Письменник, журналіст, видавець Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ (нар. 1946) — із тих людей, для кого, здається, і доба має більш ніж оті двадцять чотири години, відпущені простим смертним. Взірець організованості, винахідливості, нестандартного мислення, він причетний до десятків справ, корисних і дуже корисних для української культури: тут і респектабельне видавництво «Ярославів Вал», і Ліга українських меценатів, і високопрофесійні популяризаторські радіопередачі, і книжки самого пана Михайла, без яких уже годі уявити українську літературу. Книжки амбітні, сміливі, різноликі — й цікаві геть різним категоріям читачів, від високочолих істориків до веселої дітлашні.
Нині Михайло Слабошпицький охоче ділиться з нами — зі мною та Володимиром Науменком, головним редактором журналу «Березіль», — своїми рецептами успіху, роздумами про трагічну іронію історії й не менш тривожне сьогодення.
«СЬОГОДНІ В МЕНІ БІЛЬШЕ СКЕПСИСУ, АНІЖ ЛІРИКИ»
Люцина ХВОРОСТ: Пане Михайле, і тих, хто з Вами приятелює, і тих, хто про Вас лише чув, дивує і вражає у Вас насамперед Ваша багатоіпостасність. Письменник, засновник Ліги українських меценатів, багаторічний координатор Конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, директор видавництва «Ярославів Вал», людина творча і раціоналіст-прагматик в одній особі. Як виходить у Вас поєднувати такі різноспрямовані речі й жити настільки насиченим, сповненим обов’язків життям?
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: Мене завжди дивував в Україні категоричний поділ між сферами людської діяльності: ось це (скажімо, писання книжок, музики, картин…) — творчість, а це (бізнес, культурні чи мистецькі проєкти) — не творчість. Колись я запитав відомого канадійського поета й підприємця Юрія (Джорджа) Ємця, як йому вдається поєднувати таку тонку річ, як літературна творчість, і таку прозову річ, як бізнес, — і почув у відповідь те, що тоді мене навело на роздуми: «Я не знаю, щó більше можна назвати творчістю — вірші чи бізнес; принаймні для мене це синоніми».
Світлої пам’яті Петро Яцик також любив повторювати, що підприємництво — особлива форма творчості. Якось він мені проілюстрував це. Запитав: як ви гадаєте, Гонконґ інтеґрують до Китаю? Я здивувався: чому це його цікавить, коли він говорить про суто практичні моменти своєї справи? Яцик відповів: гонконзькі мільйонери еміґруватимуть, бо не схочуть жити в комуністичному Китаї. А еміґруватимуть вони, звичайно ж, до Канади — найкращої для проживання країни. І селитимуться не в адміністративній столиці Оттаві, а в бізнесовій столиці Торонто. Тому будівельник Яцик уже нині має внести стратегічні й тактичні корективи у свій бізнес. Він має запланувати спорудження специфічних жител для гонконзького істеблішменту. Треба дібрати відповідне місце, зважити на архітектурні особливості…
Будь-що може бути творчістю, якщо за це береться людина творча.
Л. Х.: У Вашому доробку — близько тридцяти книжок різних жанрів. Тут не тільки серйозні прозові, публіцистичні та критичні праці, а й книжки для маленьких читачів — ось нещодавно Ви подарували мені перевидану «Чудасію на балконі»… Для кого писати легше — для дорослих чи для дітей?
М. С.: Звичайно, для дорослих. Для дітей має бути не лише справжня чистота тону, а й особлива енергетика тексту. Я писав для дітей доти, доки росли мої сини. Читав їм свіжонаписане. Якщо вони оповідання чи казку бракували, я безжально те викидав. Часто вони ставали мені співавторами, пропонуючи написати про те чи про те й розповідаючи, як би вони написали, щó в тому найважливіше.
Відколи сини виросли, я вже не пишу для дітей. Я змінився. Сьогодні в мені в сто разів більше іронії, скепсису, аніж лірики. Зникла та душевна енергетика. Внуки просять щось нове написати (я перевидаю давні «дитячі» тексти), але… Я професіонал, я можу в літературі багато, однак відчуваю, що в казці чи оповіданні, написаному «професійно», «правильно», не буде «душі».
У «дорослих» творах «душі» може й не бути. Там має бути якась філософія, цікава життєва емпірика, ще щось; тут почуттєва «оркестрація» — не доконче обов’язкова річ. Є чимало навіть видатних книжок, написаних раціоналістично, сухо, без будь-яких сентиментів. А чи Ви можете уявити без цього, скажімо, «Маленького принца» Екзюпері, в якому кожне слово дихає почуттям?
Л. Х.: Як есеїст та письменник-біограф Ви незрідка занурюєтесь в інші епохи, ведете оповідь від імені знакових постатей української історії та культури — прикладом цього є хоча б розголосна Ваша книжка про Михайла Коцюбинського. Як Ви наважуєтесь «переноситися» в дýші реальних осіб з минулого? Як відбувається це перевтілення? Чи не буває страшно мимоволі збрехати, наділити персонажа тим, що йому невластиве?
М. С.: Біографістика, як на мене, — жанр абсолютно універсальний. Маємо тут і всі розмаїті наративні стратегії «просто» прози. Маємо тут і науку: адже ви досліджуєте життя, творчість, час, у який «вписано» вашого героя. Тут можуть бути навіть елементи криміналістики (якщо життя героя сповнене відповідних подій, як, наприклад, в О’Генрі, у Війона).
Є клішована фраза: «вжитися в епоху і в образ героя». І це саме так. Мене, скільки пам’ятаю, цікавила друга половина XIX століття в Україні. Цікавили Кирило-Мефодіївське братство, Братство тарасівців, «Громада», нелеґальні вкраїнські гуртки, всі політичні роздоріжжя української інтеліґенції, її жорстокі випробування революцією, а також утрата ілюзій про можливість мирного співіснування комуністичної ідеї з українським національним буттям. Це все було своєрідною підготовчою роботою до роману «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші».
Я вже можу в університеті читати спеціальний курс: «Коцюбинський і довкола Коцюбинського». Я перечитав усі його тексти, всі про нього і всі, що до нього бодай символічно дотичні. В мене вже виникало враження, що подеколи я дивлюся на тодішні події і на його знайомців його очима. Це неминуче приходить тоді, коли справді «вживешся» в матеріал. Страху збрехати в чомусь не маєш, бо є свята ілюзія: тільки ти один-єдиний на світі знаєш, як воно насправді було, а тому твій обов’язок — «просвітити» всіх. Тебе навіть не зупиняють ті документи, які свідчать не на користь твоєї версії подій: ти знаєш, що документи також «брешуть, як люди» (Юрій Тинянов). Бо документи складали люди, які не могли знати всього, а може, й мали якийсь лихий умисел. Словом, ти сам складаєш собі «правила гри», і якщо їх порушиш — тоді скажуть: а тут він збрехав.
Доки ж цього немає, читач вірить авторові, навіть якщо той, наприклад, напише: «І тут до кімнати ввірвався чорт…».
Володимир НАУМЕНКО: У пресі майнуло повідомлення, що на Сході України, в Донбасі, воює з російськими найманцями директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Ігор Коцюбинський. Ви, либонь, можете провести багато паралелей між добою Михайла Коцюбинського і добою нинішньою; між позицією і вчинками сина письменника Юрія та правнука письменника Ігоря…
М. С.: Так, правнук письменника і мій добрий приятель Ігор Коцюбинський уже півроку перебуває у Збройних силах. Він воює за Україну. Теж за Україну, але, як показав час, не українську, воював любий син Михайла Коцюбинського Юрій. Юрій, яким захоплювалися українські діячі й приятелі письменника і якого вчили за кошт української громади…
Вірю, що попервах Юрій не сумнівався у правильності обраного шляху. Росія, згадаймо непопулярного сьогодні Володимира Леніна, була тюрмою народів. Більшовики обіцяли соціальне визволення. Юрій увірував у цю релігію. Гадаю, що після Крут і розстрілів муравйовцями в Києві він усе зрозумів. Але йому вже не було вороття назад. Він так і лишився в актиукраїнських лавах декоративним зверхником збройних сил ніби-України. Більшовикам для маскараду було необхідне це прізвище — Коцюбинський. Цілком природно, що комуністичний Молох згодом проковтнув і його.
«СЬОГОДНІШНІ ВЛАДЦІ ГРАЮТЬСЯ З ВОГНЕМ…»
В. Н.: Виповнюється рік від початку революційних подій в Україні. Про Майдан 2013–2014 років уже написано низку книжок, із-поміж них помітно вирізняється Ваша — «Гамбіт надії». Що спонукало Вас не тільки вийти на Майдан, але й стати його літописцем?
М. С.: Скажіть мені, хто не жив колізіями підписання-непідписання угоди про євроасоціацію?! Знаючи, в якій державі ми живемо, жодного дня після Вільнюса[1] я не чекав нормального розв’язання подій на Майдані Незалежності. Згодом я від Спілки письменників увіходив до складу групи переговорників, яку зібрав Леонід Кравчук: ця група намагалася знайти вихід із конфліктної ситуації. Зі мною були колеґи Дмитро Павличко, Юрій Щербак і Віктор Баранов. Слухаючи Януковича, Азарова, Бойка, Арбузова, Вілкула, ми допевнювалися в тому, що всі вони ані на йоту не допускають можливості євроінтеґрації України, а всі їхні недавні розмови на цю тему — звичайнісінький блеф. Мені було просто шкода тих, хто цьому вірив і мав ілюзії, що саме Янукович і К° таки поведуть нас у Європу (а до Вільнюса таких наївних було немало!). Я писав щомісячні коментарі подій для канадійського часопису. Потім побачив, що все це складається у книжку. У мене вже була перша її частина, умовно названа «Причини». А далі лишалося написати «Наслідки» та «Перспективи». Пишучи це все, я намагався тримати в полі зору весь контекст подій (Майдан, Кремль, війна на Південному Сході, світовий резонанс); писав про нові тренди в Україні, про зміну самої парадигми політичних цінностей, сповідуваних на олімпі влади, про цивілізаційний вибір суспільства, що його Янукович із «братвою» збиралися банально, як картярні шулери, обшахрувати. Звідси й відповідний пафос «Гамбіту…».
В. Н.: Ви були також учасником, свідком та літописцем Майдану–2004, написали були книжку про Помаранчеву революцію. Чи не хотіли б Ви внести якісь корективи в написане, доповнити книжки новими розділами, адже події й далі розвиваються карколомно швидко?
М. С.: Я тоді написав «Пейзаж для Помаранчевої революції» — книжку пафосну і наївнувату, бо, перечитуючи її сьогодні, бачу: тодішній автор щиро вважав, що з перемогою Майдану–2004 розв’яжеться переважна більшість наших проблем. Однак жодних коректив до книжки сьогодні вносити не можна і не треба. Книжка залишається документом тодішніх настроїв та ілюзій. Реквіємом віри у Віктора Ющенка, який став для нас розчаруванням століття. Суспільство бачило в ньому не того, ким він насправді є, а того, кого хотілося бачити. І вийшло так значною мірою завдяки тому, що Ющенко говорив саме те, що хотіли від нього почути. Як не оцінити відмінної роботи іміджмейкерів та спічрайтерів!
До того ж гнівний протест в українців ви́кликало отруєння Ющенка, до якого просто не могли не мати стосунку кремлівські діячі.
Л. Х.: Чесно кажучи, для мене така підліткова «закоханість» у політиків, від якої всього кілька кроків до щирої ненависті, — ознака певної психологічної незрілості суспільства. Можете спрогнозувати: чи постане в Україні третій Майдан?
М. С.: Це неминуче. Надто високі — нереалістично високі в наших умовах — були сподівання Майдану й суспільства на «перезавантаження» всього в Україні. Владна команда, в якій так багато банальних корупціонерів та інших людей вчорашнього дня, згодна тільки на косметичні зміни, а решта, мовляв, має лишитися як було. Зміна облич у владі — це ще не кардинальні зміни і навіть не натяк на них. Гучно проголошена люстрація виглядає незграбною її імітацією. Особливо безнадійний її стан у судовій системі, де треба звільнити чи не весь суддівський корпус і набирати його заново, піддавши своєрідному рентґенові індивідів у суддівських мантіях.
Соціологічні опитування свідчать, що судам в Україні довіряє мізерна кількість людей. І це безмежно наївні люди. Бо ж чи не кожен розуміє, що наше кривосуддя безнадійно продажне. Коли я думаю про наш суд, відразу згадую такий анекдот: «Ваша честь, позивач приніс мільйон доларів…» — «Тоді повертаємо на його користь!» — «Але відповідач також приніс мільйон!» — «Тоді судитимемо за законом!».
Сьогоднішні владці граються з вогнем. Вони ніяк не годні зрозуміти, що люди, які пройшли Майдан, не тільки мають усі права запитати з них за всі їхні витівони, а й — запитають. Надто ж — коли повернуться з Південного Сходу добровольчі батальйони, де зібралися українські пасіонарії. Вони запитають, хто повинен відповісти за Іловайський розгром, і чому в морози ще так багато наших бійців у кросівках, обмотаних усяким шматтям та скотчем, і чому на складах нерушно лежить усе те, чого катастрофічно бракує на фронті, і…
Зрештою, багато про що запитають люди Майдану. І суспільство їх готовно підтримає, бо нині немає зачарування перемогою, як це було 2004-го. Немає жодного натяку на тодішню ейфорію. Нині є війна, смерті, тривоги і гнітюче розчарування від того, що про зміни в країні тільки говориться. А самі зміни завмерли десь на далеких обріях, не кваплячися до нас. Ритуальними фразами про зміни зміни не робляться.
Л. Х.: Ви не політик, але близько стоїте до політики і знаєте багатьох політиків особисто, зокрема і Юлію Тимошенко. На Вашу думку, чому постмайданна Україна відвернулася від свого політв’язня? Наскільки такий поворот історії є справедливим — з точки зору звичайної, людської справедливості — й доцільним з погляду перспектив України як держави? Чи не зрадили ми свого де Ґолля в особі Юлії Тимошенко?
М. С.: Так, я маю добрі стосунки з багатьма політиками, а серед них — і з Юлією Тимошенко, яка послідовно підтримує щорічний Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, за що я їй ще раз дякую.
Нині Юлія Володимирівна переживає небувалий спад своєї популярності. Вона повернулася з ув’язнення тоді, коли, здається, всі вакантні місця в майданній «команді» вже було зайнято й усі важливі ролі розподілено. До того ж її перша поява на сцені Майдану була майже провальною: жалобна процесія оплакує Небесну сотню, а Юлія Володимирівна на реґістрі риторики 2004-го починає мову з Майданом, ще не відчувши, що за той час, доки її терзали у в’язниці, тут так багато змінилося. Ота неадекватність ситуації значною мірою зумовила обвал рейтинґу самої Тимошенко. Плюс відхід із «Батьківщини» в новий проєкт політиків її першого ряду відібрав електоральні голоси в її політсили.
Історія — жорстока й примхлива. Одних вона вивищує, інших знищує, не маючи жодних бажань бути справедливою чи гуманною. В історії є так, як воно є, — без будь-яких етичних оцінок. І до цього треба ставитися по-філософськи.
Але я не поспішав би списувати Юлію Тимошенко з серйозного рахунку. У неї ще є великий запас міцності й багато шансів повернутися «на коні». Чинна влада щодалі більше втрачатиме авторитет і популярність, а Тимошенко їх собі повертатиме.
В. Н.: Вас приваблюють неординарні постаті, які Ви волієте показувати на тлі доби. На тлі сьогоднішньої, обпаленої війною доби — кого зі своїх побратимів по перу Ви б виділили, про кого хотіли б написати якщо не книгу, то бодай розлогий есей?
М. С.: А я й пишу про тих, про кого мені хочеться написати. Опублікував кілька есеїв про Юрія Щербака. Про Григорія Гусейнова, Івана Корсака, Володимира Базилевського, Валерія Гужву, Джеймса Мейса. Зрештою, до щойно укладеної книжки портретів та есеїв увійшло тридцять три персоналії. Не всі вони безпосередньо пов’язані з подіями нашого дня, але на кожній лежить його відблиск. Усі так чи інак діють в ім’я нашої справи, реаґують на виклики доби.
«ЯЦИК НАПОЛЯГАВ: ЧИЇ БУДУТЬ БАНКИ Й ЗАВОДИ,
ТОГО БУДЕ Й МОВА!»
Л. Х.: Пане Михайле, щó важить для Вас Ваш власний витвір — Ліга українських меценатів? Чим у її роботі Ви найдужче пишаєтеся?
М. С.: Клуб українських меценатів — ідея, яка мені увиразнилася після знайомства з Петром Яциком улітку 1992 року. Ми з ним побували в кількох канадійських клубах (Клубі українських бізнесменів і професіоналів, «Козбілд», філантропійних клубах), і Яцик висловив бажання познайомитися з благодійниками в Україні, щоб спільними силами зреалізувати якийсь масштабний проєкт. З цього, власне, й почалася Ліга українських меценатів, котра як міжнародний благодійний фонд була зареєстрована у Міністерстві юстиції України влітку 1995 року.
До Ліги ввійшли, окрім Яцика, на сьогодні вже покійні Ераст Гуцуляк, Марія Фішер-Слиж із Канади, Маріян Коць із США, Володимир Кравченко та Іван Кікта з України. Були там і колективні члени — львівська кондитерська фірма «Світоч» на чолі зі своїм генеральним директором Андрієм Тавпашем, фармацевтична фірма «Дарниця», що її очолює Володимир Загорій, нинішній президент Ліги. Потім до них приєдналися Олександр Огороднійчук, який очолює фірму «Ексімед», бізнесмен зі Львова Михайло Ватуляк, архімандрит Української греко-католицької церкви Рафаїл Турконяк. Колективним членом Ліги стала Фундація імені Івана Багряного зі США. Наші постійні донори — ПАТ «Оболонь», Союз українок Австралії та Фундація українських студій Австралії, а також низка комбатантських організацій з Австралії та Канади. Я радий співпраці з цими людьми. А пишаюся тим, що проєкт під назвою «Ліга українських меценатів» виявився успішним і вже має свою двадцятилітню історію.
Як пишаюся й уже згаданим конкурсом імені Петра Яцика. Меценат доручив виконавчому директорові своєї Освітньої фундації Маркові Стеху та мені розробити модель цього турніру. Й ось уже вона діє п’ятнадцять років — п’ятнадцятий конкурс іде до свого завершення. Ця динамічна ідея мецената спрямована на піднесення соціального престижу державної мови. Прикметно, що з’явилася така ідея саме в бізнесмена.
Прикметно також, що цей бізнесмен — Петро Яцик.
Л. Х.: Ким сам пан Петро став у Вашому житті? Чи є такий тип людини в чомусь зразковим для Вас?
М. С.: Цей чоловік мислив нестандартно і багато в чому був єретиком, якщо слухати деяких доморощених експертів. Добре пам’ятаю, як у переддення нашої незалежності й у перші дні її він осмикував тих, хто всю свою енергію спрямовував на боротьбу за українську мову й символіку. Яцик наполягав: боріться за банки й заводи — чиї будуть банки й заводи, того й буде мова! Його звинувачували у відсутності патріотизму, але він знав, щó казав. Те, проти чого він тоді застерігав, сталося — ми відчули себе «на нашій — не своїй землі».
Яцик для мене — взірець конструктивного діяння й креативності. Він сам створив себе й викував свій успіх. Була в нього ще одна дуже важлива риса: він учився в життя до останніх своїх днів. Не було того консерватизму й зарозумілості, що часто з’являються в літніх людей, які, мовляв, усе перебачили й усе знають. Скільки його пам’ятаю, він завжди читав новинки з економіки, мистецтва менеджменту, а також біографії успішних людей.
Л. Х.: «Ярославів Вал» є видавництвом із дуже доброю репутацією. Як удається Вам видавати такий масив якісної літератури, не зорієнтованої на одноденний прибуток, і водночас триматися на плаву фінансово?
М. С.: Задумувалося саме такого профілю видавництво, яке оприлюднюватиме тільки літературно повнокровні тексти. Яцик мене повчав: якщо хочете в бізнес — беріться лише за те, що добре знаєте. Наприклад, видавайте книжки. Ви розумієтеся, щó там і до чого. Лихо людей і в тому, що беруться не до свого діла.
«Ярославів Вал» має свою стратегію, чіткі бізнесові обрахунки. Без серйозного маркетинґу й менеджменту нема чого й братися до справи. Он скільки видавництв стали тільки спогадами! Кожна книжка вимагає, щоб її виразно позиціонували на ринку, щоб саме той, кому вона заадресована, не розминувся з нею. Багато наших зусиль спрямовується на промоцію видань. Усі наші новинки постійно фігурують у ЗМІ. Я й сам реґулярно пишу рецензії на них. І роблю це залюбки, бо ж видаємо, наприклад, Мушкетика, Щербака, Дочинця, Гужву, Кралюка, Корсака, Слапчука, Голоту, Мовчана, Пагутяк, Базилевського, Олега Солов’я, Надію Степулу, які значною мірою визначають обличчя сучасної літератури. Мені легко говорити про цих письменників, бо вони — справжні.
Л. Х.: Ваш рецепт примирення елітарної та масової літератур?
М. С.: Нині бачимо цікаву мімікрію: елітарна маскується під масову («Ім’я Рози» Умберто Еко), а масова — під «високочолу». Все це диктується високою конкуренцією й потребою вижити в час великих випробувань для літератури, коли на неї йде наступ з усіх боків: тут тобі й телебачення, й Інтернет, і зниження самого престижу інтелекту в суспільстві споживання.
Л. Х.: За яким принципом Ви як видавець добираєте авторів і тексти? Яких книжок нині бракує українському читачеві?
М. С.: Відбираю для друку головним чином те, що мені імпонує. Те, чого, на мою гадку, справді не вистачає читачеві, а отже — те, що матиме й комерційний успіх. І без друкування, скажімо, кросвордів, гороскопів, порнографії та сентиментальної попси можна оприлюднювати добрі тексти, які стануть фінансово прибутковими. От, наприклад, ми видали два фоліанти Леоніда Кисельова під однією назвою «Над київськими зошитами». Готуючи їх до друку, провели «артпідготовку» — у зливі публікацій та радіопередач розповіли про Кисельова. Цього видання вже чекали. Його зустріли, як мовиться, з оваціями. За таким самим сценарієм ми видали «Правду про Росію» Астольфа де Кюстіна, «Чужинців про Україну» Володимира Січинського, «Енциклопедію російської душі» Віктора Єрофеєва. Кожну книжку треба пояснювати, акцентувати в ній те, що сьогодні може найбільше зацікавити читача. Треба також враховувати, що немає книжок для всіх, тому необхідно бачити той читацький сеґмент, якому та чи та книжка цікава, й апелювати саме до нього.
Л. Х: Нині, коли Інтернет максимально демократизував читання і всерйоз замахнувся на авторські права, — які переваги, на Вашу думку, залишаються в паперових видань?
М. С.: Я не вважаю, що Інтернет та електронна книжка знищать паперову. Є в людській природі непоясненні речі — скажімо, бажання володіти. Володіти престижною річчю. Володіти виданою на високому мистецькому рівні книгою. Є психологічний феномен спілкування з книжкою (в цьому — щось глибоко індивідуальне). Книжка залишиться, але вже не буде таким масовим товаром, яким була ще двадцять-тридцять років тому.
Л. Х.: Ви згадали про радіо. Ви є автором дуже інформативного циклу радіопередач, зокрема на каналі «Культура». Хто ініціював цей проєкт? Наскільки він зблизив Вас — як автора і видавця — з читацтвом?
М. С.: Радіо запропонувало мені кілька авторських передач на теми літератури, давши цілковиту свободу вибору тем і персоналій. Так з’явилися на каналі «Культура» мої «Прем’єра книги» та «Нобелівські лауреати», а на першому — «Екслібрис». Звичайно, це вплинуло на мої стосунки з читацтвом, примножило число безпосередньо моїх читачів. У мене є своєрідний читацький клуб, до якого входять люди, що слухають мої передачі й шукають ті книжки, про які я говорю.
Л. Х.: Ви з Вашими менеджерськими здібностями тривалий час посідали не останнє місце в керівництві Національної спілки письменників України. Яким Ви бачите майбутнє Спілки? Чи не думали Ви її очолити?
М. С.: Спілка вже не повинна бути «департаментом літератури», яким була за часів СРСР і яким силкується бути ще й сьогодні, смішачи людей. Спілка в нашій ситуації бачиться тільки формою соціального захисту людей, які пишуть. Там має бути літературна аґенція, бюро з авторських прав і двоє-троє функціонерів. Я був у Спілці письменників Канади. Це дві орендовані кімнати, жодного оплачуваного коштом держави штату працівників — усе на громадських засадах. Мені вже неоднораз різні «команди» пропонували йти на вибори — не тільки до Верховної Ради, а й на голову Спілки. Але я маю стільки обов’язків і в Лізі, й у видавництві, що їх як на одну особу вистачить із головою.
Я з великою іронією дивився на кількох цьогорічних претендентів на «папаху» голови Спілки. В одного — нульовий літературний рейтинґ, оскільки він нічого путнього не написав і навіть не здобув права йменуватися письменником, а пнеться в голови письменницької громади. Другий, уражений синдромом літературного канібалізму, якби міг, скинув би за борт із корабля сучасності всіх старших літераторів, бо ж «Спілка — для молодих!». До речі, Спілка — для всіх письменників. А молодих не варто аж так фаворизувати. Молодість — та чеснота, яка швидко минає. В оцінці письменників має значення не вік, а текст.
Л. Х.: Насамкінець — про Вашу родину. Що вона дала Вам у творчому плані, чим збагатила? Сьогодні, коли один з Ваших синів виріс в аванґардного режисера, — чи нема у Вашій родині суперництва талантів, ревнощів до успіху?
— Мої діти — найбільша моя гордість. Як уже згадував, саме вони зробили мене «дитячим» письменником. Для молодшого сина Святослава я написав своєрідний підручник з історії України «З голосу нашої Кліо», який мав уже сім перевидань. Святослав закінчив Інститут міжнародних відносин, але дипломатичну кар’єру зіґнорував — пішов у бізнес. Його приваблює приклад Петра Яцика, який мав на Святослава великий вплив.
Мирослав пов’язав себе з кіно й зібрав своїми фільмами кількадесят престижних міжнародних нагород. Мені цікаве те, що він робить. Як цікаве й усе, що пише донька Іванна — дуже здібна журналістка.
…Суперництво талантів? Заздрощі? Навпаки, я маю відчуття, що перемоги мого сина — це й мої творчі перемоги. Адже це мій син! Це мовби мій реванш у життя за те, що в мене не збулося.
Л. Х.: На Вашу думку, чим він завдячує Вам?
М. С.: Думаю, я дав Мирославові дуже багато саме тим, що не перешкоджав йому ставати самим собою. Багато важило й те, що він ріс серед книжок у моїй бібліотеці й не мав надмірних порад, як саме на яку книжку дивитися…
Листопад 2014 р.
Харків–Київ
[1] Мається на увазі Вільнюський саміт Східного партнерства (28–29 листопада 2013 р.), на якому представники Грузії та Молдови парафували угоди про асоціацію з Євросоюзом, а Україна в особі В. Януковича оголосила про відмову від асоціації (таке рішення за кілька днів до того ухвалив уряд М. Азарова). Це і стало поштовхом до Революції Гідності.
Дані опрацьовуються...