Образок п’ятий
ДИВАК, ТА Й ГОДІ!
| К |
Коли ми стаємо дорослими? Та певно, що ніколи. Люди народжуються дітьми й у засвіти відходять теж дітьми.
«Ну й дивак же ти!» – кажуть людині, що чинить і поводиться якось не так, як заведено.
Та… ким заведено? Коли й чому заведено?
«Ти повинен бути серйознішим». – Кому повинен? Правду казав барон Мюнхаузен: усі найбільші дурниці на світі робилися з серйозними обличчями.
І чи так це погано – бути диваком? Уміти дивуватися та дивувати – так, щоб, Боже збав, не скотитися в епатаж? І, що найголовніше, – уміти творити дива й вірити в них?
Диваки, часто незнані на імена, – творці усіх на землі винаходів. Наприклад, той, хто навчився добувати вогонь. Чи це не диво – коли треш паличку об дощечку, і спершу куриться димок, а потім розгоряється полум’я?
«За п’ять хвилин пензлем умілим світ чорно-білий розмалюють диваки», – співав Альберт Асадуллін у популярній естрадній пісні вісімдесятих років. «Від піску до купола» диваки придумали цирк, але їм же належить і театр. Разом із усім, що в ньому є.
Костюми, котурни і маски.
Одноактні скетчі – та містерії, які гралися по кілька днів поспіль.
Кожен причетний до театрального мистецтва – трохи дивак. Особливо той, хто в чомусь був першим.
Перший чоловік, який зіграв жіночу роль.
Перший, хто вивів на сцену жінку.
Перший, хто придумав сценічний рух.
Перший, хто створив декорації.
Перший, хто забажав обійтись без декорацій, а весь сценічний простір сконструювати зі світлових ефектів.
Перший, хто зробив рухомі декорації за допомогою відеопроектора.
Перший, хто навчив або навчився тримати паузу.
Перший, хто посадив акторів на місця у глядацькій залі, а глядачів запросив стати учасниками дійства.
Перший, хто одягнув класичних героїв у сучасні строї.
Перший, перший, перший…
Перший, хто намислив бодай якось змінити хід історії світового театру.
Для цього варто стати диваком.
| Д |
Дивак… ди-як… дяк…
Так!
Йосип Никифорович із «Різдвяної ночі», поставленої на католицьке Різдво 1988 року.
«Ще минулого року сам отець Кіндратій заборонив колядувати по хуторах!»
Оцей вигук – точнісінько як шматок червоної свитки з гоголівського ж «Сорочинського ярмарку» – являється в найнесподіваніших моментах і звучить просто-таки звідусіль – чи то з дзвіниці, чи з вікна, чи з ложі освітлювача, чи з самого Свят-Вечірнього неба:
«Ще минулого року сам отець Кіндратій
заборонив колядувати по хуторах!»
І, хай йому всячина, таким же ж суворим тоном це сказано – аж інші герої, а заразом і глядачі, попервах і не зважуються спитати: а чому, власне, заборонив?
Тільки під кінець це питання й виникає.
А відповідь? Таким способом, мовляв, народ догоджає сатані…
Та ні при чім тут бовван Коляда – уособлення язичницького уявлення про хід часу та зміну пір року. Таж колядками народ спервовіку славить народження Бога, провіщає благу вість про майбутнє спасіння, – і недарма наприкінці «Різдвяної ночі» (ох, як шкода, що не збереглося жодного запису цієї вистави!) у виконанні усього акторського колективу лунає «Нова радість стала», а його превелебність Дяк, змінивши-таки гнів на милість, диригує хором, стоячи на засніженій дзвіниці.
Дивак, та й годі! Лякає отцем Кіндратом – і сам панічно боїться його. Має духовний сан і норовливу дружину – а таким вихилясом ходить біля Солохи, аж любо-дорого подивитися!
Здавалося б, персонаж другорядний. Два-три виходи, кілька коронних фраз – і по всьому. Але – повторюся – навіщось автор і його такого створив! За Гоголем, Йосип Никифорович – гостинний хазяїн, готовий поділитися радістю освячення нової хати за великим столом. У такого завжди є й хліб, і до хліба. А вже сказані на кону коронні фрази частенько крилатими висловами стають.
І оцей вибух реготу з перших секунд твоєї появи на сцені… Це багато вартує.
Так, Олександр був абсолютно упевнений у тому, що й такого героя теж треба виростити. Он був же піп Чиря у «Конотопській відьмі» Григорія Квітки-Основ’яненка, ще 1982 року поставленій – майже всю дію мовчав, тільки «мисліте писав» по сцені; а додати до нього ще власної фантазії, та ходу змінити, та інтонацію відрепетирувати, а на довершення всього – додати до гоголівського тексту ще хоч одне слівце «від себе» – та яке!
Згадаймо оригінал: якими цвітистими епітетами тамтой Дяк винагороджував Солоху? «Велеліпна», «дражайша», «незрівнянна»… це в перекладі А. Хуторяна. Але від Дяка-Олександра пані Солоха (Любов Кубюк) удостоїлася такого комплімана…
«Прелюбопитная!»
Б’юсь об заклад на що завгодно: це слівце ловеласові-духівнику подарував Олександр, а не автори інсценівки!
| Н |
Ну й коли ж його ще подуркувати на сцені, як не замолоду? Особливо якщо п’єса до цього спонукає.
Навіть не обов’язково казки – про них окрема розмова.
А така, наприклад, доросла вистава: драма під дещо легковажною назвою – «Кабанчик» Віктора Розова (1987, постановник Володимир Оглоблін). І був Олександр у ній героєм епізодичним і комічним – просто Юнаком, без імені та прізвища (хоча і з прізвиськом).
На перший погляд – позер. Любитель пофліртувати.
А на другий – ліричний герой, можна твердити – й романтичний. Недарма й прізвисько – Абрек: не просто розбійник, а розбишака-вигнанець. Лермонтовський типаж. При нагоді й цитату з Байрона може в розмову вкрутити. Тому у благословенних кримських краєвидах, де дивовижно поєдналися море з горами, – бодай невигадливими слівцями Юнак намагається завести знайомство. Може, хоч якась із його візаві – чи то закохана студентка Оля, чи «парижанка» Баскакова, чи Дівиця-вболівальниця з радіоприймачем – погодиться розділити з ним самотність?
«Вам пенсіонер потрібен?
Спустіться на набережну,
вони зазвичай там прогулюються».
І під час перегляду вистави думалося: «А непоганий із нього був би Остап Бендер…»
А дівиця – типова Зося Синицька. Одна надія була у Юнака на неї: все-таки, бачте, не журнал «Крестьянка» гортає, не на шпицях в’яже, не морозиво лизькає, а трансляцію футбольного матчу слухає, отже – годиться у співрозмовниці. Тому й запитав не традиційне «Москва? Ленінград? Київ?», а «Хто грає?». «Пахтакор» – «Динамо (Мінськ)». І вже була б зав’язалася розмова, та тільки масовик-витівник завадив – усіх на танці кличе…
«Чубчик, чубчик, чубчик кучерявый,
А ты не вейся на ветру!
Ах, карман, карман ты мой дырявый,
А ты не нра… не нравишься вору!»
І не раз говорив він, що найважчим для нього у цій ролі було… прикидатися україномовним грузином. Тільки от чого грузином? – хіба тому, що прізвисько відповідне – кавказьке. А що дія відбувається в Криму, то Юнак радше був татарином, – до речі, саме так Олександра жартома узиває його двоюрідна сестра Галина Григорівна. А я кажу – сармат. Кочовик, войовник і цінитель краси.
Так, Бендер не Бендер, а футбольний фанат – затятий.
Отримавши, десь на третьому курсі інституту, на іспиті з історії зарубіжного театру доволі непростий білет – про театральне мистецтво Болгарії, наш студент упевнено назвав Софійський народний театр – хто про нього не знав! – і з притаманною йому солідністю в голосі почав поіменно перелічувати майстрів. Назвав кільканадцять імен – рекорд України.
Одержав, як казали в часи мого дитинства, «велике гарне п’ять». І пішов собі.
І не прогадав.
Ті кільканадцять чоловік і справді були майстрами…
Шкіряного м’яча.
Лицарями зеленого газону.
Збірна Болгарії з футболу.
Коли ми стаємо дорослими? Та певно, що ніколи.
Це вже буде потім – візит болгарського режисера Христо Кричмарова до Києва у 1984 році, творча співпраця з театром «Сльоза і сміх», постановка драми Недялко Йорданова «Мата Харі», де Олександрові теж дістанеться роль – остання за списком, але, далебі, не остання за важливістю…
Але про це – в наступному образку.
Сльоза та сміх – нерозлучні супутники будь-якої людини, а вже актора й поготів, тим паче майбутнього. Досі наш герой згадує, як одного разу, добряче запізнившись на заняття з музики, виправдовувався перед старенькою викладачкою Адою Львівною… тим, що саме того дня поховав давнього друга, який загинув у «гарячій точці». І – як останню данину пошани загиблому –попросив зіграти «Похорон ляльки» з «Дитячого альбому» Петра Чайковського. І Ада Львівна грала цю п’єсу – вельми схожу на знаменитий похоронний марш Шопена, однак завдяки фортепіанному аранжуванню позбавлену гнітючої інтонації, – і колеги Сашка, здогадавшись, що й до чого, давилися зо сміху, а він жестикулював їм очима: перестаньте реготатись, а то запалите!..
Дивак, та й годі.
| О |
Один із двох на вигляд простакуватих, але в душі мудрих наймитів із «Мартина Борулі» Івана Карпенка-Карого – Трохим (постановка 2001 року, режисер – Петро Ільченко).
Більш активним виступає його напарник Омелько – Євген Шах. Цьому за родом діяльності частіше випадає сперечатися з хазяїном, а також трохи й пофілософствувати, причому не аби про щось, а про цілий закон карми («Кожному своє назначено. От мені назначено, щоб я був без чобіт і без кобеняка – і вкрадено»).
Трохим же більш осмислено підходить до кожної такої суперечки й робить подеколи незвичайні висновки.
Так, ділових якостей йому не позичати. Заведи такого в постановку «Хазяїна» – він би там за конторкою сидів у нарукавниках і річний баланс підбивав. Усе чітко бачить і Мартинові доповідає – хоча й не без просторічних слів: «…Боруля добивається бумажного горба, а я (себто Красовський – вічний антагоніст) йому на спині горба надрюкую». Ти подивись, як цікаво: у мовній грі перемішалися горби й герби, друк і дрюк…
А от що найхарактерніше – Трохим уміє тримати дистанцію й не спровокувати господаря на лайку! Справжній бізнесмен нового покоління. Це Омелько в Мартина хто завгодно – і «ірод», і «азіят», і «бісова патяка», і «луципер», і далі за текстом… А Трохима «шляхтич уродзоний» сприймає як надійного помічника. Бере його супроводжувачем на різні серйозні справи. Довіряє йому «зачищати хвости» за невдачливим напарником, – бачте, він і вкрадених коней разом зі збруєю та візком вистарався знайти, і жениха – «ростиратора» з міста привіз, цілого й неушкодженого.
Наче й слова від нього зайвого не почуєш… а таки, знаєте, слушно міркує щодо засилля канцелярських документів і до того ж можливості ними торгувати. Це для нього неприродно:
«Хто ж їх купує, оті бомаги, кому вони потрібні, хіба на цигарки?»
Ага. Відчуває, що така сила-силенна бомаг навколо однієї справи – наслідок нашої недовіри одне до одного.
Потрапили б вони обоє в наш час…
Коли електронний документообіг
декому ще й не снився.
Так, без наймитів обійстя – не обійстя.
І чогось би явно бракувало у садибі Михайла Барильченка з «Суєти» – наступного у часі шедевра Карпенка-Карого (поставленого восени 1998 року). Якби не було там повара… ні, не так: «зверх-повара» Микити Тарабанова. У недавньому минулому – кухаря при баронові Корфу.
Є така народна казка – про солдата Тарабанова. Цей – учасник традиційного сюжету: хоч що загадує примхливий цар, він усе виконує. Вчасно та якісно.
Навіть примудрився сходити на той світ – перевідати царевого батька. Від якого приніс чинному можновладцеві таке напучення:
Прав, синку, по совісті,
щоб люди тебе не проклинали.
А ні – то на тобі,
як тепер на мені,
чорти у пеклі дрова возитимуть.
Армійське минуле відчувається в усій фігурі кухаря. Починаючи від його прізвища – утвореного від воєнного музичного інструмента (барабана). А до того ж – виступаючи в цій небагатослівній і дивакуватій іпостасі, Олександр так гордовито носив свого ковпака, наче то був гусарський ківер! Із плюмажем та двома золотими кутасами по боках. І як виспівував куплети з іронічного воєнного маршу:
В упоительном азарте
Воевода Пальмерстон
Поражает Русь на карте
Указательным перстом!..
Та… у якій українській комедії немає такої колізії – принісши надто велику жертву Бахусові, герой починає дозволяти собі всілякі недозволенності. Чи не у такого Тарабанова училися декотрі недобросовісні продавці кулінарних відділів у супермаркетах? То який кому клопіт, що по п’яному ділу м’ясо на підлогу ляпнулося, – швидко підняте упалим не вважається! Блискавично підібрав, оцтом вимив – і фугуй на стіл. Гості голодні, з’їдять – іще й оближуться!..
Правду, тисячу разів правду говорив Всеволод Мейєрхольд: не позбавляйте сцени п’яних внутрішньої логіки! Поведінка п’яного від поведінки тверезого відрізняється тим, що всі його дії – нібито незавершені. От-от почався рух і раптом – з доброго дива – обірвався. Або на цей рух витрачено більше зусиль, ніж потрібно, або – менше. В цьому їхній комізм, але він має бути легким. За висловом Мейєрхольда, клас актора треба перевіряти за тим, як він грає п’яного.
А наш Олександр додає: якщо грає ОБОВ’ЯЗКОВО БЕЗ «допінгу».
Замолоду він дуже добре знався на винах. Із мамою разом плекав справжню «парость виноградної лози» – традиційної для сільських дворів «Ізабелли». Та й досі щиро співчуває кримському професорові-виноробу Павлові Голодризі – тому самому, який у розпал антиалкогольної кампанії їздив до генсека Горбачова, аби урятувати унікальний виноградник «Чорний доктор», а повернувшись назад, побачив його розореним і вже заасфальтованим… зайшов до кабінету та й застрелився.
«Кожен виноградник, кожне вино викохувалося цілими століттями! А тут усе узяли й за один день під корінь знесли!»
Так і уявляється, як наш «вічний студент» із секатором у руках грона «Ізабелли» зрізує… І цитує Григорія Сковороду: «Якщо чимось хочеш уславитися, будь тим по суті своїй».
Це ж про такого «дивака, та й годі» колись виникла байка.
Захмелілий актор виходить на сцену – явно забув текст. Суфлер йому підказує:
– У графині він побачив рідну матір.
Актор: – Га?
Суфлер повторює голосніше:
– У графині він побачив рідну матір!
Актор бере зі столу графин, заглядає в шийку одним оком:
– Мамо, як Ви туди залізли?
І мені ж із цієї нагоди ще по молодості написалася така собі «Арія актора, який забув роль».
Я знову жду, я знову жду її,
І знов засвітить сонцем нам кохання,
І мрії їй довірю я свої…
А що за мрії?
От у чім питання.
І от вона – у зорянім вінку,
І серце в мене ще сильніше б’ється,
І ми йдемо в країну…
А в яку?
Ну от, забув, як та країна зветься.
Туди, де неба пахощі п’янкі?
Троянди завжди квітнуть пурпурові?
А мо’ вони червоні?
Чи які?..
Забув… Утратив пам’ять від любові!
| О |
От уже кому-кому не треба було нагадувати тексту, так це Герасимові з водевілю Марка Кропивницького «По ревізії».
У 1996 році Станіслав Мойсеєв поставив його в одному часопросторі з іншим, менш відомим твором – «На руїнах». Із цього вийшла і кумедна, і водночас сумовита вистава під назвою «Український водевіль, або Вип’ємо й поїдемо!»
А чому не треба нагадувати? Та тому, що тексту обмаль. Що там забувати… Знову-таки дві коронні фрази: «Настоящий калавур». І – «Так точно!» От ця остання – наче славнозвісне «Насмілюся доповісти, я вже тут!» бравого Йозефа Швейка. Тільки той був маленький і присадкуватий, а цей – височезний. Голову нахилив (щоб за одвірок не зачепитися й кашкета форменого не загубити – хоч і відставний солдат, а форми дотримується!). І «під козирок» весь час тримає – звісно ж, лівою рукою.
Свідок – точніше, підголосок – баби Риндички (Наталії Лотоцької). З таким комічним дуетом можуть зрівнятися хіба Лисиця й Кіт із казкової повісті про Піноккіо. Бабця скаржиться на сусідку, а Герасим – «Так точно!» Бабця вимагає найсуворішого для кривдниці покарання від старшини Мироновича, задобрюючи його горілкою та бубликами, – а свідок: «Настоящий калавур із ними!»
Також ніби-женоненависник на кшталт Антона із оперети «Пошилися в дурні». Але Антон удавав із себе такого, аби приспати пильність суворого багатодітного Кукси, а у Герасима заклик почастувати обох жінок – і позивачку, й відповідачку – «березовою кашею» звучить також награно, але незлобиво… Також, знаєте, персонаж комедії масок. У даному разі – Капітан (так і хочеться сказати «копитан»). В оригіналі це хвалько, який іспано-італійським суржиком просторікує про свої «перемоги», а побачивши мишу – тікає, мов від вогню.
А в «Українському водевілі» – замість цієї ганебної втечі – як крик душі проривається в Герасима фраза «від себе»: «Казав, постанови чвертку? Казав чи ні?..»
Чвертка… а потому друга, третя, четверта – свою корисну справу зробили. Починається вечірня казка для дорослих: Риндичка з Пріською миряться («я ж тобі бурячків, і капусточки, і картопельки…»), Василь Миронович вирушають «по ревізії»… хіба вже уві сні (а писар Шелестян Салатович калатає йому дзвіночком над вухом: ньо, конячки…) І – сторож: «Я таки вищитаю, скільки мені лишилося служити до года. Хай йому враг, щоби я в цьому пеклі лишився».
І, звісно ж, незабутнє:
Ой, хто п’є, тому наливайте,
Хто не п’є, тому не давайте.
А ми будем пити
І Бога хвалити
І за вас, і за нас,
І за неньку стареньку…
Диваки, та й годі.
Але ж є такий щоденниковий запис молодого Павла Тичини:
«Через рік… ми вже свій театр завели у себе в Троїцькому монастирі. Із простинь поробивши завісу й куліси, ми грали «По ревізії» Кропивницького (я виконував роль Гераська)… Взагалі мені комічні ролі подобалися, і я, змінивши голос, витворяв таке, що всі за боки брались…»
Це той Павло Тичина, який іще не видав своїх «Сонячних кларнетів», але вже помалу до них ішов. Не боячись, що хтось із нього сміятиметься, а навпаки – радий, що може насмішити іншого.
А Панас Саксаганський? Історія театрального мистецтва України говорить: у «Розбійниках» Шиллера він грав головного героя – класичного інтригана Франца Моора, сягнувши вершин акторської майстерності. І притому ж не цурався й таких суто комедійних персонажів, як Герасим із водевілю «По ревізії».
І в цій же іпостасі виступав і син самого Марка Кропивницького – Володимир.
Бачите, які у Вас попередники в цій ролі! Це багато вартує.
Тим паче що цю маску, як і всі інші, Ви примудрилися оживити. У Вас що слуга-дзанні, що Капітан, що Доктор – кожен стає живою людиною, а отже – і по-своєму ліричним персонажем.
Хоч і диваком.
*
| О |
От уже ці диваки, та й годі! І немало ж їх було:
Піп Чиря – з «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ’яненка, 1982; у тій же виставі – так і не зіграний, але відрепетируваний Дем’ян Судденко.
Кінооператор – з «Візиту старої дами», 1983 (а з 2003 – не менш дивакуватий Художник).
Абрек – із «Кабанчика» В. Розова, 1987.
Дяк Йосип Никифорович – із «Різдвяної ночі» М. Гоголя, 1988.
Герасим-свідок – із «Українського водевілю, або Вип’ємо й поїдемо!» за творами М. Кропивницького, 1996.
Перший конвойний та Купець – зі «Сміху та сліз Дон Кіхота» за М. Сервантесом, 1998.
Кухар Тарабанов – із «Суєти» І. Карпенка-Карого, 1998.
Наймит Трохим – із «Мартина Борулі» того ж автора, 2001.
Недарма слово «дивак» має той самий корінь, що й «диво», «дивовижа», «дивитися», «дивувати» та «дивуватися». «Дивацтво» – ця суто доросла характеристика рис дитячого світобачення – при глибшому погляді переростає у своєрідне «вдивляння» як пізнання «дива» життя, спосіб осягнути довкілля через сув’язь почуття та думки, оформлену в незвичайній, зокрема акторській, образності.
Усяка нова роль сама собою – вже привід для здивування, а ще й яка вона?.. А дивують нас актори не лише своєю появою на сцені – хоч у якій подобі, а ще й поза театром – завдяки умінню швидко ставати самими собою.
Не поспішай дорослішати, Саню.
На карті рідне віднайди село:
«Звідкіль воно ім’я своє взяло?» –
Хоч день ти присвяти цьому питанню.
Спитай у неба: чи зірчасте тло
Спліталося щоразу диво-сканню,
Допоки сонце не вдягло крисаню
Й отари хмар пастись не повело? –
Не поспішай дорослішати, друже.
Відкриється тобі ще суть речей:
Не вловить розум – серце надолуже.
А серце, знай, – такий то казначей,
Що відповіді добре берегтиме,
Разом із запитаннями простими.
Дані опрацьовуються...