1.
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав…
Врятувавши її від пожежі
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
Борис Миколайович Мозолевський народився 4 лютого 1936 р.
в селі Миколаївка Миколаївської області, в селянській родині. Його прадіди і діди були розкуркулені під час колективізації, батьки працювали в колгоспі.
2.
На схилах кам’яних прасивого кургану,
Де сиво зацвіли полин і ковила,
Неначе древня кров, шипшина достигала.
І стежка на курган замріяно вела.
Цвіла осіннім даль, синіла неба пілка,
Високі вежі хмар стояли, як живі.
Із сивої трави злітала перепілка
І з криком «піть-підьом» зникала у траві.
Степ починався відразу ж під вікном. Його неосяжність, що сходилася з небом, будила мрії та фантазії малого Бориса (вірші він писав з дитинства). Він пам’ятав, як батько садив його вечорами на плечі і ніс у степ. Хлопчик намагався вхопити рукою зірку, а тато сміявся: «Спочатку навчися ходити по землі, потім будеш за зорі хапатися».
Батька забрала війна. Залишилися степ і небо, які були органічним середовищем і зрештою вихователями, бо матері-вдові треба було насамперед дбати про хліб насущний.
Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.
3.
«Я належу до покоління, серця якого ще в пуп’янку переїхало оте страшне колесо однієї з найстрашніших війн, покоління, якому не довелося знати своїх батьків. Було нам по вісім років, коли ми разом з худенькими нашими мамами, підтягши розпухлі від макухи і висівок животи, запрягалися в плуга, щоб нагодувати і відновити країну.
Було мені 15 років, коли я, закінчивши сільську семирічку, вступив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил. Як пишалися ми своїм призначенням, якими дорослими відчували себе! І – понад усе вірили своїм наставникам, учорашнім переможцям. А вони нас, поміж іншим, учили, що завтра наше покоління вже житиме за комунізму, що всі нації мають злитися в одну, отже чим швидше позбавимося ми будь-яких національних чуттів, тим краще буде і для нас, і для народу нашого.
Так поволі забув я, і хто я, і звідки, став думати і писати російською, і можливо, ніколи й не згадав би про своє походження, коли б прямішим склалося моє життя.»
Нам казали: «Це небо». –
«Небо!» — вторили ми.
Закликали: так треба! —
Ми лягали кістьми.
«Зобов’язані». «Мусим».
«Це ось – сміть». «Це – не сміть».
Будеш слухатись – кусень.
Не послухаєш – пліть…
За душею кривою
Не надії – гроби.
Говорили про волю,
А плодились раби.
У військово-морському авіаційному училищі в Єйську Борис Мозолевський вчився разом з майбутніми космонавтами СРСР Шоніним і Добровольським. Але училище він так і не закінчив через дострокову демобілізацію в 1956 р, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії.
4.
Далі був Київ. Тут, після двадцяти поетових років, почалося прозріння. Згодом Мозолевський картатиме себе за сліпоту юності. За кордоном буде опубліковано його вірш, звернений до Василя Стуса:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні грати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ваш страх у наші в’ївся хромосоми.
Як врятувати душу з ним живу?
Простіть мене усі, хто в тридцять сьомім
Не вийшов із катівень ГПУ.
Простіть мене, хто не навчивсь мовчати,
Зреклись ми навіть імені кого!
І ви простіть, розтерзані в тридцятім,
Ще навіть до народження мого.
Подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський в київській кочегарці. Там Борис провів 10 років свого життя. Деякий час він починав працювати у видавництві «Наукова думка», редагуючи видання з археологічної тематики. Однак вірші його, хоч і написані російською мовою, були прямі, різкі, категоричні, що не могло не привернути до поета уваги КДБ. Тож лишалося одне – кочегарка.
За 10 років над форсунками можна було спитись. Але Мозолевський наполегливий: він вступає до історико-філософського факультету Київського університету, і заочно закінчує його.
5.
І обрій квітнув малиново,
Спливав прозоро вдалині.
І западало в душу слово,
Щоб стати долею мені.
Пошуки одвічного вселенського смислу привели Мозолевського в археологію.
21 червня 1971 року експедиція під керівництвом Бориса Мозолевського під час археологічних досліджень Товстої Могили зробила найсенсаційнішу знахідку ХХ століття — багате скіфське поховання, серед скарбів якого була славнозвісна золота Пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва.
В результаті Борис Мозолевський став молодшим науковим співробітником Інституту археології Академії Наук УРСР, отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 крб., 500 крб. премії (кажуть, що премію змусили віддати у фонд миру). Незважаючи на тиск Москви, скарб залишився в Києві.
«Несподівано для мене скіфські кургани один за одним почали відкривати переді мною свої таємниці, втілені у найвитонченіших витворах золотарства. Проте внаслідок чергового читання віршів на одному із людних вечорів я знову опинився біля топки. КДБ прагнуло настановити мене на шлях істинний. Три роки прожив я за вельми непевним статусом: щоліта виїздив у степ на чолі археологічної експедиції, на зиму ж змушений був знову повертатись до кочегарки.
І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї і мені світило на кілька років поміняти клімат, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я тоді собі свою Товсту Могилу і, не маючи ні коштів, ні технічних, ні матеріальних засобів, спровокував її розкопки. Можливо, справді є на світі Бог, можливо, то горіння моє обернуло на золото звичайну глину, але зухвальство моє було винагороджено царською пектораллю, звістки про яку за лічені дні облетіли весь світ. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».
6.
Сумна, мов скаламучена, Каяла
Із воїнством порубаним на дні,
Душа моєї Скіфії стояла
І гірко посміхалася мені.
Немов не посміхалась, а зітхала,
Бо там, де вік двадцятий пророста,
Вже бачила і чорну тінь Дахау,
І Хіросіми спечені вуста.
І площі, де вестимуть нас на плаху,
Як виноград, пускатимуть під прес.
Від Палових* побоїщ до ГУЛагу
Проляже знаменитий наш прогрес.
І степ кричав, і пінилась Каяла,
І сумно серед сірих кураїв
Край Скіфїї моя душа стояла,
Покраяна тим криком до країв.
«Я не мав права не розказати людям тепер про високе небо скіфської давнини. І тут я розкрив рота для розповіді – і занімів.
Я знав, з якою зневагою зустрічають земляки мої людей, що на кілька місяців поїхавши до міста, повертаючись, розмовляють вже не тією мовою, якою вчила говорити мама. Моя мама не дожила до цього сорому. Але ось тепер, коли мав я розмовляти вже з іншою мамою – землею своєю, що народила мене для справдження найсокровенніших надій, людьми її, без яких нулем залишився б я під цим небом, – розкрив я рота і занімів: де ж позичити очі мені, щоб звернутись до них не маминою мовою?
Тієї зими, сидячи в кочегарці, написав я велику низку віршів, що й склали мою першу збірку українською».
7.
Мій кінь упав, і ворог наді мною, –
Ні щит не захистить вже, ні кинджал…
Сам рідний брат, підкравшись стороною,
Ціну своєму слову показав.
Злилося все у скреготі сталевім,
До неба зойк встає на толоці.
Від жаху поховались навіть леви,
Зіщулившись до розмірів зайців.
Століття промайнули чи година? –
Не буде ні століть вже, ні годин.
Ми полягли, не ставши на коліна,
І ось іду на ворога один.
І він уже заніс холодне жало,
Та, перш ніж в серце вцілити мені,
Хай сп’є і він жаги мого кинджала,
Криваво захрипівши на коні…
За ним спішить розлючена підмога,
Мені привіт готує з-під щита.
А я один. Та ще зіниця бога.
Та ще моя священна правота.
Влітку 1991 р. експедиція Мозолевського розкопала курган «Соболева Могила». У ньому знайшли багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. Похований можновладець мав масивну золоту гривну, браслети, футляр для лука і стріл, нагайку, меч, набір ритуального посуду — ріг, келих, кубок. За головою небіжчика лежали чотири списи та п’ять сагайдаків зі стрілами.
У боковій камері серед господарських речей з-поміж срібного намиста лежало набірне кістяне веретено. Це знаряддя для виготовлення ниток було символом жрецтва, покликання якого здійснювати зв’язок між людьми, світами й часом.
Глибоке осмислення цих знахідок в умовах розпаду СРСР та перших місяців незалежності України привело Мозолевського до несподіваних висновків про сутність суспільно-політичних процесів на українській землі: загибель деспотії, незважаючи на її численні злочини та жертви, неминуча.
8.
Борис був згустком енергії. Все, що могло горіти біля нього – горіло. Що не могло горіти – сичало («дуракам везет!», «да кто он такой!).
Таке вродилось, – казали мама.
Чого я, мамо, таким вродився?
Всі кулі світу ідуть крізь мене…
Завдяки його експедиціям і дослідженням Музей історичних коштовностей України за 1970–90 роки поповнився тисячами витворів скіфського золотарства, серед яких сотні шедеврів світового мистецтва.
А ще – наукові статті, монографії, доповіді на конференціях, численні виставки, республіканські й зарубіжні: Мозолевський – голова виставкового комітету.
Але за кордон їздили інші, возили його знахідки: він як «неблагонадежный» не мав на це права.
Через 10 років після всесвітньо відомої знахідки Борис блискуче захистив кандидатську дисертацію, наполігши на своєму праві захищати її українською мовою.
І вірші, вірші… Спілка письменників, виступи в школах, організаціях, інститутах, нові книжки.
Земле моя, рідна моя,
Матінко всіх революцій!
Чого ж то розумні плачуть?
Чого ж то дурні сміються?
Чого ж то вужі на волі,
А соколи – всі у в’язницях?
Земле моєї долі! –
Може, то тільки сниться?
Першу збірку поезій «Начало марта» Мозолевський видав 1963 року. У кінці 60-х років він уже почав писати українською мовою, осмислюючи історію України та її сучасність: «Червоне вітрило», «Веретено», «Кохання на початку осені», «І мить як вік», «Дорогою стріли». Він також є автором популярної книги про археологічні знахідки України «Скіфський степ», ліричної повісті «Думи про степ», яку писав у 60-ті роки і яка навіть одержала другу премію в конкурсі «Євшан-зілля», однак не була надрукованою аж до 1996 року.
9.
Відпалала в ночах горобина,
Відлунали на святі пісні.
Відпалала душа, відлюбила, –
Сірим попелом стеляться дні.
Вітер хмару жене з оболоні,
Жовте листя згріба в ручаї.
Ще пасуться на березі коні,
Тільки коні вже ті не мої.
Суне осінь, вдова брезклолиця,
Де ще вчора цвіло голубим.
Зупиніться, літа, зупиніться! –
Я десь люльку свою загубив…
Мозолевський обладнав експедиційний табір на степовому півострові на річці Базавлук. Приріс душею до цього місця. Обладнав вагончики, посадив виноград, абрикоси, каштани, берези, горіхи. Проклав труби, щоб їх поливати, бо ґрунт на кам’янистому кряжі тонкий.
Встановив просто неба привезені скіфські стели.
«Оце, хлопці, як умру, розвійте мій попіл отут між деревами!»
З останньої своєї експедиції восени 1992 року Борис Мозолевський повернувся зовсім хворим. Всю зиму працював над докторською дисертацією, але навесні почалися лікарні. Сказав приречено: «Не встиг!»
Помер поет 13 вересня 1993 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави, –
Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави.
Тепер і його пам’ятна стела з викарбуваними заповітними словами стоїть серед цього невеличкого скіфського некрополя. І читають ці сумні рядки степовий вітер, рясні дощі та високе сонце.
*****************************************
Підготувала Лариса Вировець
В тексті використано вірші та уривки з віршів Бориса Мозолевського різних років, а також спогади Віри Мозолевської та вступне слово автора з книжки Бориса Мозолевського “Поезії” (Київ, “Темпора”, 2007)
Дані опрацьовуються...