І тих… і тих… уже немає,
і чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
і м’яко стелить, мов навіки,
м’яким вкриваючи, туман.
А над туманом перекатом
із лісу котиться “е-гей!”,
немов запрошуючи в хату,
в якій ні вікон, ні дверей.
І холод душу дістає.
Але надвечір, слава Богу,
ще є у мене світлий спогад
і, щоб зігрітись, чарка є.
Зберу усіх… І буде свято,
як це було вряди-годи…
А потім, ніби проводжати,
я разом з ними вийду з хати
і вимкну світло назавжди.
Дані опрацьовуються...