Пізня осінь пахне димом,
і темніють береги,
і метається над ними
чайки сивої “ки-ги”.
А вогонь вечірні тіні
в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині,
ніби крона золота.
Догорить — я ще підкину
та наллю собі чарчину,
пригадаю всю рідню.
Душу спробую зігріти
в іншім часі, в іншім літі,
біля іншого вогню.
Там, за днями, за водою,
ще зелені береги,
постать матері живої,
голос друга дорогий,
стіл широкий біля хати,
і веселі батько й мати,
і наповнені чарки, —
тільки чарки не підняти
і нічого вже не взяти
з того столу, з того свята
на тім березі ріки…
Туманіють рідні лиця,
і метається, як птиця,
і ячить душа моя,
і багряне зносить листя
безпритульна течія.
Дані опрацьовуються...