Тепер усе буде інакше
- Леся і Миколка
Чого, власне, можна було чекати від родини, яку створили самотній чоловік та самотня жінка? Створили, як зараз кажуть, з метою народження самотньої дитини. Вірніше, двох самотніх дітей: Миколки та Лесі. Батьки назвали другу дитину Олександрою, хтось намагався називати її Шурочкою — та яка з неї Шурочка? Леська, та й годі!
Родина не склалася. Петро похмуро збирав свої речі: рився у шухлядах, витягав звідти й розглядав поштові картки, старі листи, напівсписані нотатники та квитанції, час від часу щось бгав та жбурляв на підлогу. Там помалу зростала велика купа непотребу.
Марія напружено вдавала, що читає книжку, лежачи в іншій кімнаті на продавленному дивані з високою дубовою спинкою, оббитою посередині подертим брунатним дерматином. Леся та Миколка не розмовляли між собою: кожне бавилося як могло й намагалося не потрапляти на очі батькам. Мовчання — важке, як дощова хмара, висіло в повітрі.
Не надто обжиті кімнати пошарпаного будинку в передмісті Харкова вражали своєю архітектурною недоцільністю: в одній з кімнат було чотири вікна із внутрішніми складаними віконницями, великі подвійні двері із запиленими портьєрами по боках та широкий камін, що зрізав величенький кут кімнати. Це був навіть не камін, а просто зворотній бік пічки, облуплений та просочений по тріщинах сажею, яку час від часу вибирали з димаря. Колись він сяяв темно-зеленими кахлями ручної роботи, але після революції нові господарі навіщось пооббивали їх. В такому стані Лесин дід і застав цей будинок в середині тридцятих років ХХ століття, коли приїхав на оглядини, плануючи купити житло з ділянкою під майбутній сад подалі від центру міста. Леся з Миколою, граючись на подвір’ї, іноді натикалися на розкидані в густій траві блискучі керамічні скалки кахлів, помережані рельєфними візерунками. Між каміном та вікнами ледве втиснулося ліжко з нікельованими спинками і за ним — старий буфет. Середину кімнати гордо займав поїдений шашелем, лискуче-чорний стіл з різнИми ніжками, за яким діти виконували домашні завдання. Інші кімнати були менше пристосовані для життя. Найбільша з них, зі старим диваном, шафою, та двома ліжками, зовсім не мала вікон, натомість на кожній з чотирьох її стін були досить широкі двері, а один з кутків займала пічка. Взимку біля неї завжди лежали дрова, стояло відро з вугіллям і — скільки не мий — підлога, меблі і навіть книжки на полицях за дверцятами шафи — все вкривалося шаром сірого попелу. Діти часто товклися в цьому кутку: гріли над плитою руки та сушили мокрі рукавички. Пічку розтоплювали дровами, потім відсували з плити ножем чавунні кільця і прямо з відра засипали у вогонь заздалегідь полите водою вугілля — так воно краще займалося. Тоді кімнатою тягнувся їдкий чадний газ та гіркий дим, який, здавалося, за довгі роки вже пов’їдався в меблі, стіни, речі та похмуру, сіру стелю. Ванної кімнати не було, туалету — теж (у дворі між деревами височіла оббита сірими дошками споруда, яка його замінювала).
Леся звикла до такого стану речей і не надто переймалася незручністю побуту: миттям голови з кухлика над тазом або смаженням картоплі за допомогою маленької іржавої електроплитки з відкритою спіраллю, яка, хоч як прикро, час від часу перегорала.
Дівчинку трошки бентежило невідоме майбутнє без батька. Втім, хіба він щось змінив на краще в їхньому побуті? З моменту її народження все лишалося незмінним. І все ж вона по-дитячому любила його, до того ж відчувала, що батько теж, хоч і скупо, по-чоловічому, любить її. Тому їй було трошки сумно.
Миколка ж сподівався, що нарешті відпочине від батьківського трофейного шкіряного паска. Саме він, цей грубезний ремінь, якого батько називав «гітлером», був головним аргументом у вихованні неслухняного сина, а виховувати такого розбишаку, яким був малий Миколка, напевно, було нелегко, тож і перепадало йому частенько.
- Петро
Своїх батьків Петро не пам’ятав. Вірніше, найперші його спогади про дитинство свідчили, що мати в нього все ж була. Пізніше, коли виріс, він навіть згадував що вона зверталася до нього польською мовою, стоячи біля плити. Та й чоловік якийсь тоді брав його на руки та здіймав аж до стелі… Хто то був? Батько Юрій? Він же, Петро, — за документами Юрійович… Де подівся той Юрій? І куди зникла мати? Революція, громадянська війна, тиф, епідемії грипу… Чи так вже важко згубитися людині в цьому вирі…
Він згадував високі кам’яні мури Головчинського притулку. Створила той притулок нова «революційна» влада у старому монастирі між Меджибожем та Летичевом. Ченців кудись вивезли, чи… хтозна, куди вони поділися. Якийсь знайомий матері привів туди його, дворічного, високочолого чорночубого хлопчика з довірливими блакитними очима. Там йому поголили голову, видали кашкета, якусь одежинку. Там спливли, мов дим, перші, тривожні, напівголодні дні, перші полохливі ночі. Власне за тими вогкими, холодними, чужими стінами спливло його дитинство, перші синці та образи, перші бійки, перша несправедливість. За тим проминула і юність, навчання, мрії про майбутнє, перше кохання. Звідти він і вилетів, мов розгублене пташеня, у безмежний, бентежний світ. Під тими розлогими ясенами та липами всього було з лишком — і сліз, і голоду-холоду, і хлоп’ячої дружби та відданості, і добрих, розумних вихователів. І — дурних та жорстоких. Лиш одного в нього не було — люблячих батьків.
- Марія
Марія мовчки чекала, коли він поїде. За що їй цей тягар?
Чоловік, що, мов кіт, гуляє сам по собі, живе своїм життям. Колишній блакитноокий красень-лейтенант (а чоловіків-ровесників майже нема, усіх вибила війна!). Хіба він дбав про неї та родину? Швидше — про забавки. Чим відрізняється дорослий чоловік від хлопчика? Вартістю іграшок. Фотоапарат, кінокамера, (Розрізаємо уздовж плівку, сюрчить кінопроектор — дивіться, дивіться! Оце ти, Миколко, на санчатах! А це наш Джек до нас мчиться! Ой, як чорні вуха метляються! А ось ми з гори на лижах… Лесю, дивись, які в тебе тут очі розкосі! Ма-а-мо, чого він дражниться? А в тебе теж коліно розбите і штани драні! А он, дивіться, ваша мама копає город. Чого в тебе, вічно таке обличчя невдоволене? Ти ж бачиш, що тебе знімають, хоч би посміхнулася! Якась ти відлюдькувата, точнісінько як твій батько!)
— Горóд не копаний — може б картоплю посадили? Виросте — та й матимемо що їсти. І паркан, дивись, вже полагодити треба: майже завалився. Ще батько після війни ставив, бо за німців, було, дощенту спалили все дерев’яне.
Маріїн батько, Олександр, і справді був мовчазним та нелюдимим. Чи то вже характер мав такий, чи не сприйняв душею доньчин вибір. Не такого зятя він хотів, тож і мовчав: а що тут скажеш!
Щороку Петро їздив на море. Курорти, санаторії (він же — фронтовик!), ну і, звичайно, молоді коханки…
Заяложені комірці перших білих нейлонових сорочок. Недолугий винахід науковців, що замінив собою бавовну. Влітку — щовечора комірець брудний. А пральна машина — це така, оцинкована гофрована дошка, закріплена у дерев’яній рамці. Ставиш її сторчма в ночви, намилюєш сорочку господарчим милом і треш об цинкові хвилі поки руки не побіліють та мокра шкіра на них не візьметься дрібними зморшками. І викручуєш, викручуєш. Незчуєшся, як водянки полопаються і на долонях зяють круглі рожеві ранки.
Цілий рік чоловік потайки відкладає гроші собі «на відпочинок». Марія і свого єдиного золотого годинника віднесла до ломбарду, щоб дітей із собою хоч раз узяв. Сама лишилася вдома: куди без грошей поїдеш! Та й не звикла вона до моря. Хай вже він сам їде, дітям море покаже та до санаторію Миколку, старшенького, там десь влаштує. Бо той з дитинства слабкий, таким народився. А вона вже тут попорається: якраз абрикоси достигли, треба потрусити дерево та зварити варення. Решту на дах закине, хай сохнуть, якщо оси їх не з’їдять. Взимку узвар смакуватиме. Бо що то за сушка з одних яблук? А дітям щось до столу треба давати, на молоко не настачишся. Та й молоко те — Марія здригається, коли згадує: коли діти малі були, — о п’ятій, ще затемна чергу займала, три години на морозі вистоювала, щоб націдили три літри в бідончик. А воно ж, ой леле! — прозоре, аж блакитне! Як його таке роблять?
Зараз послухаєш людей, кажуть: тоді все було, жили добре. Де воно було? Може, вона десь не там жила весь час?
А таки, очевидно, весь час — не там.
- Олександр
Колись, у 1920-і роки, коли Марійка була ще дитиною, вони жили недалеко від Холодногірської тюрми, на тодішній околиці Харкова, у старенькій хатині, яку потім продали й переїхали до передмістя в цей будиночок, більш просторий та ще й з великою присадибною ділянкою. Батько весь час був на роботі, ввечері ж — до пізньої години хазяйнував у садку: підрізав гілки, прищеплював пагони, пересаджував молоді деревця, підв’язував виноградні лози. З того далекого свого дитинства Марія найбільше запам’ятала мовчазну, як тінь, свою хвору матір. Колись давно, ще молодою, її двічі жорстоко побили. Вперше — ще як була юнкою. Сиділа вночі на підвіконні, готувалася до екзамену. Вистежили грабіжники, стукнули чимось по голові, скрутили, та й повиносили крізь вікно все, що в хаті було. А квартира ж була не її — то вони з подругою, студентки, знімали на двох… Вигнала їх хазяйка наступного ж дня.
А вдруге — коли покотилися містом єврейські погроми. Вийшла на перехрестя з двома цеберками по воду до колонки. Після тифу волосся в неї потемніло, кучерями взялося. Та й ніс тоненький із горбиком — ну чисто тобі жидівочка. Чи хтось заступився за неї тоді — невідомо, чи, може, не так уже й сильно били, бо таки оклигала, лишилася живою. Навіть заміж згодом вийшла, доньку народила. А от з головою після того щось сталося…
Олександр, Марійчин батько, зранку обох доглядав та годував — і жінку, і доньку, та й біг на роботу.
Ніхто з сусідів та знайомих не здогадувався, що цей сухорлявий, мовчазний добродій не так уже й давно воював з радянською владою. У складі легіону Січових стрільців він боронив Київ від вояків Мурайова. Більшість його товаришів там і полягли. Розповідав дід пізніше малому Миколці, онуку, як після якогось програного бою червоноармійці позаганяли полонених — молодих, гарних хлопців у вишиванках — до товарних вагонів, замкнули двері на засови та й скинули вагони у Дніпро. Його теж вкинули до одного з тих вагонів, але він випадково потрапив на очі давньому своєму товаришеві, земляку-червоноармійцю. Той змилостивився, випустив його з вагону і дав утекти. (Мала Леся, згадуючи про це, завжди потім розмірковувала про химерні примхи долі. Чи можна їх оминути, чи, як кажуть, «так на роду написано»?) Кривавими слізьми плакав колись її дід, старшина Олександр, за своїми побратимами. І все життя про це мовчав. Навіть — серед своїх. А хто знає, де вони, свої?
У Дніпрі лишилися свої…
Оженився, влаштувався на роботу. Настали тридцяті. Свою родину від голоду він врятував — на роботі видавали талони на хліб. Вулицями щодня вешталися тіні, і то там, то тут валялися померлі. Мала Марійка жахалася: то під парканом лежить, то просто на дерев’яних східцях — де йшло, там і впало. Сірі, висушені. Дехто — з опухлими ногами, з яких сочилася сукровиця. Якось цим нещасним вдалося подолати численні кордони та військові заслони й дістатися до міста, але тут на них теж ніхто не чекав.
Дідові родичі лишилися десь на Десні, в селі. Він як міг збирав для них харчі, якими зміг розжитися в місті, й відсилав поштою. Посилки не доходили. Пізніше довідався, що живих родичів не лишилося.
А тут ще сталінська розвідка пожвавилася. Шукала ворогів народу, рила, винюхувала, хапала випадкових людей. Якось товариш по роботі відвів його вбік і тихенько сказав: «Знаєш, тут вчора тобою цікавилися, довго мене розпитували, що та як. Я сказав, що ти надійна людина». Дід Олександр постійно відчував себе під прицілом — інтелігентний, україномовний — без сумніву ворог! А що, як дориються до його участі у військових діях? Він все ж був колись старшиною УНР… Плутав сліди, міняв житло, роботу… Не зачепило.
Війна почалася — пішов на фронт. Перших поранених та полонених німці відпускали — чи таборів ще не мали, чи ще не отримали вказівки від керівництва, що з полоненими робити. Тож восени сорок першого він повернувся додому. Влаштувався вчителем до школи — викладати німецьку й українську.
Хвора дружина померла. Пів будинку зайняли німці. Марійка була ще підлітком. Пічку топить, а дрова не горять, бо вогкі. Хлюпнула на дрова у грубці гасу з пляшки. Спалахнув вогонь, пляшка з рук випала та й покотилася під ліжко. Гас ллється на підлогу, вогонь хутко рвонув услід за пляшкою. Підлога горить, дим валить, Марійка його ногами топче, пальтом накриває. Аж тут і німці крізь двері дим відчули, увірвалися до хати: «Русіш партизанен?»… Що вже вона їм тоді говорила? Добре, що німецьку трошки вже знала — обійшлося.
- Марія і Петро
Після війни Марія вивчилась на вчительку. Щоб — як батько. Радянська «бетономішалка» тоді добряче перемішувала людей: з Заходу — в Сибір, зі Сходу — на Захід. За розподілом вона вчителювала у Львівській області, викладала німецьку й українську. Спільну мову з людьми легко знаходила, але своєю для них вочевидь так і не стала: звали «совіткою».
Олександра іноді замислювалася: що тоді відрізняло її освічену, інтелігентну маму від таких, як вона, а все ж чимось не таких західняків? «В них, доню, й найбідніша жебрачка — пані, вони так звертаються одне до одного». Може, щось невидиме колись зламалося в Марії — те, що не давало їй гордо звести очі догори й примірити до себе те «пані»? Скільки пам’ятає її Леся — мати серед людей завжди ніяковіла. Невибаглива, сором’язлива, нерішуча…
Там, на Західній Україні, здається, у Бориславі, Марія і познайомилася з Петром. Вона — тонюсінька, в рожевому крепдешиновому платтячку, у модному пальтечку (тільки й пожила для себе, поки діти не народилися!) Він — значно старший від неї, стрункий, чорнобровий, ясноокий лейтенант. Пройшов «Крим і Рим…».
А за плечима ж у нього, господи, — страшно сказати… Він же — сирота з дитбудинку. Їх першими в комуністи записували, бо вони довірливо всотували все, що в їхні вуха вливали. Вони щиро вірили, що радянська влада — найкраща в цілому світі. Ось тільки ворогів народу треба якнайшвидше знищити до ноги, і настане щастя… Згодом, коли вже в «заградотряді» з автоматами йшли позаду своїх товаришів і стріляли їм у спину — бо такий наказ, бо не ти — так тебе, — він почав розуміти, що його обдурено, що він — заручник страшної, кривавої системи. Напевно, саме для того, щоб притлумити такі роздуми, у щоденному пайку лейтенанта на фронті щодня була горілка.
Вони мали б стати чудовою парою: обоє були вродливі; Марія багато читала і цікаво розповідала, а Петро був старанним учнем; вона мала приємний голос і любила співати, а він непогано грав на мандоліні й на трофейному німецькому акордеоні. Вона мала б стати йому водночас дбайливою матір’ю, доброю сестрою, палкою коханкою та ніжною дружиною. Але її власний життєвий досвід не містив знань про ці речі. Петро чекав від неї жіночності та грайливості, а натикався на суворість та сором’язливість. Шукав материнської уваги й підтримки, а знаходив утому та непорозуміння. Прагнув тепла й родинного затишку, а вона навіть не знала, що це таке.
Обійми в рипучому металевому ліжку не приносили радощів — усе завжди виходило на зле. Знеболення в лікарні у ті часи не застосовували, а до «абортичок» ставилися зневажливо й грубо, як до худоби, яку привезли на забій. Вона верталася з лікарні виснаженою, з потемнілим лицем, щоб через кілька місяців знову потрапити туди. Ця тема була забороненою в родині. Леся не мала навіть елементарних знань у сфері подружньої близькості, вона увійшла в доросле життя в свої 17 років з упевненістю, що інтимні стосунки в ліжку виникають лише тоді, коли подружжя вирішило завести собі дитину…
З дитинства Олександра пам’ятала притишені розмови батька й матері. Вони рідко доходили згоди: надто були різними. На свята — мати у простенькому вовняному платтячку йде з малим Миколкою по проліски до весняного лісу, а батько, у святковому костюмі з модною краваткою, — тягне донечку на демонстрацію, «на люди», туди, де музика й гамір. На обід мати смажить картоплю та котлети, витягає з льоху солоні огірки — батько ж спльовує з пересердя та йде разом з дітьми до їдальні — їсти дієтичну манну кашу з морквяною запіканкою. Купують одяг собі й дітям: мати вибирає «не марке» й простеньке, батько ж — яскраве, блискуче.
— Ти ж знаєш, доню, що в природі завжди так. Узяти хоча б пташок: пава сіренька, а павич яскравий, з красивим хвостом-віялом, — жартував він.
Втім в одному вони завжди знаходили спільну мову: обоє кляли Сталіна та його поплічників, пошепки ділилися страшними фактами й чутками, які час від часу доходили звідусіль, і обидва мріяли про майбутню незалежність України.
І ось батько їде від них невідомо куди. Про все вже домовлено. Речі завантажено до великого металевого контейнеру. Мати віддала йому свої родинні дубові меблі (вони навівали їй сумні спогади про батька, якого вже нема в живих). Останні короткі діалоги ні про що, і сім’я розпадається назавжди.
- Леся
Шестикласниця Леся зіщулено сиділа на піонерських зборах і слухала, як класна керівничка, завуч школи та кілька вчителів по черзі закидають їй не дуже зрозумілі звинувачення. Вона вчора не погодилась лишитися працювати над черговим випуском стінної газети. Мáла після уроків їхати до міста на заняття в художню школу, яких не пропускала ніколи. Власне, заради тієї газети вона була залишилася після уроків напередодні, але решта однокласників, редакторів газети, того дня не прийшли: просто забули. Тож тепер її мали виключити з піонерів, бо «дбає лише про себе, а не про соціалістичне суспільство». Кільком однокласникам доручили висловити гнівну промову, яку завуч довершила словами про антирадянське виховання в родині Лесі і про те, що школа обов’язково посприяє тому, щоб Лесиними батьками зацікавилися «ті, кому слід…». Починалися сімдесяті…
Школу довелося поміняти й перейти до восьмирічки. Леся не могла збагнути, чому однокласники напосілися на неї, чому не змогли пробачити їй цілеспрямованість і наполегливість, з якою вона вчилася художнього ремесла. Чому вони не цінують свого та чужого часу так, як цінує його вона? Адже час — це найдорожче, що має людина. Він невпинно, хоч і непомітно протікає крізь неї, вимиваючи й забираючи з собою якусь її частину, як зносить підводна течія золотий пісок із дна ріки. Ці золоті рештки зблискуватимуть і тоді, коли нас вже не буде на світі. Ми не маємо змоги вплинути на швидкість часу. Можна тільки спробувати поєднатися з його течією, жити в гармонії з часом.
Леся була такою завжди, скільки себе пам’ятає.
Ось вона, зовсім мала, прокидається в пустій, напівтемній кімнаті. Вікон у спальні немає, але у щілину під дверима коридору сочиться світло знадвору. Вона підхоплюється з ліжка і мчить босоніж до дверей. Прочиняє їх і зупиняється вражено: дерев’яний ґанок плямистий від сонячних променів, що пробиваються крізь гілля старого клена. А під тим кленом квітнуть приземкуваті вишні, над квітами гудуть бджоли та волохаті джмелі. Равлик повзе стежкою між пухнастих кульбабок. Чому ж її не розбудили? Сорока скрекоче на гілці, вітаючи дівчинку, а вона тре рукою заспані очі. Скільки цікавого відбувалося, поки вона спала!
А скільки незвичного було навколо дому і за кілька кілометрів від нього! Яких бичків наловили вони малими з Миколкою просто голими руками в мілкому ручаї, що збігає від джерела Сковороди розлогим яром у ставок! Звідки вони там взялися, ті бички? В якійсь знайденій пляшці, стомлені довгою мандрівкою, донесли їх додому, випустили у велику каструлю з чистою водою та й поснули. Вони ж не знали, що бички не житимуть у застояній воді… Вранці діти сумно й урочисто рили могилку та ховали бичків, яких позбирали з підлоги навколо столу з каструлею. Подумки заприсяглися більше ніколи не завдавати шкоди живим створінням.
А ось спогад зовсім давній.
— Лесю, хочеш подивитися, як горить земля?
— Та ну, не бреши. Земля не горить, мама казали, — недовірливо хитає головою мале дівча.
— Ходімо покажу!
Увесь всипаний золотавою соломою величезний дощаний сарай, колишній хлів (попередні хазяї, кажуть, тримали там колись корову) впирається в стіну теж дерев’яного — за тоненьким шаром цегли — будинку. Соломи немає лише в кутку, де стоять п’ять заяложених бляшаних бідонів з гасом. Вони, напевно, стояли там завжди, бо чорна масна земля, здавалося, була просочена гасом наскрізь.
Миколка кидає на землю сірника:
— Бачиш, я ж тобі казав! Горить!
Полум’я швидко поповзло в усі боки і вже лизнуло один з брудних бідонів з їдким запахом.
Добігши за ріг будинку до мами, яка ніжилася під сонцем на ґанку, Леся радісно повідомила її, що та помилялася, і земля таки горить, в чому вона може сама переконатися просто зараз, у нашому сараї!
Дивлячись на сполотніле обличчя мами і те, як вона рвонула до сараю «з низького старту», Леся зробила висновок, що час, буває, іноді сповільнюється… Пожежу вдалося загасити, будинок не загорівся. Опіки на руках брата зажили…
А ще у Лесі був Джек. Приблудний шотландський сетер, якого вона приручила вареною картоплею та ковбасою, нашіптуванням добрих слів йому у кудлате вухо і дбайливим піклуванням. Батьки зачиняли його в коморі, аби він не лякав поштарку й не супроводжував дитину до школи. Він там гарчав, гриз дерев’яні двері і як тільки його випускали, летів стрімголов, винюхуючи Лесині сліди, до самої школи. З розбігу він вривався у шкільний вестибюль під ґвалт прибиральниць та переляканих дівчат і біг до дверей класу. Джек супроводжував її всюди, він завивав у коридорі за дверима, якщо чимось ображена Леся плакала в подушку в кімнаті. Іноді їй здавалося, що жодна жива душа ніколи так не любила її, як безоглядно любив її цей м’який, лискучо-чорний вухань з рудою плямою на грудях.
Зрештою щастя не може тривати довго. Батьки порадились між собою, і одного дня Джек зник.
Час зупинився. Леся не могла думати ні про навчання, ні про їжу, ні про друзів. Вона весь час уявляла собі Джека — самотнього, розгубленого, голодного — у чужому селищі. Або, не дай Боже — під колесами потягу чи машини. Вона скрізь шукала його, гукала і плакала. Але він пропав назавжди.
Це була перша зрада. Напевно, тому — найбільша і найгірша зрада в її житті. Можливо, з цієї причини тепер вона мовчки, майже спокійно сприйняла звістку про розлучення батьків: хай собі батько їде куди хоче! Це він забрав у неї Джека, беззахисного, нещасного, відданого друга!
Із Джеком було пов’язано багато смішних, дивних або сумних історій. Як, наприклад, поява в житті Лесі її першої подруги. Друзі дитинства, як кажуть, гірші за родичів: вони знають про тебе геть усе. Навіть те, про що ти сам уже давно забув. Подругу звали Наталкою. Вона, шестирічна, гуляла біля свого двору з білим, пухнастим собакою Пушком. Джек відразу з ним потоваришував, тож довелося знайомитися й дівчатам. Відтоді вони були нерозлучні багато років. Наталці менше пощастило з батьками: мати кинула її з батьком, поїхала від них і, за чутками, щасливо вийшла заміж вдруге. Батько, заповзятий палій, смоктав цигарку за цигаркою, аж поки не втратив одну за одною обидві ноги. Їх відрізáли не відразу, а рік за роком, частинами. Наталка домовлялася з Лесею і вони у супроводі двох собак — чорного й білого — ходили за кілометр від своєї вулиці до районної лікарні, де Наталка щоразу жалісливо кривила обличчя перед медсестрами і просила морфію для тата. Як це не дивно видається тепер, але ампули з морфієм малим давали, і дівчата задоволені поверталися додому: батькові не так боліло.
А скільки було радощів від збирання куль та відстріляних гільз разом з Миколкою та Джеком на навчальному військовому полігоні! Брат набивав важкими трофеями повні кишені собі й малій Лесі, і вони, стомлені, години дві-три чалапали додому. Серед гільз траплялися найбільш цінні — цілі, і щасливий брат потім наколупував з них порох та робив маленькі гарматки. Стріляли вони по-справжньому, лишаючи на руках невеличкі, але досить глибокі сліди.
А розкопки на стародавньому городищі! Археологи давно покинули ті пагорби над річкою, але там ще можна було нарити купу чудернацьких керамічних бусин та глиняних черепків. Сонце палило нещадно, хотілося пити, та й дорога неблизька для малих, але вони почувалися дослідниками давнини, тому не зважали на втому. Джек з повагою обнюхував знахідки та глину й терпляче чекав хазяйку.
В перервах між мандрівками — багато читали. Леся навчилася читати разом з братом, у свої п’ять років. Мати щотижня приносила з бібліотеки великий стос книжок. Наступного тижня його міняли на інший. Особливо любила дівчина книжки Гемінґвея і Джека Лондона. Їй припали до душі їхні мужні герої та скупі слова оповідань. Плакала над долею Кервудського грізлі. Зачитувалася й українськими авторами, особливо любила Кобилянську. «В неділю рано зілля копала» сприйняла як продовження книжки про Марусю Чурай. Вона колись прочитала ту книжку і потім часто співала пісні Чураївни. Мати знала безліч народних пісень, тому діти чули й наспівували їх набагато частіше, ніж можна було почути з хрипливої радіоточки чи маленького чорно-білого телевізора, що його одного разу приніс додому батько.
- Життя
Який слід лишає дитинство в нашому житті? Лесі тепер здається, що вся подальша надбудова життя — всі його ошатні зали, башти, потайні комори й випадкові закапелки — все це тримається на підмурівку, закладеному в дитинстві. Схибив один з будівельників, змахлював каменяр — і розповзлося життя, не зліпиш заново, не повернеш.
Школу вона міняла двічі: іншої десятирічки в районі не було, а восьмирічка промайнула миттю. Десятий клас, інститут, робота молодим спеціалістом за сто рублів на місяць. Випадкове заміжжя: вона ж наївно гадала, що чоловік замінить їй батька, піклуватиметься про неї, купить їй теплу кофтину, зимові чобітки замість рваних кедів, бо мерзла й кахикала безперестанку. Натомість опинилася в ситуації нескінченних абортів. В лікарні нічого не змінилося з часів матері: відсутність знеболення, грубі жарти акушерів: «Чого кричиш! В кущах треба було кричати!». Між абортами нажили двійко діточок. Ще й не одяглися як слід після студентських злиднів, коли жили вдвох на одну стипендію, а вже купа витрат: возик, ліжечко, дитячий столик, манеж, пелюшки-сорочечки… Добре, що друзі допомагали чим могли. Майже все дитяче було, як зараз кажуть, «секонд хенд», тільки від знайомих.
І чого б чоловікові було не провести воду до двору? Носили її важкими емальованими відрами з чавунної колонки, що за два квартали від хати. Коли він був удома — теж носив, але був удома не завжди. Памперсів тоді ще не було, підгузники та пелюшки міняти доводилося щогодини, а то й частіше. А їх же прати треба!
Олександра часто згадує, як одного разу вона лягла в лікарню на обстеження з приводу частого головного болю та низького тиску. Наприкінці її перебування в лікарні, коли лікарі так і не дошукалися жодної причини, до палати завітала жінка-психолог. Питає: «А розкажіть мені, як минає ваш звичайний день». Леся й почала розповідати: встаю, каже, о п’ятій. Треба з пічки золу вибрати та дров принести, щоб легше ввечері було розтопити сухими. Тоді дітей розбудити, одягти, встигнути з ними в дитсадок, бо о сьомій — електричка, на роботу запізнюватися не можна. З роботи приїжджаєш, а садок вже зачинено, діти зі сторожихою сидять — скиглять, додому хочуть. Сторожиха лається. Вдома за день хата прохолола. Треба вугілля внести, розтопити пічку, води принести, зігріти. Тоді вже й картоплю разом чистимо, готуємо вечерю. О десятій наїлися, вугілля в грубку підсипала, штанці дитячі полагодила, щось випрала, розвісила коло пічки, — та й лягаю спати о першій, бо вже й спати ніколи…
Реакція психологині на Лесину розповідь була такою емоційною, що й Леся згадала материне «Може, я щось роблю не так? Чи, може, живу якось не так, як усі?».
Колись, пізніше, в роки перебудови, коли Леся їхала електричкою до міста, до вагону зайшов балакучий сивий дядько з помережаною червоними смугами газетою «Комуніст» в руках. «Поки був Радянський Союз, ми жили добре, — кричав він, — у нас було все, що ми хотіли! А тепер — жебракуємо!».
— А ким ви працювали? — спитала його Леся.
— Яка різниця, ким! В харківському обкомі працював…» — не подумавши, бовкнув він, викликавши хвилю осуду й глузування серед людей.
З чоловіком Олександра таки розлучилася: довго не витримала такого життя. На всі її прохання допомогти щось змінити у побуті чоловік завчено з осміхом відповідав: «А для чого мені щось міняти? Я й так щасливий з тобою».
Втім вона не нарікала на долю. В її подруги, Наталки, он теж не склалося: батько давно помер, вона вже втретє взяла шлюб, а дітей досі так і нема… В неї, Лесі, все-таки двійко… Та чи й можна в чомусь винуватити чоловіка? Він теж, бідолаха, зростав четвертою дитиною в родині без матері, а згодом і без батька. То який з нього до біса чоловік або батько? Хто його тому вчив?
І вона, Олександра, така ж відлюдькувата, як її матір та дід. З дитинства завжди сиділа мовчки десь у куточку: або книжку читала, або малювала щось. А то ще, було, завіється кудись з важким етюдником на плечі — ніхто й не знає, де поділася. Повертається поночі, щаслива: захід сонця над річкою зобразила. А вдома — хоч і речі поскладані, і ліжко застелене, а все ж — пустка-пусткою. Чи грошей не вистачало на всякі фіранки-серветки-килимки, чи, може, не вміла вона облаштувати родинний затишок. Здавалося, начебто живуть сім’єю десь у готельному номері: тільки-но щось зміниться — і гайнуть додому!
У брата, Миколи, теж із сім’єю не вийшло. Довго не женився, Леся вже гадала, й не жениться ніколи. Знайшлася було дівчина, теж така, як він: наче неприкаяна. Прийде з роботи, щось зготує поїсти… А в хаті — немов Мамай пройшов із військом. Так і здається, що вітер кімнатами гуляє, видуває родинне тепло. Побралися вони, пожили недовго разом, дитину нажили та й розлучилися. Лишилася ще одна самотня дитинка при живих батьках. А Микола зовні — викапаний дід Олександр: високий, сухорлявий, мовчазний. Брови густі, чорні. Тількі очі батькові — ясні та блакитні. Чисті такі, аж ніби трохи наївні, дитячі…
В країні життя йшло якимись манівцями та звивистими стежками. З виходом України із Союзу в газетах та журналах почала з’являтися інформація, яку попередня влада ретельно приховувала. Стала Олександра надолужувати знання, яких у школі отримати не могла. Так іноді їй було дивно! У школі малим товкмачили, що вони можуть пишатися своїм краєм, бо Чехов, напевно, писав свою п’єсу якраз про їхні вишневі сади, що сюди, можливо, й Пушкін колись приїжджав («Ось під тим дубом, кажуть, перепочивав!»). Вона, малою, з підозрою дивилася на той дуб, який швидше за все з’явився на світ божий разом з її дідом, а то і з матір’ю, і з гіркотою думала: «А своїх видатних людей в нас, виходить, не було»!
І раптом виявилося, що за кілька вулиць від їхньго будинку розташований будинок Гната Хоткевича — всебічно обдарованої людини, письменника, бандуриста, режисера. Що в Харкові жили і працювали багато чудових письменників та поетів. Іван Багряний, Микола Хвильовий, Еллан Блакитний, Марк Йоґансен, Леонід Первомайський, Роберт Третьяков, драматург Микола Куліш! Скільки видатних імен пов’язано з її рідним містом, і скільки талановитих митців пішло звідси в Сибір, на Соловки і… в небуття! Чудові художники залишили на Слобожанщині частину свого життя: Сергій Васильківський, Михайло Беркос; учень самого Брюллова — Дмитро Бесперчий; його учень, відомий маляр Генріх Семирадський! А режисер театру Лесь Курбас! Його ім’я стоїть серед імен найкращих світових режисерів… Можливо, її дід навіть був свого часу знайомий з ними — а що вони, діти, знали про них? Хіба що тільки час від часу розглядали картини Васильківського та Семирадського на поштових картках та в художньому музеї…
Отже щоб пишатися своїм краєм, немає потреби шукати дуби, під якими Пушкін чи Петро Перший сідали перепочити. Треба своєї історії дошукуватись, могили та спадок своїх видатних предків берегти, раз людей не вберегли. Як Олександра здивувалася, коли почула з радіоприймача, що в Австрії, в Зальцбургу твори геніального Моцарта виконують впродовж 250 років у тій самій церковці, де його хрестили! «А в нас, — подумалося їй, — наче чума пронеслася краєм: геть усе позмітало криваво-червоним вітром за сімдесят років — і геніальних митців, і їхніх шанувальників, і церкви разом з прихожанами, і літописців, які могли б свідчити про їхнє існування. Саму пам’ять людську розвіяно, могили зрівняно». Вона приносила додому новенькі, лискучі книжки Хоткевича, Багряного, надруковані «самвидавські» вірші Третьякова, Зерова, Рильського. Читала сама й ділилася з дітьми та друзями: може, доторкнеться до їхніх сердець, і тоді не перерветься зв’язок поколінь…
- Сад
У вільну від роботи днину Олександра ходила з етюдником до річки або на край селища. Малювала воду, старезні дуби, похилені паркани та дахи, покручені вулички, квіти. Іноді доньки ходили з нею, їм було цікаво мандрувати з мамою. Картини можна було експонувати на виставках, а потім дарувати друзям або продавати. Це не дозволяло нудьгувати, та й до того ж підтримувало її професійний рівень. Олександрі завжди кортіло вигадати щось цікаве: то вона оригінальний светрик сплете доньці, то модне плаття чи штанці пошиє іншій: батько, ще коли Леся малою була, навчив її користуватися швейною машинкою, він стільки всього вмів! А ще влаштовували домашні вечори-посиденьки зі стінними газетами, дружніми шаржами, домашніми міні-виставами… Квітами захопилась: познаходила великі камені — щось сама притягла у двір, щось друзі допомогли — порозкладала, насадила між ним різних квітів. Стежила, коли яка квітка зацвітає, якої вона висоти. Чи не затуляє собою інші, менш високі? Які з них сонце люблять, а яким тінь потрібна; які треба більше поливати, які менше.
Якось в часи перебудови на роботі довго затримували зарплатню, а одного дня раптом відразу всю купу грошей за вісім місяців і видали. Леся на той час вже трохи звикла картинами заробляти, тож гроші «вклали у воду» — підвели пластикові труби від центрального водогону. Коли з’явилася в саду вода — глянула Леся на дідову стару грушу і зрозуміла, що сад зачекався хазяйських рук. Згадала, як малою за руку з дідом ходила по саджанці, як він учив її піклуватися про дерева…
Купила кілька яблуньок та молодих груш, насадила їх поміж пеньків. Прийнялося й кілька дичок вишні. Як колись дід, обережно спилювала наступної весни гілки, підрізала ножем кору, встромляла туди прищепи, замотувала розрізи липкою стрічкою, замазувала садовим варом. Рік минув, другий — а вже аж чотири черешні ваблять ягодами — жовтими, рожевими, темно-червоними, майже чорними. А там і сливи, і яблуні, і груші… Дерева собі підростають, як діти, а Леся тішиться…
Це ж скільки того золотого піску вже вибрав Час із неї та її друзів! Сила та енергія їхня лишилася в картинах, віршах, наукових працях, в деревах і будинках. В усьому, до чого творчо доторкнулися руки, думка і душа. Втім, напевно, ще лишається щось дуже міцне в її кістяку, бо Олександра з кожним роком відчуває себе сильнішою та впевненішою.
Ще тоді, коли лишилася одна з двома дітьми, вона раптом збагнула, що тепер все в житті її родини залежить виключно від неї. Дітлахи ще малі, їм освіту треба дати, одягти як слід. Давно вже нема в живих ні матері, ні батька, ні діда. І будинок, що їй у спадок лишився, вже геть похилився, того й гляди стіна впаде, як її не підпирай. Дах заіржавів, вже де-не-де й стеля почала протікати. Час тече невблаганно, і вона повинна знайти з ним спільну мову.
«Мамо, ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо купити собі комп’ютер!» — якось із болем сказала їй молодша, що вже вивчала програмування в технікумі. «Так, доню, не зможемо…» — машинально відповіла Леся і замислилась. А чому, власне, не зможемо?
Гроші на перший, недосконалий комп’ютер їм позичили кілька друзів та знайомих. За два тижні новенький матово-чорний системний блок з опецькуватим монітором заблимав на Лесиному столі усіма вогниками. На роботі Леся написала заяву на звільнення: вона зрозуміла, що інакше не зможе змінити своє життя: просто не матиме на це часу. «З’їхала з глузду!» — шепотіли за її спиною колеги, вони знали, що Леся кілька останніх років живе сама з дітьми на свою невеличку зарплатню, — і раптом звільняється! А діти? Чим же вона їх годуватиме? Та ще в час, коли знайти роботу неймовірно важко.
За два-три місяці майже цілодобового сидіння за монітором, одночасного навчання, роботи та безпорадних сліз, їй вдалося не тільки навчитися правильно тримати мишку і вивчити кілька потрібних програм, а й заробити перші гроші, яких вистачило щоб повністю розрахуватися з кредиторами. Час пролетів непомітно: якось вони з дітьми жили, щось їли — не голодували… Але коли почали з’являтися «справжні» гроші, Олександра розгубилася: вона не знала, що з ними робити. Весь потрібний одяг уже є, їжа якісна, діти вчаться, книжки вона собі купує які хоче, боргів більше нема, комп’ютерне начиння кілька разів поновили, — куди ж вкладати гроші?
Це питання було для неї не просто незвичним. Воно було незнайоме кільком попереднім поколінням її родичів, і вона наче успадкувала їхню розгубленість.
Придбали всій родині наплічники, коремати та спальні мішки для туристичних походів. Чи не купити ще один велосипед? Зустріла на вулиці Наталку, а та каже: «Нащо тобі велосипед, шубу купуй!» Нащо Лесі та дівчатам шуби? Для молі? Скликали сімейну нараду: чого нам не вистачає для щастя? Зійшлися одностайно: кожному по кімнаті, та ще щоб одна, велика, була спільною, та ще бажано мати велику кухню! Опалення зробити електричне або газове! А ще — ванну кімнату, душ, туалети (треба два, бо що як усім разом туди приспічить?).
Спочатку засумували: ми ж ніколи стільки грошей не заробимо! Але Олександра не з таких! Якщо із садом вона впоралася, то впорається і з будинком. Ніхто ж не обіцяв, що садок даруватиме плоди вже в перший рік. Треба вчитись бути не тільки наполегливими, але й терплячими. Вже й років їй чимало, але дід колись казав: «Помирати зібрався — але жито сій».
Того року позичили грошей і забетонували фундамент. Борги повертали майже весь наступний рік. Так і повелося: рік будують — наступного року віддають борги. Креслення та плани поверхів до цього часу вона встигла завершити. (Боялася комусь признатися, що впродовж багатьох років потроху, кульковою ручкою на випадкових аркушах в клітинку потай вимальовувала та креслила будинок своєї мрії. Нікому їх не показувала, щоб не глузували. Але коли до справи дійшло, порадилася з будівельниками, прочитала в Інтернеті поради тямущих людей. Кожен сантиметр виважила, всі будівельні вимоги врахувала. Освіту ж має відповідну: як не як — а вона за фахом художник-конструктор).
За цей час стільки води спливло! І влада двічі мінялася, і Майдан 2004-го року минув разом із Ющенком та надіями на краще, лишивши по собі розгубленість і відчуття непевності. А що змінилося в країні? Хіба що безробітних та жебраків побільшало.
Леся вірить: якщо наполегливо прагнути своєї мети, колись її обов’язково досягнеш. Дехто вкладає енергію в нові машини, модний одяг, золоті прикраси; хтось — у наповнення холодильника й черева; інші — в коханців чи коханок. Чи щасливі вони від того?
Вона, Олександра, збудує новий простір для себе і родини: широкі вікна в сад, вітражі на скляних дверях, чисті, світлі кімнати для рідних та гостей. Весь тривалий абсурд, всі прикрощі, які супроводжували її батьків та дідів, завершаться. Хтось давно повинен був перервати цей зловісний іржавий ланцюг, тож нехай це буде вона.
А ще тепер Олександра має поряд із собою коханого чоловіка. Зустрілися якось на художній виставці та вже й не розлучалися. Родина має бути повноцінною, це вона давно зрозуміла. Правда, вона не впевнена, що чоловік міг би звалити на свої плечі стільки, скільки того вимагає життя. А якщо він ще й творча особистість… Звичайно ж творча! Леся б не змогла покохати іншого, а талановитих чоловіків слід цінувати й берегти. От вона й береже, не відволікає його від творчості. Погодили всією родиною, що та як, а будівництвом намагається керувати сама. Замовляє цеглу, цемент, пісок, дошки, домовляється з бригадиром, стежить, щоб не було відхилень від проєкту. Проґавиш — будівельники і вікно не там зроблять, і димар неправильно встановлять. Або сходинки будуть незручні, або дах протікатиме… Втім їй ця метушня навіть подобається. Своєрідна творчість: що вигадала, те й зліпила…
Дах зробили зі штучної пластикової черепиці — вийшов наче вишитий рушник: темно-брунатний із червоним хрещатим візерунком. Правда, Леся з осені трохи нездужає, та й роботи всередині будинку лишилося ще дуже багато, але ж характер має непохитний! «Впораюсь», — каже.
А навкруги будинку — садок, мов розкішно ілюстрований календар. У квітні все буяє цвітом, яскраві різнокольорові крокуси та тюльпани визирають з рожевої піни мигдалю. Їм на зміну вилазять гонористі, схожі на орхідеї, іриси, уздовж стежки зацвітає бузок. У сутінках понад вулицями котиться хвилями густий солодкий аромат, і здається, що немає місця на Землі, кращого за їхнє затишне подвір’я. З крихітних ставочків — якраз розміром зі стару чавунну ванну — визирають з-під латаття та кумкають перед дощем молоді зелено-золотаві ропухи. Вранці до води злітаються жовто-блакитні синиці та сороки в ошатних блискучих фраках. З кущів травневими ночами долинає спів соловейка, а в серпні звідусіль сюрчать коники. Стежками, як у дитинстві, повільно мандрують ледачі равлики. Взимку над пухкою білою ковдрою де-не-де стирчать жовтаві китиці гортензій, чорні з опуклим насінням стебла ірисів, тьмяно-рожеві суцвіття великих очитків. Нависають над білими кучугурами червонолисті з яскравими ягодами гілки кизильнику. О будь-якій порі красиво.
Незчулася Олександра, як і діти повиростали. Спитала якось в молодшої доньки, чому це вона стала пізніше, ніж зазвичай, їздити на роботу. «А що, я тобі не казала? — засоромилася та, — я вже місяць як створила свою фірму. Я тепер директорка…». Мати майже не здивувалася: поки діти вчилися, грошей ніколи в неї не просили: заробляли самі. Може, тому, що не було в неї ніколи тих грошей, а може… хтозна чого.
Старша записалася на йогу. Молодша після роботи танцює східні танці: чи то їй, як дідусеві Петру, усе блискуче подобається, чи погладшати боїться. Вже й заміж повиходили. Того й дивись, онуки з’являться. Колись настане їхній час прищеплювати яблуні та черешні, оздоблювати кімнати нового будинку. Леся іноді вагається: чи якісний підмурівок вона спромоглася закласти? Яке дитинство матимуть її онуки? Чи все можливе вона зробила для того, щоб відновити ниточку, яка єднає покоління, допомогти своїм нащадкам налагодити гармонійні стосунки з Часом? Леся сподівається, що гіркий дим минулого розвіється, забудеться і ніколи не торкнеться нових стін. Тепер, коли вона стільки зробила для щасливого майбутнього, їй і дітям можна буде нарешті забути про потрясіння, війни, тривоги, біль.
Як-не-як, а надворі – двадцять перше століття, наближається до кінця 2013 рік!
м. Надвірна
на Івано-Франківщині
Дані опрацьовуються...