РИНВА

Брат Микола, бляхар, почепив на березу біля хвіртки, навпроти мого вікна, ринву з нержавійки – блискучу і довгу, оздоблену металевим мереживом: «реклама, — каже, — хай замовляють!»

Кому взимку потрібна ринва, та ще й у мороз мінус двадцять? О другій ночі якийсь дядько вліз на паркан і перерізав мотузку, наче горіх зрізав з ялинки. Важке залізо гепнуло, аж задзвеніло, і мені було видно у вікно, як винахідник стрибав у двір за трубою та дерся з нею через паркан.

Постукавши в стінку Миколі, за хвилину я повідомила у кватирку, куди йому слід бігти, аби наздогнати крадія. Спросоння брат вибіг на мороз (думав, що на хвильку) босим і в самих трусах. Біжить він по снігу, в чому був, і горлає в повну темінь: «Кидай! Дожену — уб’ю!» Чолов’яга вочевидь повірив,  бо метрів за сто кинув трофей на дорозі і втік.

Найцікавіше було водію автівки, що вертався додому о другій годині ночі, коли фари висвітили на засніженій дорозі голого й босого хлопця. Від дихання на морозі з його носа клубочилась біла пара. Він бадьоро крокував назустріч машині в обнімку з величезною блискучою ринвою і щасливо посміхався.