Образок десятий
ОСІННІЙ РОМАНТИК
| М |
Мої дев’яності роки… З ними у мене пов’язані особливі спогади та символи.
Навчання у Гуманітарному ліцеї при Університеті імені Тараса Шевченка. А потім – у Києво-Могилянській Академії.
Знайомство з творчістю Стінга, Пета Метіні, «Кінг Крімсон», «Джетро Талл» та багато інших музичних відкриттів.
Перше відрядження – на конференцію в Донецьк. Захист дипломної магістерської роботи. Подорож на Південне узбережжя Криму. Початок роботи в Національному університеті харчових технологій. Аспірантура. Підготовка дисертації.
І вимріяне за два роки – 1988-й та 1989-й – знайомство з Олександром.
Якому, власне, я й завдячую тим, що стала літературознавцем.
Отже, в цьому образку розкажу й про те, як училася писати.
| П |
Пам’ятаю, була я ще шестикласницею. Ішла до школи й поверталася додому попри великий афішний щит біля одного з будинків. І вже тоді, сніжної зими 1988 року, стежила за репертуаром франківського театру. Афіші тоді друкувалися дуже красиві – білі з коричневими віньєтками по всьому периметру. Особливо ж чекала на прем’єрні вистави – і дуже раділа, коли у списку дійових осіб і виконавців бачила знайомі ініціали та прізвище.
І, звісно, бігла в найближчу театральну касу по квитки. Повсякчас – по два.
І коли ми з мамою приходили на виставу, вона наставляла мене: дивишся – стеж за сюжетом, а потім в антракті розповіси, як ти зрозуміла дію.
…І досі, спасибі мамі, залишилася у мене ця звичка. Як для філолога – дуже помічна. Дозволяє робити аналіз будь-якого твору при першому його прочитанні. Знаєте, як досвідчений музикант уміє читати ноти «з листа».
| Н |
На початку ХХ століття Ольга Кобилянська писала Василеві Стефанику: «У мене се свято, як сніг по перший раз паде. Се так, як би поезія на світ народилася». Це спостереження великої письменниці дуже цікаве для розуміння внутрішніх імпульсів, які «провокують» народження вірша з його характерними мотивами, ідейним пафосом, образністю.
Чому запам’яталося і як не забулося? – свого першого, зовсім першого вірша я написала в 1987 році про сніг (як і всяка людина, яка народилася взимку), але російською мовою. Ніде не публікувала, але цитую саме тут:
Как хороша природа эта!
Сугробов белых длинный ряд.
Прозрачна ель в потоке света,
Деревья в инее стоят.
Синицы прыгали по снегу.
Олени бегали в лесу.
Мы зачарованно смотрели
На эту зимнюю красу.
Як бачите, всі інгредієнти, що – скажімо так – потрібні для класного першовірша: і прозора ялина, явно запозичена з «Зимового ранку» Пушкіна (мовляв, Пушкін помер, хай це тепер буде і мій вірш); і кучугури білі – з пісні Алли Пугачової «Куда уходит детство»; і синиці – спостережені «в реалі», до яких додано, для красного слівця, побачених по чорно-білому телевізору оленів у лісі… Ну й, звісно, чотиристопний ямб, – підніміть руку, хто написав першого вірша якимось іншим розміром.
Лише на виставах Театру імені Івана Франка – не в останню чергу тих, де грав Олександр – я особливо гостро відчула, наскільки тепла українська мова. І відтак віршувати стала уже нею.
А ще частенько думала от про що. Чому це поети-чоловіки володіють багатшою образною палітрою для освідчення жінкам, ніж жінки-поетеси – чоловікам?
Адже таким був мій перший український вірш, написаний навесні 1990-го, який я теж друкувати ніде не наважувалася:
Один лиш ти
В моєму серці є,
Зі мною поряд лиш тебе немає, –
Але не стримать почуття своє,
Тебе лиш знать моя душа бажає.
Скажи, чим ти мене зачарував?
Чим ти мене до себе привертаєш?
Як ідеалом ти для мене став? –
Скажи мені, якщо лиш сам це знаєш…
Вочевидь, давалася взнаки різниця в віці – 18 років.
Зі слів самого Олександра, найгостріше вона відчувається у шкільну пору.
А мені ж усього-на-всього чотирнадцять…
Уже п’ятнадцятирічні дівчата, мої однокласниці (так, старші на рік: до школи я пішла у шість із половиною, що у 80-ті було великою рідкістю), солідними дамами видавалися. Ставили мені кілька років поспіль таке запитання – можна сказати, риторичне: і що ти в ньому знайшла?
Це тільки потім, у 1993-му, на першому курсі Києво-Могилянської академії, віднайшла в книзі Є. Богата «…Що водить сонце і світила» фразу: Усі бачать у ньому лише вуглину, а вона бачить алмаз. Сприйняла на свій рахунок.
Через 13 років я, уже кандидат філологічних наук, працюючи над науковою статтею про Агатангела Кримського, прочитала такого його вірша:
Я був для вас причинний і тоді,
Коли, чийсь образ носячи в груді,
Я бачив в ньому тільки поетичне
І відкидав усе, що прозаїчне…
Це – цитата з поезії. А от іще один суголосний їй пасаж із прози. Цього разу не художньої, а публіцистичної: «Педагогіка для всіх» Симона Соловейчика.
У вихованні важливіше не любити, а бути любимим: виховується передусім мама, а потім дитина. Те саме – в театрі, коли молода дівчина обожнює артиста. Вона від цієї любові стає багатшою душевно, а от із уподобаним нею артистом… нічого не відбувається.
І був же час, коли я по різних розумних книжках вишукувала отакі-от цитати. Аби обстояти своє захоплення. Анітрохи не більш шкідливе, ніж, наприклад, вишивка або віршування.
І зовсім це було не ідолопоклонство. Людину можна вважати ідолопоклонником тоді, коли вона не усвідомлює, що дасть їй віра у свого кумира.
Тому дозволю собі не в усьому погодитися з Симоном Соловейчиком: якщо багатію душевно я – багатіє й артист. Тим паче якщо це його власне зізнання: «не можу грати абияк, знаючи, що в залі – ти».
А то був іще такий закид: він у такій-то виставі – не головний герой. І я думала: а що таке – той головний герой? Ні, це, власне, зрозуміло. А от чим, чим вимірюється оця сама «головність»?
Тривалістю перебування на сцені?
Кількістю слів та виходів?
Кількістю та тривалістю монологів – і взагалі, самим фактом їх наявності?
А може, тим, що твоє ім’я винесено в заголовок п’єси?
А з цього приводу є така мила історія.
Двоє молодих актрис вирішили для себе: грати тільки тих персонажів, чиї імена винесено в заголовок. Отож коли в театрі надумали ставити інсценівку «Хатини дядька Тома» Бічер-Стоу, одна з актрис заявила, що може погодитися на роль Хатини – позаяк, будучи представницею прекрасної статі, на роль Дядька Тома претендувати не могла.
А ще думалося (хтозна, може, думка ця й помилкова), що один із виявів найвищого визнання майстерності актора – це те, що на певну роль призначено його одного. Надто якщо біля його прізвища немає абревіатур «з. а.» та «н. а.». Бачте! У театрі багато артистів «хороших і різних», – а тільки ти, не розбалуваний почесними званнями, сам-один і здатен якнайкраще зіграти цього героя. Отаким-от був Мотл у «Тев’є-Тевелі».
А, з другого боку, забавляла та зворушувала наявність навпроти якоїсь дійової особи – частенько неголовної – трьох, ба навіть чотирьох виконавців! При ролі Солдатика з «Регіону» Миколи Зарудного Олександр був четвертим – за першою літерою прізвища.
Тепер на запитання «що ти в ньому знайшла?» можу відповісти як філолог.
Хіба це не важливе уміння – піднести слово на захист антигероя або епізодичного персонажа?
Узріти в характерові апріорного «героя-падлюки» (таку коронну фразу мав у розпорядженні доброї пам’яті Микола Задніпровський, найкращий із чотирьох Менахемів у «Тев’є») щось добре. Хоч яким би злим і жадібним був Карабас-Барабас із «Золотого ключика» Олексія Толстого, – подейкують, що його прототипом був сам Всеволод Мейєрхольд, – одначе театральним менеджером він таки був класним.
А відчути в репліці якого-небудь слуги – хай би тому ж тривіальному «їсти подано» – знамення Wendepunkt’у?
Літературний процес – це таке явище, у якому в принципі нема головних, другорядних, третьорядних… двадцятишестирядних et cetera імен. Вони всі рухають літературу. Знакові письменники – це добре, але ж і малознані варті уваги дослідника.
А моє серце – доволі часто – на боці малознаних.
Потому я познайомилася з журналістом і театрознавцем Тарасом Головком – тим самим, що писав захоплені статті про Олександра та його найяскравіші образи. Тоді він потвердив цю мою тезу, сказавши: «Ви для нього – єдина і неповторна. Отже, й зостаньтесь такою».
А раз увімкнула телевізор і піймала напрочуд красиву фразу: «Кращої квітки, ніж квітка любові, я не знаю». Моя квітка – може, троянда, може, едельвейс, а може, мій тотемний жовтий терлич, – символ не так любові, як ніжної дружби й поваги до людини, яка хоч і старша, але дорога тобі.
| С |
Світло далеких зірок. Подивишся на таку звичну Велику Ведмедицю – а її сяйво доходить до нас із якогось іншого дня. Зазираючи в телескоп, можна побачити минуле, – так говорять астрономи.
Отже, моя незмінна супутниця Міс Фантазія налаштовує свій телескоп на сузір’я Рака – де чотири великі зірки неначе контур осіннього листка, – і відразу потрапляє на зірку… Двадцять п’яте вересня року 1991-го.
Осінні квіти на столі:
Жоржини й хризантеми,
І на папір лягають знов
Сумні осінні теми.
Пройдуть і осінь, і зима,
Весна пройде і літо,
І знову осінь… Знов цвітуть
Для нас осінні квіти.
Чи, може, тепло буде ще,
Чи холоди настануть?
Та все одно усі сніги
Коли-небудь розтануть…
Осінні квіти на столі:
Жоржини й хризантеми,
Але ще ляжуть на папір
Веселі літні теми.
Які зазвичай відчуття від першого надрукованого вірша? – зокрема, й радість, і бажання неодмінно нею з кимсь поділитися. А, з другого боку, в декого навіть прокидається пихатість. Першого вірша друкнув – і ти вже поет, як можна подумати.
За день до цього мама принесла мені університетську газету, де, власне, й було опубліковано цей короткий вірш, написаний іще в березні. Осінній вірш у березні? Чом би й ні. А поділилася я цією радістю…
Відомо вже з ким.
Розмахуючи газетою, побігла до Олександра.
До речі, ті самі осінні квіти подарувавши йому опісля вистави «У неділю рано зілля копала…».
А наступного дня, 26 вересня, переступила я поріг Українського гуманітарного ліцею при Університеті імені Тараса Шевченка.
Де мені надзвичайно пощастило з викладачем української літератури.
Володимир Васильович Коломієць був моїм першим (стороннім – після мами) рецензентом і критиком. Викладач, яких сьогодні небагато – і методист, і науковець, і літератор. Та ще й актор! Пригадую, як ми покотом лежали на партах, коли Володимир Васильович напам’ять цитував «Прапороносців» Олеся Гончара – зокрема походеньки Хоми Хаєцького – і замріяно прислухалися до своїх 15-16-літніх сердець, коли у його ж виконанні чули «Ви знаєте, як липа шелестить…» Тичини, «Яблука доспіли…» Рильського, «Васильки у полі» Сосюри, «Ми підем, де трави похилі» Малишка. А також і «Ти знаєш, що ти – людина…» Симоненка – саме тоді, у 1991-му, його почали вивчати у школі.
І сьогодні впевнено можу сказати: якщо Олександр спрямував мене у літературу, то Володимир Васильович Коломієць – у літературознавство. За що обом і дякую.
| А |
А тим часом Міс Фантазія розвертає телескоп на другу зорю, котра міниться жовтими та червоними барвами…
Синоптики свідчать, що день чотирнадцятого жовтня був найтеплішим у 1993 році. Це було б не дивина, якби за якихось два тижні до того на Київ не впала справжня, нагла зима. Різко похолодало, снігу насипало аж по кісточку, а що опалювальний сезон іще не почався, то ми, могилянці-другокурсники, в аудиторіях сиділи у куртках та писали конспекти в рукавицях.
Але зима зникла так швидко, як і з’явилася. І вже напередодні Покрови було первозданне бабине літо.
Під вечір нахмарилося, наче й збиралося на дощ. І знову по такій «боса-новистій» погоді Олександр, уділивши кілька хвилин свого часу, проводжав мене до метро. І розповідав, як він жив останні півроку. Як боровся з важкою недугою – і таки змусив її відступити. Як «злетів» із комедії масок – але водночас продовжував шліфувати свої старі образи. Тонко відчуваючи, що вони відкриті до оновлення… та, Боже збав, не осучаснення!
А на календарі саме був рік Півня. А Півень, як сказала одна не по літах розумна дитина, – товариш «клювачий». І є таке передбачення в китайському гороскопі: рани, яких нам завдав Півень, залиже Собака – його рік наступний.
Так, «поклювало» нашого Сашка в 1993-му, але ж був попередній – 1981 рік. Хіба не позитив того «півнячого» року – перші образи «з текстом», та ще які! Павлик, Нікколо, Вікентій Премудрий…
Майже на виході зі скверу зупинилися…
І отут сталося те, про що я довіку не забуду.
Несподіваним поривом вітру розігнало хмари. З-за п’ятиповерхового будинку «у східному стилі», крізь позолотіле гілля каштанів ударило сонячне проміння…
…то як десь на полонині – серед укритих снігом неприступних піків – на шорсткому стеблі несміливо розвивається білий бутон: едельвейс. У промінні вечірнього сонця він наче оповитий казковим сяйвом – так, що видно кожну волосинку на стеблі та кожну жилку у листі й пелюстинці…
…так і Олександр постав переді мною в якомусь неймовірно казковому світлі… блискітки грали на кінчиках його вій, мандрували у глибині його очей кольору справжньої чорної кави… І такий у нього був умиротворений вигляд – здавалося, що те світло йшло від нього, – аж я не втрималася та й обняла його. Вперше за ці роки. А він лише міцно притис мене до своїх теплих, милих грудей… і неначе з глибин його серця чулося: «Бери моє світло! У мене його багато – на всіх вистачить».
Отоді-то мені й сяйнуло: так, світла у нього й справді багато, і він готовий щедро ділитися ним із усіма. Тільки боїться, що недобрі люди розкрадуть. Тому до часу й ховає його під чорним одягом. Але під час кожного виходу на сцену – він обов’язково має на собі щось біле.
І мені раптом стало так радісно… і я сама вже вся була в тому світлі, і не вірила, що все це наяву…
Це була якась неземна мізансцена, діалог сердець із іще не створеної п’єси.
Того ж таки дня написалося мені от що:
Осінній парк… Каштани облітають,
І сонце їх промінням осява…
Вони уже віддавна пам’ятають
Твої прості та лагідні слова.
Так, як і ми, вони весь час чекають,
Коли надійде знов весна нова,
Бо, як вони у квітні оживають,
То так і дружба наша ожива.
Осінній парк… На захід сонце йде.
Окрилені, замріяні каштани…
Такого дива більш нема ніде,
Ніж осінь світла, осінь довгождана,
Ясна – немов мережка злототкана,
Мов серце твоє щире й молоде…
Хай, може, недосконале за формою, але від чистого серця. Отже – кому як, а мені 14 жовтня і справді було найтеплішим саме у дев’яносто третьому.
| А |
А то що за зоря – третя, наче в імлавому серпанку пізньої осені?..
Ага! Двадцять восьме жовтня 1994 року.
Подощова свіжість оповила все навколо.
На площі Івана Франка стоїть двоповерховий автобус міжнародного сполучення. Театр збирається на закордонні гастролі – до Німеччини, до Мюнхена. Як і завжди, зі своєю візитівкою – «Тев’є-Тевелем». Біля головного входу юрмляться актори та працівники.
Від гурту одділився Олександр і підійшов до мене. Якийсь загадковий вираз читався на його обличчі… і те цілком можна було зрозуміти. Адже їдемо, їдемо, їдемо… в Німеччину! Її мову Сашко не без успіху вивчав у рідній школі. І в нас усталився навіть пароль із відповіддю: «Єс, оф корс. – Я, я, натюрліх!». Це означає – відповідно англійською та німецькою – «Так, звичайно».
А в оригіналі «Тев’є-молочаря» персонажі говорили, як відомо, на їдиш. А ця мова так схожа на німецьку!..
Видно, що Олександрові треба було про щось попросити… про таке, що не слід чути комусь іншому:
– Знаєш, Наталочко, я хотів, щоби ти сьогодні прийшла, тільки не знав, як тебе про це повідомити.
Він відвів мене трохи вбік…
І – наче з мосту у воду:
– А зроби мене антигероєм!
Прохання видалося мені доволі дивним. Тим паче що саме в цей момент я згадала, як ми наприкінці серпня, чисто випадково, зустрілися в метро – по дорозі на роботу.
Я їхала до Могилянки – нас, третьокурсників, як найстарших студентів вишу було запрошено на церемонію посвяти в першокурсники. На станції «Гідропарк» поїзд зупинився, і до вагона не ввійшов, а влетів Олександр! Саме в ті двері, біля яких стояла я. Пляжний сезон іще не скінчився, і він у перерві вискочив трохи позагоряти, а тепер прямував до театру.
У наступну хвилину він рвучко обійняв мене – «будь здорова, чорноброва!» – я з насолодою вдихнула його запах… Свіжовипечений хліб! «Український» житній дуже любили в Богуславі, куди ми часто їздили до батькових родичів – і возили їм цей хліб як гостинець. І було в тому щось таке рідне… Тому досі запах чорного свіжовипеченого хліба для мене – символ дитинства. І той, хто його випромінює, – наче член сім’ї.
Хіба ж можна таку людину та антигероєм показувати?
Так я й сказала вголос.
На що Олександр відповів:
– Та ти ж звикла мене «золотом писати». А я ж зовсім не такий… – і додав кілька колоритних епітетів до автопортрета. – Отже, напиши про мене так, як є.
Рідко коли вдавалося писати «на замовлення». Думалося, що не надто щирим буде такий вірш. І тим не менше…
У помічники взяла собі Стінга – концертний альбом 1986 року «Дочекайся ночі». Чомусь мені здалося, що його ліричний герой – волею Божою страдник, мандрівник і бунтівник – чимось подібний до мого адресата.
І в результаті кількагодинної роботи вийшло от що.
ОСІННІЙ РОМАНТИК
(публікується вперше!)
Колись-то був відомий нам Синьйор
Зразковим сином, як ніхто на світі:
Талановитий, чарівний актор,
Відважний, сильний, наче матадор,
І ніжний, наче яблуня у цвіті.
Шляхи свої терпляче він шукав,
Проходив гідно крізь усе погане,
І квітку мрій невидиму плекав,
І довго й наполегливо чекав,
Коли ж вона плодом дозрілим стане.
Та раз помітив – крізь осінній дим
На нього доля глянула вороже,
Мов кицька мишею, пограла ним –
І, отже, став Синьйор… так, став таким,
Що сам себе пізнать тепер не може!
І матадорів плащ червоний збляк
І став немов стара подерта хустка,
І квітку мрій зітнув клешнею Рак –
Зодіакальний знак Синьйора, так! –
Хоча б одна лишилася пелюстка!
На неродючім ґрунті пустиря
Нові надії вже плекать не треба…
І полетів униз він, мов зоря,
Яку навмисно скинув хтось із неба.
Людина проста – й одночасно маг,
Такий м’який – і одночасно дужий,
Він у болоті згубному застряг:
До всього, крім жінок, вина, розваг,
До всього в світі раптом став байдужий.
Йому на обрії явився силует –
Якийсь непевний: очевидно, щастя…
Синьйорові не вирваться з тенет,
Ви тільки гляньте на його портрет –
Такий нікому змалювать не вдасться:
З дешевою цигаркою в зубах,
Потерті джинси з лейбою «Сarrera».
Із нього б, може, вийшов другий Бах! –
Та де тепер, коли вином пропах
Весь образ невгамовного фланера?
А в нього ж незвичайний був талант…
І нині ще в куточку він сідає,
Чіпляє на гітару чорний бант,
Бере акорди (вправний музикант!),
Десятий раз одне і те ж співає.
Поетом був би – рубаї б писав:
«Вина сюди! Усе в вині втопити!» –
Але до цього хисту, жаль, не мав…
Усі чесноти в карти програвав,
Туза все прагнув шісткою побити.
Униз – униз – униз – униз – униз.
Такий був шлях нещасного Синьйора.
Униз помалу з постаменту зліз.
Униз по вулиці автобус віз
Його туди, де сварки та докори.
На що перетворивсь нарешті він?
Питаю я «на що», а не «на кого»…
Мов циган коні, він міняв дружин,
А так, здавалось – він один, один,
Здавалося, стомився від усього…
Бува, стоїть у темному дворі,
Трима в кишенях руки волохаті,
Стоїть, чека ранкової зорі…
Його вже вкотре вигнали із хати.
Неначе жовтий лист, на землю впав.
Немов достиглий плід, зірвався з гілки.
Його дорога – вниз. І він це знав,
Та просто іншого шляху не мав,
Відколи вперше скуштував горілки.
Зайде в кафе – біля вікна сіда,
Міцної кави чашку випиває,
Летить собі – до іншого гнізда,
Де жде нова дружина молода.
А коли все довкола засинає,
Він відчайдушно сам себе кляне,
Звертаючись невідомо до кого:
«Ну ніби ж добре знаєш ти мене,
Таж чула – тютюном од мене тхне,
Нащо мене ти любиш отакого?
Я вже давно скотився до нуля,
Що бачиться мені на кожнім кроці,
Що висить наді мною, як петля;
По жилах кров уже не так гуля –
Невже забуть мене немає моці?
Вже не лечу – на череві повзу,
Отож-бо – за примарним щастям гнався!
Тепер же лікті сам собі гризу,
Все намагаюсь стримати сльозу, –
Навіщо ж отакий тобі я здався?!
Мене згубило кляте те вино,
Я вредний, я поганий, я – пропащий!
Життя своє програв у казино,
Вважай, мене нема!» – та все одно…
Та все одно для мене Ви – найкращий.
А щодо тих слів, якими сам себе іменував Олександр… подумалося: «Ви просто як Омар Хайям!» Так, цей поет справді уславився віршами, у яких прославляв радощі життя – інколи навіть і такі на перший погляд незначні, як келих вина у добрій компанії. Зокрема, писав він і таке:
Як скажуть вам, що я лихий пияк,
Невірний і найгірший із гуляк, –
Це правда. В кожного своя вподоба.
І в мене теж. Такий у мене смак!
Але ж є пісня нашого спільного улюбленця – Андрія Макаревича з такими рядками:
Не дай вам Бог хоть раз зайти на сцену
С той стороны, где дверь «Служебный вход»,
Где все имеет собственную цену,
Где все не так, где все наоборот…
Как вы любили кости мыть артистам
За водку и за низкую мораль,
И в личной жизни, мол, у них не чисто,
И часто, мол, спиваются, а жаль…
Как вам не стыдно! Уберите лапы,
Не смейте лгать и верить тем, кто лгал,
И тихо встаньте, и снимите шляпы
Пред тем, кто вас сегодня развлекал…
Крім того, з 1994 року пригадалося мені й от що: тоді на Новий рік подарувала я Олександрові збірку віршів Марини Цвєтаєвої. І про це пам’ятає його родичка й добра подруга Галина Григорівна, і книжку цю частенько під настрій гортає. Тільки чому саме Цвєтаєва? Навряд лише через славнозвісне «Мне нравится, что Вы больны не мной…».
Певно, що у Цвєтаєвої мені заімпонувало таке:
Имя твое – птица в руке.
Имя твое – льдинка на языке.
Одно-единственное движение губ.
Имя твое – пять букв.
Мячик, пойманный на лету.
Серебряный бубенчик во рту.
Це адресовано було Олександрові Блоку, якого Марина Іванівна уважала «втіленим духом», «совістю російської літератури». Правда, незрозуміло, з якого дива – «п’ять літер» у імені.
Нашого Олександра не можна уявити людиною, схильною до моралізаторства. Він зовсім іншого складу. Щоразу – і коли він говорить зі мною, і коли після роботи прямує на Хрещатик своєю, як завжди, неквапною ходою, і коли грає – навіть комедію, яких у нього більш ніж половина! – на його обличчі прозирає задума. Не зажура, а саме задума. Але про що? Певно, вибирає образ, який хотів би втілити. Певно, шукає нові відтінки для старого образу. Але… Може так статися, що він думає про мене.
Він – педагог. Але – не педант.
І коли б міг відповісти віршем на «Осіннього Романтика», то точно згадав би рядки… не Цвєтаєвої, а Анни Ахматової:
От других мне хвала – что зола,
От тебя и хула – похвала.
| Н |
На довершення цього сузір’я – ще одна, четверта блискітка.
Велика сила у сенсорних образах! Якщо взяти трохи південного вітерцю, кілька павутинок бабиного літа, два-три випадково підслухані рядки із дитячого оповідання про осінь, додати трохи гітарних переборів Пета Метіні, загорнути в чорний м’який оксамит, який так приємно обіймає впродовж півгодини… чи й цілої години, а потім присмачити все те вишневим соком – то вже готове вісімнадцяте вересня 1995 року.
З дитинства захоплюючись камінцями, знала: є такий мінерал – олександритом називається, на честь російського імператора. Такий камінь, що здатний при певному освітленні змінити колір із темно-зеленого на криваво-червоний. Спробуйте потім скажіть, що камінь – неживий! І в слові «олександрит» не повторюється жодна літера, як і в імені Олександр.
Так я йому й розповідала. От, мовляв, можна виточити дев’ять пласких камінців – із мінералів на кожну букву Вашого імені. І скласти з них магічний квадрат три на три.
У першому ряду будуть: Онікс, Лазурит, Евклаз.
У другому ряду будуть: Кальцит, Смарагд, Аметист.
У третьому ряду будуть: Нефрит, Діоптаз, Родоніт.
Або взяти просто ці літери і складати з них нові слова. Так, як колись робили барокові поети (про яких нам саме й розповідали в Могилянці на лекціях із української літератури). Ті малознані літератори, про яких би ми нічого не знали, якби вони не зашифрували в акровіршах свої імена. Отже, напишеться такий твір:
Що в імені твоїм? Роса,
Коса, село, і дар,
І райський сад, де завше жду
На слова твого чар.
То в імені твоїм тече
До моря тихо Сена,
На хвилі синій несучи
Листок старого клена,
Ясними пахощами нард
Несеться в літнє небо,
А в морі червінню корал
Приваблює до себе.
Кора берізок навесні,
Під ними квітне сон,
І ода чується мені –
То вітерцю півтон.
Колеса весняних карет
Не припиняють біг –
Минає ранок, потім день,
І вечір – на поріг.
Я вірю – ти тоді прийдеш,
Настане мир і лад,
І радо стріну я тебе –
Де квітне білий сад.
Камінці не всі коштовні, є й напівдорогоцінні. Але повторюся: і такі в природі потрібні. Подивіться, наприклад, крізь склянку вишневого соку на світло – і побачите, що то рубін. А може, якщо більше подобається, – турмалін. А он, бачите, на вітрині магазину подарунків біля метро «Хрещатик» ваза стоїть, – чорна прожилка біжить по м’ясо-червоній поверхні родоніту, наче пагін плюща. Відгомін японського вірша – вночі плющ обплів відро. Треба воду брати, і плющ обдирати шкода… Піду позичу відро у сусіда.
А ще це схоже на складання пазла. Кожна деталь має свою, тільки їй притаманну форму, яка дозволяє лише один варіант з’єднання. На деталях може бути схожий малюнок – море, небо, дрібні квіточки, шерсть котика, лісова зелень, але форма різна. Це епітет – не логічне, а художнє означення слова.
Можуть випасти дві деталі подібної форми, але з різним малюнком. То буде метафора – незвичайне, але інколи дуже цікаве сполучення: так можна виростити квіти в морі (чи на небі), або поселити метелика у келиху з вином чи вмонтувати його у стіну будинку. Та тільки один раз! – удруге вже буде нудно. Правда, пазл має скластися в одну заздалегідь намічену картинку, але поекспериментувати можна: набридло – розсип і збирай за інструкцією. Зі словами – так само. У свідомості вони поки що перемішані, а складуться – відповідно до задуму.
Саме так. Як Ви мене вчили: збираєш сценки-детальки – а потім складаєш їх у вірш. А в даному разі це ще й літери, з яких складається не лише ім’я, а ще й багато інших слів.
| Н |
Ні, таки правду говорив Михайло Білас: мистецтво має зображувати не пересічні, буденні, а вічні й нетлінні речі. Щоб до них можна було застосувати словосполуку «феномен вічної молодості». А коли натхнення – це вічний рух, «вічне повернення», за Фрідріхом Ніцше, – то так само вічними будуть і твори, які воно живить.
Власне, це про те, що для Олександра є найціннішим у виконанні будь-якої ролі, навіть без тексту, – це те, що він грає натхненно. Він живе цим образом. А це не кожному дано. За його ж таки висловом: «я уявляю, що на мене дивишся ти, і це додає мені сил». Не лише заради грошей він це робить, на заради розваги, – а й заради того, що йому це приємно.
Так він говорить і до сьогодні:
«Я прийшов до театру працювати.
Потрібно мені не звання, а визнання.
Добра та вистава, де нас немає.
Треба не просто жити та грати – а й жити та грати заради когось».
Не раз бувало, що, вийшовши на сцену, він шукав мене серед глядачів. І коли я виходила до нього з квітами – навіть «за три слові» – і бентежився, і радів одночасно.
І в тих працівників Театру імені Франка, які ставилися (і сьогодні ставляться) прихильно до Олександра, виробилося таке бачення: і я – також їхня. Вони й досі так кажуть:
«Наша Наталка».
Це багато вартує.
| А |
А потім, після 2004 року, наші дороги розбіглися.
Я й далі працювала викладачем української мови в «харчовому». Потім, у 2007-му, вступила до докторантури Шевченківського університету – студіювала українське вільновіршування.
За цими різнобарвними подіями не було часу навідатися до театру. Олександра бачила хіба вряди-годи по телевізору.
Писала наукову монографію про вільний вірш. Та довго не могла дати їй назви. Лише у вересні 2009-го, мандруючи по Криму, згадала рядки Михайла Дудіна: «Ми летіли по гірських дорогах, наче по вінку сонетів».
Е, ні, подумала я тоді. Серпантинна дорога настільки звивиста й непередбачувана, та ще й від водія багато що залежить, – не на вінок сонетів вона схожа, а на верлібр. От коли знадобилася засвоєна від нашого Олександра наука – у кожній сценці та детальці побачити нові штрихи для образу! Після такої екстремальної поїздки і назва для монографії придумалася: «Серпантинні дороги поезії». І преамбула:
«Рух душі поета, явлений у верлібрі, нагадує мандрівку гірською серпантинною дорогою: з несподіваними крутими поворотами, різкими підйомами та спусками… І з відчуттям катарсису та піднесення після подоланого нелегкого й небезпечного шляху».
І роботу було закінчено.
…А через кілька днів я побачила Олександра.
Правда, не його самого, а лише фото у фойє.
Щось мене насторожило у його погляді. Навіть по фотографії було видно, що в самій глибині його очей угніздилося передчуття недоброго. Наче він усвідомлював, що його дні в цьому театрі полічені, і щось хотів змінити, але не знав, як. Як тоді, шостого січня вісімдесят восьмого, – самими очима просив про допомогу.
А чим могла зарадити я?
Осінній Романтик був рокований на вигнання…
Мій дім – глядацька зала спорожніла.
Забула я давно до тебе шлях,
Та ще кохаюсь у твоїх ролях,
Що чарували, мов нічні світила.
Та час минув – сувої потьмяніли:
У них не вистачає низки слів.
Тобі зі сцени хто зійти звелів? –
Повірити у це немає сили…
Та навіть як останню роль візьмеш ти
Нещасного, хто серцем овдовів, –
Вклади у неї світло, біль і гнів,
Щоб не казали: «Виклався до решти!» –
Твоє життя й любов – театр і сцена,
Без них же світ – це клітка золочена.
Дані опрацьовуються...