6 лютого [2015 року] в Харківському планетарії звучали пісні Люцини ХВОРОСТ: яскрава співачка-шансоньє й не менш яскрава поетеса запросила друзів та шанувальників її творчости, аби презентувати свій музичний альбом «Солодко-гіркий романс» і зібрати кошти для Харківського військового шпиталю.
«Солодко-гіркий романс» — перший Люцинин ліцензійний диск — побачив світ наприкінці минулого року в київському музичному видавництві «Наш Формат» з ініціативи й за сприяння Романа Коваля. Здавалося б — що зближує тему українських визвольних змагань, яку завзято досліджує пан Роман, і український шансон, як визначає свій пісенний стиль пані Люцина? До речі, її шансон не має нічого спільного з тим спотвореним значенням, яке закріпилося за цим елеґантним французьким терміном у росіян: «блатна пісня, блатняк». Люцинині авторські пісенні тексти — це справжня поезія, наснажена живими «солодко-гіркими» емоціями і майстерна за формою, поезія, розрахована на інтеліґентного слухача з виробленим мистецьким смаком, а створені нею мелодії й аранжувальні ідеї являють собою ориґінальну музичну мову, в якій синтезовано природне музичне обдарування і глибоку обізнаність із досвідом уславлених французьких шансоньє та українських колеґ по сцені. Водночас, живучи у зросійщеному — поки що… — Харкові, Люцина належить до передового загону борців за його національне пробудження: вона була активною членкинею Харківського українського поетично-пісенного клубу «Апостроф», співала на харківському Євромайдані, а нині бере участь у концертах для українських бійців. Та й сама мова її віршів, жива й багата, є дієвою зброєю у боротьбі за український Харків, ширше — за Україну. А поєднання в одному жанрі високого й популярного мистецтва забезпечує велику ефективність такої українізації. Очевидно, всі ці чинники — а рівно ж і щире бажання підтримати талановиту особистість — і спонукали Романа Коваля втілити в життя цей проект.
А завдяки сприянню Галини Желєзняк, директорки Харківського планетарію, стала можливою також і презентація «Солодко-гіркого романсу» в ефектному інтер’єрі Зоряної зали: коли під час концерту на слухачів раптово спадала темрява і над їхніми головами засвічувалася панорама зоряного неба — це і заворожувало, й загострювало сприйняття. Відповідно з легкої Люцининої руки й ведуча вечора перетворилася на Звіздарку (честь виконувати цю роль випала мені), яка пропонувала всім запрошеним на сцену витягти з чорного капелюха папірець із «зоряним пророцтвом» — крилатою фразою письменника, філософа, політика тощо. За цим сценарієм під зоряною банею читали свої вірші харківські поети й поетеси Олександра Ковальова, Лариса Вировець (очільниця Клубу «Апостроф»), Світлана Загреба (яка нині багато сил віддає волонтерству), Олександр Бобошко, Анатолій Перерва, Вячеслав Романовський, виступали барди Ірина Скринникова та Ігор Березюк.
Благочинна складова заходу стала досить істотною: кошти від продажу дисків Люцини Хворост та поетичних книжок запрошених авторів, а також пожертви глядачів склали суму в 4467 грн., з них 3800 пішли на лікування поранених у Харківському військовому шпиталі, а решта — на підтримку армійських частин, що перебувають на передовій.
Звичайно, писати про почуті пісні й романси — те саме, що розповідати про смак скуштованої страви. Тому хай публікація тексту однієї з Люцининих пісень — з моїх найулюбленіших — бодай якоюсь мірою познайомить читачів «ЛУ» з творчістю чарівної харківської шансоньє.
Люцина Хворост
50, 60, 70 років тому
Зернисті кадри збляклих кінохронік,
зернистий погляд крізь густу вуаль…
Зі звіром, що живе у мікрофоні,
змагається маленька етуаль.
В боа потертім, витягнувши шию,
вона почне простенький вокаліз.
І вам тепер смішний, я розумію,
її пісень наївний символізм…
50, 60, 70 років тому
вона співала
про смуток і щастя,
і хто сказав, що вже не на часі
прості слова?
50, 60, 70 років тому
твій дід курсантом
прибув до міста:
афіші, танці,
дівчачий гамір і бузковий дим.
Ось кельнери — стоокі херувими,
а ось вино — старе, та не п’янить…
Ось квіти, що колись були живими;
усе заснуло сном десятиліть…
Їй очі сліплять навісні софіти;
вона майне за двері кабаре
й побачить сонце — мов цвяхом прибите:
старе, як світ, — о, далебі, старе…
50, 60, 70 років тому
воно вставало
над смутком і щастям,
і хто сказав, що вже не на часі
щедроти його?
50, 60, 70 років тому
твоя бабуся
в пальті легкому
проспектом бігла…
Ховала усміх у куточках вуст.
50, 60, 70 років тому
вони зустрілись
на смуток і щастя,
і хто сказав, що вже не на часі
щедроти його?
50, 60, 70 років тому —
вокзальні юрми,
війна і тюрми…
Сумна співачка, чорно-біле кіно.
Сумна співачка, чорно-біле кіно.
[Не опубліковано]
Дані опрацьовуються...