку – на українсько-польському помежів’ї. І про Україну, і про Польщу чимало сказано у збірці його есеїв «Весь цей літературний джаз» (2017): я заледве дочекалася відпустки, щоб іще раз перечитати її та повиписувати цитати. Між іншим, півтора року тому саме мені випала честь бути її літературним редактором (нині з досадою вихоплюю оком декілька своїх коректурних недоглядів).
І хай славу Клименку, музикантові за освітою, принесла декілька років тому насамперед проза, видавцем якої став не абихто, а пан Михайло Слабошпицький, – мені з усієї творчості Олександра найближча саме його есеїстика. Може, тому, що я взагалі люблю нон-фікшн. А може, тому, що есеї, з яких склалася книжка, написано у 2010–2016 рр.: ці роки були творчо продуктивними й для мене, і ті питання, над якими замислювався Олександр, почасти суголосні тим, над якими міркувала і якими жила я.
Мені імпонує його виваженість: він не вдається до дешевої ефектності, до стьобу і провокацій, не зривається ні на громохку плакатність, ні на істеричний сміх. Йому вистачає мужності й доброго виховання, щоб говорити з читачем серйозно і шанобливо. У розрідженому повітрі філософських абстракцій йому, схоже, дихається цілком вільно, і він не боїться видатися претензійним. Є в його інтонаціях навіть щось буддійсько-заспокійливе: читаючи про людину і Всесвіт, ніби поринаєш у медитацію і чуєш звіддаля заколисливі маракаси й тамтами, покликані синхронізувати тебе з ритмами Вічності.
«Я ДОРОСЛІШАВ ТАК, ЯК ІДУТЬ У НІЧНОМУ ЛІСІ,
МАЮЧИ ДОСИТЬ ПРИБЛИЗНІ УЯВЛЕННЯ ПРО НАПРЯМОК»
 
Першим серед символічних ключів,
якими відчиняється людська душа,
є той, що урухомлював її в часи дитинства і юності –
у тих містах та селах, де височіли найзеленіші дерева
й блищали під найяскравішим сонцем найблакитніші ріки.
 
– Олександре, у Ваших есеях, у Ваших верлібрах читається трепетна любов до батьків, прагнення пронести крізь життя, не розхлюпавши, те, що дало Вам дитинство. Але ж воно, мабуть, не було ідилічним? Чи важко Вам було дорослішати?
– Знаєте, моє дитинство справді не було ідилічним. Бо далеким від ідилії було життя моїх батьків. Мама осиротіла маленькою дівчинкою, батько у юному віці потрапив на Другу світову війну. Батько був старший за маму на вісімнадцять років. Їм не судилось бути разом і вони розійшлися. Я люблю їх – живу маму, померлого батька. Інколи правда не в тому, як було, а в тому, як хочемо, щоб було. Тільки так можна змінити дійсність – умовно минулу, теперішню, прийдешню. Умовно, оскільки все, що відбувається, відбувається з нами завжди. Любов якраз здатна змінити оте «завжди» на краще…
І все ж дитинство ідилічне, бо про нього говоримо з відстані. Незнання, передчуття перспективи роблять дитину щасливою; невідворотність смерті й знання, які накопичуються у дорослому віці, – нещасною. Зате радість є чимось зовсім іншим, вона не залежить від пласких речей.
Я дорослішав так, як ідуть у нічному лісі, маючи досить приблизні уявлення про напрямок. Я був безтурботний, ніколи не озирався, не думав про важкість або легкість шляху. Міг заблукати, але не заблукав. Я читав, писав вірші, слухав музику, грав. Мене врятувала любов до абсолютних у своїй ефемерності речей, і тому я не вірю грубій матерії.
Мій батько преображався, коли говорив про музику і літературу. Не знаю як він цьому навчився, але він зумів і мені, тоді ще маленькому хлопчикові, передати якийсь свій досвід, щось пояснити…
– Чи згодні Ви з твердженням, що митець – завжди дитина?
– Для людини, щоб її свідомість перебувала в активному стані, все має бути ніби вперше. Дитинність – миттєва реакція на життя, чистота, здатність дивуватись і радіти. Будь-який дорослий професіонал мав би зберігати ці якості.
Люди мистецтва – не якісь небожителі, вони, як і всі, ув’язнені в сансарі. Але мистецтво є інструментом пізнання і вдосконалення. Тому художникові чи музикантові легше переклеїти депресивні шпалери у своїй в’язниці.
У певному сенсі можна сказати, що Сервантес і Шевченко були дітьми. Але їхня дитинність – доросла. Тому вони зовсім не по-дитячому розфігачили стіни кармічних казематів. Ремісники від мистецтва на таке просто не здатні. Щоб так натхненно не залишити каменя на камені від того, що тебе ув’язнює, – для цього треба бути справжнім творцем.
– За першою освітою Ви баяніст. Баян – традиційний інструмент, а Ви на ньому грали аванґардну музику: хіба не парадокс?..
– Мій батько був баяністом, викладав у Коростишеві в музичній школі та педагогічному училищі. І я змалечку знав, що гратиму на баяні. Так і сталося. Але дуже швидко я збагнув, що хотів би грати рок. Баян – дійсно традиційний інструмент, він погано вписувався в рок-естетику, тому з роком я розминувся, але не з музичним аванґардом. У 1986 році ми з друзями – гітаристом Михайлом Стрельниковим і скрипалем Сергієм Охрімчуком, нині відомим співпрацею з Катею Chilly та «Хореєю козацькою», – створили ансамбль сучасної музики «САТ» і почали грали імпровізаційну музику: справжній аванґард, нуль конформізму. Таку музику тоді мало хто грав, умів грати, а особливо на народних інструментах. Нещодавно хлопці виступили у Києві на міжнародному фестивалі імпровізаційної музики. Я, на жаль, не зміг приїхати. Але мені було приємно, що про «САТ» писали як про леґендарний ансамбль, як про корифеїв української імпровізаційної сцени.
Мені не подобаються передбачувані сюжети, прості художні рішення. Передбачуваність у мистецтві – річ убивча, поразка. Я завжди хотів грати ту музику, яка була б чимось більшим за музику. Те саме – з літературою. Якою має бути та література і музика, я колись не знав. Мені було важливо розгледіти самого себе, щось зрозуміти у житті. Пройти крізь щем непідробних слів і нот, щоб пережити катарсис, щоб хоч на мить звільнитись і відчути справжнє світло. Писати так, щоб перетворюватися на свої ж слова, – попри відчуття, що розбиваєшся об мур, намагаючись щось написати. Тому в творчості я орієнтуюсь на недосяжне – на те, що поза межею моїх можливостей. Щось за тією межею і залишилося, залишається досі, а щось вдалося, ще вдасться зробити своїм.
– Перегодом Володимир Базилевський пише про Вас уже як про письменника: «Його оминула спокуса немудрого потоптування попередників, як і скверна, що їй піддалися нестійкі таланти. І це при тому, що в своїх шуканнях він незрідка радикальніший від тих, що гучно декларують свою інакшість». Так і є: Ви – беззаперечний новатор у своєму художньому письмі, і водночас Ви дуже бережні й шанобливі до традиції. Як Ви самі оцінюєте співвідношення традиційного і новаторського у Вашому письмі, у Вашій музиці, у Вашому творчому мисленні як такому?
– Я люблю мистецтво і не хочу зізнаватися у своїй любові банальними словами. Ціную традицію і не терплю реакційної зашореності. Надаю перевагу інноваційним художнім рішенням, але не сприймаю епатажу, за яким часто маскується творча безпорадність. Ось така пропорція у мисленні. І, мабуть, це якось відбилося у моїх книжках.
– На Вашу думку, якими є завдання і перспективи письменника в нинішній Україні, в нинішній Європі? Може, в постінформаційному суспільстві письменники вже не «володарі дум»?
– Ну що я можу сказати про завдання і перспективи, скажімо, Кутзее чи Барнза? Тільки те, що митці такого рівня працюють і не залежать від чиєїсь думки. Ми ж, у свою чергу, вільні стверджувати, що вони роблять усе правильно.
– У своїх есеях Ви нарікаєте на приниження письменника в нових реаліях. А чи не здається Вам, що останнім часом надто багато пересічних людей намагаються не лише ввійти, а й надійно оселитися в літературі, яка ще сто років тому вважалася ремеслом для обраних? У котромусь зі своїх текстів про це писала Галина Пагутяк…
– Камерні речі нині не в моді. А душа – найбільш камерна субстанція. Я недавно був на краківському концерті леґенди світового джазу Адама Маковича. Після концерту він казав, наскільки важливою для нього є динаміка у музичному творі, розповідав про те, що сьогодні зірками джазових фестивалів є виконавці популярної музики і року: молодь іде туди, де гучно, а старі любителі джазу, які виросли на цій музиці, нарікають, що тепер усюди Вудсток. У літературі те саме. Загальна тенденція – спілкуватися зі споживачами через гучномовці, а романи писати так, щоб на виході отримувати готовий кіносценарій. Цивілізація породжує своїх демонів. І ангелів, мабуть, теж.
Пересічних писак справді море. Їхній настирливості не варто дивуватися: брак таланту компенсується вмінням пролазити в медіашпарини. Це посилює сум, бо видавці, критики і літературознавці долучаються до творення хибного літературного канону. Туди ж туляться талановиті літератори, щоб утрапити в обойму. І ось тут настає момент, коли вже немає за чим сумувати: кожен зробив свій вибір. Найгірше – опинитися серед паяців, фільтрувати слова і боятися озвучити те, що думаєш.
Розпрощатися з рожевою оманою про «володарів дум» слід якнайшвидше. І зробити це треба з легкістю, наспівуючи оптимістичну пісеньку гурту «Gorillaz» про Клінта Іствуда: «I’m feeling glad / I got sunshine in a bag / I’m useless, but not for long / The future is coming on». Що в перекладі: «Я радий. Я маю сонце у торбині. Я пропащий, але це тимчасово. Майбутнє гряде».
Кожен з нас летить у вічність сам. Але якщо є з ким разом заспівати у радості чи в горі, значить, дорога мине весело, в компанії, у задушевних бесідах…
– Олександре, Ви пишете: «Прочитані книжки, як і зірки, мають різну енергію і різну здатність розповсюджувати сяйливе проміння». Питання літературних ієрархій: якою мірою воно суб'єктивне, а якою – об'єктивне?
– Є суб’єктивні, а є об’єктивні речі. Рубіж між ними пролягає там, де й завжди, – у серці людини.
Справжніх митців мало. Багато – знаєте кого? Письменників сучасного літпроцесу.
Я, приміром, з подивом читав захоплені відгуки з приводу Нобелівської премії для Ішіґуро. Бо пам’ятаю, як колись, дочитуючи його роман «Художник хиткого світу», не міг дібрати слів, щоб сказати, що ж це було... Але медійна машина давно зробила частиною свого простору мізки білялітературних дівчаток та хлопчиків. Про Кафку та Ішіґуро вони говорять з однаковою інтонацією, пересипаючи свої розмисли різними «ага», «ухти». Освіта мало дає, якщо людина обмежена у сприйнятті, якщо не вистраждала своєї суб’єктивності. І я був радий прочитати у фейсбучному дописі Роксани Харчук, що роман «Не відпускай мене» є передбачуваним з першої сторінки і тягнеться, як собача пісня. Це влучна дефініція від людини, яка знає, що говорить, і не кривить душею.
– Чи можливе, на Вашу думку, сходження письменника з масової літератури до високої? Або навпаки – деґрадація? Де грань між цими двома обширами?
– Свобода вибору – нагорода для зрячих і кара для сліпих.
У принципі, в житті ніби все можливе, проте я не уявляю, скажімо, Пауля Целана, який перед написанням збірки «Мак і пам’ять» писав би слова до пісенних шляґерів: до поезії Целанового рівня неможливо еволюціонувати протягом одного життя, якщо стартувати з настільки низької позиції.
– Для одних література – це декодування міфів, а Ви, навпаки, закодовуєте реальність у новий міфологічний простір. Для Вас самого котра з Ваших книжок є найдорожчою?
– Мої книжки – це я сам. Я у кожній викладався сповна, тому вони всі мені дорогі. Є багато буденних справ, які я можу робити впівсили. Але знаю, що не можна вірити і любити не на повну силу.
– «Нема в житті напівціни, нема в житті напівлюбові», як співалося в популярному романсі – непоганому, до речі.
– Я написав роман і досі над ним працюю. Роман про любов і музику, про наш час. Це буде своєрідне продовження повісті «Пазл пазлів», романів «Коростишівський Платонов» і «Прихована фортеця», – четвертий твір із циклу.
– Ви цитуєте Андрія Тарковського: «Сама ідея пошуку – для митця образлива. Він не є шукачем, не діє емпірично – спробую зробити це, спробую те. Митець засвідчує свою істину, свою правду світу». Чи не є це твердження занадто категоричним? Адже творчість – процес динамічний. Чи та мить, коли митець говорить «я знаю правду, ось вона», не криє в собі небезпеки догматизму для нього самого і для його мистецтва?
– Я з Вами згоден. Не люблю категоричності, категоричних афоризмів, хоч сам буваю категоричний. Категоричні твердження, як бумеранґ, мають зворотну дію: їх легко розвернути в бік промовця. Категоричність потрібна в принципах і недоречна всує.
Самовпевненість митцеві шкодить, оскільки у творчості має зберігатися сумнів, що дзвін – як у фільмі «Андрій Рубльов» – задзвонить. Але у випадку з такими постатями, як Тарковський, вмикаються інші правила. Їхній пошук відбувається на зовсім іншій території, їхні сумніви та впевненість теж мають інший характер. Там не йдеться про художній ризик «вдасться – не вдасться»: їхнє завдання – щоб корабель плив. І корабель завжди пливе.
 
 
«БРУДНИМИ РУКАМИ НЕ МОЖНА БРАТИСЯ ЗА ЧИСТІ РЕЧІ»
 
Зв'язок між праведним життям
і правдивим мистецтвом
мусить бути прямим і тільки прямим.
 
– Олександре, в одному з есеїв Ви навели афоризм російського музиканта Бориса Гребенщикова: «Я матеріаліст, але у більш широкому значенні цього слова…» А вірянином себе вважаєте? У Вас можна прочитати велику прихильність і до християнства, і, скажімо, до буддизму, – згідно з жартівливим афоризмом, який Ви десь процитували: «Бог один, але провайдери різні».
– Я вірю. У те, що не можу збагнути, вірю так само, як вірю й матеріальним речам, до яких можна доторкнутися. Скажу навіть так: я особливо вдячний за незбагненні речі. Вірю в закони, які лежать за межами людської свідомості. Якоюсь мірою наука може їх вивчати. Але життя має архіскладну механіку, з якої людський розум прагне виокремити кілька гвинтиків, щоб зрозуміти, з яких атомів їх зроблено. Насправді ж у такий спосіб він намагається вихопити божественне з божественного, тому наштовхується на стіну.
Розвивати розум – правильно. Розум має бути лезом, комп’ютером, Ейнштейном. Мене ніщо так не вражає, як розумна людина, яка вірує. Віра – продовження знань на іншому рівні. Бо кожен з нас раніше чи пізніше з’ясовує: існують двері, в які ніколи не ввійдеш. Але й це з’ясування для мене – радісне.
– «Немає більшої метафізики, ніж музика», – пишете Ви й освідчуєтесь у симпатіях до зовсім різної музики – від класики до аванґарду, від джазу до «Бітлз». Музика різноманітна, бо різноманітним є наш світ?
– І різноманітним є світ у людській душі. Я справді слухаю різну музику. І якісну популярну музику теж. Завжди чую, з яким натхненням творилася та чи інша пісня. Постійно відкриваю для себе щось нове. А є музика, до якої повертаюсь завжди: Бах, Канчелі, Сильвестров, Девіс, Ваятт, Квітка, «Бітлз», Пярт, Саті, «Лед Зеппелін», Малліґан, Бейкер. Усе почалося у дитинстві з почутих пінкфлойдівських записів, альбомів Діо і Маккартні. Відтоді поруч зі мною були і є люди, які по-справжньому люблять музику, – рідні та друзі.
Моя дружина Жанна – скрипалька, ми разом з нею закінчили Київську консерваторію. Вона двадцять років викладала гру на скрипці в Інституті мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, нині грає в філармонійному камерному оркестрі, концертує з фольклорними музикантами, записується з рокерами. Донька Ксенія багато років займалася сучасними танцями. Тепер вона навчається у Варшавському університеті на факультеті міжнародних відносин, але музика для неї важлива так само, як і для нас з Жанною. Ксенія любить класичну музику, захоплюється творчістю Елли Фіцджеральд, Арети Франклін, Отіса Реддінґа, Бейонсе. Я радий, що вона тонко розуміє і сучасну академічну музику, має улюблених композиторів.
– Як людина, теж трохи причетна до музики, зокрема до жанру українського романсу, не можу не відгукнутися на ім’я Квітки Цісик. Це їй Ви присвятили верлібр, який починається словами: «Раєм / називаю місце, де Квітка – жива». Про її голос Ви писали і в «Коростишівському Платонові». То як відбулося Ваше особисте знайомство з її піснями?
– Був 1993, а може, 1994 рік. Я вчився в Київській консерваторії, жив у гуртожитку на Лук’янівці. Якось хтось зі знайомих привіз із Канади чи з Америки касету з піснями у виконанні Квітки. Поставили магнітофон у кухні й слухали, перекручували і слухали знову. Це було щось неймовірне. Я ці пісні чув сотні разів у різних виконаннях, але зазвичай їх співали так, ніби хотіли поховати під плитами академізму. А у виконанні Квітки було стільки світлого щему і краси, стільки справжньої України!.. Її професіоналізм – феноменальний. Її спів – душа у чистому вигляді.
Про смерть співачки я довідався із запізненням, це стало моєю особистою трагедією, я не міг з цим змиритися. Тоді я ще не знав, що напишу про неї книжку. Але я мусив написати «Коростишівського Платонова», щоб якось полегшити цей біль.
– Ви пишете про Пола Маккартні: він «оминає тематику страждань і болю. Оминає не як утікач, а так, як їх оминає просвітлена людина». У чому полягає ця різниця між утечею – та просвітленням? Адже мистецтво багато хто трактує теж як утечу – втечу від нестерпної реальності, різновид ескапізму.
– Просвітлена людина не зловживає темою смерті, бо не зосереджується на фантомах. Навіть якщо ці фантоми настільки реальні, що «ніхто звідси не піде живим». Мистецький ескапізм теж може бути таким: втеча, але без панічного страху. Якщо немає страху, тоді термін «втеча» втрачає негативне забарвлення.
Страх – це параліч. Перелякана людина не може писати, бо і в своєму письмі буде заїкатися. А якщо музика ллється плавно і в ній простими і зрозумілими словами розповідається про любов, як, приміром, в останніх піснях Пола Маккартні «My Valentine» та «Scared», то очевидним є одне: в сімдесят шість років такі шедеври даються на духовному рівні.
– Згаданий уже Володимир Базилевський, один з найвидатніших поетів та есеїстів нашої нинішньої епохи і Ваш симпатик, у багатьох віршах освідчувався у любові до музики як стихії і творчого начала: «Не слово було на початку творіння, а сяюча нота, не буква, а звук». Чи саме це Вас, музиканта, поєднало з Базилевським, меломаном і філософом?
– Я поділяю Вашу високу оцінку творчості Володимира Олександровича. Ми зрідка обмінюємося з ним листами, розмовляємо по телефону. А бачилися одного разу в Києві. Я колись помітив очевидну річ, яка мене своєю очевидністю й вразила: люди, чиї твори тебе проймають на всі сто процентів, так само на всі сто тобі й близькі. Таких людей – одиниці. Я знаю поезію та есеїстику Базилевського, люблю її. Колись писав про «Холодний душ історії» і «Шляхами вітру». Мабуть, це надто самовпевнено, але скажу таке: читаючи окремі вірші Базилевського, настільки їх розумію, ніби сам написав. Мені імпонує його філософський стоїцизм і безкомпромісність, коли йдеться про мистецтво і принципи.
Десять років тому Володимир Олександрович написав мені, що у стіні між поколіннями можливі проломи і лази. На превелике щастя, так і є.
– «Ми жили. Писали вірші і прозу, награвали якісь мелодії. Ми не помітили, коли перейшли межу, де амбітні плани, які світили нам з перспективи, зрадливо опинилися позаду, за спинами. Тому свої надії ми тепер змушені екстраполювати на сталі величини – прозу Гессе і Тютюнника, поезію Рільке і Стуса, музику Моцарта і Маккартні. Бо сила геніїв полягає ще й у тому, що в творчості вони закарбовують не лише свої високі почуття, а й наші – нехай і доволі пересічні – сподівання». Це нагадує відомий анекдот про музиканта, який у двадцять років говорив «я і Моцарт», у сорок – «Моцарт і я», а під кінець життя – просто «Моцарт». Як досягти такого мистецького смирення і не зламатися під тягарем кризи середнього віку? Адже честолюбство – чи не найпотужніша пружина для митців і чи не найбільше їхнє прокляття. Як Ви поборюєте власні амбіції?
– Скажу Вам чесно, я не маю інших амбіцій, аніж написати твір, який би своєю художністю переконав хоча б мене – як першого читача. Тоді, можливо, написане сподобається ще комусь. А переконати можна лише правдивістю, хоч якою вона буде, – сюрреалістичною, романтичною. Бо правда завжди реалістична.
Я знаю, що брудними руками не можна братися за чисті речі. Якщо це правило порушувати з самого початку, то нічого путнього на виході не дочекаєшся. Людина має змінюватися, переступаючи поріг храму. Має ставати кращою хоча б на час перебування серед ікон. І я давно не переймаюсь реакцією людей, заточених на гіпстерську легкість, які відчитують у подібних словах пафос. Єдиний переконливий аргумент – написаний твір.
Ромен Ґарі писав, що найкраще письменник віддає своїм книжкам, а собі залишає те, що зостається. Я навів цю цитату у «Розмовах про життя і мистецтво», які написав разом з Галиною Пагутяк. І Галина уточнила: але при цьому письменник отримує ще більші дари. Це справді так, процес обміну енергіями відбувається саме в такий спосіб: віддаєш – отримуєш, не віддаєш – приречений вичерпувати мізер, який маєш.
У наш час багато що відбувається не так, як мало б відбуватись. Сьогодні в амфітеатрі всі чекають розваг. Але ж амфітеатри й будують для масових видовищ. І це треба сприйняти як факт. Зрозуміти, що так було і буде, – і йти далі. Є раціональний сенс воювати з вітряками. Але немає смислу у розсипанні бісеру.
– Ви розмірковуєте, чи може погана людина бути гарним музикантом. Ще стародавні греки наполягали, що філософське життя – це не тільки гнозис (знання), це ще й праксис (дія): неможливо проголошувати одне, а жити згідно з геть іншими постулатами. Але людина слабка і не завжди дістає до визначених нею ж орієнтирів. Як уникнути цього розлому, як стати гідним свого ж власного ідеалу?
– Я не маю рецепту для всіх. Я сам не завжди відповідаю своїм ідеалам. Але я щасливий, що вигадав деяких своїх героїв. Хоча «вигадав» – не надто влучне слово. І коли буває кепсько, то зненацька приходить розрада. І тоді я ніби згадую, що написав про Андрія Платонова, Квітку Цісик, Василя Місяця, Ніну, гітариста-характерника Мамая. Від цього «спогаду» мене не те щоб охоплює якась гордість, але стає легше, з’являється відчуття, що я маю щось посутнє – невидиме, невагоме. І я знову розумію: треба пробувати писати далі. Тоді розвиднюється метафізичний морок, бачиш якісь промінчики. Тоді я сам собі щось прощаю і вкотре сам собі обіцяю, що більше, мовляв, ніколи… Кажу: так, із цього колеса не зіскочити за один раз, але ж і нічний ліс уже позаду…
 
 
«ВІЙНА КИНУЛА НАС НЕ НАЗАД, А ВПЕРЕД»
 
Нас роками заколисувало ілюзією миру,
який, здавалося, триватиме вічно.
Тому і двобарвність опозицій (життя – смерть,
світло – пітьма, добро – зло, батьківщина – чужина)
тьмяніла, припадала пилом,
а принциповість відмінностей нівелювалась.
Повернення істинного сенсу фундаментальним поняттям
сьогодні відбувається у пришвидшеному темпі,
даючись українцям надто дорогою ціною –
смертями героїв Небесної сотні на вулиці Інститутській,
смертями солдатів Збройних сил та бійців добровольчих батальйонів
у зоні бойових дій.
 
– Революцію Гідності Ви оцінюєте як межову віху, після якої неможливо писати і жити так, як раніше. «Україна змінилася… – зазначали Ви, – тож мають змінитися і її письменники». Як змінилися особисто Ви?
– Я перестав цікавитися сучукрлітівським процесом.
– Один з Ваших улюблених прозових прийомів – зміщення часових пластів, що створює сюрреалістичний ефект. Із початком війни – чи не було у Вас відчуття, що зсув часових пластів стався насправді? Що з мирної, гуманістичної, плюралістичної, розпещеної й розбещеної Європи ХХ–ХХІ століть нас укинуло у набагато більш ранню й брутальну епоху?
– У мене було відчуття, що нас кинуло не назад, а вперед. Напередодні Революції я написав роман «Прихована фортеця». Написав, бо морок був тотальний і настільки брутальний, що, здавалося, немає звідки чекати світла. Але мільйони людей вийшли на Майдан і все змінили.
– Ви зізнаєтеся в симпатіях до Джона Толкіна – «за напрочуд чітке окреслення моральних категорій і понять, якими керуються його фентезійні персонажі і якого так часто бракує нам у реальному житті». Порівнюєте оборону Донецького аеропорту з метафізичною битвою між добром і злом. Не боїтеся, що сноби-постмодерністи, скептично поморщившись, назвуть Вас фундаменталістом?
– Я кажу те, що знаю, і розмірковую над тим, що хотів би прояснити для себе. Без претензій на всю правду і без озирання. Ми з хлопцями почали грати аванґардну музику на початку вісімдесятих років минулого століття, тож я давно не залежу від чиєїсь думки. Я переконаний у тому, що найновітніша динаміка передбачає існування опорної конструкції, старої як світ. Бо між давнім шумерським колесом і японським смартфоном насправді існує прямий зв’язок.
– А в чому полягає Ваша персональна метафізична битва?
– Я звичайна людина, яка може написати верлібр чи новелу. І не пролити при цьому реальної крові – ні своєї, ні чужої. Зрозуміло, що своїми діями ми змінюємо дійсність на метафізичному рівні. Але битва – це все ж не про літераторів. Воїн завжди готовий не лише пролити свою кров і кров ворога, а й померти: для нього це – момент істини. Я люблю творчість Куросави і Кобаясі, особливо їхні самурайські фільми, тож цікавився філософією самураїв, згідно з якою шлях воїна дорівнював смерті. У письменника, якщо він по сумісництву не справжній воїн, не може бути цієї готовності. Для письменника «смерть» означає поставити крапку у натхненно написаному творі.
Я відчуваю відповідальність за те, що пишу. Намагаюсь не засмічувати світу словесною ентропією. Є речі, які маєш зробити ти сам, тож саме тобі їх і робити – з вірою і любов’ю. У цьому теж є своя метафізика.
– Ви пишете: «…відвертому бандитизмові та професійному невігластву… сьогодні можна протистояти лише винятковою інтеліґентністю та духовністю». Чи не побоюєтесь Ви, що інтеліґентність та духовність – надто крихка зброя в поборюванні зла?
– У житті така зброя ніби й справді не годиться. Але й на Інститутській герої Небесної Сотні були з дерев’яними щитами. І вони перемогли.
– Вам здавна рідні деякі російські культурні коди: Платонов, Тарковський, Гребенщиков… Зрозуміло, що це інша Росія – не ота озброєна до зубів, із налитими кров’ю очима, п’яна від імперських амбіцій. На Вашу думку, чи існує шанс на перемогу світлого і гуманістичного начала в Росії? Чи нам, країні, потерпілій від російської аґресії, краще на це не сподіватися?
– Цивілізація має свій поступ і причини розвиватися так, а не інакше. Я не прихильник різних конспірологічних теорій, але навіть рослини і тварини, не маючи свідомості, включаються у боротьбу за існування. І це не якась фантастична ідея, яка з’явилася у голові Дарвіна. Цивілізаційні потенції Росії мінімальні. У природному ж доборі ті, хто не керується проґресивними ідеями, опиняються на цвинтарі.
Мене по-справжньому хвилює те, що відбувається в Україні. А як буде в Росії з гуманізмом – важко сказати. Однак там є Андрій Макаревич і Лія Ахеджакова. Ці люди важливі не лише тому, що не злякалися і підтримали Україну. Головне – що вони просто живуть на землі, зберігаючи вірність собі та своїм принципам в умовах, коли це робити дуже складно. Вони і є джерелом світла – в рабській країні, яка нагадує психіатричну лікарню.
– Тепер про Польщу, яка Вам, знаю, також близька: Ґомбрович, Мілош, Зануссі – персоналії Вашого культурного поля. Як Ви пояснюєте антиукраїнські настрої в Польщі, що відчутно посилилися після 2014 року? Як Ви, волинянин, оцінюєте це явище?
– Країни, що мають спільний кордон, мають зазвичай і історію складних стосунків, яку можна трансформувати у досвід, а можна тримати в жевріючому стані для роздмухування вогню – це завжди комусь вигідно. Я у Польщі був багато разів, маю знайомих в різних містах і ніколи не відчував до себе неприязні, яка базувалася б на тому факті, що я українець. Однак інтеліґентні люди всюди однакові.
Однакові всюди й плебеї. Найгірше, коли ті плебеї, уражені імперськими амбіціями, обіймають державні посади і транслюють свої думки у маси. Змінити ситуацію можна тільки, якщо Україна стане сильною – зі своєю історією, армією, зі своїм громадянським суспільством. Сильних ніколи не люблять, але з ними завжди рахуються – відома істина. Найгірший антиукраїнський настрій – зневага.
– Як Ви ставитесь до боротьби за владу всередині України? Який шлях, який політичний курс для нашої країни – правильний?
– До боротьби за владу ставлюсь із презирством. А правильний політичний курс – Україна понад усе.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Харків – Луцьк
літо – осінь 2018 р.
 

Мій сьогоднішній співрозмовник – воїн і поет. Як античний Тіртей, як Ольжич і Маланюк. Яким чином поєднуються в одній душі ці дві позірно несумісні іпостасі, мене цікавило ще з того осіннього дня 2016 року, коли я вперше побачила Олександра ЛИСАКА (нар. 1983) у харківському Будинку письменників і він подарував мені дві свої поетичні збірки – одну давнішу, другу свіжоспечену («Творю свій день», 2011, і «Синдром фантомного болю», 2016). Погортавши обидві книжки, я з подивом відзначила, наскільки друга, написана фактично «в окопі», сильніша за першу: це не просто творче зростання – це творчий прорив. На момент нашого знайомства «окопні» вірші Олександра гриміли на шпальтах «ЛітУкраїни», а сам автор готувався вступати до Спілки письменників, для чого й попросив у мене рекомендацію. Та щойно я її написала, як виявилося, що поета вже з тріумфом вітають як нового члена Спілки – без жодних рекомендацій.
Лисак – яскравий представник правого крила нашої культури. Його тексти – це підкреслено чоловіча поетична мова, з особливою карбованістю формулювань та категоричністю суджень, – утім, не без деякої декларативності та ухилу в публіцистику, від чого, мабуть, у громадянській ліриці вберегтися важко. Й в особистому спілкуванні він знов-таки не уникає ні рішучих тверджень, ні гострих оцінок, ні жорсткуватої подекуди іронії. Навіть після закінчення розмови довго ще пам’ятається прямий погляд цього чоловіка – молодого, але вже батька трьох дітей, уже значеного дуже непростим досвідом війни.
Такі, як він, мужніють рано. Такі, як він, надзвичайно природно і якось безстрашно беруть на себе відповідальність – за мовлене слово, за родину, за країну.
 
«НІЩО НЕ РОБИТЬ УКРАЇНСЬКИМ ПАТРІОТОМ ТАК,
ЯК ЖИТТЯ У ЗРОСІЙЩЕНОМУ СЕРЕДОВИЩІ»                     
                                                   
                                                                                                               Одна земля, один-таки народ,
                                                                                                               а єдності, як і грошей, немає.
 
– Олександре, серед Ваших недавніх текстів, які Ви публікуєте на своїй Фейсбук-сторінці, є зворушливий вірш із присвятою «Пам’яті батька». Якими вони були, Ваші батьки? Чим займалися, якою мовою розмовляли? Яка атмосфера панувала у Вашій сім’ї? Взагалі – в які кольори забарвлені Ваші дитячі спогади?
– Моє дитинство було абсолютно типовим, воно пройшло в селі Шелудьківка на Харківщині, й батьки були майже сільською інтеліґенцією: мати працювала в сусідніх Скрипаях учителькою початкових класів, батько був пожежником, а згодом, вийшовши на пенсію, працював на Зміївській ТЕС. Тому урбаністична романтика і сумнівні «університети вулиць» мене не торкнулись.
Усе було як годиться: порання худоби, «неприборканий вітер степів», город, ліс край села, небо, всюди щирі і привітні люди. Всі свої. Сім’я була дружна, велика:  дві бабусі, два дідусі, безліч двоюрідних братів і сестер. Родина в мене україномовна, але не класично – скоріше «балакали», ніж говорили. Суржик. Це вже потім, коли переїхали жити до гуртожитку в селище Комсомольське (тепер Слобожанське), середовище стало російськомовним, однак звичка мислити «по-нашому» лишилась.
У моєму дитинстві було затишно, просто і сонячно. Скільки себе пам’ятаю – любив фільми про війну, пригоди, любив гратись – або у «войнушку», або шив одяг лялькам. Модельєром, як Андре Тан (він теж, до речі, з нашого селища), я так і не став, а от військовиком – таки довелось. Іронія долі, мабуть…
– Ви родом з Харківщини, в Харкові здобули освіту (закінчили Академію внутрішніх військ МВС України), але тривалий час мешкали і працювали в Донецьку. Як Ви потрапили туди? Яким пам’ятаєте це місто?
– Познайомився з майбутньою дружиною, а згодом вирішив почати нове життя у новому місті. Це був Донецьк – місто, як то кажуть, «шахтарської слави та мільйона троянд», овіяне кримінальними леґендами.
Зрештою, люди в Донецьку переважно чуйні, працьовиті і щирі. А ще там найвродливіші дівчата, бо звідусіль колись приїздили в пошуках роботи їхні батьки, когось примусово етапували, і як результат – розмаїта краса, помножена на вдачу.
Пам’ятається мені книжковий ринок «Маяк», де завжди можна було знайти щось цікаве. Я трохи працював на «Донбас-арені» – стадіоні, що до війни вважався перлиною міста; тож певний внесок у його розквіт зробив і я.
Та й взагалі жилось мені в той період доволі непогано. Влаштувався на роботу в офіс у самісінькому центрі міста. Спілкувався з харківським поетом Віктором Степановичем Бойком, який став моїм учителем і куратором, за його сприяння видав у видавництві «Майдан» свою першу збірку віршів. Народилась донечка… Життя всміхалось.
– Але чи зафіксували Ви для себе той момент, коли зрозуміли, що назавжди пов’язані з Україною і Вам для неї нічого не шкода? Як Вам із такою настановою жилося у зрусифікованому, а подекуди й аґресивному до всього українського Донецьку?
– Україна для мене – не територія, а стан душі. Це і спорідненість з історичним минулим, і вміння знайти своє місце в сьогоденні. А про Донецьк… Скажу чесно, звикав до нього довго, та ніщо не робить українським патріотом так, як життя у зросійщеному середовищі.
– Блискучий парадокс! Цілком погоджуюся. А чи не брали Ви участі в тамтешніх громадських рухах проукраїнського спрямування? Нас у Харкові за часів Януковича рятувало наше маленьке культурне ґетто…
– Ні, на той час я українського життя в Донецьку не відчував і проявів його не бачив. Пекла жага дій, та далі од саморозвитку і нечастих поетичних виступів діло не йшло. «Шароварщини» не люблю, тому різних козацьких флешмобів навіть не розглядав. Помолитись у храмі, наварити кулешу та врізати гопака – якось не по-дорослому.
– Ви зізнавалися, що свого часу не сприйняли Майдану 2013 року – Революції гідності. Прокоментуєте це?
– Спробую. Як сказав свого часу Дмитро Корчинський, революція – сама в собі благо, не варто очікувати благ після неї… Так, Майдану я не сприйняв. Навіть більше – ставився різко неґативно до будь-яких вуличних заворушень. Розумію, що відчували ті, хто виходив на площі міст, у що вірили і якими надіями переймались, але політичної доцільності в тому не вбачав.
Не можна змінити країни, не змінивши власного ставлення до всіх, підкреслюю – всіх сфер її життя. А змінюватись важко, тож на це мало хто наважується. Жбурнути каменюкою з бруківки в силовика, вбачаючи в ньому «пса режиму», – не подвиг, а тим паче не акт бажаних змін.
Альтернативи чинному «бюрократичному інтернаціоналу» на той час я не бачив. Не бачу й нині.
Після стількох жертв уже ніби й недоцільно озвучувати своє громадянське кредо, але коли вже спитали…
– Чи стала війна для Вас, професійного військовика, несподіванкою? Бо в нас, цивілів, коли все почалося, було відчуття повного абсурду, нереальності навколишніх подій. Ви передбачали цю катастрофу?
– Коли в 2012-му році[1] вийшла моя перша збірка «Творю свій день», то там передчуття конфлікту було вже цілком реальним.
– Зокрема там є один вражаючий вірш, гірко-іронічний, з такою строфою:
 
                       Коли ворожі танки в’їдуть в місто
                       наводити так званий мир і лад,
                       я буду сало з галушками їсти
                       та мовчки рахувати слоненят.
 
– Щось украй вороже було розлите в повітрі, і накопичення соціального неґативу неминуче мусило вилитись у пошук винних. На Донбасі цими «винуватцями всіх кривд» стали «бєндєри» – такий собі збірний образ ворогів, які начебто довели до руйнації промисловість і економіку, самі вештаються по закордоннях і не платять податків («а Донбас їх годує!»), та ще й діймають усіх своєю «мовой», Бандерою, УПА тощо. Ну, а «Расєя-матушка» зі своїм арсеналом тут як тут: «духовні скрєпи», «общєпонятний», «деди воєвалі»… Хіба наприкінці такої драми «ружжо», що ментально висіло над усіма, не мусило вистрілити?
З приходом «рускай вєсни» місто не відразу збагнуло загрозу і намагалось мирно жити навіть тоді, коли ДАП[2] «фаршувався» свинцем і гинули наші солдати, коли Петровський район ховав своїх перших мирних жертв, а на площі Леніна ще не висохла кров Дмитра Чернявського, зарізаного проросійським кодлом під час мітинґу. Тоді я вперше відчув сором, образу і неміч, побачивши, як зривають наш прапор перед Донецькою ОДА, – але так нічого й не зробив… Мабуть, те, що згодом узяв до рук зброю, і стало запізнілим спокутуванням моєї тодішньої ганьби.
 
«ТІЛЬКИ ВІД НАС ЗАЛЕЖИТЬ, ЧИ ДАЛІ БУДЕ РУЇНА,
ЧИ МИ ТАКИ ЗАСЛУЖИМО В ГОСПОДА ШАНС СТАТИ НАЦІЄЮ»
 
                                                                                                …І нікого нема, окрім Бога й душі,
                                                                                                окрім величі Духу й одвічного «треба»…
                                                                                                Не думки в голові – гайдамацькі ножі,
                                                                                                а над нею – сваволя козацького неба.
 
– Олександре, ось уже кілька років точаться суперечки: АТО чи війна? Якщо війна, то яка – громадянська? визвольна? гібридна? Як Ви собі відповідаєте на ці питання? Адже довоєнна поділеність українського суспільства – факт беззаперечний.
– Безперечно, це війна, і війна доволі підступна – на багато років і кроків вперед, де гроші можна робити будь-де і скільки завгодно. І це, що найголовніше, вигідно всім сторонам конфлікту. Не пояснюватиму – самі бачите, в кого статків стало більше.
Чи громадянська це війна? – так, звісно. Визвольна? – звичайно. Крим втратили, шмат Донбасу теж, а з ним і залишки промисловості. Головне – сподобатись Європі, еге ж? І це на тлі «траншевої голки», пенсійно-кулуарного ганьбища і невигойних людських втрат.
А хлопці на передовій тримаються і, попри це все, зброї не складають. І не складуть. Заради чого, спитаєте? На це питання кожен відповідає по-своєму.
– У Вас є образа на європейське та світове співтовариство – за те, що воно стало в обороні України переважно на рівні слів і декларацій?
– Та ні, ніхто нам нічого не винен. Навіть на рівні обіцянок-цяцянок. Чарівник не прийде зробити нас щасливими – Європа не панацея од усіх хвороб, треба спиратись виключно на власну геополітичну місію, торуючи свій шлях, а не мавпуючи привабливу модель розвитку. Хто з пародистів досягнув успіху ориґінального артиста? Якщо хочеш бути вовком – не грайся у псячу гру. Це аксіома. А ми вчимося себе поважати.
– «Синдром фантомного болю»: цю містку назву Вашої книги можна прикласти не лише до душі автора, а й до України в цілому. Як Вам відчувається: Україні болять її відторгнені території? Чи, може, як висловлювалися деякі з наших інтелектуалів, краще позбутися їх назавжди, мов тієї гангрени, щоб не заражала державного організму?
– Якщо почати так мислити, то що ж тоді залишиться від України? (осміхається) Своє треба і варто захищати, хоч хто і що там казатиме. Дуже вже багато крові всотала ця земля, щоб її розтринькувати.
Цікаво, а що роблять ті, прости Господи, «інтеліктуали», щоб зміцнити той-таки державний організм? Як казав Нестор Іванович Махно – «бомажні» люди, немає їм ні віри, ні слави. Хіба для самовиправдання, що самі не стали на захист свого дому, деякі й починають «вмикати експерта» і боягузливо висловлюють тези про «гангрену». Я б порадив такому «бомонду» краще надавати анонімну волонтерську допомогу тим, хто не такий красномовний, але хто вперто захищає на фронті саму їхню можливість бодай якось висловлюватися. Було б набагато більше користі.
– Перечитала з олівцем Вашу «воєнну» книжку і маю потребу говорити Вашими рядками, на них будувати цю розмову. «Хто забуває, той не має серця…» Які спогади не полишають Вас?
– Важко виокремити щось конкретне, бо спогади накладаються один на один. Це радше не один чіткий спогад, а сукупність того, що сталось з усіма нами і країною. Моє життя, як і життя багатьох жителів Донбасу, війна поділила на «до» і «після».
– Можливо, є хтось, кого Ви втратили, але кого хочеться пам’ятати?
– Багатьох моїх колишніх сусідів та знайомих уже немає серед живих. А дехто живий, але для мене перестав існувати – є речі, яких я не можу пробачити. Не можу дечого пробачити й собі тогочасному: згадую себе розгубленим телепнем, що мовчки ковтає образу, спостерігаючи за біснуванням «старшого брата», за палаючою «крайньою хатою»…
– Але ж – «давній біль стає кресалом сили». Що потрібно, щоб бути по-справжньому сильною людиною? Де брати мужність, щоб не боятися болю і «битися з яничарами сам на сам», навіть коли сили ворога переважають?
– І гадки не маю. Не вважаю себе сильним. Сила – це радше про мою дружину. Силою є терпіння, а я дуже нервовий і часом неврівноважений. Де закінчується сила земного тяжіння і починається воля? – не знаю. Намагаюсь оформити в словах певні знакові події сьогодення. Виходить не все, але щось таки вдається. Оце і вся моя, так би мовити, відвага.
От нещодавно був показ фільму «Кіборги» – і там дуже непогано зображена мотивація українця не тільки взяти зброю, а взагалі бути. Мотивація відчувати біль, іти крізь пекло, вмирати за те, що багато хто, на жаль, втратив: віру, «садок вишневий коло хати», совість.
– «Перетерпіти цей триклятий час», пишете Ви. «Триклятий час» – це тільки про війну? Чи всю нашу епоху Ви сприймаєте як руїну, як лихоліття?
– Я скажу заяложену банальність: настав час «збирати каміння» і звикати до холодного дотику приклада. Незалежність свого часу впала нашому народові під ноги занадто легко, але за все треба платити. Ми це правило забули, тож історія не полінувалась нагадати. Тепер спокутуємо гріх легковажності і соціального нехлюйства.
Ні, нині не те щоб руїна, а радше чистилище, що його проходить кожна країна. Хіба може бути руїна там, де гинуть найкращі з вірою в світле майбутнє нашої з Вами країни? Але тільки від нас залежить, чи далі буде руїна, чи ми таки заслужимо в Господа шанс стати нацією.
– «Не козаки довкола – гречкосії, не правди б їм, а їжі та грошви…» – писали Ви, а сьогодні говорите про тих найкращих, які гинуть на передовій, і щиро пишаєтесь ними. Схоже, війна дещо підкоригувала Ваш песимістичний погляд на українців, успадкований від Шевченка і Маланюка. На Вашу сьогоднішню думку, яких рис вдачі нашим людям бракує найдужче?
– Та тепер уже й не знаю. Ментально – законослухняності, адже українці з природи своєї – анархісти. А ще терпіння та наполегливості.
– «Я вам не дам солдата на поталу, пихаті судді з затишних осель!» Іноді, на превеликий жаль і сором, у тилу трапляються конфлікти між «дембелями» та цивілами, наділеними бодай невеличкою владою – хоч би й рівня водія маршрутки або кондуктора в трамваї. Можна почути незаслужені образи на адресу вояків. Чи з Вами такого не траплялося? Не виникає думки – «ці люди не варті того, щоб їх захищати»?
– Так, інколи доводиться стикатися з подібним, але якесь воно все таке дрібне і неоковирне… То «фашистом» обізвуть, то почнуть нудну, протокольно-вбивчу лекцію на тему «хунту захищаєте, дітей їсте». Навіть коментувати нема чого. Щоб відстояти свої права або громадянську позицію, необов’язково уподібнюватись до опонентів.
Чи варті ці співгромадяни мого захисту? Що ж, силою милим не будеш, то й пояснювати таким нічого не варто. Варто просто робити своє й не гаяти часу на теревені.
– Незрідка чуємо від вояків-АТОвців нарікання на владу, на те, що не цінується їхня самопожертва, а здобутки марнуються. У Вас теж є гострі фрази про «можновладне падло». Як гадаєте, чому Україні так не таланить із владцями? Як Ви ставитесь до суперечок навколо влади, які набули особливої гостроти в останній рік?
– Я вже так багато про це писав, що годі й повторюватись… Кожен народ має те, що заслуговує, а наш має те, що має. Змін хочуть усі, але «покращення життя вже сьогодні» якось не виходить. І навряд чи вийде, бо на те життя, що поза телевізором, мають вплив не президенти з депутатами, а ми самі, сусіди, друзі, рідні.
Виходить, нам не цікава конкретика і результат, ми потребуємо абстракції. Жодна влада нас, українців, не вдовольняє, адже свобода, за яку «душу й тіло ми положим», не вміщується в рамки певної політичної доктрини або руху. Свобода – це, хоч як химерно це звучить, відмова від усіх пропонованих «свобод». Протягом довгого історичного періоду ми якщо й мали свободу, то тільки свободу вибору, від кого залежати.
А сьогодні наш час. Сьогодні треба діяти. Конструктивно і впевнено, не забуваючи про поправку на вітер…
–  Незручне питання. У Вашій темпераментній громадянській ліриці трапляються разючі слова, які можна сприйняти як натяк на людей єврейського походження у нашій владі:
 
                       Заждіть же, пси, чорти вас забирай, –
                       ми прийдемо, згадавши наше право,
                       на ваш поріг по ваш «кошерний» рай…
                       І не прощати, а робити справу.
 
 З іншого боку, як ми знаємо, багато євреїв стояло на Майдані пліч-о-пліч з українцями. Світове єврейство рішуче засудило російську аґресію проти нашої країни… Як Ви прокоментуєте цей двозначний момент?
– Ні, тут я б не хотів жодної двозначності. Робити з певного народу жертву чи винуватця я й гадки не мав. Захвецяний стереотип щодо ставлення українців до євреїв – царина прісних анекдотів та недолугого «імпєрствующєго» середовища, до якого я, на щастя, не належу. Є вороги мого народу, є друзі. Національність обтяжувальною обставиною не вважаю, а слово «кошерний» в моєму розумінні – це те, що дозволено або подобається, й аж ніяк не натяк.
– Коли все закінчиться і вояки повернуться додому, багато хто з них матиме рани не лише на тілі, а й на душі. Війна травмує душі – і це ще одне лихо, яке вона несе. Багато людей, які воювали, потім не можуть адаптуватися до мирного життя. Що б Ви порадили побратимам, яким не вдається знайти себе після демобілізації?
– Хто я такий, щоб радити? Це дуже складне питання, і воно болить не тільки мені. Офіційна статистика дає приголомшливі цифри різноманітних злочинів та кримінальних історій, учасниками або жертвами яких є наші вояки, що пройшли бойові дії.
Річ у тім, що там, на війні, ти потрібен і життя твоє звужується до сектора обстрілу. На «цивілці» немає звичного куражу, адреналіну і фронтового братерства, і це важко сприйняти людям із загостреним почуттям справедливості. Тому такі сумні наслідки.
– А чи знайшли себе Ви? Ким працюєте або плануєте працювати?
– Чи знайшов я себе? Шукаю (всміхається). Постійно в пошуку. Нині я офіцер із роботи з особовим складом у Національній гвардії. Після закінчення контракту знов «куватиму долю» деінде. Життя навчило надто далеко не планувати – однаково будуть внесені корективи…
 
«ВІРЮ: ВІЙНА ОБОВ’ЯЗКОВО ЗАВЕРШИТЬСЯ ПЕРЕМОГОЮ.
НАШОЮ ПЕРЕМОГОЮ»
 
…Словесний хліб ламати б для братів,
                                                                                                які кривавий голод не приспали.
                                                                                                Молитися б за того, хто в біді,
                                                                                                кого війна загнала у підвали.
 
– Олександре, поговорімо про «словесний хліб». Як підтримує Вас поезія, слово – своє і чуже?
– Книжка «Синдром фантомного болю» майже вся написана в зоні АТО. Слово живить, дає наснагу. Відчуваєш відповідальність і за кожен порух душі, й за точність вислову.
Війна стала постійною складовою творчості, неминучою межею, за якою починається Україна. Козацька, а не лубочна. Справжня, а не телевізійна. Традиція збройної боротьби ніколи не уривалась на цих землях. Не можна цього не відчувати.
– У Вас зустрічаються прямі апеляції до Шевченка, відчувається, що він близький Вам.
– Звичайно, близький: такого духовного наставника годі й шукати. Щоб не зійти в царину пафосного звеличення, скажу, що свого часу одіозна книжка Олеся Бузини[3] спонукала мене перечитати зібрання творів, спогади і критичні публікації про Тараса Григоровича та його шлях і збагнути – не в шкільному форматі – всю його роль і значення у становленні нашої національної свідомості.
– Хто ще з авторів – і класиків, і нині сущих – важливий для Вас? Без кого Ви не уявляєте своєї душі?
– Не можу стояти осторонь творчості Стуса, Гірника, Багряного, Самчука, Корчинського, Шаламова, Лимонова, публіцистики Романа Коваля та багатьох інших. На них і орієнтуюсь.
– Колись Ви не дуже схвально обмовилися про Жадана, який у багатьох на вустах…
– Так, Жадан – не мій автор, але він – явище в сучасній українській літературі. Я більш ліричний, тому мені більше до душі Гірник, Вольвач, Корчинський. У них я знаходжу натяки на архетипи, без яких не збентежиться душа.
Жадан, безумовно, талановитий, активний, але занадто надокучливий. Бродський свого часу також не вмів поставити вчасно крапку у вірші. В літературі я особисто не люблю порожнього багатослів’я, академічного постмодернізму і зарозумілості. Інколи шукаєш цікаву книжку в крамниці, довго й ретельно вичитуєш рецензії і знов зупиняєш вибір на старій, перевіреній класиці: Самчук, Багряний, Стус, Симоненко… Мемуаристика також виграє в цьому плані.
– У Ваших текстах трапляється досить смілива еротика. Чи кохання рятує від фантомного болю? Дає відчуття безпеки, бодай на якийсь час?  І чи не є ця втеча в інтимний простір лише спробою забутися, певним самообманом?
–Ні, це аж ніяк не втеча. Просто не знаю іншого шляху до самовідновлення, ніж кохання. Коли й абстрагуватись від інтимного життя, суто естетична насолода жіночою красою – вкрай необхідний антидот від адреналінової залежності. Це природно, інакше б фіґурували інші методи розвантаження – і, можливо, не зовсім законні.
Щоб не вдаватися в довгий монолог, я процитую згаданого вже Дмитра Корчинського:
 
Коли тебе з позицій змінять 
                       Й до міста повезуть помитись до пуття, 
Підеш по вулицях, іще не взятих ворогами,
І зрозумієш, що є три підстави у буття:
Смерть, зброя і жінки з засмаглими ногами.
 
– Коли Ви були на фронті, як родина переносила розлуку з Вами?
– Ну, як…  Сумували, хвилювались. Вирішення всіх хатніх справ лягло на тендітні жіночі плечі. А оскільки дітей у мене троє, то можете собі уявити, як «весело» було дружині. Кожна моя ротація – це її черговий курс виживання без лайфхаків та права на помилку. Дуже вдячний їй за її терпіння.
– У такому молодому, з європейської точки зору, віці бути батьком трьох дітей – що це для Вас значить?
– Бути батьком трьох дітей – це, перш за все, нести потрійну відповідальність за свої слова і вчинки.
– Як Ви пояснюєте їм, що таке війна?
– Про війну з ними не говорю, бо надто вони в мене маленькі, щоб зрозуміти. Втім, старший вже студент, і він, маю надію, хоча б не соромиться мене – і це вже неабияке досягнення (сміється).
– Чого Ви б хотіли навчити їх, що прагнете передати їм у спадок?
– Навчаю – берегти історію своєї країни і не зраджувати самих себе. А що прагну передати у спадок… Добре ім’я. Решта – наживне.
– Що важить для Вас Харків, як Ви тут почуваєтесь? Нема бажання перебратись до столиці?
– Я, мабуть, невиліковний провінціал і в Харкові почуваюсь цілком затишно. Це місто має таку величезну кількість талановитих людей, що столиця не набагато виграє. Ну, а певна атмосфера партизанського загону, яку не треба плутати з хуторянством, надихає найбільше.
У нас тут – неприборкане Дике Поле. Свобода, якої завжди бракує. Тому до Києва… ні, не планую поки що.
– Попри все те, що Вам випало пережити, – Ви оптиміст?
– Так, оптиміст, але з песимістичним нахилом (сміється).
– То яким, оптимістичним чи песимістичним, буде Ваш прогноз стосовно ймовірного результату війни і політичного майбутнього України? Якою буде наша країна за десять років? І ким у ній хотіли б бути Ви?
– Буде Україна, де «Схід і Захід разом». Вірю: війна обов’язково завершиться перемогою. Нашою перемогою – адже Бог не дає випробувань над силу. А я залюбки консервуватиму смисли, символи та події у віршах. Хотілося б, щоб це знаходило свого читача.
 
Березень 2018 р.
 
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
[1] За видавничими реквізитами рік видання – 2011-й. – Прим. Л.Х.
[2] Донецький аеропорт. – Прим. Л.Х,
[3] Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко: Интеллектуальный триллер. — К.: Прометей, 2000.