Відомий філолог, фахівець із загального мовознавства та соціолінґвістики, член-кореспондент НАН України Орест ТКАЧЕНКО народився 1925 року в Харкові, в родині українського філолога Бориса Ткаченка, розстріляного у 1937-му. Проте фах мовознавця Орест Ткаченко обрав не під батьковим впливом, а цілком самостійно.
Пан Орест — автор книжок «Українська мова і мовне життя світу» (2004), «Мова і національна ментальність (Спроба сучасного синтезу)» (2006), «Исследования по мерянскому языку» (2007) та ін. Окрім того, він пише вірші та поезії в прозі, публікує їх під псевдонімом Олександр Косолапов. Живе і працює в Києві.
У нашій листовній розмові пан Орест постає то добродушно-іронічним, то розчуленим; стиль його — легкий, гнучкий, інтелектуальний, значений неабиякою начитаністю й багатим життєвим досвідом.
«МОЖЛИВО, МІЙ БАТЬКО ВРЯТУВАВСЯ Б, ЯКБИ…»
— Оресте Борисовичу, я сама власниця доволі рідкісного в нашій країні імені, однак не можу не відзначити краси імені Вашого, нечастого на Сході України. Пане Оресте… мені приємно вимовляти це: пане Оресте.
— Дейл Карнеґі писав: «Пам’ятайте, що ім’я людини для самої цієї людини є найсолодшим і найважливішим звуком у будь-якій мові». Однак цього твердження не можна прийняти беззастережно…
Імені свого я не люблю. Воно видається мені занадто претензійним, вияскравленим, таким, що б’є на ефект. Як павичів хвіст. Можливо, у цьому виборі відбилося тяжіння батька до чогось яскравого, пов’язаного з якимось східним, індійсько-циганським типом його вроди і, відповідно, вдачі. Це відрізняло його від матері й мене, що завжди були схильні до скромних, стишених тонів.
Крім того, ім’я моє змушувало і змушує мене раз у раз пояснювати, що воно грецьке, християнське, православне, хоч і рідкісне, а не якесь «бусурменське». Якби я мав звичайне поширене чоловіче ім’я, то не мусив би щоразу вдаватися до таких пояснень.
При всьому тому я, однак, ніколи не вважав за можливе від свого імені відмовитись, бо це б виглядало як зрада щодо батька, який мені його дав і доля якого була жорстока.
Тож ім’я Орест я залишив за собою як паспортове; ним же позначаю свої мовознавчі праці. Але коли виникла змога надрукувати свої літературні твори, а отже, й нагода взяти інше, літературне ім’я — я згадав про ім’я Олександр, яке, до речі, батьки спершу й хотіли мені дати. До того ж ім’я Олександр мені «залишив у спадок» мій двоюрідний брат, який передчасно загинув 1945 року на війні.
Олександром звали й уславленого українського поета Олеся (документальне прізвище — Кандиба), з яким родину Ткаченків, крім віддаленіших читацьких симпатій, поєднували й безпосередні особисті зв’язки. У родині зберігався примірник першої збірки Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» (1907 рік видання) з дарчим написом «Любому Лесикові» (ішлося про старшого батькового брата Олександра Даниловича Ткаченка, якого поет міг цінувати як гарного співака-аматора, пізніше — професіонала).
Псевдонім Косолапов я обрав з інших причин. Рід Косолапових, до якого я належу за материною лінією, вигас (чоловіки або померли безпотомно, або мали самих дочок). Я не хотів би, щоб по ньому не лишилося жодного сліду. Я дуже любив свого діда-росіянина Якова Івановича Косолапова, який був доброю людиною й аж ніяк не був російським шовіністом. До свого зятя-українця, мого батька, він поставився з повагою. Як добрий столяр, дід зробив йому гарні полиці для книжок…
— Якою Ви запам’ятали родину Ваших батьків?
— Коли знайомі питали Ткаченків, батькових родичів, на кому оженився Борис, — відповідь була така: «На какой-то кацапочке с Москалёвки»[1].
Насправді мати моя, Ольга Яківна Косолапова, росіянкою була лиш наполовину: дівоче прізвище її матері, моєї бабусі, — Горленко…
Українством своїм я зобов’язаний виключно матері. Саме від неї, від цієї «кацапочки», я чув прекрасні українські пісні; вона винесла їх з українського хору, де співала під орудою Гната Хоткевича; там вона, до речі, й познайомилася з моїм батьком, акомпаніатором хору (він грав на роялі).
Мати, хоч говорила переважно російською мовою, все ж легко і з приємністю переходила на українську. Любила українську літературу, сама іноді писала українською поетично-прозові мініатюри. Незрідка висловлювалася на підтримку українства. Пам’ятаю: коли з’явився новий гімн СРСР зі словами «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки Великая Русь…», — мати це прокоментувала так: «Под таким гимном охотно бы подписался Деникин».
Саме з нею, з матір’ю, я прочитав першого українського вірша; це був вірш Якова Щоголева «Висне небо синє, синє, та не те…».
Саме вона купила мені першу дитячу українську книжку — був це «Волохан» Миколи Трублаїні, якого я із захопленням читав. Саме вона мені принесла й Шевченкового «Кобзаря» 1939 року видання.
Саме з нею — вже виїхавши з України на Урал — ми співали: «Радуйся, ниво неполитая…».
Батька свого, відомого мовознавця Бориса Даниловича Ткаченка, я знаю тільки з розповідей матері, шляхетної жінки, яка в коханні до нього виявилася напрочуд сильною. У ній наче поєднувалася воля донни Анни і сила любові Долорес[2]… Ніколи я не чув від неї жодного образливого слова на батькову адресу. Вона, я певен, пам’ятала його до кінця життя, бо Fort comme la mort[3] любов.
Він був, як я розумію, шалено вродливим, схожим на цигана (мати розповідала, що іноді циганки, сприймаючи його за свого, зверталися до нього циганською мовою). Мав неймовірний успіх серед жінок; він навіть не мусив здобувати їхню прихильність — коло нього й без цього раз у раз утворювався потенційний «гарем»… І він, на жаль, не завжди міг проти цього «гарему» встояти.
Мати теж була гарна на вроду, але краса її була північна, «скандинавська». Кажуть, вони були дуже ефектною парою.
Розлучилися вони на другому році мого життя. Тому крах батькової долі не відбився на нас із матір’ю безпосередньо: на той час, у 1937-му, батьки вже десять років були розлучені, мати — вже два роки одружена з іншим, та й батько мав іншу жінку, єврейку з двома дочками.
— Ви багато розмірковували про трагедію Вашого батька…
— Так. Гадаю, якби батько тимчасово виїхав був у добровільне «самозаслання» в якусь російську глушину чи пак у середньоазійські республіки — він міг би врятуватися. Дехто — наприклад літературознавець Шамрай або мовознавець Кротевич — у такий спосіб врятував своє життя, а потім (після війни) повернувся в Україну.
Але друга батькова дружина, Зінаїда Йоффе, не змогла вчасно зрозуміти, що з Києва треба тікати якомога далі. Вона спонукала мого батька якнайбільше заробляти. А заробляв він на той час перекладацтвом.
І в момент, коли розпочався черговий погром українців, неоголошена превентивна антиукраїнська війна, — в той момент батько мій був у Києві.
Арешт батька відбувся в ніч проти 1 листопада 1937 року. 23 грудня того самого року — на тридцять восьмому році життя — його розстріляли. Так обірвалося життя талановитого мовознавця-україніста і перекладача…
Посмертно (1957 року) батько був реабілітований. Цією реабілітацією з нього знято тавро «ворога народу», але що з того, коли життя вже не повернеш, — адже, за словами Маяковського, «смерть не умеет извиняться».
Зінаїда Йоффе повернулася з «жёнских лагерей» (для дружин «ворогів народу») живою. Коли її ув’язнили, дочок її забрав їхній батько, відомий єврейський поет Перец Маркіш[4]. Його теж розстріляли, але пізніше, у 1952 році.
…Можливо, мій батько врятувався б, якби не розлучився з моєю матір’ю, яка б своєчасно — як жінка розумна — зрозуміла ситуацію і шляхи порятунку. Однак тепер це все лише, як мовиться по-польськи, marzenie ściętej głowy[5].
— Що Вам відомо про перекладацьку спадщину Бориса Ткаченка?
— Батько перекладав з англійської, французької, німецької та російської мов. Перекладав здебільшого прозу, та були і два винятки: переклад лібрето опери Ваґнера «Нюрнберзькі майстерзінґери» та віршів австрійського класика Ніколауса Ленау. Ці тексти високо поціновував мій науковий керівник із часів аспірантури академік Леонід Булаховський. На жаль, майже стовідсотково можна припустити, що ці переклади, яких, до речі, ніде не публіковано, не збереглися.
Якось у букіністичній книгарні в Києві мені пощастило придбати твори Ленау німецькою мовою. Подумалося: це можуть бути книжки з бібліотеки мого батька… На перших сторінках двох томів — там мав бути підпис власника книжки — нижня частина відкраяна ножицями. Так, мабуть, робилося при конфіскації книжок «ворогів народу»: у такий спосіб годилося стерти всяку пам’ять про них.
Щодо батька я маю певне почуття боржника. Особливо теплих почуттів у мене до нього не було і не могло бути: мені було дуже кривдно за матір. Але, з другого боку, мати завжди говорила мені про нього як про людину, варту глибокої поваги, талановиту, віддану справі — хоч наукова це справа, хоч літературна. Тому мені б дуже хотілося відшукати його поетичні переклади, якщо вони все ж таки збереглися, й оприлюднити їх. Мені здається — лайте мене за надмірну сентиментальність! — що тоді мене з того світу благословлять і мати, і батько.
«НЕНАВИСТЬ РОСІЯНКИ
ВИЛІКУВАЛА МЕНЕ ВІД ХВОРОБИ МАЛОРОСІЙСТВА»
— Пане Оресте, Ви зростали у зросійщеному Харкові, а виросли в українського мовознавця. Які шляхи привели Вас до цього?
— Справді, я походжу з російськомовної родини, виріс у переважно російськомовному оточенні — адже зростав я у великих містах і робітничих селищах Східної України та Росії. Навіть школу закінчив російську, а пишу українською. Запитуєте, як це вийшло?
Про роль моєї матері в цьому я вже згадував. Якщо російську мову я (на відміну від тодішніх селюків) сприймав як щось повсякденне і прозаїчне, то саме в мові українській — завдяки материним пісням — була для мене справжня романтика. Материні пісні будили в мені «єретичні» думки: чому ця чудова мова не є мовою міста?
У перші роки після розлучення з батьком мати змушена була каторжно працювати, щоб утримувати себе й мене. Лише в 1935 році вона вийшла заміж удруге — і відтоді почалися наші подорожі малими селищами й напівсільськими околицями великих міст. Раз у раз я тепер стикався з українською мовою, якою не вмів гаразд розмовляти, і це викликáло відчуття неповноцінності.
Крім того, мене почала захоплювати українська поезія і література в цілому. На Донбасі, куди туго доходили відомості про репресованих письменників, я зміг прочитати «Людоловів» Зінаїди Тулуб. Цю книжку тримали в бібліотеці, бо не знали, що письменниця вже сидить у таборах, отже, книжку треба вилучити, а то й знищити. Ця книга про славетне козацьке минуле України на широкому європейському тлі справила на мене велике враження.
Коли ми жили в Дарниці коло Києва (тоді це була дачна місцевість, а не район столиці; вітчим там працював на комбінаті штучного волокна, на «Шовкобуді»), мати купила роман Кіплінґа «Кім» у російському перекладі. Хлопець, герой роману, подорожував разом із матір’ю-індускою та батьком — англомовним ірландцем; був з ними і тибетський чернець. І ось у цій книжці я раз у раз натикався на слова: «Ким подумал по-английски», «Ким подумал на хиндустани», «Ким подумал по-тибетски». Мене зацікавило, а якими мовами міг би подумати я… Крім російської, натоді це могла бути тільки українська мова, бо німецьку я тільки-но починав вивчати, а до польської прилучився пізніше. І ось почалася цікава гра в думання українською мовою: «Небом линуть хмари», «Я йду самотою серед пісків», «Цікаво, що я тепер побачу» тощо.
Ще одним важливим чинником, що сприяв моєму українському самоусвідомленню, стало — хоч як це парадоксально — моє перебування в Росії. У кінці 1940 року ми переїхали з Луганської (тоді Ворошиловградської) області України до невеличкого міста Каменська, що в Ростовській області.
Зникли шкільні предмети «українська мова» та «українська література». Як не дивно, це полегшення особливого захоплення не ви́кликало. Певний шок спричинила й поява російських селян. Тобто теоретично я, звичайно, знав, що й такі існують, — але практично перед тим я бачив і чув тільки тих селян, що розмовляли українською мовою.
Я відчув, що мені не вистачає української мови, і взявся посилено читати-перечитувати всі українські книжки, що були в нашій хатній бібліотеці, — зокрема й «Словарь української мови» Бориса Грінченка. Українською я став писати й свої щоденники, а надалі — й вірші (хоча найперші мої дитячі спроби віршування були російськомовними).
Треба сказати, що й у російській літературі я знаходив багато цікавого і близького. Я ще не сприймав російську літературу як чужу. Для мене тоді й Шевченко був «наш», і Пушкін — «наш», і Коцюбинський, і Тургенєв… що вже казати про Гоголя!
Небавом ми опинились на Уралі, у глибині Росії, де вже не було ніяких контактів з Україною. Україна тоді була окупована німцями.
Саме під час перебування на Уралі у моїй свідомості проліг чіткий вододіл між українським та російським. Відбулося це у брутальний, але, думаю, збавчий спосіб. Той епізод я називаю «шоковою терапією».
Жили ми в селищі Нєйво-Рудянка Свердловської області. Наша хазяйка здавала нам ізбу, а сама жила в поблизькому містечку. На перше літо (1942 року) вона дозволила нам посадити на її городі картоплю. На другу весну й літо (стояв уже 1943-й) вона зметикувала, що краще на тому городі висадити махорку, але зробила це не попередивши нас. І ось така картина: ми — мати, вітчим і я — скопуємо землю під картоплю і садимо в ямки обрізки картоплі з паростками, засипаючи їх землею. За нами йде зі своєю послугачкою наша хазяйка, викидає ту картоплю, що ми посадили, і замість неї встромляє в землю паростки махорки. На питання моєї матері: «Что Вы делаете?» — ми почули добірну лайку, серед якої були й такі слова (усе на -о): «Ах вы, хохлы проклятые! Наши на фронте кровь проливают, а вы приехали к нам шкуры спасать!».
Звичайно, це була брехня і наклеп, бо ми приїхали з вітчимом, який ставив до ладу виробництво олеуму, згущеної сірчаної кислоти, без якої неможливе виробництво пороху та інших вибухових речовин. Якби хтось не готував озброєння і боєприпасів для фронту — можна було б пролити хоч моря крові, а все одно німці б докотилися до Уралу.
Але вразило головно не те. Ми приїхали з Ростовської області, ми весь час розмовляли російською — і все одно ми були «хóхлы прóклятые».
— На жаль, і досі таке ставлення з боку північних сусідів — не рідкість.
— Але та «шокова терапія» була потрібна, щоб остаточно мене з малороса зробити українцем. І тому тепер я тій жінці та її родині бажав би всього найкращого. Ненависть росіянки вилікувала мене від хвороби малоросійства, на яку, на жаль, ще хворіє багато українців.
…Після школи я свідомо пішов студіювати україністику. Однак розмовляти українською з товаришами ще довго не насмілювався: заважала і сором’язливість, і побоювання, що моя розмовна українська — незграбна і незугарна…
Навчався я спершу в Харківському університеті (1945–1947), а опісля — в Київському. Далі була аспірантура й робота в Інституті мовознавства, де я остаточно опанував українську мову практично, почав вільно нею спілкуватися. Стало мені у пригоді й добре знання російської, а далі й польської мови: завдяки цьому я міг краще орієнтуватися в українській, зокрема уникати росіянізмів, на які часто хибують «стихійні» українці (від яких ми незрідка чуємо «до цих пір» замість «досі», «давайте зробимо» замість «зробімо» тощо — бо в них так, мовляв, кажуть).
— Пане Оресте, коли вже говоримо про мовні норми: що Ви думаєте про реформу правопису, про можливе повернення до скрипниківки, хай і дещо змодифікованої? Про це багато говорять ось уже кільканадцять років, але в цієї ініціативи завжди знаходяться противники.
— Реформа правопису? Вона в Україні, як я тепер переконаний, не на часі. Першочерговим є завдання повсюдного поширення української мови в Україні. А раптові кардинальні зміни у правописі могли б тут стати на перешкоді.
Тільки після здійснення цього першочергового завдання сама мовна практика висуне на порядок денний інше завдання: удосконалити українську мову згідно з виниклими потребами. А це вже зажадає відповідних змін.
Поки українська мова не здобула собі повного поширення в усіх реґіонах України — говорити про якесь загальне докорінне реформування українського правопису передчасно.
— Скількома мовами Ви володієте? Мені приводилося чути, що Ви поліглот…
— У відомого польського мовознавця Казімєжа Нітча[6] є книжка «Moje wspomnienia językowe»[7]. Здається, якби такі «мовні спогади» спробував написати я — вистачило б на цілий роман…
Та коли мене називають поліглотом — заперечую. «Нюхнути» чи «лизнути», справді, довелося чимало мов; це, зрештою, обов’язок фахівця із загального мовознавства. Головно я самоук: школа й університет дали мені в цьому плані мізерно мало. Мов справді всебічного, активного володіння маю дуже мало: це українська, російська, польська, німецька. Говорити можу білоруською, чеською, словацькою; намагався й угорською, але виходило значно гірше. Читаю французькою, навіть без словника. На старості літ опановую англійську. Взагалі — щоб не забути «своїх» мов, кожною з них намагаюся трохи читати бодай раз на тиждень…
Ще не сказав про есперанто: розмовляти не доводилося, та читаю досить легко; колись цією мовою трохи листувався. Про решту не варто й згадувати.
Насправді середньостатистичний наш мовознавець із погляду старорежимного (дореволюційного) — звичайнісінький недоук: йому бракує знання класичних мов (латини і греки), санскриту, литовської та хоч би двох неіндоєвропейських…
А як багато мов іще хотілося б вивчити! Але час, час… Лишається надія, що вивчатиму їх уже в раю… якщо туди потраплю. Як там у Котляревського:
Хто мав до чого там охоту,
Тим утішався там до поту…
Мудрець там фізику провадив
І толкував якихсь монадів…
До речі, дедалі більше мені кортить перечитати «Енеїду», цю зовні немудрящу річ; гадаю, є там і якесь «подвійне дно»!
«НАМ БУДЬ-ЩО ПОТРІБНА
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ МАСОВОГО ЧИТАЧА»
— Як би Ви окреслили коло Ваших літературних симпатій?
— Літературні симпатії в мене пов’язані з життєвим досвідом. Села українського я майже не знаю, тож, хоч і глибоко шаную його як фортецю української мови і народної української культури, в душі я містянин. Ототожнюю себе саме з культурою східноукраїнського міста — попри те, що українській мові в ньому й досі незатишно.
Тому особливо високо серед наших письменників ціную, сказати б, європейців у найліпшім сенсі цього слова (Лесю Українку, Коцюбинського, Франка, Кобилянську, неокласиків), а ще — літераторів-урбаністів, які прагнули у своїх творах відбити місто, східноукраїнське місто, його настрої й атмосферу (тут можу назвати Винниченка, Семенка, Хвильового, Еллана-Блакитного, Сосюру).
Прийшов ось на пам’ять Еміль Вергарн, якого я читав у майстерних українських перекладах Миколи Терещенка. Читаючи його вірші про індустріальну (і шахтарську) Бельгію, про її міста, я не раз бачив у них… знаний мені наш, український Донбас, а часом і мій рідний Харків, який я спостерігав і на власні очі, і крізь призму поезій Сосюри…
Сосюру я ціную за щирість, Рильського — за класичну викінченість. Імпонує мені й монументальність Бажана. Але чи не найбільше люблю Тичину — за музичність вірша. Поезія для мене — це музика, розчинена в словах, а не слова, що поглинають музику.
У російській поезії був Пастернак, особливо ранній, із його бароковим багатослів’ям. Повна протилежність щодо нього — музичний Блок. Певна мода на Пастернака була й в українському літературному середовищі, але я їй не піддався — можливо, через органічне несприйняття усього занадто модного (відштовхування від ефекту панургового стада). Крім того, як мені видається, українська поезія ще не має підстав наслідувати Пастернака — для цього потрібна значно ширша мовна палітра, ніж та, яку поки що маємо.
— Я, з Вашого дозволу, схильна дотримуватися дещо оптимістичнішого погляду на українську мовну палітру… Мені здається, у 1920-ті роки наше красне письменство — зокрема і в мовній царині — зробило такий прорив, що ми й досі живемо його відголосками.
— Я далекий від применшення ваги української літератури. Це література велика: такий висновок напрошується вже через те, що у свої лави вона кликала не самих лише чистокровних українців, а й «чужинців». Це і румун Петро Могила, і росіяни Марко Вовчок (Мария Александровна Вилинская), Яків Щоголів, Микола Хвильовий (Николай Фитилёв), і боснійка за батьковим, грекиня за маминим родоводом Леся Українка, і справжній німець Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), і поляк по батькові Максим Рильський, і євреї Леонід Первомайський та Мойсей Фішбейн… Приклади можна множити й множити.
— Якось Ви зізналися, що стримано ставитесь до такого жанру, як громадянська лірика.
— Бачите, нині українство перебуває у кільці облоги, й це кільце дедалі звужується. Нас поглинає чужомовна стихія. Українці змушені всякчас вести тяжку боротьбу за існування. Тому і в поетів українських виникає природне бажання — писати на болючі громадянські теми. Але нема нічого гіршого, ніж силувана, «котурняна» громадянська поезія, побудована на самих лиш гаслах і закликах. Такої поезії й україномовні не читатимуть, не те що російськомовні.
Навіть найінтимніший, найособистіший український вірш, якщо його добре написано, — набагато дієвіша зброя в боротьбі за українськість, ніж патріотична, але нездарна громадянська поезія, яка тільки дискредитує нашу літературу. На некрасовське «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан» — відповім: поганий поет — поганий і громадянин.
Гадаю, Шевченка читали насправді не тому, що він був «пророком» чи «співцем селянської недолі», а тому, що він насамперед був великим майстром поетичного слова. (До речі, вперше про літературну його майстерність написав білоруський класик Максим Богданович у статті «Краса і сила».) Якби не це — ніяке «пророцтво» його б не врятувало.
Громадянська лірика конче має бути щирою, написаною за покликом серця, а не тому що «так годиться». Недобре, коли поет пише не на «замовлення» власного серця, а на соціальне замовлення. Тоді з’являються недовговічні хирляві віршиська, які не витримують випробування часом і вмирають природною смертю після завершення своєї доби або й раніше, після закінчення чергової аґіткампанії.
Тому, при всьому схилянні перед ґенієм Франка, в його поетичній полеміці з Миколою Вороним я віддаю перевагу значно меншому від Франка Вороному, коли той пише:
І хто ж Поезію-царицю
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напря́мок,
Коли вона не зносить рямок?
До мене як горожани́на
Ставляй вимоги, — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони.
— Ви вимогливий читач.
— Хай так. Наприклад, коли сучасний поет, будь-що бажаючи бути постмодерністом, частує мене несмачною і вбогою збираницею нецензурщини або хаотичною «січкою» чи то вірша, чи то прози, то мені дуже тяжко визнати це за поезію.
Крім того, в поезії, як і в мистецтві взагалі, діє закон nienasycenia[8]. Значно краще, якщо пісня уривається, коли читач іще прагне читати далі, ніж коли він, позіхаючи, думає: «Боже, коли той базіка нарешті замовкне!».
— Ваша думка як соціолінґвіста: що зробити, щоб на Сході України більше читали українською?
— Це завдання велике і відповідальне. Адже тепер переважна частка нашого народу живе не в селах, а в містах. Відтак, щоб наша мова у Східній Україні (а це більша частина України!) не зосталася лише мовою сільських резервацій або вузького міського ґетта, — треба, щоб наш городянин мав удосталь різноманітної української белетристичної лектури. Кажучи про белетристику, я маю на думці й фантастику, і так звану бульварну, детективну, пригодницьку літературу… словом, на всі смаки. Ще Рильський зітхав, що не маємо «хоч би маленького Дюма». Маємо використовувати всі види «зброї» — і легкої, і важкої. Нам будь-що потрібна українська література для масового читача.
Треба, щоб українською мовою до нього, читача, промовляв увесь світ — і в творах перекладних, і в ориґінальних. Думається, що саме така позиція була дороговказом у творчості для Лесі Українки, для Рильського, для Агатангела Кримського з його орієнтальною стилістикою…
Можна, звичайно, писати і про село. Але тоді вже писати про нього треба так, як уміли Стефаник або Григір Тютюнник. Терпіти не можу солодкаво-ідилічних сільських оповідок.
…Згадалася полеміка між Панасом Мирним та Коцюбинським. Коцюбинський запропонував Мирному взяти участь у збірнику, присвяченому українській інтеліґенції на тлі, звичайно, міського життя. Мирний відмовився, мотивуючи тим, що тільки село в Україні україномовне; от, мовляв, коли мова українська пошириться і в містах — тоді він писатиме й про місто, а так — тільки про село. (Хоча цим він сам собі суперечив: і «Повія», і «Лихі люди» — явно не тільки про село.) Коцюбинський йому відповів, що й про місто, і про інтеліґенцію, хоча ще переважно чужомовну, мусимо писати, бо це частина нашого, українського життя…
Правду кажуть: писати прозу про східноукраїнське велике місто, мало не всуціль російськомовне, досить-таки обтяжливо. Це вимагає особливої віртуозності й великих зусиль. Але що ж, гадаю, і Винниченкові, і Хвильовому, і Елланові-Блакитному було не легше писати про зросійщені Київ і Харків — а вони таки писали, і наче непогано виходило…
…Крашевський[9], кажуть, свого часу «вирвав із рук польських жінок французьку книжку і вклав у них польську» — такі цікаві були його історичні романи…
Не хочу бути несправедливим, тому скажу: і ми теж мали й маємо своїх добрих прозаїків. Це і Зінаїда Тулуб («Людолови»), і Смолич («Господарство доктора Гальванеску»), і Владко («Аргонавти Всесвіту»), і Трублаїні («Лахтак», «Шхуна», «Колумб»), і Бердник…
З великим інтересом я читаю твори Ірен Роздобудько. А що? Навіть серйозні люди люблять часом почитати щось легке і цікаве. Молодий Лев Толстой зізнавався, що із захопленням читав Поль де Кока. Енґельс в одному з листів, здається, лаяв Маркса: той замість того, щоб писати свій «Капітал», поглинав романи Ежена Сю.
Резюмую: щоб бути читаною, українська мова має не відступати в село, а наступати на місто. Як гріха треба позбуватися накинутого нам — росіянами головно — візантійства, проповідництва, «ідейності» будь-що. Згадаймо Вольтера, який казав: усі види літератури добрі, окрім нудного.
«ЧЕКАННЯ НА ПОТЯГ ІЗ НАЗВОЮ “УКРАЇНА”
НІЧОГО ДОБРОГО НЕ ДАСТЬ»
— Пане Оресте, а що Ви нині читаєте?
— Ви здивуєтесь. Читаю гидотну українофобську книжечку. Спитаєте, навіщо? Соціолінґвіст — як медик: мусить вивчати всі патології соціокультурного організму. Ми не рушимо ні на крок уперед, якщо не знатимемо, що сáме стримує наші кроки і раз у раз відкидає нас назад. Як колись про євреїв сказав відомий єврейський націоналіст (між іншим, симпатик українців) Жаботинський: «Разрешите нам, пожалуйста, иметь собственных мерзавцев».
Нещодавно бувши в Батурині, я допоминався, чому в тамтешньому музеї, що міститься в колишньому будинку Кочубея, нема портрета Носа. Мені відповіли: він, мовляв, мерзотник, не має права на портрет… Отак у нас завжди! Гидуємо мерзотниками і соромливо про них мовчимо. І виходить, що всі українці всуціль дуже гарні, хороші, просто чудові, а заважають нам лише чужинці — всілякі проклятущі «москалі», «ляхи», «жиди», «німота»; якби не вони — ми б давно вже створили свою прекрасну державу…
Я не закликаю до самоїдства, але бажано мати хоч трохи більше здорової самокритики. Бо як подумати, то, скажімо, у поразці Мазепи чималий-таки був внесок українців: той самий Ніс, Ґалаґан… І взагалі — є великий сенс у словах Євгена Маланюка:
…хохол, дурний, та хитрий,
Трима макітру виключно по вітру,
Міркує шлунком і хропе гуртом…
Мене питають, як зробити Україну україномовною. А знаєте, як словаки, особливо словацька молодь, зробили з угорського за мовою міста Pozsony (Пожонь) сучасну словацьку Братиславу? Вони в цьому місті створювали осередки словацькомовності, своєрідні салони, де словацькою мовою обговорювалися найсучасніші питання, цікаві для всіх (політика, спорт, мода, література, мистецтво тощо), і поступово втягали городян… Люди переконувалися, що словацька мова — це не тільки мова якихось убогих селян, пастухів і наймитів, що вона може бути і «панською», інтеліґентською мовою…
Коли я був у Братиславі (1968 року), в ній уже нічого не лишилося від колишнього Пожоня (ще початку 20-х). Мова вулиці, крамниць, транспорту скрізь була словацька.
Отже, закони законами, а щоб мова українська стала державною не тільки de jure, але й de facto — ще дуже багато мусимо попрацювати. Колись той самий Євген Маланюк провидчо стверджував, що знадобляться цілі десятиліття…
— Тобто зусилля «знизу» тут продуктивніші, ніж законодавче реґулювання?
— Я не люблю, коли кажуть: мовляв, українську мову престижною зробить лише успішна українська держава. Хто ж нам ту державу побудує? Китайці? Німці? Американці?.. А тоді запросять на готовеньке: сідайте, мовляв, до столу?..
Чекання на потяг із назвою «Україна» нічого доброго не дасть. Треба самотужки той потяг побудувати і відповідно скерувати, бо бачимо, що самої вивіски «Україна» недостатньо.
Літо–осінь 2010 р.
Харків–Київ
[1] Москалівка –– один з історичних районів Харкова.
[2] Ідеться про героїнь драми «Камінний господар» Лесі Українки.
[3] «Сильна як смерть» (франц.). Орест Ткаченко натякає на назву роману Ґі де Мопассана, який, у свою чергу, запозичив цей вислів із біблійної «Пісні над піснями» («Сильна як смерть любов, і жодні річки її не заллють»).
[4] Одна з цих дочок — Ольга Рапай (у дівоцтві Маркіш; 1929–2012), визнаний скульптор-кераміст.
[5] Дослівно: «сон одрубаної голови» (польськ.); тобто — щось нереальне, недосяжне.
[6] Казімєж Нітч (1874–1958) — польський мовознавець-славіст, фахівець з історії мови.
[7] «Мої мовні спогади» (польськ.). Насправді так звався розділ книжки Казімежа Нітча «Зі спогадів мовознавця»
[8] «Ненасичення» (польськ.).
[9] Юзеф Іґнацій Крашевський (1812–1887) — польський прозаїк, поет, видавець, громадський діяч.
Дані опрацьовуються...