Довгий лютий 2022-го
(Із нотатника переселенки)
Життя і війна тривали одночасно…
Марія Матіос «Солодка Даруся»
1.
Все склалося не так, як увпродовж пів року уявлялося нам та обговорювалося в родинному колі майже щовечора. Хоча традиційні прикмети війни з’явилися в нашому житті вже за кілька днів: скотчеві хрести на шибках, затемнення вечірніх вікон фанерою зі старих шаф, що їх Андрій розібрав іще минулого літа; комендантська година — з шостої вечора до ранку; багатогодинні черги за «гуманітаркою», які з’явилися одразу, щойно стало зрозуміло, що всі аптеки і майже всі магазини в селищі раптом зачинились і ніхто не знає, чи працюватимуть вони взагалі, а якщо працюватимуть, то — коли.
Цікаво, чому харчі називають гуманітаркою? Ну, ліки нехай уже… Гуманітарії в нашому розумінні — то представники науки, далекої від фізики й математики — біології, філології наприклад. А тут — пакет крупи, шматок м’яса, хліб — і раптом… гуманітарка!
2.
Ми живемо у власному будинку в південному передмісті. Харків видно вдалечині, якщо споглядати з головної вулиці селища. Він зливається з обрієм на півночі, огинаючи наш край півколом із заходу на схід. Навесні, коли дерева зазеленіють, вони трохи прикриють цю панораму, а поки що — лютий, і всюди лежить сніг.
3.
Щоранку і щовечора з півночі, з різних боків міста, доносяться вибухи. Іноді лунають ближче, тоді земля трохи здригається. Короткі вибухи зовсім близько —це наші відповідають. Спочатку шарпаєшся, але потім уже не так страшно: ми захищені. Гуркіт з північно- західного напрямку означає, що бомблять Холодну Гору. Зі сходу — вибухи в районі ХТЗ. Посередині, залежно від сили звуку — Салтівка, Павлове Поле або середмістя.
Звуки далеких «Градів» викликають відчай: гатять суцільними чергами, не зупиняючись, а там же люди!
Вночі над містом чорне небо іноді світиться червоним.
4.
Молодша донька Аня з сім’єю — в Харкові. Як їй там ведеться?..
Ще кілька місяців тому я помагала клеїти шпалери на дев’ятому поверсі в їхній нещодавно придбаній трикімнатній квартирі. Спитала в неї:
— Навіщо ж ти купила житло з північного боку міста? Кордон з Росією близько, вас перших зачепить у разі чого.
— В разі ЧОГО? Мамо, облиш! Яка війна?! Думай про хороше…
З того часу я весь час намагаюсь думати про хороше, але виходить не завжди.
5.
В один із перших днів війни вулицею, де живе Аня, повз їхній будинок проїхали танки. Так і хочеться написати «німецькі танки». Втім, час показав, що хоч не німецькі, але таки фашистські.
Ми тоді ще нічого не знали про Бучу, Ірпінь, Бородянку…
Ввечері харківська влада оголосила в місті і в районі дводобову комендантську годину: треба перебити і переловити зайд, бо вони дістались майже до центру міста.
Перебили.
Перша гордість за наших охоронців!
6.
Телефонний дзвінок.
— Мамо, ми третій день сидимо з дітьми в підвалі, навколо все здригається від вибухів. Я вийшла вдень купити поїсти, а навпроти горить багатоповерхівка.
— Негайно виїжджайте звідти!
— Мамо, як? Вокзал на протилежному боці міста. Сюди, щоб забрати нас, ніхто не хоче їхати, бо небезпечно.
Другого дня:
— Мамо, друг відвіз нас на вокзал, ми простояли на першій платформі під дощем увесь день, але до поїзда пробитись не змогли. А вже коментантська година. Що нам робити? Діти змерзли, плачуть, хочуть їсти і спати. Весь час сирени, і над вокзалом літають російські літаки…
Наступного дня все повторилося, але цього разу їм вдалося сісти в евакуаційний потяг до Дніпра. Там поки що тихіше. Можна трохи передихнути…
Я й гадки не мала, що подальша дорога заведе мою дитину й малих онучок аж в Іспанію. Певно, десь так в попередньому столітті складалися долі еміґрантів? Ні, я все ж думаю, ця війна не триватиме надто довго, і вони скоро повернуться додому. Аби на той час їм було куди вертатись…
7.
Спочатку нас в будинку разом із друзями було шестеро.
Люди мають різний поріг болю і тривожності, кожен реагує на подразники по своєму. Одному з друзів конче потрібна окрема кімната і гаряча їжа кожні дві години (цікаво, а які запити щодо цього він мав до війни?). Втім, на щастя, кімнат усім вистачило. Подруга здригається від кожного вибуху і надовго зациклюється на якійсь ситуації… Спроби пояснити, розрадити успіху не дають (Ну, добре, добре, хай це дуже важливо! Але ти говориш мені це сьогодні чи не всоте!). Хтось весь час приречено повторює: «Треба виїжджати!»
Треба було б стати психологом: всім зараз важко, але всім важко по-різному.
Моя нездорова старша донька весь час мовчить. Здається, вона так і не зрозуміла, що власне відбувається. Але, хоч як дивно, вона здається спокійнішою, розсудливішою і поміркованішою за нас усіх. Може, так діють ліки?
Пізніше, у Львові, коли щоночі, зачувши пронизливу сирену, ми підійматимемо її сонну з ліжка, змушуючи одягатись, взуватись і бігти з нами через дорогу в холодний підземний гараж перечікувати на морозі кількагодинну повітряну тривогу, вона весь час пориватиметься втекти від нас до теплого ліжка і зрештою скаже спересердя: «Я з вами більше нікуди не поїду, раз ви такі!» Так, наче ми підло обманули її, пообіцявши відпочинок у захопливому турне, а тепер вирішили познущатися…
8.
Триває другий тиждень війни, і ми поки що вдома. Наше селище не бомблять, але за декілька кілометрів на південь від нас за два дні практично повністю знищили бомбами село Яковлівку. Там колись вчителювала моя мама. Вранці мені зателефонувала подруга дитинства, яка напередодні вперто запевняла: «Повєрь, нас нікто бомбіть нє будєт, у нас жє здєсь нєт воєнних!». Тепер же вона трохи нервово повідомила, що вчора чомусь обстріляли Яковлівку: «Странно, там жє совсєм нє било ні нашіх солдат, ні баз»…
9.
Якась блудна ракета днями влучила у приватний будинок в сусідньому селищі Бабаї (верхівки бабаївських дахів видно над лісом з нашого вікна). Кажуть, убило господаря.
Телефоную другу в Бабаї: на щастя, друг живий…
10.
Після ракетних обстрілів місць розташування харківських тероборонівців дізнаємося про втрати. Молоді хлопці та дівчата… Декого знайшли під завалами будівлі тільки через кілька днів. Кожне ім’я — біль. У перші години, ще не знаючи про загиблих, усі разом радіємо, що вижив наш товариш Юрій. А за кілька днів — розпач: наш друг, прекрасний бард Микола Воловик утратив сина. Жодні слова не спроможні втішити батька. Здається, я більше не вірю в силу слова.
11.
Щоранку зауважую зміни на карті бойових дій: Харків, може, орки й не візьмуть, але де замкнеться вороже кільце, якщо воно таки замкнеться навколо Харкова?
Щось підказує мені, що вряд чи в окупації з нами поводитимуться шляхетно. Та і на питання «Гдє тут живут укропы?», певно, кожен другий мешканець нашого прекрасного селища радісно вкаже пальцем на наш будинок. Бо що-що, а погляди багатьох місцевих на «міжнародну політику» ми знаємо, вони не дуже відрізняються від того, що віщає у ворожому телевізорі гаспажа Скабєєва. Та й підвалу в нашому будинку немає — перше ж влучання в дах, стіну чи навіть десь поряд… Ну, ми вже бачили хроніку з харківських новин.
Мабуть, треба хоча б речі зібрати…
12.
Роз’їхались ми поступово, наскільки в кого вистачило витримки.
Все вийшло зовсім не так, як ми заздалегідь намагались передбачити. Книжковий «досвід» часів Другої світової не спрацював. Нам не довелось пробиратися лісовими стежками на захід, ховаючись від ворога або їхати, як колись в ту, давню війну їхала моя юна мама, в товарному вагоні: країна зробила всі поїзди евакуаційними. Не довелось також ділити житло з окупантами. Хоча багато хто зазнав більших випробувань, страшних випробувань — нам просто більше пощастило.
Нам не стала в пригоді стара важка рація Андрія — «зв’язок же раніше у війну зникав, тож про смартфони можна буде забути!» — в цьому він таки не мав рації, хоч і тягнув її, важезну, із собою в сумці. Не довелося нам, як колись нашим мамам і бабусям, ходити по дальніх селах, аби виміняти речі на їжу. Ми не потерпали від холоду і голоду, хоч і багато разів потім наверталися сльози на очі, коли волонтери і просто добрі люди простягали нам на вокзалі порцію гарячого супу, приносили додому пляшку домашнього молока, пакети з овочами, консервами, крупами… Добрих людей, як виявилось, в Україні і в світі дуже багато. Дякуючи друзям, знайшовся притулок і для нас — в селі на Львівщині нам дозволили зайняти аж дві кімнати у тимчасово вільному будинку пана Івана Шквари, де ми й зустріли весну і навіть посіяли в його дворі кріп та петрушку: якщо війна скінчиться раніше, і ми поїдемо додому — хтось інший зможе поласувати свіжою зеленню.
Безмежно вдячні господарю, а також Павлові, Галині й Ользі Карпцям, бібліотекарці пані Надії Омелян, пані Марії Бойко, сусідкам пані Марії, пані Іванні, пані Любові… А ще — панові Леоніду Мазуру і пані Валентині Рудницькій.
13.
Життя і здоров’я людей у цю війну тримається на жертовності наших людей: армійців, медиків, волонтерів, сумлінних працівників щоденного невидимого побутового фронту. Хтось із моїх друзів та знайомих у Харкові щодня під обстрілами ремонтує систему водопостачання — там і наш друг Ігор. Інші вивозять людей у безпечне місце, ризикуючи власним життям — і це, на жаль, не пусті слова, бо волонтери гинуть і дістають поранення. Дякую вам, Василю, Юрію! Хтось збирає гроші і постачає все необхідне для наших воїнів — там і наша відчайдушна, наскрізь поетична Світланка. Хтось приносить їжу та ліки немічним і старим, які не знайшли в собі душевних сил, щоб покинути власну домівку.
І хтось таки б’ється під ворожим вогнем, протистоїть величезній фашистській державі — цьому гігантському динозаврові з людоїдськими звичками і крихітним мозком. Дорогі наші Олександре, Олеже, Сергію, друзі і всі, кого я не назвала тут, ми віримо у вас, ми чекаємо вас. Колись в майбутньому мирному Харкові неодмінно обміняємось новими віршами і піснями.
Кожен з нас не раз зважував подумки свої сили і можливості. На жаль, у мене їх нині небагато, як і в багатьох немолодих людей, та ще й обтяжених піклуванням про недужих близьких. Я доземно вклоняюсь людям, які роблять все можливе і неможливе, наближаючи нашу перемогу і мир. По змозі, час від часу намагаюсь робити невеличкі внески у спільну справу.
14.
А війна триває. Ранить щоденними тривожними звістками. Уже і наше, тимчасово покинуте нами селище бомблять. Сьогодні зруйновано кілька будинків — в новинах пишуть: тридцять. Є загиблі й поранені. Чи буде нам куди повертатись?
Дорогий мені чоловік зараз там: у нього днями помер батько, який з першого дня війни навідріз відмовлявся від евакуації. Не витримало старече серце. Це, так би мовити, невоєнні втрати, але він би ще жив, якби…
15.
Війна триває, і не видно їй ні кінця, ні краю… Вже травень на порозі, але довгий лютий не відступає, не зважаючи на сині мереживні тіні на стежках, ранкові співи дрозда й іволги, висвисти шпаків над буйним цвітом вишень, кружляння лелек над хатами. Не зважаючи на орачів, які вже готують українську землю до нового врожаю.
Віримо в Україну, і вона неодмінно переможе!
Лариса Вировець
28 квітня 2022 р.
Село на Львівщині.
Дані опрацьовуються...