Інколи життя дарує мені дивовижні знайомства — з тих, що годі забути.
З героєм цього інтерв’ю ми познайомились випадково на просторах Інтернету і швидко розвіртуалізувалися у Варшаві, зрозумівши, що нам точно є про що поговорити. Цей по-юнацькому стрункий чоловік з негучним голосом і делікатними манерами має в собі щось від типового професора з анекдотів: легко може забути десь парасольку або зарядник від телефона, але надзвичайно барвисто і детально розповідає про справу свого життя — дерева — або про суспільно-політичну теорію, яка його надихає. Одна з основних його рис — open mind, відкритий розум: попри звичку до академічної серйозності, Пйотр не гребує, приміром, і сучасним стендапом із ненормативною лексикою. Українську культуру, яка його цікавить, він хоче пізнавати з різних боків. Чудово володіючи кількома європейськими мовами, він уже в зрілому віці опанував українську — і говорить нею так, наче її благословляє. Таке поєднання близькості і поваги неможливо підробити; це і є любов.
Він, нащадок подільської шляхти, в жилах якого тече польська, українська та білоруська кров, ніколи не вмів, за його власним зізнанням, обмежити себе якоюсь однією з цих національностей. «Поляк за вихованням, річпосполитянин за вибором», — каже про себе він і підсумовує свою ідентичність в есеї про річпосполитянську свідомість. «Чи можна бути патріотом більш ніж однієї країни?» — так формулюється питання в цьому тексті, який збирає шалене число вподобайок — але польських усе-таки більше, ніж українських. Є в Польщі помітний прошарок дещо ідеалістичної й дуже проукраїнської інтеліґенції, яка попри всі перипетії нашої непростої історії щиро любить українців, бо бачить їх (нас) «своїми» — братами з Речі Посполитої, спільної батьківщини, яку ми колись зопалу покинули. З українського боку такої прихильності дещо менше, більше чистого прагматизму і певної недовіри, зумовленої традиційними підручниковими наративами, в яких і Річ Посполита, і поляки змальовувались у темніших барвах, ніж на те заслуговували; а крім того, сама концепція «народів-братів» у наших очах — стараннями росіян — сильно скомпрометована.
Однак, ніде правди діти, помітний у Польщі й прошарок людей з антиукраїнськими настроями. Можливо, частково такі настрої спричинені тим, що нині в Польщі опинилося сумарно аж понад півтора мільйона українців. Це й воєнні біженці 2022 року, серед яких і авторка цих рядків, і трудові міґранти, які приїхали раніше; поляки не були готові до такого числа прийшлих. А частково — можливо, більшою мірою, ніж нам би хотілося, — антиукраїнська настанова зумовлена тяжкою пам’яттю про Волинський злочин, про який так мало знають в Україні, тоді як у Польщі він став одним з ключових наративів національного мучеництва.
Словом, навколо України в Польщі вирують емоції love-hate. Чи спроможні українці як спільнота — після 1991-го, коли саме Польща першою визнала українську Незалежність, після 2004-го, 2014-го, врешті, 2022-го, коли Польща відіграла неоціненну роль у підтримці України в перші критичні дні повномасштабної війни і відкрила кордони для українських біженців, — адекватно відреаґувати на ці емоції, загасити hate, а на love відповісти вдячністю і взаємністю?
Саме про це ми й говоримо з Пйотром декілька годин поспіль, збиваючись з української на польську і навпаки. А ще — про такі старомодні і прекрасні поняття, як покликання і служіння. І про дерева, авжеж, також. «Що може кращим буть, ніж височезні древа…» — озивається уродженець Львова Леопольд Стафф голосом іншого галичанина — Дмитра Павличка.
«ВІДЧУВАЮ ПОКЛИКАННЯ БУТИ ПЕРЕКЛАДАЧЕМ МІЖ ДЕРЕВАМИ ТА ЛЮДЬМИ»
Все западає в смерк, стоять перед очима
Ряди струнчастих крон, високі дерева,
З яких росте душа, вже визволена, зрима…
Що може кращим буть, ніж цих дерев ява!
Леопольд Стафф (пер. Дмитра Павличка)
— Пйотре, своїм фахом Ти обрав дерева. Що Тебе в них приваблює? Чого дерево може навчити людину?
— Дерева дуже сильно відрізняються від нас. Деякі їхні здатності нам недоступні: наприклад, вони можуть бути частково мертвими, а частково живими. Дерево може мати друге життя: майже померти, а потім відродитися, як Фенікс. І це дивовижа.
— Ти говориш про дерева не просто як науковець, а як поет, як філософ.
— Більшість дерев живе довше, ніж людина. Вони витриваліші. Вони деколи поєднують нас у часі з нашими предками і нащадками…
— І нащадки відпочивають під тим самим деревом, яке посадив предок. Недарма історію родини називають генеалогічним древом. Коріння і гілля.
— То вже культурна символіка. Але й поза нею дерева дуже цікаві, вони мають свої особливі прикмети. Особливо старовікові дерева. Кожне з них унікальне: навчилося довго жити, адаптувалося до мінливих умов. У варшавському районі Натолін росте дуб Мешко, названий на честь першого польського князя; цьому дереву сотні років. У девʼяності роки воно майже завмерло, але потім віджило і тепер росте знову з юнацькою жагою.
— З одного боку, дерева витриваліші, з іншого — вони не можуть змінити свого місця проживання, на відміну від людей. Пожежа чи обстріл — і дерева гинуть першими.
— Так, вони ведуть осілий спосіб життя, до якого все-таки пристосувалися. Ми, коли нам хочеться їсти, шукаємо їжу в холодильнику або йдемо до крамниці, а дерева цього робити не можуть. Натомість вони вміють інше. Наприклад, мульчують собі ґрунт своїм же листям, збільшуючи його плодючість.
— Ще кільканадцять років тому я читала поради садівникам — не прибирати граблями із землі опалого листя, бо це позбавляє ґрунт природного збагачення, — але все одно чомусь усі це роблять.
— Це варто робити лише якщо ми хочемо мати ідеальний газон. У звичайних парках чи скверах це абсолютно не має сенсу. Це шкідливо для дерев.
Ще одна цікавинка про дерева: вони дозволяють грибам розкладати свою ж серцевину. Таким чином вивільняються поживні речовини, які потім використовує дерево. Інколи воно запускає внутрішнє коріння у своє ж власне дупло, в порохняву деревину, — і живиться цими речовинами, використовує їх для будівництва нових тканин.
Раніше вважалося, що такі гриби — це патогени або паразити. Те, що вони можуть бути дереву корисні, — це достатньо нове знання. Відносини між деревом та іншими організмами можуть бути дуже різноманітними. Як між людьми: деякі допомагають одне одному, інші шкодять, треті — просто паразитують.
— Якщо можна, два слова про різницю між дендрологією і арбористикою — для читачів, не пов’язаних із цим фахом.
— Дендрологія — це дисципліна теоретична, яка описує зокрема таксономію, види дерев. Арбористика — це ужиткова дендрологія.
Останнім часом у дендрології, крім класичної ліннеївської систематики, набула популярності галузь, яка класифікує дерева за їхньою архітектонікою, розташуванням різних частин відносно одна одної. Її фактично створив французький дендролог Франсіс Алле (Francis Hallé). Вона не заміщає ліннеївської систематики, але дозволяє краще зрозуміти спосіб росту дерев, а відповідно, способи оптимального формування крони, її обрізки тощо.
…Красою дерев, особливо старовікових, я можу насолоджуватись безкінечно. Щось у деревах таке є, що праця з ними мене не втомлює, я можу цілісінький день між ними ходити, не відчуваючи втоми. Недарма кажуть, що дерева дають нам енергію.
Пйотр Тишко-Хмельовець і старовікові дерева на Київщині
— А крім того, з деревами неможливо посваритись…
— Власне (сміється). Дерева терплячі. І вони дають нам час на те, щоб ми їх вивчали і розуміли. Вони живуть в іншому часовому просторі.
Я відчуваю покликання бути перекладачем між деревами та людьми. Люди не розуміють мови дерев, і я вбачаю свою роль у тому, щоб пояснювати дерева людям. Зрештою, деревам до нас байдуже, але нам важливо розуміти їхні потреби, щоб жити серед них.
— Може, їм до нас і байдуже, але вуглекислим газом, який ми видихаємо, вони таки користуються (сміюся).
— Так, причому не мусять за це платити (сміється).
— Як і ми не платимо за кисень, який вони продукують… Пйотре, а чим людина може допомогти дереву?
— Найкраще тут — не так допомагати, як не заважати. Найкраще, що ми можемо зробити для дерева, це дати йому спокій, не заважати розвиватися, сягати корінням води, а кроною виробляти цукор. Найважливіше для дерева — мати ґрунт, який пропускає коріння і допускає до нього воду та повітря.
Дерева існують на землі майже чотириста мільйонів років — і вони за цей час навчилися жити, ми їх уже нічого не навчимо. Натомість ми можемо ускладнювати їм життя. Тож не робімо цього.
— Отже, мета арбориста — навчити людей не шкодити деревам?
— Десь так. Не шкодити, залишати їм простір — у ґрунті, в повітрі тощо. Не заасфальтовувати всього ґрунту, не прибирати осіннього листя, яке збагачує ґрунт, не паркувати автівок під кроною — це ущільнює ґрунт, а корінню потрібен кисень і вода. У надто щільному ґрунті коріння може завмерти, а тоді завмре й верхівка. Найчастіша причина загибелі міських дерев — саме в цьому.
— Ти є засновником Інституту дерева у Вроцлаві. Наскільки розвинена арбористика в Польщі і як вона сприяє збереженню міських та лісових ландшафтів?
— Нашу просвітницьку роботу ми з однодумцями почали ще у 2009 році — з програми захисту придорожніх дерев «Дороги для природи» (Drogi dla Natury) в межах Фундації ЕкоРозвитку (Fundacja EkoRozwoju). У 2015 році наша команда почала вести курси під брендом Інституту дерева, і на сьогодні маємо понад тисячу випускників.
За ті двадцять років, протягом яких я сам займаюся вивченням і популяризацією арбористики, я бачу, що в Польщі відбувся в цьому плані великий прогрес. Нам, польським фахівцям, вдалося приєднатися до міжнародної арбористичної спільноти, а це величезний обмін досвідом, знанням. Хоча в нас у Польщі нема таких дослідницьких потужностей, як у Німеччині чи Великій Британії, — ми перебуваємо на зв’язку з колегами з інших країн, вивчаємо результати їхніх досліджень, беремо участь у міжнародних проєктах і конференціях, отримуємо міжнародні сертифікати тощо.
Польська арбористика має своє ядро висококласних професіоналів. Є, звичайно, й менш професійні люди, які мають мало уявлення про свою роботу, але це вже їхній власний вибір, бо в Польщі є де здобути сучасне знання.
Пйотр Тишко-Хмельовець з підручником із біології дерев, написаним американським автором Алексом Шібо
— Ти проводиш арбористичні навчання й в Україні. Якщо можна, декілька слів про Твоїх українських партнерів.
— Все почалося з Олександри Сладкової та львівських садівників: ми співпрацюємо з 2022 року і весь час обмінюємося досвідом.
Крім того, я був задіяний у перекладі міжнародних арбористичних стандартів українською мовою.
— А ще мені відомо, що Ти співпрацюєш з Фондом імені Семена Обломея: це молодий киянин, який мріяв стати арбористом, але загинув на війні. Тепер його мрію втілюють його рідні: вони створили Фонд, який сприяє розвитку арбористики в Україні.
— Сестра Семена, Анна Обломей, дуже талановита організаторка, хоча цієї зими їй було надзвичайно складно через обстріли Києва і проблеми зі струмом.
Зокрема ми проводили курс інспекції стану дерев у Києві для більш ніж тридцятьох учасників, серед яких були представники зеленбудів, працівники міських рад, ландшафтні архітектори та навіть громадські активісти. Я був там експертом і викладачем, ділився своїми знаннями. Українські арбористи теж читали лекції. Учасники зізнавалися, що здобули абсолютно нові для себе знання. Тут слід також подякувати Яні Бобровій, голові фонду Peli Can Live, який підтримав цю ініціативу.
Але це не єдині мої українські партнери. Я беру участь у транскордонному проєкті «Жешув-Луцьк»: провідна його тема — природа в місті, тобто створення деревам умов нормального функціонування в містах. Мені дуже сподобався Луцьк і тамтешня команда озеленювачів, яку очолює Олександр Михалюс.
Був у Миколаєві: там є місцева екологічна організація «Кінбурн», якою керує пані Інна Тимченко. Вона запросила мене та українських колег, Сергія Рубця та Роберта Альбрехта, провести семінар з оцінки стану дерев та догляду за ними. Семінар складався з теоретичної частини та практичних занять. При нагоді я відвідав місто, де мешкали колись мої предки.
Мушу зізнатися, що скрізь в Україні, де б я не поїхав, я зустрічаю неймовірних людей — усіх навіть важко перелічити. Мені щастить!
— Пйотре, можливо, світ є дзеркалом, яке повертає Тобі те, що Ти сам показуєш йому.
«У ТОЙ МОМЕНТ Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ»
Моральне право для такого діягнозу дає мені
ділами стверджена любов до моєї хворої Батьківщини;
досвід, здобутий знаннями нашої минувщини
і власними спостереженнями з останніх десятків так повчаючих літ;
почуття, що я єсть органічною частиною українського громадянства;
свідомість, що з Україною я зв’язав свою особисту долю
не тільки на часи щастя, але й на часи нещастя;
віра в нашу перемогу та видужання од хвороби…
В’ячеслав Липинський
— В есеї про річпосполитянську свідомість Ти розповів про свої зв‘язки з Україною — суто особисті, родинні, не пов’язані з професійною діяльністю. Анна, Твоя бабуся по батькові, народилася на Поділлі; вже одружившись із Твоїм дідом Віктором Тишком, народженим у Смоленську в родині білоруської шляхти, мешкала в Миколаєві; у 1920-му, коли владу в Україні захопили більшовики, бабуся і дід визнали за краще перебратися з України до Польщі (і це явно було розумне рішення, з огляду на те, що відбувалося на підсовєтській Україні в наступні два десятиліття). Однак український слід весь час був присутній у твоїй родині…
Гербова печатка Яна (Івана) Тишка, герба Тшаска (1865–1938), двоюрідного прадіда Пйотра. Ян Тишко, лікар-гінеколог за фахом, був звинувачений у державній зраді та, попри абсурдність звинувачень та немолодий вік, розстріляний під час сталінських репресій (фото з родинного архіву Пйотра Тишка-Хмельовця). Реабілітований у 1957 році.
— Я віддавна відчував спорідненість з Україною — здається, ще з часів ліцею. Однак мови не знав. Уже дорослим я п’ять років мешкав і працював у США; пам’ятаю, придбав собі короткохвильовий радіоприймач і слухав канадське радіо українською мовою — мені дуже подобалась її мелодика.
У 1992 році я повернувся до Польщі й дуже зрадів, що Польща вийшла з комуністичного табору: це було здійсненням моїх мрій, бо я ще юнаком був пов’язаний з антикомуністичним підпіллям. Я не знав, у якому стані тоді була Україна, але здогадувався, що на шляху від комунізму вона від Польщі дещо відстає.
У грудні 2000 року мене і мою шефиню запросили на коротку екскурсію до Жовкви. Те, що ми побачили, можна схарактеризувати словом «занепад». Жовква — надзвичайно історичне місто: якість архітектури там можна порівняти із Замостям. Але Замостя — дуже доглянуте місто. Жовква теж могла б мати такий вигляд, але щоб повернути їй цю історичну велич, відреставрувати замок і кам’яниці середмістя, потрібні величезні кошти. Отже, я побачив те, що й очікував побачити: Україна натоді ще не відірвалася від свого минулого.
Але саме тоді на Галичині я зустрів, знову ж таки, файних людей, з якими варто було працювати. Ми започаткували спільний проєкт Clean Up The World — «Чиста Україна — чиста Земля». З Лесею Депко ми й досі дружимо, деякі інші друзі вже на іншому боці.
І тоді я згадав своє юнацьке бажання — вивчити українську мову.
Попервах користувався допомогою українок, які працювали в Польщі. Привозив собі з України газети і читав, просив тих жінок виправляти мені помилки. Найскладніше було з наголосами!
— Авжеж, через ці наголоси українська для поляка завжди буде складнішою, ніж польська для українця. Тим більша моя повага до Твого рішення таки опанувати українську! Колись Ти мав нагоду продемонструвати свої знання й у моєму рідному Харкові. Розкажеш, як це було?
— Так, то був 2003 чи 2004 рік, ми брали участь у проєкті з охорони лелек. Це, до речі, один з найуспішніших моїх проєктів. Ідея полягала в будівництві на електричних стовпах гніздових платформ, ми залучали до цього енергетиків. Якщо лелече гніздо побудоване на самому стовпі, енергетики, щоб обслуговувати електромережу, змушені ці гнізда скидати. А гніздо на платформі нікому не заважає. Це, власне, не моя ідея, я запозичив її з Європи і побачив, що в Польщі це дуже добре працює, — саме тому ми з польським природознавцем Іренеушем Калуґою вирішили поділитися цим методом з українськими колеґами.
Платформа для лелечого гнізда на електричному стовпі, Київщина
Я став шукати українського партнера, ним стало Західноукраїнське орнітологічне товариство під керівництвом Андрія Бокотея, професора, який тривалий час працював у Державному природознавчому музеї у Львові — музеї, що його заснував ще у ХІХ столітті граф Дідушицький. У межах нашого проєкту ми з галицькими колегами поїхали проводити семінари зокрема в Харкові й в Одесі.
І ось я потрапляю до Харківського університету на біологічний факультет. Галичани, звісно, спілкуються українською, я українською (у 2004 році я вже володів нею на достатньому рівні), а місцеві — російською. На перерві підходить до мене студент і стиха каже: «Я вражений, що ви говорите українською… Я теж хочу розмовляти українською, вивчаю її, бо вважаю себе українцем».
Ось тоді я зрозумів, у якому становищі українська мова перебуває на Сході.
— Так, це наш бич і біль — російськомовне обличчя нашого Сходу і Півдня. Зрештою, я завжди кажу: хай би російська мова в певному обсязі була присутня, не варто її повністю викорінювати, та й неможливо це в наших східних реґіонах, — але переважати має українська. Саме українська має бути першою мовою українських дітей, якщо ми не хочемо зготувати їй долю білоруської, яка вже офіційно визначена як мова під загрозою зникнення.
Президент Віктор Ющенко був одним з перших політиків на найвищих державних посадах, який розумів ненормальність мовної ситуації в Україні й говорив про необхідність захисту української мови.
До речі, про Ющенка: Ти був гостем і учасником Помаранчевої революції у 2004 році. Як це було? Що Тебе до цього змотивувало?
— У 2004 році я вирішив, що хочу робити для України щось більше, ніж проєкти з екології. Тож і зголосився спостерігачем на президентські вибори — через громадську організацію European Network for Election Monitoring Organization. Ми полетіли літаком до Запоріжжя… Між іншим, там було проблемне приземлення, бо пілоти не були певні, чи правильно відкрите шасі. Моя сусідка, теж полька, була страшенно перелякана: вона й без того мала аерофобію й летіла літаком уперше в житті, а тут таке. А я був навдивовижу спокійний. Уявив собі, як увечері ми всі святкуватимемо наше щасливе приземлення… Мені дуже хотілося заспокоїти її, сказати: «все буде гаразд, я це бачу», — але не зробив цього.
— Чому?
— Подумав: а раптом ми таки загинемо у вогні, й тоді вийде, що я збрехав, значить, несерйозна людина (сміється).
Переночувавши у Запоріжжі, ми поїхали на виборчі дільниці у Приазов’ї, на півдні Запорізької області, й закінчили в Бердянську. До речі, наша пара спостерігачів порушень не зафіксувала, хоча голосували там люди переважно за Януковича. Мені здалося, що всі члени виборчих комісій сприймали своє завдання дуже серйозно. А в Бердянську ми з колежанкою навіть узяли участь у підрахунку голосів і супроводжували урну до територіальної виборчої комісії.
Потім ми прилетіли до Києва і мусили чекати в Борисполі на літак до Варшави, до якого було чотири години. Я вже знав, що в Києві дещо відбувається, і гайнув до середмістя. А там таки відбувалося! Декілька осіб з нашої групи так зацікавилися, що лишилися в Києві, щоб і собі взяти участь у цих подіях. Серед цих поляків був і я.
Познайомився з київським євреєм, який жив на лівому березі Дніпра і запропонував мені нічліг. Щоранку ми снідали і їхали на Майдан…
— Ти пішов ночувати до людини, якої не знав, щойно познайомився?
— Так. Там, на Майдані, все було дуже-дуже просто. Я був захоплений цим відчуттям свободи, цією потужною енергією громади, яка відстоювала демократію. Було як у Польщі за часів «Солідарності», в 1980-81 роки.
Пйотр Тишко-Хмельовець на Помаранчевому майдані, Київ, 2004 р. (з польським прапором, робить жест перемоги)
— З боку Польщі була величезна підтримка. На Майдан приїжджали польські президенти — колишній, Лех Валенса, і чинний натоді, Александер Квасневський. Як реаґували українці на Майдані, коли дізнавалися, що ти з Польщі?
— Дуже приязно. Я вважав себе представником Польщі, і їм було дуже приємно, що Польща в моїй особі їх підтримує, toutes proportions gardées[1] (всміхається).
— А як Ти оцінював тоді Віктора Ющенка?
— Авжеж, я вболівав за Ющенка. Але потім я в ньому дещо розчарувався. Якось не вдавалося йому керувати державою так, як очікували українці Майдану.
А ще я маю дуже скептичну думку про Юлію Тимошенко. Вона під час свого прем’єрства постійно створювала якісь утруднення для польських підприємців.
Десь у той період я зрозумів, що українські олігархи мають свої інтереси, свої сфери впливу, і імідж України, її стосунки з іншими державами, зокрема з Польщею, їм байдужі. Вони не усвідомлювали, що Україні треба будувати свою мережу міжнародної підтримки.
— Може, й не усвідомлювали, яку загрозу становить Росія. Здається, цього не усвідомлювала більшість населення України. Кривава війна в серці Європи у ХХІ столітті — ну, хіба не абсурд…
Що особисто Ти відчув у 2022-му, коли дізнався про повномасштабну війну Росії проти України? Як це вплинуло на Твої життєві рішення?
— Я встав десь о шостій, пішов до кухні робити каву, увімкнув радіо й почув про повномасштабне вторгнення Росії. Якщо чесно, я подумав, що це кінець. Сів на підлогу й заплакав. Над Україною.
У той момент я зрозумів, що люблю Україну.
Наступного дня вранці я прокинувся, згадав, що війна не сон, а реальність, — і знову заплакав.
Тоді мені здавалося, що все втрачено, що росіяни справді візьмуть Київ за три дні. Я ж пам’ятав, якою беззахисною була Україна у 2014-му. Але минув тиждень, два тижні — і виявилося, що Україна вистояла. Загарбників відбили від Києва.
Я долучився до допомоги українським біженцям у нашій громаді. Незабаром мені зателефонувала знайома львів’янка, сказала, що дві біженки з Харкова їдуть до Вроцлава, спитала, чи можу я допомогти. Ну, як тут не допомогти? Поїхав на вокзал, забрав їх, якийсь час ці дві дівчини з Салтівки мешкали в мене вдома.
Згодом возив гуманітарну допомогу до Запоріжжя і Дніпра — як звичайний водій.
— Не було страху, коли їхав до Запоріжжя?
— Був неспокій, звичайно. Але заспокоївся вже у Дніпрі, коли зайшов у «Махно-паб» (сміється). Моя двоюрідна бабця була шанувальницею Нестора Махна.
— У нас він вважається дуже неоднозначною постаттю: з більшовиками лигався…
— То правда. Історія України того часу взагалі багата на неоднозначні постаті (з іронією). Але з маркетинґового погляду Махно дуже навіть перспективний персонаж! Я пам’ятаю, як розважалась у тому «Махно-пабі» молодь, веселилась аж до комендантської години. Наче люди намагалися забути про війну.
А потім, уже о п’ятій ранку, ще до закінчення комендантської години, ми їхали головним проспектом міста в абсолютній темряві. Світломаскування… Було відчуття моторошного контрасту з гулянкою напередодні.
— Як ти оцінюєш українські міста сьогодні? Вже нема відчуття того занепаду, як у 1990-і?
— Провінційні міста, якщо чесно, не надто змінилися. А от Київ і Львів виглядають фантастично, сьогодні це повноцінні європейські мегаполіси — хоча, ніде правди діти, в Києві впадає в око певна хаотичність забудови.
У Львові весь час будуються нові квартали, місто розростається. Колись давно, коли я вперше піднявся на вежу ратуші у Львові, з якої видно дахи старого міста, то ці дахи були іржаві. Сьогодні все доглянуте, нагорі побудували пентгауси, ресторанні майданчики тощо. Все зовсім інакше.
„МАЙЖЕ НІКОМУ З УКРАЇНЦІВ, З ЯКИМИ Я РОЗМОВЛЯВ,
НЕ БУЛО ВІДОМО ПРО ВБИВСТВА ЦИВІЛЬНИХ ПОЛЯКІВ ПІДРОЗДІЛАМИ УПА”
Будь-яке замовчання стає оливою, долитою
до вогню національної манії величі, і це хвороба;
будь-яке ухиляння від визнання власних провин
є руйнуванням національного етосу. <…>
Зло, заподіяне нам, навіть найбільше,
все-таки не є і не може бути виправданням
зла, яке ми заподіяли самі.
Ян Юзеф Ліпський[2]
— Сьогодні, здається, нема більшої образи для поляків, ніж побачити червоно-чорний прапор. А тим часом цей прапор — прапор українського війська, яке послідовно і мужньо зупиняє російських імперіалістів. Це один з потворних парадоксів надзвичайно болісного конфлікту пам’яті між Україною та Польщею, який точиться вже щонайменше кільканадцять років (польська сторона стверджує, що довше).
Ти розповідав, що вперше побачив червоно-чорний прапор саме там, на Майдані. Як Ти на нього відреаґував? І які тоді настрої були в самій Польщі, на якому рівні було усвідомлення волинської проблематики?
— Певне усвідомлення було, але, звичайно, загострення цієї проблеми відбулося значно пізніше. Червоно-чорний прапор уже тоді мав для поляків негативні конотації.
Але я на той момент уже мав певний досвід спілкування з українцями і розумів, що цей прапор означає для них. Я знав, що з українського боку тут не було прагнення образити поляків.
Червоно-чорний прапор сусідить з польським біло-червоним. Помаранчева революція, Київ, 2004
— Що говорили українці про цей прапор?
— Що це прапор боротьби проти Радянського Союзу.
І майже нікому з українців, з якими я розмовляв, не було відомо про вбивства цивільних поляків підрозділами УПА.
У Польщі дізнатися про це було простіше. На той момент уже були книжки на цю тему. Я сам цим спеціально не цікавився, але в загальних рисах знав, що це мало місце.
— Як реаґували українці, яким Ти намагався про це розповісти? Вірили чи ні?
— Слід сказати, я не чіплявся до кожного зустрічного з цими розповідями, та й українці були зосереджені на інших речах, на поточній політиці здебільшого. То не був час на історичні розмірковування. Ті українці, які щось про це чули, видавали мені версію, що ті вбивства були совєтськими провокаціями.
У Польщі за часів комунізму згадки про Волинь і Галичину — про те, що ці землі взагалі колись належали до польської держави, — були табу. Можна було писати лише про боротьбу з УПА на території Польщі, і ці публікації були неймовірно антиукраїнськими. Автори писали про Бещади, але між рядками читалася Волинь. Згодом я довідався, що один з тих письменників, Едвард Прус, сам носив у собі травму Волині.
Я читав ці книжки, але на той момент уже був настільки свідомим, що ця українофобія була мені огидна. І апологія комунізму теж. Згідно з тими текстами, тільки Військо Польське — комуністичне, звісно ж, у союзі з совєтами, — зуміло побороти «банди УПА» і звільнити населення від їхнього терору.
— Ти останнім часом багато пишеш про польсько-українські стосунки, про історичні постаті, символи тощо. Що Тебе до цього спонукає?
— Я як поляк із частково українським і білоруським корінням відчуваю спорідненість з усіма землями старої Речі Посполитої. Паралельно я намагаюся зрозуміти суть проблем, які в минулому викликали насильство між українцями і поляками — так звану Волинську трагедію, або різанину, хоч як її назви. Жорстокість цих подій змушує людину глибоко замислитись — не над вдачею українців чи поляків, а над суттю людини як такої.
Крім того, після початку війни я став помічати, як Москва маніпулює історичною пам’яттю поляків та українців, як вона намагається спричинити розкол між нами.
Має вагу й той факт, що вже вісім років я живу в селі Незгода, що поблизу Вроцлава, а тут більшість мешканців родом із села неподалік Львова. Багато моїх сусідів утратило своїх предків та родичів з вини УПА, і цей факт увічнено пам’ятником, установленим у центрі села.
Тому я почав цією справою цікавитись, читати, розмовляти, слухати людей.
— Давно?
— Щоб так усерйоз, то минулого року.
Відео українських істориків на Youtube’і я переглядав і раніше, коли вивчав українську мову. Але цієї — найболючішої — рани не торкався: для мене це було надто важко емоційно. Та все ж таки здобувся на відвагу і вирішив почати коментувати ті події, щоб протидіяти дезінформації. Певна річ, для мене важливо спершу сформувати свою неупереджену думку на підставі наукових праць, а тоді вже ділитися цією думкою з іншими.
Річ у тім, що ставлення поляків до українців почало гіршати, і торік, минулого літа я зрозумів, наскільки це погано і чим це нам загрожує. Масштаб цієї антиукраїнської істерії, розпалюваної, безперечно, Москвою, мене сильно непокоїть. Раніше я жив у своїй бульбашці, в якій українсько-польські стосунки були дуже добрими, а тут стривожився.
— Як і я. Я теж виявила цю неприязнь в Інтернеті минулого літа — і теж була шокована, не вірила своїм очам. Мені здається, тут уже потрібна якась інтервенція психологів для обох сторін. Зрештою, нині психологи в моді, вони можуть годинами розжовувати якісь марнички, які гучно називають «травмами», — тоді як ненависть на національному тлі фактично може спричинити психотравму, а голосів психологів на цю тему якось не чути.
Зізнаюсь Тобі: я читаю Тебе трохи як такого польсько-українського психолога, який намагається гоїти рани, а не сипати на них сіль.
— Знаєш таку тезу: «Єдине, що необхідно для перемоги зла, — це щоб добрі люди нічого не робили»?
— Знаю, не пам’ятаю автора. Інтернет підказує, що це Едмунд Берк, британець, теоретик консерватизму.
— Але був ще й Мар’ян Турський[3], історик, в’язень Авшвіца, який сформулював так звану одинадцяту заповідь: «Не будь байдужим».
— Як так вийшло, що тема Волині вплинула на ставлення поляків до сучасних українців, до нинішніх поколінь, які точно нікого не вбивали? Ручаюся, що ні в 1990-і, ні у 2000-і такого не було. Як Ти поясниш цей парадокс рани, яка не гоїться з часом, а болить дедалі дужче?
— З одного боку — пропаганда Москви, яка цю рану старанно роз’ятрює. З другого — занедбання з боку політиків обох держав. Саме ці занедбання не дозволили закрити цю справу назавжди.
— Подивімося на ситуацію очима звичайного українця не з Волині родом, який не має там родичів, не має кого запитати, що там, власне, відбувалося, і час від часу чує якусь суперечливу інформацію зі ЗМІ, але не надто ретельно за нею стежить.
Багато років Польща була найкращим другом України, просувала українські інтереси в Європі, дбаючи про них чи не ретельніше, ніж наші власні політики…
— Ретельніше, ретельніше (сміється).
— Зокрема президент Александер Квасневський дуже багато зробив і для України в цілому, і для покращення польсько-українських стосунків — цілком у дусі ґедройцівської доктрини УБЛ (Україна — Білорусь — Литва).
У 2003 році відбулася церемонія примирення за участю президентів Квасневського і Кучми, приурочена до відкриття пам’ятника загиблим у Порицьку (Павлівці). Але мало хто, поза фаховими істориками і, можливо, місцевими, усвідомлював, чого саме те примирення стосувалося — мабуть, усіх подій спільної історії, здавалося багатьом. Якісь відомості про зіткнення на тих землях у роки другої світової війни до нас доходили: згідно з нашими шкільними підручниками, там — якщо спростити — відбувалися сутички боївок Української повстанської армії з боївками Армії Крайової, внаслідок чого гинуло мирне населення з обох боків. Отже, провели церемонію примирення, «пробачаємо і просимо пробачення», поклали квіти, потиснули руки, йдемо далі в майбутнє. Але виявилося, що то мало бути не завершення, а лише початок.
Польська сторона явно чекала від української влади чогось іще, але сама не могла безпосередньо звертатися до українського суспільства з відповідною інформацією: вона вважала, що українська влада сама скаже своєму народові все те, що потрібно сказати. Усе, що можна було почути від польських офіційних осіб, — «у нас була складна історія». Це говорилося з сумовитим виразом обличчя і залишало повно загадок.
Невдовзі, після Помаранчевої революції, президентом став Віктор Ющенко, який стояв на національно-демократичній платформі. Він був добрим президентом, патріотом, але мав дещо ідеалізовану візію історії України. Ющенко мав добрі стосунки з Лехом Качинським, але, дізнавшись, що Ющенко надав Степанові Бандері звання героя, Качинський на нього образився й обмежив контакти. А в 2015 році, після приходу до влади партії «Право і Справедливість», Польща взагалі стала говорити геть непримиренним голосом, ми почали чути про антиукраїнські інциденти в польських містах.
З українського боку, принаймні у правому, націонал-демократичному таборі, теж незрідка можна почути ображений тон. Наприклад, таке: «Наші Бандера і Шухевич нічим не гірші за героїв інших народів. Польща не може змиритися з тим, що Україна сприймала її як окупанта і боролася за незалежність». Але ж річ зовсім не в тім, не в боротьбі за незалежність, правда?
Враження таке, наче Польща має якісь очікування, а Україна не може зрозуміти, чого ці очікування стосуються. Вони обмежуються ексгумаціями чи йдеться про щось іще? Про поправку до відомого «закону Шухевича»[4]? Чи про повний перегляд українського пантеону героїв (а сама думка про це обурює праві сили в Україні, тим паче що весь цей пантеон, як Ти абсолютно правильно сказав, асоціюється в масах насамперед із боротьбою проти совєтів)?
— Безперечно, кожна нація має право сама вибирати собі героїв, і часто ці герої є контроверсійними для інших націй. Приміром, Наполеон — герой Франції, але тиран для багатьох європейських держав. Українці теж мають повне право на вибір героїв, але треба рахуватися з наслідками такого чи іншого культу. Певні персонажі, певна символіка є триґерами травми для людей інших національностей, зокрема для поляків. Саме це я намагаюсь донести до українців. Не йдеться про те, що Польща втручається чи щось диктує, — йдеться про імідж самої України на міжнародній арені. Але, повторюю, це вибір самих українців — дослухатися до наших слів чи ні.
— Пересічний українець був переконаний, що українсько-польське примирення відбулося і це доконаний факт, що ми всі перегорнули сторінку. А після 2015-го він бачить, що польська сторона до цієї теми весь час повертається. Здається, що Польща в односторонньому порядку переглянула рішення про примирення і миритися більше не хоче. Як таке може бути?
— Я поясню, чому так сталося. Те примирення торкнулося тільки еліт, із ним, як виявилося, не були згодні польські кресові середовища[5]. Примирення вони сприйняли як пустопорожній ритуал, за яким не пішла конкретна робота. Це мала бути робота у двох напрямках: освіта (коригування навчального матеріалу для нових поколінь) та, власне, перепоховання.
— Ще раз: чому формула «пробачаємо і просимо пробачення» не спрацювала?
— Бо не було зроблено відповідних кроків — пояснення тих подій і меморіалізації жертв. Плюс вплив Москви, яка грає на наших комплексах.
Хай там як — блокування пошукових робіт у 2017 році було величезною помилкою.
— Схоже на те. Попри те що це був крок у відповідь на руйнування українських пам’ятників у східних реґіонах Польщі, і було враження, що польська влада не зацікавлена в тому, щоб цей вандалізм припинився.
— Мені здається, той вандалізм у Польщі міг бути спровокований Москвою. А навіть коли й не так — він був дуже їй на руку. На жаль, польській владі забракло рішучості, щоб подолати цю кризу.
Але рішення, яке ухвалив Володимир В’ятрович, тодішній голова УІНП, спричинило тріщину у стосунках і зробило нас усіх — і поляків, і українців — надзвичайно вразливими до московських провокацій.
— Так, відповідь Києва вдарила не по вандалах і навіть не по польській владі, а по тих родинах, які чекали на ексгумації, бо хотіли попрощатися нарешті зі своїми загиблими рідними по-людському. А ультраправі польські політики, навпаки, на цьому виграли, здобули поле для нескінченного популізму і накручування антиукраїнських настроїв.
А ще це зробило українців і поляків антагоністами, що надзвичайно прикро. Ми маємо взаємодіяти, бути обопільно зацікавленими в тому, щоб закопати сокиру війни назавжди.
— Безперечно. Можливо, докторові В’ятровичу здавалося, що це правильний тактичний хід, але стратегічно — це була величезна помилка. Тепер сама Україна від цього страждає, звичайні українці страждають від погіршення ставлення поляків.
— Тобто гол у власні ворота. Погано, коли робити політику приходять гарячі голови, вони часто стоять у бійцівській стійці вже на старті; довести свою «крутизну», поставити на своєму їм важливіше, ніж зберегти стосунки.
Згадується афронт Володимира Зеленського на сесії ООН у бік Польщі в 2023 році. Поспішна, непродумана репліка Дмитра Кулеби, тодішнього міністра закордонних справ, в Ольштині у 2024-му. Обидва епізоди поляки досі згадують з образою — і випоминають українцям…
Так хочеться бачити у владі відповідальних людей, чути адекватні діалоги, виважені рішення!
— Те, що Ти описуєш, це тунельне бачення, tunnel vision.
А щодо молодших політиків — я з надією дивлюсь на Олександра Алфьорова, нинішнього керівника УІНП, а також на Василя Боднара, посла України в Польщі. Можливо, вони зберігатимуть виваженість і робитимуть правильні вчинки, які об’єднуватимуть поляків і українців, а не сваритимуть їх між собою.
Нема чого вже одне на одного ображатися, треба разом робити якнайбільше для адекватної меморіалізації жертв.
— Спогади вцілілих у різанині, які є на сайтах кресов’яків і які використовує як джерельну базу польський Інститут національної пам’яті, шокують. Нормальним українцям, безперечно, було б дуже боляче їх читати. Адекватні емоції тут — відчай і сором. Відчай від того, що щось подібне взагалі сталося, і сором за те, що такі речі хтось міг робити з ім’ям України на вустах.
Ти згоден з оцінкою волинських подій як геноциду?
— Я не впевнений, чи варто тут епатувати терміном «геноцид». Зрештою, це суперечка про слова, яка просто накручує емоції. Як на мене, може бути й етнічна чистка.
Але — як гадаєш, чому польські історики виокремлюють Волинь з усього контексту польсько-українських стосунків?
— Власне, історики українські часто мають через це до них претензії. В Україні прагнуть розглядати Волинь у контексті попередніх подій. Наголошують: «Волинь не сталася на рівному місці — багато чого цьому передувало».
— Але, однозначно, волинські події — те, що називають «антипольською акцією УПА», — явно перевершують своєю макабричністю всі інші явища нашої спільної історії. Вони вибиваються із серії конфліктів, започаткованої війною за Галичину. Все, що було раніше, можна кваліфікувати як спорадичний взаємний терор: хтось когось побив, навіть убив, якийсь підрозділ спалив одне село, хтось інший за це помстився тощо. Але те все було ще в якихось межах поясненності. Тоді як Волинь і всі супутні події — то вже явища геть іншої якості, до яких слід застосовувати інші знаряддя, інші критерії.
Тоді назовні вийшла така жорстокість, що будь-яка нормальна людина, осмислюючи це, просто опускає руки. Тому поляки сприймають оцю схильність українців до контекстуалізації як релятивізацію.
Для мене самого і драматичний для українців кінець українсько-польської війни, і всі гріхи Другої республіки, яких я нітрохи не заперечую, цілком пояснюють те, що відбувалося в обопільних стосунках до 1943 року. Але масштаб насильства на Волині не дозволяє розглядати цей злочин як звичайне продовження задавненого конфлікту.
Є теорія про «селянську війну»…
— Якої дотримується доктор Богдан Гудь.
— Так, але, перепрошую, саме на Волині польська влада була особливо ліберальна. Там воєводою був Генрик Юзевський[6], знаний прибічник мирного співіснування і співпраці поляків з українцями. Затяте протистояння могло б пояснювати конфлікти на Галичині — але саме коли насильство перекинулось на Галичину, його масштаб трохи поменшав.
— Богдан Гудь обвинувачує зокрема православну церкву на Волині, яка була під російською юрисдикцією і нацьковувала українців на поляків — з великоросійських позицій.
— Так, і це могло мати значення. Але — здається, це Ти сама мені говорила: як би це свідчило про звичайних мешканців Волині, якби виявилося, що вони на рівному місці взяли сокири і пішли вбивати своїх сусідів? Ті сусіди переважно не були ні в чому винні, бо польських колоністів-осадників, на яких часто посилається українська сторона, переважно вивезли в Сибір совєти у 1939-1941-му.
— Так, якщо чесно, мені ця версія здається значно більш… «антиукраїнською», більш критичною до українців як нації, ніж версія про ОУН(б), яка підпорядкувала своїй волі місцевих селян — радше не просьбою, а грозьбою. Не віриться і не хочеться вірити, що звичайні мирні селяни, християни могли спонтанно на таке піти — і виявляти таке варварство. Окремі індивіди, спокушені жадобою пожитку, — так. Але щоб масово…
— Крім усього іншого, я вважаю, що дії і рішення керівників УПА — конкретно «антипольську акцію» маю на увазі, — слід проаналізувати з точки зору ефективності. Якими були втрати і яким був виграш?
— Виграш нульовий, по суті.
— Саме так, а втрати величезні — як бачиш, донині ми не можемо впоратися з наслідками тих подій.
Це була очевидна помилка — навіть не тактична, а стратегічна. Наближалися совєти, які й так виселили б поляків. Страхітливе кровопролиття було непотрібне.
— Найчастішою першою реакцією українців, які стикаються з польською версією подій, є недовіра і образа. Зізнаюся, саме так багато років тому відреаґувала і я, коли мене несподівано атакували цією інформацією. Я була приголомшена, стала розпитувати істориків-аматорів зі своєї бульбашки, але вони мали переважно праві погляди і були переконані, що УПА не більш винна, ніж АК.
На жаль, тезу про провину УПА дуже охоче виголошували проросійські діячі, і вже це для багатьох українців могло бути причиною в це не вірити. Треба тут віддати належне історикам лівих і ліволіберальних поглядів, які мали відвагу говорити всупереч мейнстриму ще кільканадцять років тому, не боячись гейту з боку націонал-патріотів і ототожнення з промосковською опцією, — але позиція лівих інтелектуалів в Україні, яка сильно відчувала російську загрозу і з огляду на це тяжіла праворуч, була дещо марґінальною, їх слухали неохоче.
Версія історії, присутня в наших підручниках і масовій культурі, спричиняється до того, що українці мають у голові геть іншу картину, ніж поляки. Змалюймо її ще раз: «на Волині діяли боївки Армії Крайової, з якими боролися боївки УПА. Обидві армії думали про те, який вигляд матиме мапа Європи після закінчення війни; УПА хотіла зберегти Волинь і Галичину за Україною, АК хотіла відновити Польщу у довоєнних кордонах. При цьому польські цивіли підтримували АК, українські — УПА, тому відбувалися сутички за участі селян також».
— Армія Крайова на Волині була слабенька, її там практично не було, принаймні в 1943 році.
— Але щоб про це дізнатися, треба читати Тімоті Снайдера. Який стверджує, що йшлося про свідоме рішення верхівки волинської УПА, яка під впливом винищення гітлерівцями євреїв вирішила так само позбутися цивільних волинських поляків як спільноти. І примусила волинських українців утілити цей задум разом з партизанами, імовірно звабивши багатьох зиском, перспективою грабежу, а іншим — просто пригрозивши. І таким чином перетворила селян на вбивць. Це вкрай серйозне звинувачення.
— Так, Снайдера варто читати.
— Та я зовсім не впевнена, що пересічний українець, який має за плечима шкільну або навіть університетську освіту, якщо не цікавиться прицільно історією, причому історією саме того періоду, читатиме його праці. Зрештою, чому українська молодь змушена вишукувати правду в іноземних книжках? Потрібна саме уніфікація підручникового наративу, як на мене, і певні однозначні заяви з боку влади та авторитетних лідерів громадської думки — стосовно історично доведених фактів та їх моральної оцінки.
Якщо трактувати Волинь як «бунт проти польських окупантів», то чому цей бунт вибухнув саме в той час, коли окупація була вже зовсім не польська, жодних польських утисків не було, самої польської держави не існувало на мапі? Це нелогічно. Чим польська меншина викликала на себе такий гнів українського населення саме в той час, у 1943-му?
— Поляки на Волині сиділи тоді як миші під віником. Тут тобі гітлерівці, які щойно винищили євреїв (а це залишило людей у страшному моральному спустошенні — люди побачили, яким дешевим стало життя). Тут тобі совєтські партизани. А тут ще й упівці…
— Українські історики часто підкреслюють, що деякі поляки співпрацювали з німецькою окупаційною адміністрацією, а згодом записувалися до совєтських «істрєбітєльних батальйонів», і це могло викликати ненависть українців. Польські ж історики стверджують, що така співпраця з боку поляків, власне, була зумовлена відсутністю АК в реґіоні та необхідністю захищатися від УПА. Знову зачароване коло, знову незрозуміло, кому вірити. І знову доводиться звертатися до Тімоті Снайдера і Нормана Девіса як третейських суддів.
Я скажу, що особисто мені в цій ситуації болить найдужче, хоча мені непросто про це говорити: підозра, що Україна, попрощавшись із Радянським Союзом, не до кінця попрощалася з деякими його пропаґандистськими практиками. І ця підозра сама собою — як ніж у серце, особливо тим українцям, яким не чужий патріотизм, тим, хто вірив президентові Ющенку. Я й досі переконана, що він людина моральна і теж деяких речей, імовірно, не знає.
— Я хотів би торкнутися ще певного психологічного моменту, який здається мені важливим.
Щоб відважно подивитися на своїх героїв і побачити, що серед них є люди, які припускалися помилок, потрібна впевненість у собі. На рівні нації. А цього бракує і полякам, і українцям. Обидві нації мають і комплекс меншовартості, і комплекс жертви. Звідси й істерики з обох боків.
— Щодо комплексу жертви — погоджуся цілковито, вся українська шкільна історія подається як мартирологія. А уяви, як цей комплекс жертви підсилює війна! Адже сьогодні ми об’єктивно є жертвами — жертвами російської аґресії, незаконної і несправедливої. І для національної психіки такий досвід — бути жертвою — є дуже поганим.
— Так, на жаль, війна ускладнює процеси переосмислення цих комплексів.
Полякам знадобилося декілька десятиліть, щоб критично оцінити Голокост і роль частини польського населення у винищенні євреїв.
— І досі про це в Польщі точаться суперечки, права сторона політикуму обурюється…
— Ставлення тодішнього польського суспільства до євреїв було дуже, дуже різним. Одні поляки євреїв рятували, інші видавали їх гітлерівцям.
— На жаль, українське суспільство історично теж не вільне від антисемітизму. Згадаймо, як загинув Симон Петлюра: хоча він особисто не був винен у єврейських погромах, але його в них звинуватили, бо вояки його армії цим себе частково заплямували. І його вбив єврей Шварцбард, який мотивував свій вчинок помстою і був, на жаль, французьким судом виправданий.
— Візьмімо іншу непросту тему: ставлення до німців, яких після війни виселяли із західних територій нинішньої Польщі. Аж тепер цю тему стали обговорювати відкрито й досить об’єктивно, а раніше це було табу. Людей викидали з їхніх домівок, і часто це відбувалося надзвичайно жорстко.
— У Чехії вигнання судетських німців взагалі супроводжувалося надзвичайною жорстокістю. Там багато хто під час того вигнання й загинув.
— Розумієш, щоб такі теми обговорювати, треба до цього дозріти. Визнавати свої недоліки, свої гріхи, дивитися на них із ширшої перспективи — непроста річ. Навіть на рівні людини. Частіше людина воліє застосовувати свої психічні ресурси для захисту, зокрема захисту своїх переконань, стереотипів, на яких тримається її почуття власної цінності. А на рівні націй, держав — це ще складніше.
Насправді я переконаний, що українці мають цілком достатньо підстав, щоб почуватися гордим народом. І для цього їм не потрібні жодні ілюзії чи заперечення гріхів деяких предків.
— Мені особисто здається, що у прийнятті правди — будь-якої, навіть найгіршої, може, особливо цієї найгіршої! — незмірно більше гідності, ніж у спробах її затаювання, навіть заради високої мети. Лише та гідність, яка спирається на правду, є справжньою. Та, що базується на мітології, а простіше кажучи, брехні, — то якась штучна гідність.
— Національна гідність, національна гордість потрібна, щоб зберігати єдність народу, але я з Тобою згоден: справжня гордість, справжня гідність не боїться правди. Я не почуваюся менше поляком через те, що засуджую поляків, які доносили на євреїв.
…Підсумовуючи: тема Волині дуже непроста для мене. Але я маю декілька пропозицій, які хотів би озвучити.
По-перше, треба в цій темі відокремити факти від мітів. Але водночас треба визнати й той біль, який люди носять у собі — люди з обох сторін, зрештою. З боку українців є дефіцит співчуття до польського болю. Поляки теж, бува, хибують на брак емпатії.
По-друге: треба не звинувачувати і не виправдовувати, а пояснювати. Саме цього і я намагаюся дотримуватися під час дискусій.
По-третє: треба визнати, що наші герої — це просто люди зі своїми слабкостями, які хоч-не-хоч підпорядковувались тиску подій, мали обмежені знання, а подекуди й тунельне бачення. Щось подібне поляки знають і зі своєї історії: я кажу про Варшавське повстання. Рішення командування Армії Крайової — злочинне, на мою думку, рішення, — було ухвалене в дуже складних умовах, і наслідком його стала страхітлива трагедія. У Варшавському повстанні загинуло більше поляків, ніж упівцям вдалося повбивати на Волині.
— Тобто це був такий безнадійний порив, і якби командири АК були добрими стратегами, вони б від цього втрималися, так?
— Саме так. Що ж, часи війни характеризуються такими трагічними, нерозважливими рішеннями. Українські лідери під час української революції теж ухвалили безліч невдалих рішень. Прикладом, як на мене, може бути відмова Петрушевича від мирної пропозиції, лінії Бартелемі, під час війни Польщі із ЗУНР.
— Що ж, Петрушевич і ЗУНРівці хотіли «все або нічого» — і отримали нічого, що часто буває, коли не вмієш розрахувати своїх сил.
Але багатьох українців така думка й нині може обурити: уявити Україну без Львова — неможливо, неприйнятно.
— Гаразд, можемо навести й інші контроверсійні рішення. Візьмімо політичні ігрища Махна: він комбінував-комбінував, ошукував ворогів, як нападник захисників на футбольному полі, — але врешті забив у власні ворота.
А Петлюра, який видав смертний вирок Болбочанові?
— А Скоропадський, який підписав Федеральну грамоту? Він, звісно, після відходу німців і перед обличчям більшовицької загрози фактично не мав виходу, але саме це рішення стало спусковим гачком для повстання петлюрівців, які не могли уявити України в одному державному утворенні з білими росіянами.
— Я вже не кажу про Хмельницького, який, утікаючи від Польщі, потрапив до лап Росії!
— Ти критикуєш АК, рішення про Варшавське повстання, а Ярослав Грицак у книжці «Страсті за націоналізмом» (2011) розмірковує про питання УПА. Багато хто в Україні наголошує на їхній героїчній боротьбі проти НКВД, на тому, що вони загинули нескореними тощо, — а Грицак пише дещо інше: скільки української молоді було вбито в дуже юному віці? скільки пішло до Сибіру, хоча б унаслідок застосування колективної відповідальності? скільки зламаних доль? І ставить сміливе питання: а чи варто було? Після поразки Гітлера, Ялтинської конференції — чи мала шанси ця боротьба?
Роман Шухевич, за переказами, сам казав, що повстанці приречені, але боротьби не припиняв. Чи не доцільніше було б боротися все-таки з-за кордону, скажімо, дипломатичними методами, питає доктор Грицак? Чи не було б це краще для самого українського народу?
— І це формулювання проблеми — таке самісіньке, як і щодо Варшавського повстання в поляків. Що ж, усі ми мудрі по шкоді…
Четвертий мій постулат: треба продовжувати перепоховання та меморіалізацію. За принципом «усі жертви є нашими».
— Дуже правильний і гуманний принцип, він був у Комюніке істориків.
— Я б сказав, це річпосполитянський підхід (усміхається).
— Я вдячна Тобі за те, що Ти наголошуєш на емпатії. Саме через неї, мені здається, є бодай якийсь шанс достукатися до «зачерствілих серць». Емпатія є ключем до будь-якого примирення і взаєморозуміння.
Молодий польський публіцист Матеуш Паркасевич, який мешкає у Львові й розмірковує зокрема й про польсько-українські стосунки, в одному з есеїв написав так: «Волинська різанина не є польсько-українською проблемою. Це проблема насамперед людська і саме так її слід сприймати».
Ти сказав, що польська сторона бачить дефіцит емпатії, співчуття з боку українців, що мені теж надзвичайно прикро, бо в моїй картині світу жорстокість є найтяжчим гріхом, а співчуття — базовою людською чеснотою.
Українська ж сторона — складається таке враження — бачить з боку поляків дефіцит поваги, ну або принаймні поляків у неповазі постійно підозрює. Іноді читаю в українців: «Чому поляки вважають, що мають право визначати, хто може бути нашим героєм, а хто ні, чому намагаються диктувати нам наш національний наратив? Вони що, не вважають нас повноцінним суб’єктом?»
— І деякі поляки таки пробують це робити, тиснути на українців в ілюзії власної непогрішності!
— Це викликає обурення і протест у другої сторони, люди в цих емоціях тонуть і вже не можуть мислити об’єктивно.
— Так, але жодні емоції, навіть у відповідь на немудру поведінку поляків, не звільняють українців від відповідальності за власну історію.
— Згода. Врешті-решт, відповідальність є найпевнішою ознакою суб’єктності.
«Я СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ІНТЕЛІҐЕНТ СТАРОГО СТИЛЮ,
ЯКИЙ МАЄ МІСІЮ І НАМАГАЄТЬСЯ СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ»
Хвала і шана людям, що в житті
Воздвигли і боронять Фермопіли,
Що не зреклись обов’язку ні разу,
В усьому скрізь розважні й справедливі,
Та повні й співчуття, і розуміння;
Якщо багаті — щедрі; як убогі,
То й у малих своїх достатках щедрі,
Готові чим спроможні помогти,
Лиш правду кажуть, та в душі не мають
Ненависті до того, хто збрехав.
Але найбільше тим належить шана,
Котрі провидять (не один провидить!),
Що знайдеться підступний Ефіальт
І що мідійці зрештою прорвуться.
Констадінос Кавафіс (пер. Григорія Кочура)
— Пйотре, я інколи маю враження, що антиукраїнські настрої пов’язані ще й з тим, що деякі поляки домислюють загрозу з боку українців. Звісно, тема Волині цю українофобію підживлює. І починаються спекуляції: буцімто українці можуть якось Польщі шкодити, об’єднуватися в озброєні банди і зчиняти в Польщі заворушення. Буцімто наші солдати з понівеченою через війну психікою можуть у майбутньому висунути до Польщі територіальні претензії, навіть піти на союзницьку країну війною… Чесно кажучи, волосся стає дибки, коли я це читаю, бо такі речі — це останнє, що я б хотіла читати про Україну і українців, надто з польського боку. Як переконати поляків, що українці не становлять для них небезпеки?
— Ще шість-сім років тому до мого села, яке складається з поляків — вигнанців з Галичини, приїхали представники «Конфедерації». Здається, саме наше село неподалік від Вроцлава вони обрали тому, що в ньому, як я вже згадав, стоїть пам’ятник жертвам УПА — предкам мешканців села. Оголосивши лекцію на історичні теми, вони почали розповідати про загрозу з боку України: нібито українці привозять до Польщі зброю і хочуть влаштувати в Польщі державний переворот — словом, повні нісенітниці мололи. Я тоді встав і сказав: шановний пане доповідачу, маю враження, що ви живете геть в іншій реальності. Українці борються за своє існування, їм нині не до «антипольських акцій» і не до переворотів у Польщі. Мені тоді здалося, що мої сусіди мене зрозуміли.
Звісно, з фанатиками нічого не зробиш. Я Тобі пораджу тільки одне: не читай їхніх коментарів, не збільшуй їхньої видимості і тим паче не дозволяй їм впливати на Твій душевний стан. Саме такі сценарії для нас пише кровожерливий східний сусід.
— А що б Ти порадив звичайним українцям, які внаслідок війни опинилися в Польщі? Як їм поводитися, як мінімізувати ризик можливих конфліктів?
— Звісно, українці, які нині тут, мають пізнати польський погляд на історію і спробувати його зрозуміти, поставитись емпатично.
Але водночас варто пам’ятати, що є така категорія поляків, яким будь-якої емпатії, будь-якої примирливої настанови буде мало — з такими нема сенсу дискутувати. Адже поляки теж хибують на величезний комплекс жертви, Ти ж не думаєш, що тільки в українців на це монополія? Такі поляки ніколи не пробачать не лише українцям, але й німцям, і навіть французам з британцями — бо ті зрадили нас у Ялті! (сміється)
А з адекватними поляками українці мають розмовляти — і слухати їх, і ділитися своїм баченням. Пояснювати, що українці шанують УПА зовсім не за вбивства поляків, а за боротьбу проти загонів НКВД, боротьбу за українську Незалежність.
— А до тих українців, які лишилися в Україні, доносити ту інформацію, якої в Україні поки що бракує.
— Так — можливо, це стане противагою радикалам. Радикали з обох боків, хоч як це парадоксально, підживлюють одні одних.
І ще є купа звичайних ідіотів, які, пишучи одне одному образи в соцмережах, вивищують своє еґо: «о, який я крутий, як я їм врізав, цим ляхам/цим бандерівцям!» А де відкривають шампанське? У Москві.
— Ти не раз нарікав на те, що мало хто з українських політиків, на жаль, по-справжньому усвідомлював значення стосунків з Польщею. Багатьом бракувало цього стратегічного мислення, адекватної оцінки сусіда і його ролі в нашому майбутньому, а насамперед — наших спільних перспектив у реґіоні.
— Я поясню. Українські еліти ніколи особливо не орієнтувалися на Польщу — а польські еліти 1990-х і 2000-х років, завдяки засвоєній політичній думці Єжи Ґедройця та його середовища, на Україну орієнтувалися.
Українські політики формувалися в Радянському Союзі, варилися в цьому «котлі» і цим «варивом» просякли. Багато з них були постсовєтськими олігархами, це були люди, які не бачили далі свого носа та вмісту свого сейфа.
В багатьох відношеннях українські еліти втратили, змарнували багато часу, починаючи з 1990-х років: маю на увазі реформи, розвиток країни, зокрема й геополітичну позицію, а отже, й стосунки з Польщею. Вони просто не розуміли… Польща була для них абстракцією. І лише у 2022 році виявилося, що без Польщі Україна би впала.
— Тобі здається, що лише у 2022 році українці побачили Польщу? Тобто за часів президентів Ющенка, Порошенка не було жодних адекватних ініціатив?
— Явно недостатньо. Ну, як це оцінити, коли президент Коморовський виголошує теплу, проукраїнську промову у Верховній Раді — і в той самий день ухвалюють «закон Шухевича»? У той самий день! Я навіть не підозрюватиму в цьому злої волі — це дурість!
— Я абсолютно переконана, що дурість. І навіть пошлюся на бритву Генлона[7].
Але, якщо дозволиш, трохи контексту. Юрій Шухевич, син Романа, був народжений у 1933 році. У 1940-і він був дитиною і через свій вік просто не міг брати участі в партизанському русі. Однак в одинадцятирічному віці совєти заарештували його разом з матір’ю, після чого їх розлучили й відправили хлопчика до дитбудинку. Коли Юрієві було п’ятнадцять, НКВДисти показали йому мертвого батька й вимагали, щоб він зрікся його прізвища. Він відмовився — і за це був запроторений до совєтських таборів, у яких провів сумарно понад тридцять років життя, втратив там зір. Звісно, в новому українському суспільстві його сприймали як героя і мученика. Мученика опору проти совєтів! Ідеєю його життя було визнання батькової боротьби, й нова українська влада, а значною мірою й суспільство сприймало ухвалення «закону Шухевича» як тріумф справедливості.
Але й від самого пана Юрія, враховуючи його дуже непростий життєвий досвід, важко було б чекати об’єктивності. Мені, скажімо, прикро було дізнатися, що саме він був ініціатором встановлення у Львові пам’ятної дошки Мирославові Січинському[8] і був у просуванні цієї ініціативи дуже категоричний.
Повертаючись до візиту Броніслава Коморовського: я справді не знаю, чому ніхто тоді не подумав про час. Забракло крихти такту, чутливості, а може, й знань. Коморовський ніколи не дражнив і не зачіпав українців, він був надзвичайно далекий від польського правого радикалізму, він центрист і демократ — не було жодного резону його ображати. Незважаючи на оце невезіння в Україні у 2015-му, яке, на думку деяких аналітиків, відібрало в нього шанс переобратися на другу каденцію, він і досі, вже в статусі експрезидента, підтримує Україну. Як і інший експрезидент — згаданий вже не раз Александер Квасневський, якого пам’ятають українці і симпатизують йому.
— Бо і Коморовський, і Квасневський в політичному плані — вихованці школи Ґедройця.
Розумієш тепер, чому навіть проукраїнські поляки іноді з гіркотою кажуть про «невдячність» українців? Польські симпатики України трудилися на ниві двосторонніх стосунків багато років — а вийшло з цього небагато.
До обох революцій — і Помаранчевої, і Революції Гідності, — долучалися польські політики, Ти сама про це казала…
— Долучалися й дуже допомогли. Кажуть, що Квасневський, вступившись за нас у 2013-14-му і викликавши на себе лють Путіна, поховав свої шанси стати генсеком ООН.
— Словом, польська сторона дуже старалася, а з українського боку відповідної взаємності не дочекалася. Може, якісь спорадичні рухи назустріч відбувалися, але стабільного партнерства не було.
— Що це — відсутність зацікавленості з українського боку?
— Повторюся: на мою думку, це відсутність геополітичної уяви.
— Чимало наших політиків донедавна взагалі мали чітку проросійську орієнтацію, на жаль.
— А про тих я взагалі мовчу! Але навіть ті, які проросійських позицій не декларували, неспроможні були дивитися далі від Бугу. Ти згадала Ющенка і Порошенка — вони, можливо, навіть мали добрі наміри, але деяких тонкощів просто не розуміли. З українського боку або не було відповідних аналітиків, або ж вони були, але влада їх не слухала.
Знадобилося повномасштабне вторгнення Росії, щоб українські політики зрозуміли, наскільки важливою для України є Польща!
— При цьому на рівні риторики в новинах, у політичних програмах повсякчас декларували, що Польща є нашим стратегічним партнером. Але з того, що говориш Ти і інші поляки, які працювали заради поглиблення стосунків з Україною, випливає, що це партнерство було тільки на словах?
— На жаль, так.
— Дуже шкода. На Твій погляд, як це надолужити?
— А як Ти сама вважаєш?
— Я думаю — більше дізнаватися одне про одного, взоруватися на ті постаті українсько-польського діалогу, які заслуговують бути орієнтирами. Пам’ятаючи про них та їхній доробок, тиснути на власну владу, якщо вона забувається, поводиться несправедливо і безвідповідально щодо сусіда.
Якось Ти показував мені свою презентацію, у якій є сторінка під назвою «Постаті»: розкажи, чиї в тебе там портрети?
— На почесному місці там портрет Єжи Ґедройця. Я ще юнаком читав його паризьку «Культуру», а туди дописували і Ян Юзеф Ліпський, і українець Богдан Осадчук, і багато інших. Ліпського я читав зокрема «Дві вітчизни, два патріотизми»; цей есей став однією з основ мого світогляду. Я мав честь знати автора особисто. Мій дід Віктор і батько Ліпського були близькими друзями.
«Культуру» за часів ПНР проносили потайки у крихітних копіях — книжечках кишенькового формату, які доводилось читати з лупою.
Мене сформувала і сама «Культура», і польський самвидав, що творився під її впливом (в опозиційних колах цей самвидав називали «другим обігом»). Я ще до «Солідарності», бувши підлітком, займався поширюванням продукції видавництв «Незалежної видавничої офіцини» та Інформаційного бюлетеня Комітету захисту робітників. А ще я закуповував для них папір, який надзвичайно важко тоді було добути: доводилось ходити по канцелярських крамницях і купувати по одній, по дві пачки, щоб не викликати підозр… Я навіть навчався на друкаря, сам починав друкувати якісь брошурки! Пам’ятаю, вертався з канікул у Лондоні й віз із собою крадькома куплену в Англії бляшанку друкарської фарби…
— Маєш дивовижну біографію!
— Це все дрібні начебто речі, але це давало мені відчуття внутрішньої свободи. Як і радіо «Вільна Європа», яке ми слухали.
А в 1980-му прийшла «Солідарність», і тоді всі підпільники долучилися до леґальної діяльності. Мій батько теж був пов’язаний із «Солідарністю», з цієї причини «убеки»[9] якось прийшли до нас з обшуком…
— Вертаючись до Ґедройця і його спадщини: на думку деяких аналітиків, проблеми в польсько-українських стосунках зумовлені зокрема й тим, що в Польщі відбулася зміна поколінь і до влади прийшли молодші політики, які, по-перше, не відчувають уже такого страху перед Росією, як ті, що вирвалися з «комуни», а по-друге, не читають Ґедройця і його однодумців, не вважають їх авторитетом.
— Це правда, це нове покоління польських політиків має інший світогляд. Доба Ґедройця минула, почалась нова динаміка. Тому я й нарікаю, що українські політики проґавили той час, коли можна було закласти нові основи для польсько-української співпраці.
Ось кого Ти ще могла побачити серед моїх улюблених: В’ячеслава Липинського.
— Дуже масштабна і трагічно недооцінена постать.
— Він вразив мене, коли я знайомився з історією України, зокрема з теоретичними основами української державності. Що мене захопило в Липинському? Він був поляком, але став українцем — через лояльність до землі, яка його виплекала. Мені дуже подобається його концепція політичної нації. Вражає, що він сформулював ці думки в епоху, коли такий світогляд був зовсім немодним: модними тоді були націоналістичні, навіть фашистські теорії етнічних держав. Ці теорії врешті-решт призвели до величезної трагедії — Другої світової війни.
А теорія В’ячеслава Липинського довго чекала на свій час — і тепер вона втілена в життя в сучасній Україні.
— Точно! Коли мене питають про націоналізм в Україні, я завжди відповідаю, що сьогоднішні українці є не етнічною, а радше політичною нацією. Найкращим доказом чого є президент-єврей.
— А що ще мені подобається в Липинського, то це його критика демократії. Ти ж знаєш, що він був монархістом?..
— І підкреслював роль свідомої, відповідальної аристократії, що теж було дуже немодним в епоху повсюдного захоплення народом.
— Я колись був фанатичним демократом, а з часом зрозумів, що й демократичні системи мають свої недоліки.
— Ну, ми бачимо, яку особу щойно обрали на найвищу посаду американці. Варто нагадати, що й Гітлер у свій час прийшов до влади цілком демократичним шляхом…
— Згідно з демократичними принципами, народ має сам обирати своїх представників, але демократія призводить до того, що керують не найрозумніші, а ті, хто подобається масам. І в епоху інтернету це стало помітним як ніколи досі. Люди обирають собі подібних, а не мудріших від себе, на жаль.
— Будь–якій людині творчої праці дуже важливо бачити плоди своїх зусиль. Що Ти вважаєш своїм найбільшим успіхом — і професійним, і життєвим?
— Найбільше я пишаюся своєю просвітницькою працею, яка вплинула на ставлення польських фахівців до дерев. Наш курс «Сертифікований інспектор стану дерев» виховав понад тисячу арбористів і спеціалістів із захисту довкілля з польських органів самоврядування. Ми не лише навчаємо людей, але й виховуємо в них пошану до дерев. Мені здається, в Польщі мені — звісно, не самому, а з командою, — вдалося змінити мову, якою говорять про дерева. Ця мова стала адекватнішою, сповненою поваги.
Мені також хочеться вірити, що я допоміг принаймні розпочати аналогічні процеси й в Україні. Час від часу українські колеги контактують зі мною, консультуються, діляться враженнями про мої підручники з біології дерев. Я дуже хочу надихати їх і надалі, але, звісно, продовження цих процесів — у руках українців.
Не можу не згадати з теплом і про проєкт охорони лелек в Україні, який я інспірував двадцять три роки тому. Такі платформи для лелечих гнізд, про які я говорив, будують сьогодні у Львівській, Волинській, Рівненській, Київській, Одеській області, і це дуже мене тішить.
— Мені здається, Твоєю заслугою є й те, що Ти зближуєш Україну з Польщею: полякам розповідаєш про українців, українцям про поляків.
— Я роблю такі спроби, але мені важко судити, наскільки вони успішні. На бульбашку арбористів і любителів дерев мені впливати простіше, ніж на дві великі нації та їхнє ставлення одна до одної. Однак, як хтось сказав, «помилкою буде не робити нічого, якщо можеш зробити хоча б трохи». От я й роблю оте своє «трохи».
— Крапля точить камінь, як то кажуть.
— Так. Хоча інколи я почуваюся безсилим, бачачи абсурдну ворожнечу в публічному просторі, спостерігаючи, наскільки ефективними виявляються московські наративи, що сіють розбрат. Я відчуваю обов’язок робити те, що роблю. Я східноєвропейський інтеліґент старого стилю, який має місію і намагається служити людям.
— Цей Твій місіонерський ідеалізм — дуже красивий і дуже польський. Либонь, подібні відчуття надихали й польських повстанців ХІХ століття з їхнім «За вашу і нашу свободу», а пізніше — прометеїстів часів Другої Республіки Польської. Я Тобі глибоко вдячна за цю великодушність, за це натхнення, яке надає сенсу й моєму повсякденню в Польщі.
Скажи, як зберігати рівновагу в добу світової турбулентності, коли не знаєш, чого чекати, і лячно буває вмикати новини? Маєш якийсь рецепт?
— (Задумується.) Вірш Кавафіса «Термопіли».
— Гаразд, то я наведу його в епіграфі до цього розділу[10]. В ньому міститься суто стоїчна мудрість: робімо те, що робити слід, і хай буде що буде.
— Саме так. Не на все ми маємо вплив, але наші життєві вибори — в нашій владі. І за них нам перед собою відповідати.
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Реґули поблизу Варшави — Незґода під Вроцлавом, лютий — квітень 2026 р.
[1] Із дотриманням усіх пропорцій (франц.). — Тут і далі — примітки авторки.
[2] Ян Юзеф Ліпський (1926-1991) — польський публіцист, критик, історик літератури. Опозиційний діяч часів ПНР, зокрема член «Солідарності». Масон. В есеї «Дві вітчизни, два патріотизми» критикує польські ресентименти і шовінізм.
[3] Мар’ян Турський (Моше Турбович, 1926–2025) — польсько-єврейський історик, письменник, громадський діяч, який пережив Голокост.
[4] «Закон Шухевича» — неофіційна назва Закону України № 2538-I, ухваленого 9 квітня 2015 року, співавтором якого є політв’язень совєтських таборів Юрій Шухевич (1933–2022), син командира УПА Романа Шухевича, якого польська сторона, як виявляється, вважає безпосередньо відповідальним за вбивства поляків Галичини під час Другої світової війни. Закон офіційно визнає учасників партизанського підпілля часів ІІ світової війни (зокрема ОУН-УПА) борцями за незалежність України і забороняє «зневажливе ставлення» до них, що польська сторона сприймає як табу на їхню критику.
Ухвалення цього закону Верховною Радою України викликало в Польщі гострий осуд: він не був спрямований проти поляків, але був ухвалений, на жаль, у день візиту тодішнього президента Польщі Броніслава Коморовського до українського парламенту, що в Польщі сприйняли як ляпас. Пйотр Тишко-Хмельовець далі в тексті про це згадує.
[5] Кресов’яки, кресові середовища — поляки (та їхні нащадки), що мешкали на так званих Кресах, тобто територіях на схід від сучасного кордону Польщі, які сьогодні входять до складу України, Білорусі, Литви та Латвії. Ці поляки під час II світової війни вимушено втекли від підрозділів УПА на землі сьогоднішньої Польщі або були туди примусово переселені після закінчення війни комуністичною владою. Багато з цих родин постраждало від нападів УПА, і ця травма іноді впливає на їхнє ставлення до українців загалом.
[6] Генрик Ян Юзевський (1892–1981) — польсько-український політик, художник, віцеміністр внутрішніх справ УНР, пізніше — пілсудчик, прометеїст, воєвода волинський (1928–1929 та 1930–1938). Здійснював політику польсько-української співпраці в межах польської держави, був противником примусової асиміляції українців. Боровся проти комуністичних впливів та впливів Російської православної церкви на Волині.
[7] «Ніколи не вбачайте лихого наміру в тому, що цілком можна пояснити дурістю».
[8] Мирослав Січинський (1887-1979) — український терорист, убивця графа Анджея Потоцького (1861-1908), намісника Галичини за часів Австро-Угорщини, поляка, який перебував у конфлікті з середовищем галицьких українців. Січинський вирішив розв’язати цей конфлікт шляхом убивства (були свідчення про психічну неврівноваженість убивці). Багато галицьких українців цей крок вітало, попри те що митрополит Андрей Шептицький суворо його засудив. Вироком суду Січинського було засуджено до смертної кари, але — зокрема й на прохання вдови вбитого намісника, яка керувалася, ймовірно, християнськими мотивами, — австрійський цісар помилував убивцю і замінив йому смертний вирок на 20-річне ув’язнення. У 1911 році за допомогою спільників Січинський втік із в’язниці й через Норвегію та Швецію переправився до США. Прожив довге життя, був совєтофілом, ніколи не розкаявся у вбивстві.
Докладніше — у статті українського історика Ігоря Чорновола: https://web.archive.org/web/20140228134653/http://www.gazeta.lviv.ua/article/14916
[9] Убеки (від UB, Urząd Bezpieczeństwa — Бюро безпеки) або есбеки (від SB, Służba Bezpieczeństwa — Служба безпеки) — зневажлива назва функціонерів репресивного апарату комуністичної влади за часів ПНР.
[10] В українській версії («Фермопіли») — в перекладі Григорія Кочура (1908–1994), одного з найвидатніших майстрів українського поетичного перекладу; в польській версії — в перекладі Зиґмунта Куб’яка (1929–2004), знавця античної культури, перекладача, есеїста.
Дані опрацьовуються...