Друкується згідно з правописом, якого дотримується Микола Шатилов.
Про нього кажуть: максималіст! — а він і не протестує. Сам зізнає́ться, що живе і мислить за принципом «або — або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції — категоричність, аж до демонстративності; і при цьому перед нами — поет із ласки Божої, майстер настроєвої лірики, ювелір чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний… нишпорю у скриньці з епітетами — але жоден не є вичерпним.
В останні роки Микола ШАТИЛОВ (нар. 1939) видав три помітні книжки: дві есеїстичні — «Спадок спинених годинників» (2007) і «Кляті сімдесяті…» (2011) — та одну збірку віршів, під загадковою назвою «Дана» (2009). Мені забажалося поговорити з ним про всі його контрасти, про мистецтво поєднувати непоєднуване. Виявилося, що і в нього є своя заборонена тема, — та загалом, гадаю, розмова вдалася, хоч і тривала на відстані, як і все наше знайомство. Електронна пошта не підвела: запитання — відповідь, Харків — Постолопрти… ми подаємо одне одному репліки, наче бадмінтонні воланчики, і радіємо з кожного вдалого влучання.
«КУШТУВАВ Я БОРЩІ ВСЯКІ…»
— Пане Миколо, Ви питомий харківець; із якої родини походите?
— Звичайнісінька сім’я харківських інтеліґентів. Батько, Евген Шатилов, — інженер, ціле життя викладав по інститутах, технікумах, училищах. Щоправда, по війні невеликий час служив у газеті. Журналістика — се в мене від нього.
Мама, Лариса Мартиненко, — лікарка, але за фахом майже не працювала. Самотужки навчилася шити. Була з неї неабияка кравчиня! Пізніше також викладала — крій і шиття.
За політичними критеріями тих часів — неблагонадійна сім’я. Діда мого, Сергія Шатилова, у 1938-му розстріляли. У підвалі Управління південної залізниці. Між іншим, службовцям Управління було пояснено, що в підвалі відкрито тир.
Батько носив тавро — «син ворога народу», а згодом і друге: «залишенець», себто — залишався на окупованій німцями території. З мамою ще гірше: вона походила з родини багатих сватівських землевласників — Мартиненків. За дитинство у маєтку боялася й згадувати. Аж коли-коли наважилася поїхати зі мною до своєї Боголюбівки. Жили іще баби, які пам’ятали її батька, Федора Мартиненка; казали: «Ото за вашого тата тільки й життя було… Вареники їли — масло по ліктях текло».
Словом, причин любити совєтську владу в батьків моїх не було, і вони її не любили…
— Яким Ви пам’ятаєте Харків Вашого дитинства?
— Мої перші дитячі враження — «німецькі». Мешкаємо у старій холодногірській кам’яниці на півтора поверху. Невисокий дерев’яний ґанок, галерейка, кухня з пічкою, вітальня, яку називають кімнатою, а за нею спаленька. У спальні — батьківське залізне ліжко, медово-жовте, як і топлене масло у слоїку, що я його під те ліжко пхаю. Подалі, подалі… Наслýхався: німці йдуть! грабуватимуть!
Аж ось і вони. Двійко. Бахматі зеленаві шинелі. У кожного за плечем ґвинтівка. По кухні, по кімнаті… А йдуть у спальню — мені й серце холоне, заклякаю на канапі біля мами: «Знайдуть!». Та вони й не шукали. Пішли собі мовчки.
День осінній, соняшний, й світло у хаті таке саме, як моє топлене масло: медово-жовте. Витягаю слоїка. Мама сміється: «Чи ви бачили? Малий масло сховав!». Усі мене хвалять…
Навчався я у 4-й залізничній школі. Мабуть, варто пояснити, які се такі школи — залізничні. Совєтські залізниці мали певну, сказати б, автономію: свої лікувальні заклади, свої освітянські, своя система постачання, свої крамниці тощо. З учителів запам’ятався україніст — Павло Варяниця. Маленький, сухорлявий; чорна, з сивиною, кучерява чуприна. Нічого він нам не прищеплював — ні любови до рідної мови, ні любови до української книжки. Виглядало, що все йому байдуже. Знаєш, не знаєш — сідай. А, уявіть собі, таки прищепив. Як спромігся? Загадка! Талант мав. І не лише педагогічний, а й людський. Гідність мав! Усе в нього і в ньому було українське. Непомітно, але всі сорок п’ять хвилин він нам наче нагадував: «От я, Павло Варяниця, — Українець!». А тим і читали ми залюбки й «Миколу Джерю», і «Пропащу силу», і тих «Коней…», які «…не винні».
— І своїм майбутнім фахом Ви обрали філологію — щоправда, російську.
— По школі я вступав на філологічний факультет Харківського університету. Не вступив. Конкурси були фантастичні. Автошляховий технікум — кинув. Технікум молочної промисловости — кинув. Подався на завод — виробничий стаж заробляти.
Нарешті — університет, філологія. Та університет яскравих спогадів по собі якось не лишив.
Куштував я борщі всякі — був і газетником («Ленінська зміна», «Вечірній Харків»), і редактором критичного відділу (місячник «Прапор» — сьогоднішній «Березіль»), а там — пішло-поїхало: ґід, сезонний наймит, конюх, фотограф, маляр, прибиральник, сторож, головний редактор празького місячника «Пороги», власний кореспондент американського радіо «Свобода» в Чехії, редактор міжнародних новин («Свобода»)…
— Навіть конюх? Як це Ви в конюхи подалися?
— Коні вабили з пуп’янку. Та де міський хлопчик із ними запізнáється? Запізнався за свого студентства, коли восени виганяли нас на «збирання врожаю». Їздовий? То я й зголошувався. Харчі дівчатам-куховаркам возити зі складу, по воду їздити з діжкою… Уранці приходиш на стайню, конюхи покурюють на колодах: «Сьогодні бери отого, Гнідка, а збруя його тамечки висить…». А котрийсь докине: «Та, гляди, запрягай не як той… Гришко ваш». Посміюються дядьки. Гришко — сільський хлопака, та як наказали йому взяти на Гнідка два хомути, то він й узяв. Дядьки мало з колод не попадали. Реготалися.
Надвечір несу черговому конюху шкалика. Дозволяє засідлати Чалого. Пам’ятаю і Чалого, і поночілі краснокутські бори, якими він мене носив…
Ставши газетником, писав за харківський гіподром. Потоваришував із двома наїзниками, з двома Павликами — Блудовим і Куровим. Коли вернув з ув’язнення й микався: де б його притокмитися (не в редакції ж… не в школі…), — Павлик Блудов (він уже майстром-наїзником був, мав свою стайню) і пораяв: «А ходіть-но до нас».
Директор, Василь Лебедєв, циган з академічною освітою, узяв мене нічним конюхом — бровою не повів. Звик, що біля коней усяких диваків аж-аж-аж. А Павлик Куров підохочував: «Та “нічного” коні найбільше люблять: їсти-пити дає, а нічого не вимагає…».
По якімсь часі став з мене стежовий. Се той, що стежить роботу коней, тренінґ. Ну а від стежового до головного судді бігових перегонів — києм докинути. Судив і редаґував бігову програму. Два випуски на тиждень — суботній та недільний. У тих книжечках-метеликах я й друкував свою «Історію Харківського гіподрому». Крім того, писав звіти з великих призових днів, життєписи славетних коней… Біговим світилом 1980-х був орловський рисак Карфаген. Унікального таланту жеребець!
Любов до коней — се назавше. Як сказав один письменник, який знався на конях, можна кинути пити, курити, грати в карти… Жінки? Жінки — ті самі тебе покинуть. А вигляд коня, його дихання, його запах бентежитиме тебе аж до самої смерти. А може, і по ній.
Утім, не тільки вона, любов до коней, тримала мене на біговищі чи не десятиліття. Тримала й та на диво позачасова атмосфера, яка панувала за гіподромним муром. Ні тобі соціялістичного змагання, ні ударників комуністичної праці, ні перевиконання плянів… Сюди навіть райкомівські інструктори заходили з певним острахом: що воно за світ такий, малосовєтський?..
А то раз закортіло харківському босу Масельському покататися на найбаскішому коні. Наш циган — нема ради! — вивів сірого орловця Вольфрама. А підпилий Масельський і пусти його учвал. Рисака… чвалом… Ганьба! Конюх Оля Павлова — та сама, що викохала ґеніяльного Піона, — плакала, стоявши край доріжки…
— Чом же плакала?
— Коні поділяються на бігових і скакових. Біжать риссю або інохіддю, скачуть — чвалом. Чвал — природній алюр; рись, інохідь — алюри штучні, напрацьовані. Коли рисак збивається на чвал, се означає, що він із тої чи тої причини втратив баланс. Якщо попоганяти рисака чвалом — він розбалансовується. Наїзнику доведеться знову ставити його на правильний хід.
На відміну від жокея, в наїзника (наїзник — це той, що сидить не в сідлі, а в маленькому візочку — «качалці») багато що залежить від чутливости рук. А які руки могли бути в Масельського? От Вольфрам його й «поніс». Новачок, намагаючись вдержати коня, бере його «на зуб», рве йому рота. Тож Оля і плакала.
А як з’їхав Масельський з доріжки, обматюкала його, як сама схотіла. Масельський –– ані пари з уст…
— Ви згадали про ув’язнення. Дехто Вас називає дисидентом…
— Чому називають дисидентом — питання не до мене, а до тих, що так називають. Загалом у тоталітарній державі, якою був Совєтський Союз, дисидентство не є ефективним методом боротьби. На вовчому хуторі по-вовчому й гутори! Побороти чи принаймні підважити основи антинародної влади можна тільки силовими методами, себто такими, до яких удається й вона. Гасло чеських дисидентів «Ми — не вони!» є фальшиве своєю суттю.
Я ж до жодних «методів» не вдавався, але каґебісти досьє на мене мали, і в історії з арештом, засудженням, ув’язненням їхні пальці знати.
Сидів я на бурку. Без копійки. А такий собі кололітературний хлопчик, Славко Рисцов, візьми та й запропонуй: «Поможи відвезти вантаж на Волинь. Заробимо». Вантаж — нелеґально виготовлені церковні календарі. Поїхали. Спинилися в луцькому готелі, відвідали кілька парохій… Славкова поведінка мені не подобалася. Провокативно поводився, і я відчував, що вояж добром не скінчиться. На моє і впало. Трус у готельному номері… Арешт. Попереднє ув’язнення.
Слідство тривало півроку, мінялися слідчі. Останній мені співчував, і то не так, як вони вміють, щоб видушити з тебе якомога більше. Ні, співчував по-людськи. На допитах натякав, що підставили мені Рисцова, підставили… Від себе, не з обов’язку, повідомив моїх — маму, брата, жінку. На мою користь співпрацював із моїм захисником… Дай Боже йому здоров’я!
А далі суд. Три роки за двома статтями — «приватне підприємництво» і… «зброя». Вишмонали в мене красиву — братів подарунок — фінку. Та стаття мені потім не зашкодила. На етапі горлає конвойний начальник: «Стаття?!?!». Відказуєш число (не пам’ятаю вже, яке було) — і загучить схвально «столипін»[1]: «У-у-у… Зброя, зброя…».
«ЯКЩО ЛЮДСТВО ПРОДІСТАНЕТЬСЯ КОЛИСЬ
У ТАЇНУ ВІЧНО ЖІНОЧНОГО —
ЗІЙДЕ НА ПСИ»
— Поговорімо про Шатилова-поета: з чого він починався? Коли Ви почали писати? Чи були у Вас учителі? Можливо, був якийсь автор, чия поезія Вас зачарувала, дала Вам поштовх до творчості?
— Поет Микола Шатилов починався із закоханости. З доволі пізньої закоханости. Рік 1975-й…
Учителів як таких я не мав. Живих себто. Але поет, який зачарував, був. Богдан-Ігор Антонич. Авжеж, далося взнаки те, що знайомство з його ґеніяльною поезією й зустріч із жінкою, яка «дала поштовх», майже збіглися в часі. Віршів моїх тоді ніхто, крім безпосередньої адресатки, а згодом — так воно вже ведеться — адресаток, не читав.
— Стривайте, таж іще в 1960-ті роки Ви видали дві талановиті збірки поезій російською мовою — «Ладонь» і «Сосновый свет»…
— Сьогодні я б не хотів про те згадувати. Для мене се — знак меншовартости.
— Знаю багатьох, які з Вами тут не погодяться, — але що ж, Ваше право… А хто Вас підтримав на початку Вашого творчого шляху?
— Роберт Третьяков. Підтримав у спосіб досить незвичайний. Минуло натоді вже чимало літ, як я пішов із «Прапора», а Роберт там і досі працював. Закортіло мені дізнатися, чи варті чогось мої поезійки. Вигадав я життєпис, вигадав псевдо… Надсилаю Роберту.
Аж гульк — лист! Прочитав, мовляв, зайдіть до редакції, познайомимось, вірші пропонуватиму до друку… І знайомий третьяковський підпис.
Та надрукував ті вірші не Роберт Третьяков у «Прапорі», а Оля Керзюк у лондонському часописі «Визвольний Шлях». Вона, сказати б, «першовідкривачка». Але Робертового листа я довго зберігав. Відтоді намагався «поетично» друкуватися тільки у «Прапорі» (теперішній «Березіль»). У Юрка Стадниченка — хай царствує! У Володимира Науменка[2] — хай йому Бог спорить!
— Чим є для Вас поезія? Грою? Способом пізнати себе? Чи паралельним світом, у якому можливе все?..
— Пофілософувати з Вами, на жаль, не зможу. Філософії як такої не люблю і погано на ній знаюся. «Не наш факультет», як казав наїзник Павлик Куров… Мені ніколи на думку не спадало і не спадає замислюватися, «чим є для мене поезія». Кожен мій вірш — щоденниковий запис. Не більше.
— Ви майстер насамперед інтимної лірики, і це рядки високої напруги…
— По моїй голові, поняття «інтимна лірика» є тавтологічне. Без інтимного нема лірики. А втіленням усього найінтимнішого є Жінка.
Ми ось балакали за коней. Так от іще один їхній знавець писав: се якісь непізнані нами істоти, бажані і звабливі, які ціле життя перебувають коло нас, та так і залишаються загадковими… Се вже він не про коней. Про жінок!
Якщо людство продістанеться колись у таїну Вічно Жіночного — зійде на пси. Певен, що не продістанеться ніколи. Але кожен чоловік — і кожен на свій спосіб — прагне бодай діткнутися тої таємниці. Моїм способом, до якого я вдався — певна річ, підсвідомо, — було віршування. Написане призначалося тільки й тільки тій чи тій конкретній читачці. Оприлюднювати таке? — мені попервах і на думку не спадало…
І хай не зводить Вас на манівці моє «тій чи тій». На око адресаток у мене чимало, а насправді — єдина. Інші завше лише «давали привід» наблизитися до таїни тої, єдиної.
З жінками, знаєте, як із кіньми… Відомий шведський кіннозаводчик ХІХ століття (коли не милюся, граф Вранґель) мовляв: «Любити коня не означає їздити на ньому. Досить милуватися ним і думати про нього».
— Пане Миколо, поета немає без мови. Кожен, хто Вас читає, неминуче звертає увагу на Вашу специфічну лексику, а почасти й граматику. Вам близька мовознавча позиція Святослава Караванського?
— Святослав Караванський доводить, що в українських виданнях панує не українська мова, а «київське койне», і я з ним цілком згоден. Колись директор української редакції «Свободи» Сашко Народецький закидáв мені: я, мовляв, надто українізую тексти, себто вживаю питомо наших слів замість запозичень і кальок з московщини. Пояснення він мав злочинно наївне: «Наш слухач такого не розуміє».
Гострі, але товариські суперечки точилися в мене з редактором київського журналу «Всесвіт» Юрком Микитенком. Той вимагав змінити «опаску» на «пов’язку», «лазничку» на «ванну» тощо, тощо, тощо. «“Ані руш!”? Та ні в якому разі! Напишіть “ні з місця!”, інак наш читач не зрозуміє…»
Зрештою, мій переклад із чеської (повість Мілана Матєйчика «Помирати треба натще») «Всесвіт» подав під рубрикою «Перекладацький експеримент». А «експериментального» там тільки й того, що питома українська лексика…
— Ваш погляд на правописну реформу: варто її здійснювати чи ні?
— Правописів маємо кілька: Голоскевича, Кримського, «совєтський» від академіка з ласки КҐБ Білодіда, «совєтизований» від його спадкоємців… Хай кожен вибирає той, що йому до душі, а час покаже, котрий із них стане академічним.
Доцільною є практика тих часописів, які друкують, наприклад, розвідки Святослава Караванського та інших авторів із виноскою «особливості авторського правопису збережено».
— Як розпочався Ваш «роман» зі словником Грінченка?
— Одного літа, наприкінці сімдесятих, сторожували ми з братом Михайлом на часникових плантаціях у Козачій Лопані. Самі посеред поля. Тижнями. З товариства — тільки пси та рушниці. Почитати? Як на лихо — нíчого!
Вибиралися поспіхом, і я вхопив що на очі навернулося, а навернувся словник Грінченка. Нема ради — читаю. Та так зачитався, що й посьогодні перечитую. Багатство несказанне!
А фразеологія? Поетична, влучна, дотепна! У ній відбився наш національний характер. Певен, що відродження українщини, без чого чекає на неї доля мови канадійських інуїтів, має починатися з реанімації фразеології.
«ПРАГА — МІСТО МІСТИЧНЕ…»
— Пане Миколо, в який момент Ви вирішили еміґрувати? Що Вас до цього підштовхнуло?
— Не мав я такого наміру — еміґрувати. Запросили — поїхав на два тижні. Та за кілька днів почали коїтися дивні речі. Не знати де поділося відчуття, що ти — на чужині. Чуже — чеське — непомітно й швидко ставало своїм. Тішив вищий — не до порівняння! — щабель всякденної культури. Коли незнайомі, заходячи в ліфт, вітаються до тебе, а виходячи, кажуть «na shledanou»[3], ти попервах тетерієш: чи, бува, не знущаються? Ну, й безліч такого…
На той час у Празі вже не лишилося жодної комуністичної назви, жодного большевицького пам’ятника. А Чоп зустрічав мене величезним гаслом «Слава КПСС!». Хоч-не-хоч замислишся, яка країна — твоя, а яка — не твоя.
Утім, довго я не замислювався. За місяць вернув до Чехії.
— Як Ви там освоювалися, вростали в чеську дійсність?
— Початки були не з медом. Був за прибиральника у відомому празькому вар’єте на Водічковій, торгував чужими картинами на Карловому мості, сторожував на автостоянці… Се згодом узяла мене мюнхенська «Свобода» своїм празьким кореспондентом. А як і в Празі знайшлася «Свобода» — додому мені вже не було вороття.
— Але ж Ви часом їздили в Україну?
— Їздив, звичайно… Нечасто, але їздив. Вірте чи не вірте, а завше чекав на мить, коли знов перетну чеський кордон. Як замиготять за вікном чеські краєвиди — пагорби і поля, поля і пагорби, черепичні дахи сільських домочків, костельні дзвіниці, — то й відітхнеш: «Нарешті!».
Тут, у Чехії, прокинешся — під балконом сусідки щебечуть: чисто по-чеськи, чисто по-чеськи… Підеш до трафіки[4] по свіжі газети — у хазяйки вже лежать наготовані; подякує, побажає вдалого дня і запросить заходити — чисто по-чеськи. Загляну до в’єтнамки Еви взяти сього-того на сніданок — і вона по-чеськи! Не чисто, але по-чеськи… Нормальна країна. Без шизофренічних збочень.
А в Харкові автомеханік не знає, що таке «маточина», продавчиня не знає, що таке «шинка», на пошті, зачувши українську, запитують: «А ви не з діаспори?». За тиждень чуюся як на вигулянковому дворику харківської Сабурової дачі[5]: підійде та чи та жіночка, ввічливо попросить цигарку, погомонить із тобою… говорить наче як усі люди, та за п’ять хвилин відчуваєш аж таку відсутність логіки в її балаканині, що стає моторошно і хочеш хутчій утекти з того заґратованого дворика.
— Що Ви залишили в Україні: родину, друзів, минуле? За чим шкодуєте?
— В Україні лишилося найдорожче — гробочок моєї доні Ясеньки. Молоденькою пішла вона у засвіти. Лишилася Ясеньчина мама — Жанна. Зірвати її на те, що Ви називаєте еміґрацією, то був би злочин. Жанна — вчителька від Бога. Без школи, без учнів себе не уявляє. Лишився в Україні і Ясеньчин чоловік Андрій. Кохав він її… Одно слово, «так ніхто не кохав».
А шкодувати… шкодувати не маю за чим. Хіба… Виїхати з несвоєї-своєї країни мав раніше. Коли не в шістдесяті, то бодай у сімдесяті.
— Хто Ви за ознакою місця, закоріненості: харків’янин? українець? європеєць? громадянин світу?
— Як визнавець і шанувальник Дмитра Донцова, я навряд чи можу бути «европейцем», а тим паче «громадянином світу».
Я празький українець. Наголошую: не чеський, а саме празький. За чеською анекдотично-соціологічною ґрадацією населення поділяється на пражан (пражаків) та всіх інших. Пражаки, своєю чергою, дивляться на все, що на схід від Пардубіце, як на «балкан». Вони, пражаки, — своєрідна каста. Я — українець і до касти не належу, а все ж уважаю себе в певному розумінні пражаком.
Прага — місто абсолютно містичне. Стоїте на зупинці, чекаєте на свою «чтиржіадвацітку»[6], а навпроти — дім Фавста. Леґенда, ясна річ, але… Але впливає.
Або чвалаєте з Нуслів на Виногради. Вулиця «На боїшті», і… ось він, шинок «У Каліха», куди вчащав Швейк. Гаразд, не Швейк, а Ярослав Гашек, але… впливає.
Поспішаєте в міській метушні, зирк — камениця, яка належала батькам Франца Кафки. Висівши з тої самої «чтиржіадвацітки» на Флорі, ідете до себе у Вршовіце й минаєте будинок, у якому мешкала Кафчина муза Мілена Єсенська. Чиста тобі містика…
І так щодня, і так щомісяця, і так двадцять років… Зрозуміло, що врешті-решт стає з вас пражак.
Попервах замешкав я на Олдржіховій, під вишеградськими скелями, і невдовзі довідався, що в сусідстві жив був найвідоміший дитячий письменник Ярослав Фоґлар. Читавши його книжки (а ними захоплювалися й кілька поколінь дорослих), довідався, що пригоди маленьких героїв Фоґлара відбувалися тут-таки: на скелях, по сусідніх дворах, на Фоліманці (парк такий поблизький).
Далі була Овенецька, у празьких Дейвіцах. Будинок, у якому мала апартаменти кінозірка 1940-х Ліда Баарова[7]. Переглядав фільми, в яких вона грала. А потім не можеш позбутися відчуття, що, може, і її автомобільчик Praga Lady стояв якраз там, під вікнами, де стоїть мій старий «опель-кадет».
Під впливом таких і безлічі схожих вражень здається, що й дитинство твоє минало у Празі, і юність… Укінці — колись чужа, далека і незнана Прага перетворюється на рідне місто.
— Ви мимохідь згадали ім’я Донцова. Хотілося б знати більше про Ваші світоглядні, культурні орієнтири.
— Безперечно, Дмитро Донцов у мене на першому пляні. Ви скажете, що об тій порі, коли мав формуватися мій світогляд, книжок Донцова вдень із свічкою не можна було знайти. Се так. Але видавалося чимало — і то грубезних! — монографій, автори яких паплюжили український націоналізм і, впавши в пасію, сторінками цитували його ідеолога. Читай уважно, виписуй і маєш… Словом, ішла голота на вигадки.
— Чому саме Донцов? Не Липинський, не…
— Пояснювати таке треба було двадцять років тому. Сьогодні — ні.
— І все-таки — поясніть мені.
— Вам скажу, що мені Донцов близький своєю відверто протимосковською спрямованістю, войовничістю, вкрай тверезою оцінкою українства (може, аж на межі українофобства), відсутністю освідчень у любові «рідному народу». А ще й тим, що ідеологія була перевірена практикою. Бандерівці таки перетворили (і то дуже швидко) волинських гречкосіїв на лицарів.
— Яких іще авторів Ви читаєте?
— Усе своє свідоме життя читаю Жоржа Сіменона. Найбільший письменник ХХ століття. Новочасний Бальзак! Психологізм, який, здається, не має дна… Вишукана простота стилю… Тряси-душу знання людини…
З поетів мені найближчі — Евген Маланюк, Евген Плужник, Володимир Свідзінський. І, звичайно ж, Богдан-Ігор Антонич.
— Ви не назвали жодного з Ваших сучасників…
— Якщо міряти метром вічности, то сучасників нема. Є сучасниця. Ліна Костенко.
Хоча — з причин географічних — поточної поезії я просто не знаю.
— Як розпоряджається своїм дозвіллям празький українець Микола Шатилов?
— У гулящий час, якого обмаль, можу сісти десь при каві з тоніком, можу перейтися берегом Огржі, що її бачити з мого вікна, можу заїхати у той чи той зáмок. У Чехії зáмків — як ленінських пам’ятників в Україні.
— А музику слухаєте?
— Музика? Луцино (я вже Вас на чеський штиб, через «у»…), не маю слуху й на копійку. Але слухаю. Не клясику, як Ви здогадуєтеся. Люблю польський джаз 1930-х. Люблю французький шансон. Останньо полюбив і вкраїнський. Між іншим, завдяки Вам. Ви — найталановитіша його виконавиця.
— Дякую. Мені справді приємно чути це від Вас.
«УКРАЇНСЬКА ВЛАДА? ЇЇ НЕ БУЛО Й НЕМА.
В УКРАЇНІ — РОСІЙСЬКА ВЛАДА»
— Пане Миколо, якщо можна, кілька слів про «Кляті сімдесяті…» — збірку есеїв-спогадів, яка розворушила харківські літературні кола, принаймні старше покоління. Як до Вас прийшов задум цієї книжки, як довго вона писалася?
— «Кляті сімдесяті…» — книжка споминальна, а спомини не приходять як задум, вони самі собою зринають. Увіходиш у літа — і мимоволі починають спадати на пам’ять ті чи ті епізоди, ті чи ті люди… Дещо занотовуєш: ануж знову забудеться…
Більшість розділів написано на початку століття, і тоді ж оприлюднив їх лондонський «Визвольний Шлях», часопис, який заслуговує на окремий спомин. Деякі есеї з’являлися друком у «Березолі».
— Слава Стецько, Ігор Муратов, Григір Тютюнник, Євмен Доломан… За яким принципом Ви добирали персоналії — героїв Ваших есеїв?
— Я їх не добирав. Се люди, які так чи так причетні до моєї долі і які на неї так чи так впливали.
— Декотрих читачів (а надто читачок) шокує один з початкових розділів «Клятих сімдесятих…», під назвою «Без горілки — нема говірки». На тих сторінках ідеться про те, як наша творча інтеліґенція доби застою, принаймні її чоловіча частина, рятувалася алкоголем і гинула від нього ж. Прокоментуйте…
— Горілка сама по собі не є ані добро («рятувалися»), ані зло («гинули»). У старосвітських куп’янських сім’ях — наприклад, брати та сестри моєї бабусі — без оковитої за стіл не сідали. Ні вранці, ні в обід, ні ввечері. А ніхто не спився, ніхто рук на себе не наклав. Усі пішли до Бога вівці пасти старенькими-старенькими. Не пиячили — заживали. Як казав один мій товаришок, великий, між іншим, заливаха, «вміли пити культурно».
Я не хотів би надміру політизувати цієї теми, але пиячити на московський копил Україна почала з большевиками, які ставили собі за мету нищення національної культури. Усякденної, побутової, а найголовніше — сільської. Голодомор 1930-х вигубив сільську еліту. Сільський люмпен пристосувався, зацілів і пішов по трупах, стаючи «хазяїном життя». А вкраїнський інтеліґент як носій національної культури став гнаним вовком. Скільки маяв над Україною стяг Сатани (здається, так у Донцова), стільки й стояла перед українською інтеліґенцією примара розстрільного підвалу, магаданських таборів, примусової божевільні…
Тиск, тиск і тиск! Роками, десятиліттями… Академік Олександер Білецький, інтеліґент з інтеліґентів, інтелектуал европейського засягу, — і той міг набратися, як жаба мулу…
— Ви дуже гостро, навіть епатажно про це пишете.
— Зверніть, прошу, увагу: перша частина «Клятих…» має підназву — «З повсякдення літературної провінції». Написати саме так, як я написав, змусили мене спомини деяких верстаків. Читав я їх — і не міг з дива вийти. Як, виявляється, хороше жилося нам за совєтів! Якими, виявляється, українолюбами були оті всі шелести, щербицькі, ващенки, підгорні! Яких, виявляється, «клясиків» ми мали: дмитерків, полторацьких, новиченків, збанацьких! Які дискусії точилися! Які книжки видавалися! А про те, чим жив український інтеліґент, який іще мав, як той каже, Бога в животі, — ані пари з вуст.
А жив він бажанням: очі б мої того всього не бачили. Тож мусив їх заливати.
— Багато хто заливає їх і сьогодні — очевидно, відбулися не всі зміни, яких би ми бажали. Якою Ви бачите Україну з відстані?
— Радше скажу, якої України з відстані я не бачу. Не бачу української, не бачу незалежної. Залежність від Московії колосальна, і завинив не так каґебіст Путін із своєю гоп-компанією, як так зване російськомовне населення, яке дістало наличку «п’ятої колони». Помилка! П’ята колона діє за обставин воєнних. У мирний час вона не рипається на панівне становище. А наші «колоністи» рипаються, і неабияк.
Ситуація нагадує передвоєнну Чехословаччину, в якій мешкало три з половиною мільйони німців. Ні чеськими, ні словацькими патріотами вони не були. Були, як і годиться, патріотами німецькими. Зразу ж по війні чехи і словаки з ними жорстоко поквиталися. Під час ґвалтівного виселення було забито десь тридцять тисяч німецького люду: старі, жінки, діти… Містечко Постолопрти (колишній Постелберґ), до якого я переїхав із Праги, «уславилося» влітку 1945-го наймасовішим розстрілом (близько тисячі осіб). Я за те, щоб усі чеські злочини проти німецького населення було розсліджено, а винуватців… названо (карати-бо вже нема кого). Та коли йдеться про саме виселення… Се не був акт помсти. Се був акт справедливости, освячений, між іншим, «Великою трійкою» — Рузвельт, Сталін, Черчілль.
На нову «Велику трійку» (хоч я про Сталіна й найлихішої думки) чекати годі. Тож і виселення москалів ніхто українцям не освятить. А самі вони з України не поїдуть.
Після большевицького перевороту у Петрограді в Україну Грушевського–Петлюри–Винниченка–Скоропадського ринув потік москалів. З-під большевика тікали? Меншина! Більшина хотіла елементарно нажертися. Не вернули б на північ і за умови повернення царя-батюшки, бо голод не тітка… Трималися б ситої України, як воша кожуха.
Так і тепер тримаються.
— Таж нинішня Україна вже далеко не така сита.
— А все ж тримаються. І поки тримаються, поти й не бути Україні українською і незалежною. Моє бачення найближчого майбутнього невеселе: Москва задушить-таки Київ у «сестринських обіймах». І жоден заокеанський пес не гавкне.
— Песимістично, нема слів… Схоже, нам, українцям, фатально не щастить із владою. Можливо, одна з причин такого стану речей — це той факт, що в Україні так і не відбулася люстрація? Як Ви гадаєте, чому не відбулася?
— Перепрошую, але почну анекдотою. Повернулися совєтські туристки з Італії. Чоловік питає в жінки: «Як там, у Римі? — Показали нам Колізей, а в готелі… в готелі усіх поґвалтували. — Усіх? — Та ні, крім Лільки». Те саме і в Неаполі, і в Венеції, і в Мілані. Усіх… за винятком Лільки. Чоловік не витримує: «А чого ж Лільки ніхто не схотів?» — «Та ні, то вона сама не схотіла».
Чехія люструвала, Польща люструвала… А Україна? Не схотіла! Та й кому було хотіти? Кравчуку? Кучмі? «Батькам нації» з тодішньої Верховної Ради? Таж серед них аґентів КҐБ було — хоч греблю гати. На посаду глави незалежної держави претендував чільний каґебіст Марчук — той самий, який ціле своє життя незалежність поборював!
Наслідки нелюстрованости й сьогодні даються взнаки. Главою держави маємо кримінального злочинця. А де поділися списки конфідентів КҐБ, власників конспіративних помешкань et cetera? Вони у Москві.
То скільки ж має Росія в Україні своїх сексотів, а найголовніше — аґентів впливу? П’яний їжак — і той Вам скаже: тисячі й тисячі! А Ви про якусь українську владу… Не було такої в Україні й нема. В Україні — російська влада.
— Але хтось же з наших сучасників усе-таки є для Вас моральним авторитетом? Не політик, то хоч письменник, митець…
— Не замислюся ані на мить. Евген Сверстюк! Постать сковородинівської духової величі й по-шевченківськи сталевої незламности. Таким пам’ятники за життя годиться ставити.
— Ви, здається, колумніст кількох чеських видань. Який образ України Ви прагнете створити у чехів?
— Чехи, з огляду на досвід співіснування з судетськими німцями, краще за інших европейців розуміють, щó коїться в Україні. Але не всі й не завжди.
Пам’ятаю, як заповзялися на мене деякі політичні оглядачі, коли я написав у газеті Lidové noviny, що Чехія не мала б підтримувати української кандидатури ні в Европейській Унії (київським койне — Європейський Союз), ні в НАТО. Чому? Та тому, що Україна — байдуже, хто в ній за президента, — ввійде в ті европейські та евроатлантичні інституції як троянський кінь Росії.
Неґативний образ України? Já za to nemůžu[8], як кажуть чехи. Такою є українська реальність — національна, політична, економічна, і я хочу, щоб чехи, яких маю за свій народ, знали: серпень 1968-го може мати своє повторення. Сього разу не в Чехії, а в Україні.
— Чому, на Вашу думку, українці за кордоном живуть матеріально краще, ніж українці в Україні? Візьму те, що мені близьке, — літературні журнали. В Україні майже всі вони — животіють, іншого слова не добереш. Задихаються без фінансування. Звісно, про якість поліграфії, дизайну частенько не випадає й згадувати. А в Чехії вкраїнські «Пороги» спокійнісінько виходять друком, і то на цілком професійному рівні. Попри те, що українська культура для Чехії — не національна, а меншинна. Що за парадокс, як його пояснити?
— Чеський уряд має Раду з питань національних меншин, а Рада має бюджет, кошти якого розподіляє між українцями, словаками, в’єтнамцями, поляками, німцями, мадярами… Кожна меншина має свій друкований орган, а то й два, як українці. Наші видання — «Пороги» та «Український журнал». Обидві редакції не розкошують, але мають на те, щоб виплачувати навіть авторські гонорари. Невеличкі, але й не копійчані.
А ностальгійні зітхання деяких українських письменників: от, мовляв, за совєтських часів, діставши гонорар, я міг умеблювати помешкання… — виглядають у Чехії смішно. З продажу своїх книжок живуть два-три чеські письменники, не більше.
— Література і політика: як Ви бачите цю складну систему взаємозалежностей?
— Зв’язок між літературою і політикою, авжеж, існує, але без «взаємо-». Політика без літератури є, а літератури без політики нема. Де держава, там і політика. Конче! Та не конче — література. Пошлюся на молоді Сполучені Штати в XVIII столітті: американська політика — була (і то яка витончена!), а літератури американської — було ще голо.
Загалом — політика присутня в будь-якому літературному творі. Навіть у найінтимніших поезіях. Ба навіть і в клясично порнографічному романі Джона Клеланда «Фанні Гілл». Не вірю письменникові, який каже: «Я політикою не цікавлюся». Він — попри власне небажання — цікавиться. Підсвідомо, інтуїтивно… Бо людина — істота політична, вона шкурою відчуває: не цікавитимешся — політика сама зацікавиться тобою, й буде зле. А відтак, певний відбиток політики лежить на всьому, що вийшло з-під мистецького пера.
Десятиліттями несвободи нас привчено, що словесним утіленням зв’язку «політика–література» є «громадянська лірика». Ми звикли протиставляти камерність та громадянськість і завчасто не помічаємо, що в поетичне пір’я вбилося покоління, викохане Свободою. Його поети, замість лізти на барикади, можуть, як Ви, «лінуватися із томиком Верлена», залишаючись водночас поетами глибоко громадянськими.
— Наостанок: чого б Ви побажали молодим, які залишилися тут, в Україні?
— Побажав би — хай Бог мені простить! — там не залишатися. Хай здобувають західню освіту, переймають стиль західнього життя, політичний зокрема, і вертають в Україну її президентами, її прем’єрами, її міністрами.
Червень 2012 р.
Харків, Україна — Постолопрти, Чехія
[1] Столипінський вагон.
[2] Юрій Стадниченко (1929–2009) і Володимир Науменко (нар. 1954) — головні редактори журналу «Березіль» (перший — від 1990 до 1999 року, другий — від 1999 року).
[3] До побачення (чеськ.).
[4] Трафіка (чеськ.) — крамничка, де продають газети, часописи, тютюн, письмове приладдя.
[5] Знана харківська божевільня.
[6] Трамвай № 42.
[7] Ліда Баарова (1914–2000) — чеська кінозірка, багато знімалася в Німеччині у 1930-х і на початку 1940-х років. Була коханкою Йозефа Ґеббельса.
[8] Я в цьому не винен (чеськ.).
Дані опрацьовуються...