Відповідь знайомій харків’янці на питання “Чому в Україні зносять пам’ятники Пушкіну”.
Слово – моя ти єдиная зброя…
Леся Українка
Добрий день, пані Валентино!
Чи завинив Пушкін перед Україною настільки, що варто руйнувати пам’ятники йому?
Я спробую донести своє бачення ситуації.
До речі, якби книжка Платона Воронька не була однією з перших прочитаних Вами, чи звертались би Ви зараз до мене з подібним питанням? Чи напряму казали б: “Как же так? Пушкин – это же наше всё!”?
Я почну здалека, з дитинства. Коли я, дитина з харківської україномовної родини, онучка старшини УНР, дочка вчительки української мови, пішла в перший клас, грамоті нас навчали за російським підручником “Родная речь” з віршами російських поетів і російською азбукою. Підручник української я вперше побачила і взяла в руки тільки в другому класі. Як думаєте: це випадково?
Я вчилась добре. Я старанно прочитувала за літо всю програмну (і не тільки програмну) літературу. Завдяки родині я однаково легко сприймала написане обома мовами. Зауважу, що не всім учням пощастило мати україномовну родину, і їм читати українською було важче. А твори, які ми читаємо, – це ж не тільки мова. Це насамперед ставлення до життєвих цінностей, яке визначає подальшу поведінку людини в різних ситуаціях. Те, що ми називаємо менталітетом.
Я, на відміну, від однокласників, не плакала в день смерті “видатного генсека” зі словами “Только благодаря ему мы живем в мире!”.
Але…
Першими поетами, яких я намагалась полюбити, були Пушкін, Цвєтаєва, Єсєнін, Мандельштам, Лєвітанський.
Скажете, а що в цьому поганого? Власне мабуть нічого. І відповідно перші вірші (а як же інакше?) у тринадцять років я теж почала писати російською мовою: бо ж такі поети нею писали!
До школи я зростала на українських народних піснях, на казках Верховини, на “Лісовій пісні” Лесі Українки. Тому в якийсь момент я раптом таки зрозуміла, що давно вже пишу вірші чужою мовою, – практично пишу для читачів з іншим менталітетом, які не розуміють мене і моєї життєвої позиції, навіть незважаючи на спільну з ними мову! Пишу мовою, в якій немає того величезного фольклорного пласту, який я встигла всотати в дошкільному віці. Можливо, є інший, чужий для мене. Отже я пишу штучні тексти, що не спираються на звичаї і мову моєї землі… Мертві тексти.
Купаючись в мелодиці російської поезії, я не бачила і не чула поетів своєї країни. Вони жили поруч, навіть в моєму місті, але щоб прийти до них, мені знадобилися десятиліття і зусилля. У літньому вже віці я з подивом заново відкривала для себе незнану досі українську літературу і українську поезію. Дорікала собі, що була незнайома з прекрасними поетами, навіть не знала, що вони живуть поруч.
З віком я збагнула врешті, що ці два мовно-культурні пласти існують паралельно, майже не перетинаючись. Живеш у світі російської літератури – читаєш російських авторів, всотуєш їхні роздуми, їхнє ставлення до життя. На більше просто не вистачить твого часу і душевного простору. Якщо, звісно, ти не мультикультурний літературознавець, а звичайна людина, обтяжена побутом, заробітками, негараздами.
Зробиш над собою зусилля, відсторонишся від звичної російської літератури – зануришся у світ української поезії – неодмінно знайдеш для себе імена і твори, які захоплять тебе і обеззброять, від яких уже не схочеться вертатись в іншомовний світ.
І досі в рідному місті я зустрічаю людей, які кажуть: “Все вершины поэтического слова – это русская поэзия, я не знаю ни одного хорошего украинского поэта”.
І я відразу згадую себе 20-30 років тому… Я не була російською шовіністкою. Я просто читала переважно російських авторів…
Хороших авторів… А відтак – нічого не знала про авторів українських!
Це – про роль мови.
А про пам’ятники… Кому б він заважав, той пам’ятник? Стоїть собі та й годі…
Але, певно, треба згадати, хто й коли його встановив. Навіщо в містах України, в яких ніколи не бував російський поет, замість пам’ятників українським видатним діячам встановлювали пам’ятники діячам країни-загарбника?
Згадайте долі Євгена Плужника, Василя Стуса, сотень, тисяч розстріляних, засланих на Соловки, – наше Розстріляне Відродження… Країна-агресор, яка гноїла в тюрмах наших поетів, в мирний час просто пояснювала нашим дітям, що в Україні немає поетів такого рівня, як, скажімо, Пушкін. І ми мовчали. І наші діти підростали, не знаючи СВОГО.
Тепер же, коли наші діти гинуть під російськими ракетами та бомбами, а любителі “руского міра” нагороджують медалями і званнями убивць, катів, гвалтівників і мародерів Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших українських міст та сіл, українці схаменулись. Та так схаменулись, що тріски полетіли – від російських танків, “Буків”, літаків і навіть від російських пам’ятників.
Це бажання жертви знищити пам’ять про біль і приниження. Бажання жити своїм, а не нав’язаним життям. Бажання плекати власну культуру і власну еліту.
Це бажання надто довго вбивали, тому воно вихлюпнулося через край. Втім знаючи про щоденні злочини і звірства людей, які називають себе русскімі, я можу зрозуміти тих, хто чистить Україну від всього, що з “русскімі” пов’язано.
Має пройти не одне десятиліття, щоб ця травма загоїлась.
Не знаю, чи відповіла я на Ваше питання, але принаймні спробувала пояснити, чим керуються люди, які серед іншого прибирають пам’ятники.
Пушкіну я б, напевно, не прибирала. Але їх я розумію.
До речі, сьогодні прочитала на ФБ про російських лібералів. Вийшло якось теж в тему, тож додаю до свого листа цитату, а практично весь допис Сергія Борщевського:
“Нарешті сталося. Лише війна підштовхнула українців з їхньою толерантністю позбуватися символів колоніального минулого: збивати таблички, змінювати назви вулиць, станцій метро, переглянути навчальні програми. Робимо те, що мали робити ще на початку дев’яностих. Це деокупація, деколонізація свідомості. Без цього неможливо будувати нову державу. Згадаймо, Мойсей сорок років водив пустелею свій народ, поки не помер останній, хто знав рабство, бо раби нездатні будувати нову державу.
Отже, нарешті сталося, але є одне але. В умовах війни ледь не на всіх українських інформаційних ресурсах щодня зустрічаю дописи російських так званих опозиціонерів. Чому так званих? А тому що влада і опозиція в росії традиційно два боки однієї медалі. Наявність опозиції (нехай вона навіть давно за кордоном і непогано живе коштом закордонних грантів) легітимізує владу.
Та головне інше. В українському інформаційному просторі російська опозиція вирішує свої проблеми. Їхні дописи зосереджені на одній темі: як облаштувати росію після падіння путінського режиму. Це аморально: розмірковувати в українських ЗМІ про капітальний ремонт імперії, яка на Україну напала. Але вони не перейматимуться моральністю. Тому ми повинні припинити надавати їм доступ до мізків наших громадян. Інакше й далі житимемо їхнім життям, як жили в ссср, як жили до цієї війни вже після проголошення Незалежності, читаючи їхні романи і дивлячись їхні фільми, поки герої цих романів та фільмів не вдерлися в наш дім і не почали робити те єдине, що вміють робити – вбивати, грабувати, гвалтувати.
Російські ліберали не менш небезпечні за російських фашистів. Україна ціною тисяч життів переможе путінський режим, а назавтра вони спробують сісти за стіл переговорів, заявивши, що вони інша росія.
А післязавтра почнуть навчати нас демократії.
Ми не маємо права дозволити їм це робити. Не піддаймося на ліберальну балаканину. Наші погляди на майбутнє переможеної росії апріорі не можуть збігатися з поглядами російських лібералів. Денацифікація так денацифікація. Найбрутальніших представників нацистського режиму стратили. Німеччину розділили на окупаційні зони. Німці проходили процес денацифікації. Росія і росіяни не повинні цього уникнути.
А поки що нехай мовчать”.
*****************
Дані опрацьовуються...