Що вже думати? — Ми оточені.
Те, що буде, прийде само.
Наче винні в якомусь злочині,
Ми біліємо і тремтимо.
Добрі коні у нього запряжені,
Задніпрянська дуга і віз.
Сів і лузає соняшник пряжений,
Що із дому в «чувалі» привіз.
— Що, дідусю? Вмирати мусимо?
Дочекалися згуби згуб? —
А у діда під довгими вусами
Ніби усміх торкнувся губ.
— Чи ти бачив коли, як жниваркою
Голять в серпні у нас поля,
Коли тужиш за білою хмаркою,
Що несе холодок здаля?
На землі від жаги розколини,
Твої губи порепались теж…
А ти вийди на поле голене,
Придивляйся, пильнуй і стеж:
Де-не-де, як на світ народжений,
Над стернею підвівсь колосок,
Що не зжато його й не пошкоджено
І не втоптано в сірий пісок.
Хоч тепера, з гарматним голосом,
Небезпека росте і росте,
Але хтось непідрізаним колосом
Наше зерно спасе золоте.
Буде смерть підступати, ближчати,
Та немає страху мені:
Все одно їм усіх не знищити,
Не змолоти в своєму млині.
Може, кулі нам груди, як решето,
Посічуть, і поляжемо ми.
Тільки двічі я втік уже, брешете,
І з Архангельська, і з Колими!
Дані опрацьовуються...