І знову видіння дивне:
Помалу на білому тлі
Чорне вітрило зникає,
Де чайки ширяють у млі.
Не дай Боже це станеться знову, –
Тривожить ця тінь корабля,
І дивлюся я пильно за обрій,
Де згасає вечірня зоря.
Вночі, ідучи напівсонний,
Ввійшов у бурхливий потік –
І за місячним сяйвом поплив я,
Аж доки мій берег не зник.
І плив аж до самого ранку, –
Вітрило, – багрянеє тло, –
Опинився на палубі судна,
Де й чайок уже не було.
А довкіль мене тиша
Насміхалась із марних надій;
Знак питання повис на полотнах,
Як у вантах завмер вітровій.
Напевно, спав я годину,
Напевно, спав кілька днів –
Прокинувсь у білій постелі,
А за вікнами ранок сірів…
Спершу лиш шелест полотен,
Вітерець на обличчі моїм;
Білі коні копитами крешуть –
Це ж ми щойно – з дороги – у дім.
Зітхання змінилось у стогін,
Почорніли умить небеса,
І тривожно дивлюсь я за обрій,
А за мною – прибою яса.
Чи бачив я тінь капітана
Там, на палубі, коло стерна,
Де казяться хвилі високі
І зливи густа пелена? –
І, розвернувшись, корабель
Супроти шторму став, –
І під кашкетом моряка
Я батька упізнав.
Помолись за мене сьогодні –
Міст мій на небо зник,
І моря бурхлива безодня
Забрала тебе навік,
Забрала тебе навік.
21.03.2017
Дані опрацьовуються...